.: Menu :.
Home
Реферати
Книги
Конспекти уроків
Виховні заходи
Зразки документів
Реферати партнерів
Завантаження
Завантажити
Електронні книги


????????...

 
��������...
Психологічна думка 17 ст, Гобсс, Ламетрі, Гізель - учення Ламетрі 


Психологічна думка 17 ст, Гобсс, Ламетрі, Гізель

Зміст

Вступ    3
1. Томас Гоббс    6
2. Жюль'єн Офре де Ламетрі    7
3. І. Гізель    9
Висновки    11
Список використаної літератури:    12


Вступ
Умоглядна психологія XVII cт. В цьому напрямі формувалося уявлення англійського філософа XVII cт. Т.Гоббса (1588 - 1679), який вважав, що носієм мислення є певним чином організована матерія. Уявлення і поняття є лише відображенням матеріальних тіл у свідомості людини. Слід зазначити, що поняття душа рідше зустрічається в текстах відомих філософів і природознавців цього періоду. Його місце займають поняття психічного, свідомості, мислення, розуму - того, що несе на собі явного релігійного “навантаження”. Прийняття рішення як особливий принцип мотиваційного рівня історії психології охоплює ХVII ст. і період Просвітництва. Так, під душею треба розуміти лише здатність тіла відчувати й мислити. Вона є тільки принципом руху або чуттєвою матеріальною частиною мозку, який можна розглядати як головну пружину всієї машини, порівнюючи діяльність людського тіла з годинниковим механізмом. А відомий англійський філософ-сенсуаліст Дж.Локк (1632 - 1704), який вважав всі істинні знання можна одержати лише в досвіді. Знання про психічне дає внутрішній досвід і відповідні методи - самоспостереження, інтроспекції, субєктивного експерименту тощо. Оскільки ж внутрішній досвід дає лише знання про окремі психічні стани чи процеси, остільки саме вони, а не абстрактна душа мають бути предметом психології. За Д.Гартлі, психічні явища корелюють з нервовими, й нервова діяльність є первинною. Тобто ідеї є похідними від нервових процесів: асоціації утворюються відповідно до вібрацій у нервовому субстраті. Вібрації на периферії нервової системи визначають характер та структуру процесів у головному мозку.
Так, згідно з теорією психофізичного паралелізму фізіологічні й психічні процеси протікають незалежно один від одного: матеріальні явища в організмі й психічні явища у свідомості збігаються у часі. Пояснювалося це “установленою гармонією” з боку божественного начала. Теорія психофізичної взаємодії, навпаки, виходила з того, що між психічними явищами й матеріальними процесами існує певна взаємодія: психічні процеси впливають на фізіологічні, і навпаки. Проте з позицій дуалізму, що стверджував лише протилежність душевного й тілесного, ця теорія, як і попередня, не мала перспективи. У процесі розв’язання психофізичної проблеми, широких емпіричних досліджень виникають різні наукові напрями, школи, розробляються “авторські” концепції психічного та його окремих механізмів. Історично першою виникає асоціативна психологія. Згідно з ученням асоціаністів, складні психічні процеси включають простіші психічні елементи, на які вони можуть бути розкладені. Утворення асоціативних зв’язків підпорядковується певним законам (наприклад, закон суміжності). Волюнтаристична психологія виникає як певна реакція дослідників на приниження ролі активності душі, вольового начала. Психологи цього напряму розглядають волю як специфічну енергію свідомості, в основі якої лежать імпульсивні чуття, об’єднані в комплекси емоційних переживань.
Вітчизняна психологія формувалася, спираючись як на досягнення світової науки, передової української філософсько-психологічної думки, так, і на здобутки в галузі розробки проблем психічної причинності, зв’язку мозку й психіки, проблем рефлексології, психотехніки та ін. Психологія стала самостійною наукою наприкінці минулого століття. Біля її колиски стояли фізіологи-дослідники. Експериментальна фізіологія, що швидко розвивалася в той час, вимушена була визнати, що існують певні явища, які хоча й пов’язані з функціонуванням тілесних органів, проте мають бути віднесені до розряду “душевних”. Було з’ясовано, що той чи інший вплив на органи чуття викликає зміну не лише в нервовій системі, а й у сфері відчуттів - слухових, зорових, тактильних та ін., тобто у психічній сфері. Проте будь-які спроби “об’єктивної вивчати психічне тими ж способами і за тими ж принципами, що й фізіологічне, виявилися марними. Вихід з методологічного “глухого кута” був намічений працями І.М.Сєченова в його вченні про умовний рефлекс і про психічне як про його середню ланку. “Всі психічні акти, що здійснюються за типом рефлексів, - писав він, - повинні цілком підлягати фізіологічному дослідженню, тому що до царини цієї науки належать безпосередньо початок їх, чуттєве збудження зовні і кінець - рух; але їй же має підлягати і середина - психічний елемент у вузькому розумінні слова, оскільки останній виявляється дуже часто, а можливо, й завжди, не самостійним явищем, як вважали раніше, а інтегральною частиною процесу”. Навіть коли свідомі психічні акти залишаються без будь-якого зовнішнього виразу, вони зберігають природу рефлексів. Вивчення фізіологічних механізмів психіки, її матеріального субстрату, як відомо, було пов’язане з ім’ям і школою І.Павлова. у постійних намаганнях її представників установити контакт фізіології з психологією виникла ідея: відшукати і визначити таке елементарне психічне явище, яке водночас можна було вважати і чистим фізіологічним явищем, що дало б можливість дослідним шляхом одержати об’єктивну картину роботи головного мозку. Це явище, на думку Павлова, і було тим, що тепер означає термін “умовний рефлекс” - тимчасовий нервовий зв’язок, який є найуніверсальнішим фізіологічним явищем у тварин і в нас самих. А водночас воно є і психічним явищем, тим, що психологи називають асоціацією. Великий внесок у розробку ідеї об’єктивної психології зробив В.М.Бехтерєв, намагаючись довести можливість поширення на психічні і соціально-психологічні явища законів природи, фізичних законів. Емпірична психологія, яка, на його думку, визнає внутрішній досвід вихідним пунктом свого вчення і яка такою ж мірою застосовує об’єктивні вивчення душевних явищ, перебуває у “погодженні з марксизмом”.

1. Томас Гоббс
Англійський філософ — найвідоміший матеріаліст XVII століття — Томас Гоббс (1588—1679 pp.), визначаючи рушійні сили поведінки індивіда, обстоював думку про те, що людина за своєю природою є егоїстичною, отож її взаємостосунки з іншими особами характеризуються формулою «людина людині — ворог», «боротьба всіх проти всіх». І це є природним для неї. Саме тому тільки розвиток супердержави може захистити людей від взаємного знищення. Отже, щоб соціальне буття індивіда у групі і з групою було ефективним і мирним, необхідно укласти «суспільний договір» задля власної вигоди, який означає утворення державної влади. Таким чином, на думку Т. Гоббса, взаємостосунки на рівні «державний правитель — підлеглі» характеризуються суб'єкт-об'єктними взаємовідносинами, тобто один наказує, інші — виконують, адже після того, як уклали договір, народ уже не може його скасувати, а повинен підкорятися єдиному носієві державної волі. В подальшому ідеї Т. Гоббса отримали значне поширення. Водночас їх критикували ті філософи, які вважали, що людина за своєю суттю є доброю, а суспільство псує її, формуючи негативні риси. Такої віри в природну доброту людини дотримувалися Русср, Дідро, Кант та ін. Послідовники Т. Гоббса називали прихильників такої позиції «романтиками». При цьому вони були переконані, що їхній власний погляд на природу людини є «реалістичним».
Уявлення і поняття є лише відображенням матеріальних тіл у свідомості людини.
Слід зазначити, що поняття душа рідше зустрічається в текстах відомих філософів і природознавців цього періоду. Його місце займають поняття психічного, свідомості, мислення, розуму – того, що несе на собі явного релігійного “навантаження”.
Прийняття рішення як особливий принцип мотиваійного рівня історії психології охоплює ХVIIст. і період Просвітництва. Даний психологічний феномен передбачає взаємовідношення почуття, інтелекту й волі. Декарт, Спіноза особливо наголошували на емоційному й інтелектуальному компонентах прийняття рішення, протиставленого боротьбі мотивів.
Один із засновників соціології Нового часу, батько семіотики як науки, він привертає до себе увагу як політолог, котрий розкрив анатомію диктатури як форми державної влади. Основні твори Гоббса “Елементи законів, природних і політичних”, філософська трилогія “Основи філософії” “Про тіло”, “Про людину”, “Про громадянина”, “Левіафан”, “Про свободу і необхідність” та ін.

2. Жюль'єн Офре де Ламетрі
У ХVII ст. фундаментальні розробки у з’ясуванні природи психіки були здійснені французькими філософами Ж.Ламерті, Д.Дідро, К.-А.Гельвецієм, П.А.Гольбахом. Душа на їхній погляд, є нічим іншим, як тим же самим тілом, але розглянутим стосовно його певних функцій і властивостей. Так, під душею треба розуміти лише здатність тіла відчувати й мислити. Вона є тільки принципом руху або чуттєвою матеріальною частиною мозку, який можна розглядати як головну пружину всієї машини, порівнюючи діяльність людського тіла з годинниковим механізмом.
Цивілізація, технічний прогрес є причиною руйнування природної цілісності та гармонійності людського буття, заснованого на безпосередності почуттів. Руссо першим осягнув суперечливі тенденції цивілізації і дійшов висновку, що розвиток виробництва, науки, техніки приносить не тільки користь, а й має і негативні наслідки. Велику надію у вирішенні суперечностей природи і цивілізації, суспільного життя в цілому Руссо покладав на просвітництво та виховання. Він підкреслює, що у людей буде все, якщо вони виховають гідних громадян, а без цього усі, навіть правителі, будуть лише жалюгідними рабами. Матеріалістичний напрямок філософії Просвітництва представлений насамперед французьким матеріалізмом XVIII ст., що у своїх концепціях обстоює ідеї просвітництва, гуманізму, наголошує на пізнанні природи як головному засобі утвердження гуманізму в суспільному житті, прогресу розуму, прогресу моральності, свободи і реалізації Царства Розуму та самоутвердження людини. Одним з визначних представників цього напрямку був Жюль'єн Офре де Ламетрі (1709—1751), який оголосив матеріалізм єдино правильним філософським напрямком, ворожим спіритуалізму (читай ідеалізму) та релігії. Свої ідеї він розкриває у працях: "Трактат про душу" (1745), "Людина-машина" (1747), "Анти-Сенека, або роздуми про щастя". Ламетрі намагається поєднати досягнення емпіризму та раціоналізму XVII ст., вирішити основні суперечності цих протилежних методологій наукового пізнання. Він підкреслює, що пізнання починається з чуттєвого сприймання, продовжується його подальшим досвідно-експериментальним дослідженням і завершується раціональним узагальненням дослідних даних. Ламетрі вважав, що розум є надійним керівником у пошуках істини, коли спирається на дані чуттєвого досвіду та перевіряється ним. Першим кроком філософських досліджень Ламетрі було створення матеріалістичного вчення про душу людини. Він оголосив здатність відчувати одним з атрибутів матерії, її невід'ємною властивістю. Матеріальною основою душі людини Ламетрі вважає мозок, проте підкреслює, що мозок необхідна, але не достатня передумова людської свідомості. Щоб свідомість сформувалась у своїх змістовних проявах, необхідне виховання та спілкування з іншими людьми. Хоч одна з основних праць Ламетрі має назву "Людина-машина", однак він наголошує на суттєвій відмінності людини від механізмів. Людина, підкреслює він, — це, по-перше, особлива машина, яка здатна почувати, мислити, розрізняти добро і зло; по-друге, це машина, яка сама себе заводить, органічно, шляхом надходження у кров "хілусу" — харчового соку, утвореного при перетравлюванні людським організмом їжі. Ламетрі вислювлює думку про хімічний характер процесу перетворення "хілусу" в енергію, яка вже потім механічно оживляє мускули і серце. По-третє, на відміну від годинникового механізму, який постійно фігурує в філософії Нового часу як образ ідеально відрегульованої самодіючої машини і з яким Ламетрі порівнює людське тіло, останнє продовжує функціонувати і після серйозних пошкоджень, навіть після втрати деяких органів. Ламетрі першим у філософії Нового часу будував свої філософські узагальнення про природу не лише на основі механіки, а й осмислюючи результати біологічних та частково хімічних досліджень. Визначним досягненням Ламетрі було також усвідомлення ним того, що походження людства неможливо пояснити лише біологічними факторами. Він висуває положення про необхідність суспільного життя як умови формування людини та її свідомості. Ламетрі вважає, що людині від народження притаманний "природний закон", суть якого полягає в умінні розрізняти добро і зло. Найважливішим виразом "природного закону" моральності, на його думку, є почуття вдячності за добро та почуття розкаяння за зло, вчинене у відповідь на добро.

3. І. Гізель
З усієї спадщини Гізеля досліджувалась натурфілософська концепція І.Гізеля, яка виникла в  межах схоластичної картини світу та стала підставою теоретичного осягнення природи в інтелектуальній спадщині Києво-Могилянської академії. Великою прогалиною в дослідженнях спадку Гізеля є неувага до оригінального розгляду людської суб’єктивності у контексті його релігійно-філософської рефлексії. Рефлексія І.Гізеля являє собою тип філософського мислення, спрямований на усвідомлення й обґрунтування власних припущень, вона передбачає звернення свідомості до себе через призму релігійних переконань. Без ґрунтовного дослідження антропологічного аспекту вчення Гізеля неможливо осягнути всю глибину творчого спадку українського мислителя.
Найглибше розробленою професорами академії стала ідея волі до пізнання і творчості, першим якої торкнувся Йосип Кононович-Горбацький, заявивши, що саме пізнання може задовольнити і духовні, і матеріальні потреби людини, а, скероване у правильному руслі, принесе користь державі і суспільству. Цю ж думку підтримує Інокентій Гізель.
Волю до пізнання професори Києво-Могилянської академії визнають як один із щаблів досягнення людиною щастя, проте її, вважають вони, мало для повноти такого щастя, для нього необхідне ще й удосконалення  своєї моральності, тобто воля до влади над собою. Як волю до самовдосконалення трактують її Інокентій Гізель, який переконаний, що людина без сторонньої допомоги може опиратися поганим нахилам і пристрастям.

Висновки

Обґрунтування методології наукового пізнання філософи Нового часу шукають у загальнофілософських (метафізичних) засадах осмислення буття. На цій основі розробляється ще одна важлива проблема, фундаментальна категорія філософії Нового часу — субстанція як сутність буття. Якщо Б.Паскаль, обґрунтовуючи засадні принципи своєї методології пізнання, звертається до світоглядного осмислення людського буття, то переважна більшість його сучасників ці принципи шукають у сутності буття взагалі, зафіксованій у категорії субстанції. Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження органічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання.

Список використаної літератури:


1. Психологія / За ред. Трофімова Ю.Л. – К., 2000.
2. Романець В.А. Історія психологія. – К., 1990.
3. Ярошевуский М.Г. История психологии. – М., 1985.

Search:
????????...

апострофом в середині складного слова

Рівноприскорений прямолінійний рух

вірш на тему мій дослід що підтверджуєвзаємодію тіл

характеристика магія як Ультрамікроелемент

види давньогрецької лірики

google

видатні люди про користь від самоосвіти

характеристика ігоря

твір на тему-помилки і прозріння Жульєна Сореля

зовнішність гобсека



?????????? ????????? ????
   
Created by Yura Pagor, 2007-2010