Ювілей спізнений о десять літ. У р. 1895, коли довершилося 25 літ літературної діяльності Ів. Левицького, Україна стогнала під тяжким тиском, була в стані духов¬ної розтічі і забула про ювілей одного з найбільших своїх синів, їй було не до ювілеїв тоді, коли найкращі її сини або клали голови на чужині, іноді в боротьбі за справи чужі їй, або, знесилені, змучені, майже зневірилися в будущину рідного народу.
А сьогодні? Чи дивоглядна російська весна поправила положення? Чи дає запоруку кращої будущини? Тим-то й ба, що положення майже ні в чім не поправилося, запо¬руки нема ніякої, а проте Бог зна відки й як явилася людям можність легше відітхнути, хоч хвилину погратися надія¬ми, нехай і так, що навіть ілюзіями, – і Україна згадала свій старий довг і святкує 35-літній ювілей літературної діяльності Ів. Левицького.
Чим був ювілянт для української літератури, для ук¬раїнської суспільності протягом сих 35 літ? Відповідь, зда¬валось би, проста, всі ми чуємо її, та власне задля своєї простоти нелегка. Може, тут чи і в многих інших питаннях громадського життя обхідна дорога швидше заведе нас до цілі, як проста. Отже, поставимо питання навпаки: чим не був для України Іван Левицький?
Тут ми відразу набігаємо на кілька зовсім категоричних відповідей, що добре характеризують нам і ювілянта, і пережитий ним час. Іван Левицький-Нечуй не був публіцистом, не був борцем ані полемістом, не був чоловіком партії, прихильником такої чи іншої політичної доктрини чи програми. В численних суспільних та політичних суперечках, що вихором проходили по Україні, він або не забирав голосу, або коли й забирав, то все якось ізбоку, так що його не можна
ст.371
було зачислити ні до якої партії. Правда, дещо у нього весь час стояло непохитне і незмінне, але се не були ніякі партійні програми ані тези, се було його зовсім, сказати так, елементарне, не підлягаюче ніякій дискусії ста¬новище національне, українське. Він був українцем і українським, виключно українським письменником тоді, коли многі його ровесники твердо вірили, що свобода і соціялізм знищить швидко всі національні різниці [...] Він стояв на своїм становищі й тоді, коли з легкої руки Костомарова та Драгоманова пішов гуляти по Україні поклик до плодження якихось гібридів, semivirumque bovem, semibovemque virum1,
___________________________________
1 Бика наполовину чоловіка, і чоловіка наполовину бика (лат.). – Ред.
_______________________________________________
тобто інтелігентів, які б для ширшого світу були росіянами, «русскими», а для «домаш¬него обихода», себто супроти українського мужика – ук¬раїнцями. І власне в пору найживішої пропаганди сього неприродного і глибоко неморального поклику Іван Ле¬вицький, мов нічого й не бувало, творив повісті, призначе¬ні зовсім не для мужика або не виключно для мужика, а для «всесословної» української нації, для українських інтелі¬гентів, таких, яких бачив, може, очима свого духа в будущині, в яких народження вірив, вірячи в живучість і суцільність своєї нації.
Доля судила йому дожити до своєї публіки; вона, ота українська, не гібридна або одужуюча вже від гібридизму, публіка святкуватиме його ювілей.
Hi, не був наш письменник мужем партії ані доктри¬нером. В пору, коли вся інтелігентна Україна плавала в соціалістичних теоріях – ні, в надії на близьке осущення соціалістичних ідеалів, – він малює в "Кайдашевій сім'ї" ярку  картину розпаду українського патріархалізму під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена. В пору, коли многі українці під впливом кепсько перева¬рених Марксових ідей говорили про конечність перейти й українському народові через алембик фабрично-капіталістичного ладу і навіть уважали пожаданим зріст того ладу та пролетаризації селянських мас як неминучої умови настання нового, кращого ладу, він у своїй «Бурлачці» малює шматочок страшного процесу тої пролетаризації та того фабричного ладу і кінчить таки поворотом живої лю¬дини до селянського побуту. І се не були виїмкові
ст. 372
випадки. Се почалося від самого початку його літературної діяль¬ності. Всі ми тямимо докори, які підносив проти Левицького Драгоманов за пропагування буцімто національного шовінізму в «Причепі», за звеличання міщанського самодурства старого Лемішки в «Хмарах», за ідеалізування «нового чоловіка» Радюка в тих же «Хмарах». Для нас, на віддаленні чверті століття, видно тепер оптичну помилку Драгоманова: він сердився на людей, змальованих Левицьким, судив їх слова і вчинки своїм моральним судом, міряв їх своєю мірою, але лаяв автора за те, що створив їх такими живими та близькими своєму серцю, що не понаклеював на них карточок: се мені подобається, а то ні. Левицький був у важку, войовничу, заогнену пору тим, чого в таку пору і найрозумніші не розуміють – був apтистом, творцем живих типів і більше нічим.
Він не був публіцист, не був теоретик. Хоча нема сумніву, що й о його слyx відбивалися сотки теоретичних суперечок на соціальні, політичні та естетичні теми, суперечок, у яких так любуються інтелігентні росіяни, то проте ті теми не захоплювали ані його ума ані чуття, лишалися йому чужими. Ми знаємо, що він цікавився й рідною історією і всесвітньою літературою, та проте ніде не вказав нікому дороги, бо праця наукового досліду, аналізу, порівняння не була властивою йому працею. Його історичні праці – не дуже блискучі популяризації Костомарова; його «Світо¬гляд українського народу» – вибір тез і матеріалів із «Поэтических воззрений» Афанасьєва, а його естетично-літературні праці («Нова українська література», «Україн¬ство на літературних позвах») не визначаються, ані глиби¬ною та ясністю естетичного розуміння, ані оригінальністю поглядів; хіба в другій із тих праць оригінальне те, що ідеа¬лом чисто національної літератури являється література китайська – погляд більше курйозний, ніж оригінальний. Та все те не чинить ані крихітки уйми нашому ювілянтові, все те були його принагідні відскоки від властивого шляху, роботи для віддиху після важких подвигів творчості, – а та творчість стоїть, проте, перед нами велична, чиста, ясна, осяяна блискучим сонцем України, огріта теплом щирого, чутливого серця.
Коли скажемо, що Іван Левицький був артистом, то сього не то замало, не то забагато, – се ще не вповні ха¬рактеризує його індивідуальність, Різні бувають артисти і різні у них комбінації творчих та рефлективних здібностей. От у росіян і
ст.373
Гоголь артист, і Пушкін артист, і Достоєвський артист, а проте які ж величезні різниці між їх ар¬тистичним світоглядом! Коли один, як говориться звичайно, сміється крізь сльози, а другого слово гримить, мов ор¬гани в величному храмі, то творчість третього – се мов величезна психіатрична клініка. Новіша літературна кри¬тика, опираючися на психофізичних основах, силкується доходити у кожного автора отих психофізичних основ його творчості, і, тільки вияснивши ті основи, вважає можли¬вим висловити відповідний суд про його творчість. Коли, приміром, у польського маляра Матейка чим далі все біль¬ше на його великих малюнках щезала перспектива, всі фі¬гури були мальовані мовби на першому плані і при огля¬данні малюнка (згадати хоч би Грюнвальд) видцеві роби¬лося попросту душно, то тут відразу видно було, що чим¬раз більша з літами короткозорість маляра була сьому причиною, а не ніяка «школа» ані теорія. Масу дивацтв та вибриків нової так званої сецесійної малярської школи (приміром, у значній мірі так звану поезію лінії) можна вияснити перевагою у малярів слухових вражень над зоровими (відси дивна на вид тенденція деяких із тих малярів до музикальності красок, ритмічності ліній і т. п.). Ту саму перевагу слухових вражень над зоровими бачимо у більшості поетів т[ак] зв[аного] декадентського покоління, тільки що тут діло комбінується іще тим, що людська мова може висловляти крім сих двох груп ще масу інших вра¬жень, отже нюхові, дотикові і т. ін., і для всіх сих груп появлялися спеціалісти між декадентами. Нема сумніву, що сим способом внесено величезну різнорідність і різно¬барвність тонів у новочасну поезію, але певне й те, що й тут доктрини, тенденції (боротьба з натуралізмом, батьком усіх тих напрямів) повстали a posteriori, а в їх основі лежали певні психофізичні збочення в будові тіла самих творців.
Коли я перший раз побачив Ів. Левицького – буде тому двадцять літ – то моє перше враження було почуття якоїсь диспропорції. Читаючи його оповідання, подивляю¬чи широкий розмах його руки, широкі контури його малюн¬ків, я уявляв собі їх автора сильним, огрядним мужчиною, повним життєвої сили й енергії. Тим часом я побачив не¬величкого, сухорлявого, слабосилого чоловіка, що гово¬рив теплим і щирим, але слабеньким голосом, завсіди жа¬лувався на якусь жолудкову слабість, ходив помаленьку дрібними кроками і взагалі робив враження пташини,
cт.374
вро¬дженої в клітці і привиклої жити в клітці, тaк що пустіть її на вольне повітря, то вона пофуркає, пофуркає і назад вернеться до своєї клітки. Мені в ту пору кілька разів дово¬дилося бути в товаристві з добродієм Левицьким, брати участь у розмовах, у яких брав участь і він, і ніколи я не пригадую моменту, де б його індивідуальність чи то в роз¬мові, чи в чім іншім якось ярко виявила себе. Всюди він був той сам тихенький, скромний, немов боязкий ма-ленький чоловічок, щирий, привітний, але нічим особли¬вим не визначний. А коли пару літ пізніше я відвідав його в Києві в його маленькій, простенькій квартирі, зложеній із одної кімнатки й передпокою – зовсім на лад студент¬ських квартир – то й там не покидало мене враження тої диспропорції між духовою фізіономією повістяра і лю¬диною. Та одну особливість я таки завважив. Я застав Івана Семеновича над чималим альбомом, у якому були не фотографії знайомих людей, а картони з: кольоровими малюнками цвітів – гвоздиків, лілей, левкой, астрів. Се тоді якраз недавно в Парижі пішла була мода на такі ма¬льовані цвіти, і малюнки на картонах були справді напро¬чуд гарні. Іван Семенович дуже любувався в тих мальова¬них цвітах, і весь час, поки я був у нього, не зводив із них очей; такі картони були, зрештою, у нього не лише в аль¬бомі, а й скрізь по стінах, де лише можна було їх приміс¬тити. І коли його очі спочили на якійсь улюбленій, по-мистецьки виконаній квітці, він не міг здержати себе, щоб не промовити або не вишептати з насолодою:
–  А, шик!
І цікаво, коли я потім читав і перечитував оповідання Івана Семеновича, мені завсіди ввижався сам він, похилений над альбомом, із очима, блискучими з внутрішнього задово¬лення, і в кожнім моменті, коли дана фігура повісті вияв-ляла себе рельєфно, вимовляла якісь особливо характерні для неї слова, він, автор, усміхався залюбки, придивлявся їй пильно і шептав із насолодою:
– А, шик! От так і треба!
Тільки що сей альбом – се безмежні поля та скупчені села та брудні, хоч характерні в своїй різноманітності міс¬течка Правобережної України. Ів. Левицький – се вели¬кий артист зору, се колосальне, всеобіймаюче око тої України. Те око обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці, зате обхапує їх із незрівняною бистротою і точністю, вміє підхопити відразу їх характерні риси
ст.375
і передати їх нам із тою випуклістю і свіжістю красок, у якій бачить їх само. Мислитель, свідомий артист дрібненькими кроками поспішає за вказівками того ясного зору, силкується раз більше, а раз менше вдачно групувати, поглиблювати матеріал, достарчений зором. Але зір, зорові враження зви-чайно переважають, і артист інколи тільки стане та лю¬бується на ті постаті, сфотографовані його очима в усіх їх рухах та обстанові, любується та шепче:
– А, шик!
Такі самопас пущені артистом фігури – се безсмертні  баби Параска й Палажка, се всі фігури в «Кайдашевій сім'ї», се міщанин Лемішка в "Хмарах" і багато, багато інших у великій галереї типів, змальованих нашим юві¬лянтом. Не питайте у них, чого вони хочуть, який їх ідей¬ний підклад, пощо вивів їх автор і що хотів ними сказати чи доказати? Нічогісінько. Вони живуть, ось і все. Вони живуть своїм індивідуальним життям, і автор, під¬глянувши те життя, не міг не любуватися його проявами, так як ботанік не може не любуватися, знайшовши якусь рідку, пишну рослину в повнім розцвіті. Він зупиняється над нею, придивляється до всіх її частин і органів, слідить їх функції, і за кожним разом, коли добачить щось інте¬ресне, типове, характерне, його очі запалюються іскрами і уста мимоволі шепчуть:
– А, шик!
І його альбом збагачується новим екземпляром. Критики дорікали йому, що в «Причепі» голосить національну нетолеранцію, що в «Хмарах» у фігурі старого Ле¬мішки звеличав старе міщанське самодурство, а в фігурі Радюка дав карикатуру "нового чоловіка". Уявляю собі, як мусили дивувати Івана Семеновича такі докори, Я! Звеличав самодурство! Проповідував шовінізм! Карикатурував нових людей! Але ж Господи Боже мій, мені ані сни¬лося! Я змалював поляків, Лемішок, Радюків таких, яких бачив, без ніякої тенденції, а вже ви, панове критики, су¬діть їх і міряйте, як знаєте. Але судіть їх, міряйте їх чи коли хочете їх прототипів, а не мене. Я ж не вливав у них своєї душі, не робив їх тубою своїх тенденцій, а схопив їх живцем із життя, таких яких бачив, знав, зрозумів, та й по всьому. Хіба докажете, що я зле змалював їх, скривив їх контури, переборщив краски. Та сього, мабуть, не дока¬жете.
ст.376
В тіснім зв'язку з характером творчості Ів. Левицького стоїть його мова. Се вже не та поетична, декуди аж переборщено поетична та квітчаста мова Марка Вовчка, не штучна, силувана, академічно неповертлива мова Куліша, – се  переважно буденна мова українського простолюддя, nрocтa, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в ус¬тах людей з багатим життєвим змістом. Левицький ніде не ганяється за язиковими ефектами, не стає на котурни, а коли де й попадаються у нього чисто язиково ефектовні місця (пор. відомий опис невдалого фейєрверка: «Тріснуло, блиснуло і показався синенький димок»), то вони приходять якось так  ненароком, самі собою, немов без волі автора, мов граціозні рухи у вродливої, здорової лю¬дини.
Нехай же ще довгі літа ясніють над Україною ті тихі та бистрі очі, що підглянули в ній так багато здорового, своєрідного, чистого, та вміли підглянути й нездорове, невродливе та пусте. Нехай той духовний велетень у тілі пігмея довго ще любується своєю рідною Україною і чарує перед нами своїм любим словом її красу та горе й радощі її дітей. І нехай отсей ювілей буде для нього доказом, як щиро любить його вся Україна. Бо хто сіє любов, той і жатиме любов.