ЗМІСТ:
Вступ...............................................................................................3
Проблеми і поетика історіко-біографічних романів..................4
«Література повинна звучати, як великодній дзвін...»..............9
Використані джерела....................................................................12
Вступ.

Роман Іваничук народився 27 травня 1929 р. в с. Трач Косівського р-ну Івано-Франківської обл. Письменник. 1957 року закінчив Львівський державний університет імені Івана Франка. З 1995 року займає посаду професора кафедри української літератури імені акад. М.Возняка. Читає курс „Актуальні проблеми української літератури”, спецкурс „Український історичний роман”
Працює в редакції журналу “Жовтень”. Автор збірок новел “Прут несе кригу”, “Не рубайте ясенів!”, “Дім на горі”, “Сиві ночі”, романи: “Край битого шляху”, “Місто”, “Вода з каменю”.



Проблеми і поетика історіко-біографічних романів.
Роман Іваничук — відомий український письменник, лауреат премії ім. А. Головка і Національної премії України ім. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько п’ятнадцяти історичних творів, якими письменник намагається заповнити білі плями в нашій історії. І він не обмежується лише зображенням тих чи інших подій минулого, а визначає багато проблем, які хвилюють наших сучасників.
Перший історичний роман «Мальви» (1968) приніс письменнику величезний успіх у читачів і шалену партійну критику. Він зображує події мало або й зовсім не висвітлені в українській літературі. Автор розповідає про історію життя української полонянки Марії та її дітей, котрі, як і мати, потрапляють у турецьку й татарську неволю. Повстання Богдана Хмельницького розбудило до життя затурканих басурманством юнаків і дівчинку, яких автор символічно називає мальвами.
У романі «Орда» (1992) відтворені події мазепинської доби в історії України — зруйнування гетьманської столиці Батурина.
Нещодавно видавництво „Літопис” за сприяння Конгресу Українських Націоналістів видало друге, доповнене видання його роману „Вогненні стовпи” — першої художньої книги у незалежній Україні про УПА. Письменник каже, що працював над цим романом усе своє життя: ще в 14 — 15 років він почав писати повість про український повстанський рух. Дивом юнак уникнув кари „справедливої” радянської влади за той свій рукопис, коли при обшуку його виявило НКВД.
Перше видання „Вогненних стовпів” побачило світ у 2002 році. Тоді воно не пройшло непоміченим у суспільстві, але цього разу й автор, і видавці, і націоналісти сподіваються на неабиякий резонанс. Голова Львівської міської організації КУН Микола Пшевлоцький розповів, що програма проекту передбачає проведення презентацій роману „Вогненні стовпи” у Донецькому національному, Харківському національному, Харківському політехнічному, Дніпропетровському національному, Чернівецькому національному, Таврійському національному університетах, Черкаському державному університеті ім. Б. Хмельницького, Кіровоградському педагогічному університеті ім. В. Винниченка тощо. Звісно, такі заходи спрямовуватимуться, передусім, на університетську молодь. Втім, хотілося б вірити, що талановите слово метра українського історичного роману почує ширший загал українського суспільства, яке досі перебуває в полоні насаджених міфів про УПА.
На презентації Роман Іваничук поскаржився, що молоде покоління українських письменників не цікавиться історичними темами. Тому, за його словами, в сучасній українській літературі майже немає історичних романів, які вкрай потрібні для виховання патріотичності українського читача. „Якщо ми не будемо говорити про свою історію, то за нас ніхто не скаже”, — переконаний письменник.
Про справжню українську історію сьогодні говорили у Львові. Завтра про неї говоритимуть на Поділлі, Слобожанщині, у Таврії, на Донбасі. Завтра література єднатиме схід і захід. Може, й справді письменникам вдасться зробити те, на що виявилися не спроможні політики?
Ім’я Романа Іваничука як письменника пов’язується в читкацькій уяві передусім з його історичними романами “Червоне вино”, “Манускрипт з вулиці Руської”, “Вода з каменю” та “Четвертий вимір”. Вони займають на сьогодні основне місце у його творчому доробку, стали вагомим набутком української прози. Саме за історичні романи письменник удостоєний Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка. Та в його історичній романістиці видно не просто зображення тих чи інших подій минулого, не реконструкцію тих чи інших періодів, а постановку соціально-філософських і моральних проблем, які хвилюють наших сучасників. З другого боку, в новелах і повістях про те, що відбувається на наших очах теж розмикаються рамки зображеного охоплюється велика часова перспектива що, сягає подій, які стали історією.
Шлях Романа Іваничука як відомо починався з новелістики, яка стала для нього одним з найулюбленіших жанрів і якій він вірив досі. Перше його оповідання: “Скибка землі”, надруковане в студентському альманасі Львівського університету ім. І Франка, похвалив Максим Рильський, а перша книга новел “ Прут несе кригу” (1958) не тільки зачитувалася до дірочок у студентських гуртожитках , а й була схвально зустрінута літературною критикою.
У чому полягав секрет молодого письменника? Передусім, звісно, в таланті автора, його вмінні спостерігати нове в житті, а також у засвоєнні уроків класики, передусім принципів психологізму В.Стефаника і М.Коцюбинського, у прагненні поєднати тонку спостережливість, точність деталі з глибоким внутрішнім ліризмом. “Бузьків вогонь”, “Доктор Бровко”, “Батько” і сьогодні читають з тією ж безпосередністю сприймання, з якою людина згадує молодість, ніби скидаючи з плечей досвід зрілості…
Так популярність твору залежить у першу чергу від таланту, забезпечується новизною художнього світу.
Історичні твори Романа Іваничука потребують окремої розмови.
Зрештою, про них немало сказано, найприкметнішою рисою автора визнається вміння заглибитись у духовну атмосферу епохи, знаходитися в цій атмосфері неперехідні вартості, здатні сходити й колоситися через століття. Духовність тут широкого плану, вона має своїм джерелом і драматизм пісні та думи, і вченість східних філософів, і фольклорну та переосмислену релігійну символіку міського простолюддя, і поглиблене соціальне й історично-філософське дослідження ідейних основ народних рухів, і прискіпливе занурення у витоки народження нових ідей та формування нових носіїв.
Недарма в останніх романах письменника так вражає його вміння творити колоритний і цілісний у своїй мозаїчній послідовності колективний портрет Львова – невід’ємний фрагмент духовного портрета епохи.
Книга повістей, яка пропонується увазі читачів, є своєрідним синтезом ліній дотеперішнього розвитку письменника і, здається, тільки й могла виникнути на основі здобутого ним раніше в новелістиці й романістиці, у розробці історичної та сучасної тематики.
“Сьоме небо”, “Місто”, з повною підставою можна вважати цілісним твором незважаючи на те, що кожна з повістей написана в різний час, кожна має свою проблематику, своє ідейно-смислове осердя і свою тональність.
З історичною романістикою прозаїка “Місто”, єднає зосередження на ядрі проблеми (свій акцент має кожна з повістей), з новелістикою – специфіка побудови з асоціативними переходами від теми до теми, від епізоду до епізоду, часто з опусканням проміжних ланок асоціацій, та ще прихований десь у глибині ліризм, що не тільки виражає настрій, а й зосереджує в собі інтелектуальну напругу.
Формуючи книгу повістей “Місто”, автор обрав хронологічний принцип розташування творів, хоч він і не збігається з датами їх написання.
Найпізніша за написанням і перша за хронологією подій, отже, й розташуванням у книзі, повість “Сьоме небо”. Її можна назвати й найбагатшою в плані порушених проблем, які автор не ставив, принаймні не акцентував, у жодному з попередніх творів, а також найбільш цікавою з огляду на спосіб характеротворення і художньої типізації.
“Сьоме небо” - повість – полеміка. В ній від першої до останньої сторінки точиться напружена філософсько-ідеологічна дискусія, що має виразне політичне забарвлення. Це та прелюдія, яка визначила пізніше вчинки персонажів, розташування їх по той чи інший бік барикади у час випробувань на саму людяність - у роки Великої Вітчизняної війни з фашизмом. Довгі й, здавалося б безпредметні суперечки, що їх ведуть між собою троє колишніх гімназистів, опинившись у перші дні війни в глухому гуцульському селі, яке вал німецько-фашистського вторгнення на якийсь час обминув великими трактами, - ці суперечки в далекому закутку краю, ”на сьомому небі” високої гори Лисинки, по-своєму вводить читача в саму серцевину подій, у людські душі, крізь які проходить війна і які багато в чому згодом визначить результат грандіозної битви, кажучи Франковими словами, “чоловіцтва зі звірством” Три персонажі повісті - вчитель Богдан Зарицкий, прозваний Страусом, нотаріус Мирон Костецький та бухгалтер Роман Заставний - концентрують у собі ядро проблематики, яку автор ставить у творі. Кожен з цих персонажів усім своїм попереднім життям виробив для себе певну філософську доктрину, що в звичних, унормованих обставинах трималася при собі, в даній ситуації виявляється явно і навіть підкреслено.
В “Сьомому небі” результату ще немає, тут розкрито лише процес розмежування думок, поглядів, яке згодом багато в чому визначають лінію поведінки, конкретні дії персонажів.
“Нам судилося на цій горі проявитися, мов фотоплівка у проявнику, - думав Страус, дивлячись на бліде, сковане жовнами
Миронове обличчя. Тільки б не забути: те, що біле, на позитиві стає чорним. Тільки б не забути…”
За своєю побудовою “Сьоме небо” повість дещо не звична у творчості Романа Іваничука, певною мірою експериментальна. Поетика її ґрунтується не на оповідності, а на інтелектуальному самовияві персонажів. У процесі полемічно загострених діалогів окреслюються герої-антагоністи, дію рухає постійне поглиблення протистояння між ними. Внутрішня контрастність виступає як основний структурний принцип твору, де кожне з понять, що складають ідейний комплекс повісті, має свого антипода, виявленого прямо або підтекстом:
“Сьоме небо” сприймається не лише як втілення висоти, недоступності чи спостережного пункту для вироблення стратегії дії, а й як “Мертвої зони”, бездіяльність; кров, що їх несе з собою фашизм (першою жертвою стає малий Василько), контрастують з фривольністю старої галицької пісні “Бо війна війною”, яку наспівує Мирон і мотив якої проходить через увесь твір;
Новела “Байкал “ не випадково вписується в загальний задум повісті “Місто” і циклу “На перевалі”: вона є моментом зв’язку між ранішніми і теперішніми новелами Романа Іваничука. Психологічна напруга нових творів прозаїка, яка поставила на місце перебігу зовнішніх подій і логіку характеру, викликала значні зміни в поетиці автора.



«Література повинна звучати, як великодній дзвін...»

На думку Р.Іваничука історичний роман, а тим паче для української літератури — то особливий жанр, який формував національну свідомість, зберігав і утверджував історичну пам’ять, завжди відгукувався на найгостріші проблеми сучасності. Володимир Короткевич пише «Христос приземлився у Гродно» про інвазію єзуїтського ордену в Білорусь. Звичайно, сам єзуїтський орден XV-XVI століття важив для усіх нас постільки-поскільки. Набагато важливішим було за його допомогою показати суть іншої єзуїтської ідеології —комуністичної. І виходить, раз троє письменників, незалежно один від одного, написали романи, в які вкладали той самий підтекст, — цього вимагав час. Живучи у фальсифікованій дійсності та маючи фальсифіковану історію, саме у підтексті люди шукали правди. Сьогодні, раз уже є незалежність, багато хто думає, що потреба підтексту відпала. А отже, кому потрібен історичний роман? Хоча, з іншого боку, позбавлення будь-якого твору вертикалі і глибини просто недопустиме. Але маємо, що маємо. Історичного роману сьогодні не існує, хоча він повинен існувати, бо історичну пам’ять треба зберігати постійно, незважаючи на епоху, в якій живемо. На даний час немає фактично жодного прізвища письменника до сорока років, на підставі творів якого можна було би цю пам’ять відновити! Пишуть ті, яким сімдесят або минуло сімдесят. А де ж молодь?..
Але справа може бути в читацькій аудиторії, яка, отримавши з незалежністю держави доступ до історіографії, швидше візьме до рук наукову працю, ніж літературний твір. Тоді, з іншого боку, з праць історіографів можна довідатися тільки, як відбувалася битва, які полки у ній брали участь, яку зброю використовували, але аж ніяк не те, про що говорили між собою учасники війни. Саме письменник на підставі фактажу відтворює мислення часу, відкриває світ, який заслонений від сучасника параваном століть і десятиліть. Зменшення зацікавлення історичним романом може бути, але ігнорування історичного роману — це катастрофа для літератури будь-якої нації: може утворитися вакуум, якого в духовному житті просто не повинно бути.
Серед сучасних молодих письменників є дуже освічені, талановиті люди. Але від переважної більшості з них ще не було почуто їхнього великоднього дзвону. У сорок років Р.Іваничук написав «Мальви» і «бемкнув» на весь світ. То чому вони, маючи зараз стільки ж, ще мовчать? Та в шістдесят років уже не «бемкнуть»! Потім можна тільки розвивати те, що надбали. Усе має бути вчасно. «Мальви» письменника пройшли на ура передусім через те, що в той час страшенно актуальною була тема відступництва. Згодом з’явився «Журавлиний крик» про народження із надр імперії революційної інтелігенції, але цензура його не пропустила. Коли через двадцять років Р.Іваничук опублікував цей роман, який свого часу дехто переписував від руки, — інтерес до тих проблем уже був втрачений. Це ще один аргумент на користь того, що письменник має чути, які ідеї на часі в духовному ефірі. Якщо не чує — хай відкладе перо і займається іншим. А історичного романіста це стосується передусім.
Письменник — повинен показати себе чимось дуже цікавим, красивим, мудрим, і тоді він інтригуватиме. Як не може жінка щонеділі йти до церкви в одному і тому ж одязі, так і письменник має працювати на те, аби кожен наступний твір не був схожим на попередній. Звичайно, він має засвідчувати, що то писала одна і та ж рука, але читач повинен побачити, що тут інша композиція або задум, або форма, і тоді будеш цікавим і новим до смерті. Треба шукати власного стилю в письменстві, але щоб ти був несхожим не лише на інших, а й на себе.
У творах Р. Іваничука завжди незвичайною є жінка. Особливою вона є і в одній з останніх книг «Через перевал». Саме в цій книзі йдеться про ідеал жінки, який шукає письменник і любить усе своє життя. Такої реальної людини немає. Але образ вигаданої жінки, яка є світлом для нього, викристалізувався на основі реальних жінок. Ними він захоплювався ціле життя.
Зі слів Романа Івановича Іваничука: «Я доступний чоловік, товариський, трохи сердитий, вимогливий, примхливий і часом дратівливий, особливо на фальш. Потоваришувати зі мною не так легко, але як я вже знайшов товариша, то це — навіки. Я маю таких друзів ще з молодості — Кудлик, Безпалків, Ніна Бічуя, з якою товаришую вже сорок років. Мої друзі — це мої однодумці, на них завжди можу спертися, як і вони на мене, і немає цьому кінця, хіба була би зрада. Але я не зазнав зради серед товаришів. Якби їх раптом не стало, то навіть не знаю, як би мав далі жити, що робити, до кого вийти з хати, щоб поділитися радощами, турботами, горем. І то, власне, є мій характер — прив’язаність до товариства. І за те мене люблять, терплять мої примхи, часом сварливість. Бо знають — я їх ніколи не зраджу.»