План

Вступ    2
Основні положення вчення Дарвіна    3
Органічне вчення Спенсера    4
Висновки    10
Список використаної літератури:    12



Вступ

Психологія науки — галузь пси¬хології людської діяльності, що вивчає психологічні фактори на¬укової діяльності з метою підвищення її ефективності.
Предмет досліджень: зв'язок психології науки з наукознавством (логікою науки, історією науки, соціологією науки, організацією науки, етикою науки); психологічні механізми виробництва наукових знань в умовах індивідуальної і колективної діяльності; психологічна підготовка наукових кадрів; діагностика формування відповідних особистісних якостей і установок; вікова динаміка наукової твор¬чості; психологічні аспекти наукових комунікацій, сприйняття та оцінка нових ідей; діяльність, спілкування та міжособистісні сто¬сунки вчених в організаціях і колективах різного типу, що мають як формальний (юридичне узаконений), так і неформальний (на¬укова школа, «невидимий коледж») статус.


Основні положення вчення Дарвіна

Протягом 20 років Дарвін працював над створенням еволюційного вчення, у 1859 році нарешті воно було опубліковане за назвою «Походження видів шляхом природного добору, або збереження обраних порід у боротьбі за життя» Подальші роботи Дарвіна показують, що вченого довго хвилювало питання про походження видів. На величезному фактичному матеріалі в книзі «Мінливість тварин і рослин під впливом одомашнення» Дарвін вказав на закономірності еволюції порід домашніх тварин і сортів культурних рослин.
У природі діють ті ж закони, але більш жорсткі. Усі живі організми розмножуються, створюючи собі подібних. Однак лише дехто з потомства доживає до статевозрілого віку. Більшість особин гине, не залишивши після себе потомства. Далі між всіма особинами як одного, так і різних видів йде боротьба за існування. Дарвін розумів цю боротьбу як складні й різноманітні стосунки організмів між собою і з умовами навколишнього середовища. Те ж стосувалося і потомства цих особин. Наслідком боротьби за існування є природний добір. Що це таке? За Дарвіном, це «збереження сприятливих індивідуальних розходжень і змін і знищення шкідливих». Боротьба за існування і природний добір і стали, відповідно до теорії Дарвіна, основними рушійними силами (факторами) еволюції всього живого.
Ці фактори й індивідуальні спадкові відхилення в довгому ряді поколінь призведуть до зміни видів, роблячи їх чимраз більш пристосованими до умов їхнього проживання. Адже зрозуміло, що пристосованість завжди буде відносною завдяки світові, що постійно змінюється.
Ще одним результатом природного добору стало різноманіття видів, які заселили Землю.
Усі галузі біологічної науки змушені були перебудовуватися у зв'язку з появою вчення Дарвіна. Палеонтологія зацікавилася шляхами розвитку органічного світу. Систематика вирішила зайнятися вивченням родових зв'язків і походженням систематичних груп. Ембріологи почали встановлювати спільне в стадіях індивідуального розвитку організмів у процесі еволюції. Фізіологія людини й тварин спробувала порівняти життєдіяльність людську й тваринну, щоб виявити моменти, які їх єднають.
Початок XX століття ознаменувався вивченням природного добору на ос-I нові експериментів. Почала швидко розвиватися генетика, а услід за нею й екологія. Передова інтелігенція Росії відкрито підтримала ідеї Дарвіна. Преса почала публікувати статті, присвячені геніальному відкриттю англійського вченого. У 1864 році російською мовою вперше було опубліковано «Походження видів».
Російські вчені продовжили розробляти ідеї Дарвіна. Усім нині відомі імена братів Ковалевських, К. А. Тимірязєва, 1.1. Мечникова, І. П. Павлова, M.I. Бавилова, О. Μ. Сєверцова, 1.1. Шмальгаузена, С. С. Четверикова й інших учених, що використовували у своїх дослідженнях ідеї Ч. Дарвіна.

Органічне вчення Спенсера
Уже у першій своїй теоретичній праці "Соціальна статика" (1851) мислитель висунув головну ідею своєї політичної філософії, суть якої полягала в існуванні природного закону, що передує виникненню держави. Це "закон рівної свободи", дія якого спрямована на реалізацію кожним індивідом своїх здібностей у прагненні до поставленої мети. Свобода є тим первинним природним правом людини, яке існує до державності і на якому базується вся система громадянських прав у державі - політично організованому суспільстві. Ці "вторинні", громадянські права, за Спенсером, охоплюють широкий спектр особистих свобод і майнових прав, а саме: право на фізичну недоторканість, на свободу руху та пересування, на користування природними ресурсами, на власність, на репутацію, на дарування і спадкування, на свободу обміну і договору, свободу промислової діяльності, свободу переконань і віросповідання, слова і публікацій. Суспільство, за Спенсером, не створює навіть цих "вторинних" прав. Усі вони за своїм походженням природні і належать людині незалежно від політично організованого суспільства і діяльності законодавця. Суспільство, організоване в державу, тільки визначає їхню юридичну форму і забезпечує захист, необхідний з огляду на природний ріст населення, зростання залежності людей один від одного і зумовлені цим "перешкоди" у користуванні природним правом "на рівну свободу". Саме поняття свободи в умовах політично організованого суспільства ставиться філософом у залежність від забезпечення свободи окремих його членів. Він стверджував: "Кожен вільний робити все, що захоче, за умови, що він не порушує рівної свободи іншого". Треба зазначити, що вчений в "Соціальній статиці" заперечував правомірність приватної власності на землю, оскільки територія настільки обмежена, що приватне володіння позбавило б інших рівної свободи володіння нею. Це єдине обмеження права приватної власності і всі інші її форми повинні бути належно юридично захищені. Будь-які спроби державної влади перерозподілити власність у різноманітних соціальних цілях суперечать "закону рівної свободи" і є неприпустимим посяганням на цей природний за своєю суттю інститут. Більше того, Спенсер підкреслював, що державна влада - це завжди зло, яке є необхідним лише з огляду на недосконалість людства. Державна влада є за своєю суттю насильством, тобто запереченням індивідуальної свободи. Уряд, влада - це тільки тимчасові соціальні інститути, необхідні, на думку вченого, тільки у перехідний період, коли людина переходить від самотності до спілкування, від дикості і егоїзму варварства до цивілізації, але зберігає при цьому свою егоїстичну природу. Спенсер писав: "Для поганої людини влада істотно необхідна, для доброї - не потрібна. Це - обмеження, яке зіпсутий народ покладає сам на себе, і існує воно тільки тією мірою, яка характеризує цю зіпсутість. Продовження його існування є доказом все ще існуючого варварства. Закон для егоїстичної людини - те ж саме, що і клітка для дикого звіра. Обмеження потрібно для дикуна, хижака, а не для справедливого і доброго... Тому-то ми і називаємо владу необхідним злом". Разом з тим Спенсер стверджував, що оскільки кожен в праві чинити на власний розсуд, не порушуючи при цьому тільки “рівної свободи” інших, остільки він завжди має право розірвати свої зв'язки з державою - відмовитися від її захисту і водночас від обов'язку матеріально підтримувати владу - і має "право ігнорувати державу".
Спенсер називав сучасну йому державу "недосконалою" і "перехідною". Ця недосконалість, на його думку, полягала в нерозумінні законодавцем чітко обмеженої ролі державної влади, завдання якої полягає тільки в захисті від агресії ззовні та забезпеченні правосуддя всередині країни. Держава, за визначенням Спенсера, - це "акціонерне товариство для спільного захисту і взаємодопомоги", а уряд - його агент. А натомість законодавець вдається до неприпустимих, на думку Спенсера, речей, а саме: робить спробу здійснити "позитивне регулювання" промисловості, трудових відносин, банківських операцій, транспорту, охорони здоров'я, освіти, надавати матеріальну підтримку бідним тощо. Уся ця діяльність державної влади, за Спенсером, жодною мірою не сприяє добробуту суспільства і його членів і підриває дію закону "рівної свободи". Тому Спенсер у своїй праці "Соціальна статика" не тільки критикував подібну діяльність з боку державної влади, але й закликав "ігнорувати державу", коли державна влада починає здійснювати невластиві їй функції. Саме в цьому полягає суть його соціального дарвінізму. Зокрема, він виступав за відокремлення церкви від держави, за політичну рівноправність жінок, за надання виборчих прав робітникам, за скасування всіх обмежень свободи слова і друку. І водночас він прагнув довести "шкідливість" і "безперспективність" таких державних соціальних заходів, як допомога бідним, система державної шкільної освіти і санітарний нагляд. При цьому він критикував не недоліки цих заходів, а саму ідею соціальної діяльності держави. Він покликався на закони природи, переносячи їхню дію на суспільство. Найголовнішим з них він вважав закон "виживання найбільш придатних". Спенсер стверджував, що у всій живій природі існує жорсткий порядок, за якого непридатні гинуть і звільняють місце сильнішим, здатним до адаптації, пристосування до змінних умов середовища. Цей порядок діє і в людському суспільстві, причому "бідність нездатних, бідування безпорадних, голод ледарів і усунення слабких сильними" є проявом "доброчинності більш високого порядку", оскільки загибель непридатних настільки ж позитивна, як і рання смерть дітей від хворих батьків. Відповідно ті, хто виступає за державну благодійність, є, на думку Спенсера, неправдивими філантропами, які прагнуть запобігти нинішнім бідуванням, ніскільки не зважаючи на те, що ці дії принесуть у майбутньому ще більші біди. Вони, підкреслював Спенсер, "пропагують втручання, яке не тільки призупиняє процес очищення, але навіть посилює псування людської породи, спонукаючи розмноження безпорадних та бездарних, пропонуючи їм безумовну підтримку, і утруднюючи збільшення кількості компетентних і працьовитих, погіршуючи для них перспективу підтримки своєї власної сім'ї". Закон про бідних може, у ліпшому разі, тільки відстрочити неминуче. Проте завжди його наслідком буде зниження здатності суспільства до адаптації, втрата вже досягнутих здобутків. Особливо важливо підкреслити, що "закон виживання найбільш придатних" був сформульований Спенсером цілком самостійно за 8 років до виходу у світ знаменитої праці Ч.Дарвіна "Походження видів шляхом природного добору, або збереження сприятливих порід у боротьбі за життя" (1859).
У своїй творчості мислитель не обмежувався проблемами політичної філософії. Значну увагу він приділяв вивченню природничих наук і на цій основі в нього виникла впевненість у можливості і необхідності створення на їхній основі науки про суспільство - соціології. Захоплення Спенсера природознавством і соціологією хронологічно збіглося з розвитком позитивізму О.Конта. Проте Спенсер тривалий час не знав про нього і самостійно займався пошуком соціологічних законів. При цьому він майже одразу ж приходить до висновку, що з усіх природничих наук саме біологія здатна дати ключ до пізнання загальних принципів організації, функціонування і розвитку людського суспільства. Вже у своїй першій праці "Соціальна статика" Спенсер висловив думку про те, що за терміном "суспільний організм", який часто вживається в літературі, треба бачити не просто метафору, а певну об'єктивну реальність - спільність принципів організації суспільства й індивідуального біологічного організму. Спенсер підкреслював наявність схожості у принципах організації (структури) і розвитку (еволюції) суспільства і біологічного організму, існування у всій живій природі закономірності переходу від простого до складного (інтеграції), від однорідного до різнорідного (диференціації) і від невизначеного до визначеного. Спільними рисами суспільства і біологічних організмів Спенсер вважав здатність до природного росту - збільшення в об'ємі, ускладнення структури і функцій, появи спеціалізованих органів харчування, розподілу і регулювання і одночасно зростання пов'язаності частин (елементів) у процесі диференціації. Стосовно суспільства цей процес означає поступове об'єднання різноманітних дрібних людських груп у більші і складніші об'єднання (агрегати) - племена, союзи племен, міста-держави, імперії, появу і поглиблення класової диференціації у процесі розподілу праці, утворення спеціалізованих органів політичної влади ("регулятивної системи"), розвиток землеробства і промисловості ("системи харчування"), виникнення спеціалізованої "розподільчої системи" (торгівля, транспорт та інші засоби комунікації). Спенсер підкреслював, що в міру розвитку суспільного організму неодмінно зростає функціональна взаємозалежність усіх його частин, причому "активність і життя кожної частини стає можливим тільки завдяки активності і життю інших". Спенсер стверджував: "Суспільство повільно збільшується в масі; воно прогресує у складності своєї структури і, водночас, його частини стають більш взаємозалежними".
Разом з тим Спенсер указував на низку відмінностей, які існують між біологічним організмом і суспільством. По-перше, якщо для індивідуального біологічного організму характерна фізична нерозривність усіх його членів, то суспільство є тільки "дискретне ціле", тобто агрегат, живі елементи якого ведуть самостійне біологічне життя. Тоді, як в індивідуальному біологічному організмі життєво важливими функціями наділені чітко визначені органи і функціональна диференціація таким чином є абсолютно завершеною, у суспільстві така диференціація неможлива. Тому "добробут агрегату, який розглядається незалежно від добробуту його складових, ніколи не може вважатися метою суспільних прагнень", а будь-які зусилля, спрямовані на добробут політичного агрегату, всі його прагнення "самі по собі суть ніщо" і "стають чимось тільки тією мірою, якою вони втілюють в себе прагнення індивідів, що становлять цей агрегат".
Другим аргументом, який наводить Спенсер, заперечуючи абсолютну схожість біологічного і соціального організму і заперечуючи цим ідею зростання ролі та значення держави у розвитку суспільства, є те, що взаємопов'язаність зовсім не обов'язково повинна забезпечуватися "позитивним" державним регулюванням. Специфічним засобом інтеграції суспільства, в якому спеціалізація і розподіл праці набули значного розвитку, є договір, і обов'язок держави полягає тільки у тому, щоб стежити за його дотриманням всіма його учасниками.
Третій, і це головний аргумент Спенсера, - взаємопов'язаність частин суспільного організму відбувається сама по собі, у процесі його природного росту. Існуючі у сучасному промисловорозвинутому суспільстві системи "харчування" і "розподілу" (сільське господарство, промисловість, торгівля, транспорт) склалися без будь-якого державного регулювання, а в багатьох випадках і всупереч йому. Всупереч державним обмеженням розвивався і такий важливий засіб інформації та комунікації, як періодична преса. Банківська справа також найліпше функціонує за найменшого втручання з боку держави.



Висновки

Учений намагається пояснити і походження людини від тварин. Про це він пише в одній зі своїх робіт за назвою «Походження людини і статевий добір», де використовує власну еволюційну теорію. Ученому належать капітальні праці з ботаніки, зоології і геології, у яких детально розроблені окремі питання еволюційної теорії.
Дарвіну вдалося показати рушійні сили еволюції. Він уже не метафізичне, а матеріалістично зумів пояснити виникнення і відносний характер пристосованості дією тільки природних законів, не приписуючи це надприродним силам.
Дарвіну вдалося довести, що рушійними силами еволюції порід і сортів є спадкова мінливість і добір, здійснюваний людиною. Людина протягом довгого часу намагалася відібрати для поліпшення яких-небудь якостей особин-з потрібною їй зміною, закріпленою, звичайно ж, генетичне. Щоб вивести новий вид, вона відсторонювала від розмноження інші особини. У результаті такої селекції були отримані або виведені нові сорти і породи, властивості яких були необхідні й цікаві людині.
Герберт Спенсер (Spencer), 1820-1903, - найбільш самобутня і суперечлива постать в англійській суспільно-політичній думці XIX ст. Будучи інженером-залізничником, він самостійно осягнув суспільні науки, психологію і біологію, ставши одним з творців сучасної соціології, творцем  органічної теорії держави. Його найвизначніші праці - "Індивід проти держави" (1885) і "Система синтетичної філософії" в десяти томах (1862-1893). Спенсер досить рано розпочав активну політичну діяльність. Уже в 1842р. у журналі "Нонконформіст" (періодичному органі Союзу за загальне виборче право) було опубліковано 12 статей, в яких він обгрунтував вимогу відокремлення церкви від держави і обмеження державного втручання в інші сфери суспільного життя. У цих статтях, об'єднаних під назвою "Про належну сферу державного управління", викладені в зародковому стані основні ідеї політичної філософії Спенсера, який заявив себе принциповим противником втручання держави в економіку та суспільне життя. Він стверджував, що, "коли вимогою лібералізму в минулому було визначення меж королівської влади, то вимогою сучасного лібералізму є обмеження влади парламенту". Поділяючи ряд ідей лібералізму та позитивізму, Спенсер разом з тим використовує у своїй теорії концепцію природних прав, які є основою регулювання відносин у суспільстві.

Список використаної літератури:

1.    Психологія.  Підручник (за ред. Ю.Л.Трофімова ), К. , 2002р.;
2.    Основи психології: Підручник (за заг.  ред.  О.  В.  Киричука),        Либідь, 1995р.;
3.    Загальна психологія: навч. посібник (О. Срипченко, Долинська,        Огороднійчук та ін.), К.: "А.П.Н.", 2001р.;
4.    М'ясоїд П.А. "Загальна психологія”. К., 1998;