У 60-70-х роках XIX ст. в літературу приходить покоління реалістів з новими ідеалами, які ставили завдання не тільки критично зображати дійсність, а й вказати шляхи її перетворення в дусі гуманістичних ідеа¬лів. Вихідці з різночинного середовища і з народних низів, ці письмен¬ники добре знали життя і побут усіх класів. Головною метою оголошу¬ється визволення народу, а звідси – проблема нового героя. «Це цвіт кращих людей, це рушії рушіїв, це сіль солі землі» – так, спираючись на текст Священного Писання, говорить М. Чернишевський про «нових людей» в романі, який поставив головне питання епохи: «Що робити?». Ці люди мають насамперед перетворити себе самих, – тобто, звільни¬тися духовно від соціального, національного й релігійного гніту, здобути особисту свободу; основне завдання їх – підпорядкувати себе визво¬ленню суспільства з пут рабства.
Одне із могутніх знарядь визволення народу – просвітництво, по¬кликане розкріпачити людину. Звідси своєрідна месіанська роль «нових людей» – різночинців, інтелігентів. Російські революційні демократи питання просвітництва наповнювали соціальним змістом, однак розумі¬ли, що саме по собі воно ще не рятує від соціальних бід. Для Чернишевського пропаганда передових ідей у суспільстві була засобом наближен¬ня соціальної революції. Значна частина передової інтелігенції в Росії 60-70-х років перебувала під впливом теорії П. Лаврова, який, підтри¬муючи ідею просвітительства, підносив роль «критично мислячої особи», що може ідейно впливати на маси.
Ідеалом «нового героя» просвітителів-шістдесятників був герой, близький до народу, морально чиста людина, здатна повести за собою маси. Проголошувалася необхідність суспільно-корисної праці «нових людей», що реалізувалася, зокрема, в організації різних артілей. Саме тому новий герой – раціоналіст, прихильник серйозного діла. Ці ідеї дістали теоретичне
ст.43                                                                 
обґрунтування у статтях М. Чернишевського «Чи не початок переміни?», Д. Писарєва «Базаров», «Реалісти», «Мислячий пролетаріат», М. Добролюбова «Коли ж настане справжній день?». І. Тургенєв першим у російській літературі зробив спробу втілити героя нового часу – активного діяча, борця, переконаного демократа (в об¬разах болгарина Інсарова та нігіліста Базарова). Образи «нових людей» пореформеної доби виразно представлені й у романі «Що робити?» Чер¬нишевського.
Ці прогресивні ідеї були відомі на Україні, де проблема «нових людей» мала своє переломлення. Спроби показати українського інтелігента бачимо в творах П. Куліша «Майор» (1859) і «Ук¬раинские незабудки» (1861). Інтелігент-демократ Сагайдачний, «прой¬нятий найрадикальнішими європейськими ідеями» (повість «Майор»), проголошує необхідність єднання з народом, охоче філософствує на ці теми. Та, врешті, він одружується з «донькою народу» і обмежується «етнографічним інтересом до козацько-селянського побуту», – писав М. Драгоманов, відносячи повість до творів, де «без усякого життя і подробиць намазані лиця народолюбців» 1. Схематичним є образ інтелі¬гента і в «Украинских
______________________________________________________________________
1 Драгоманов М. П. Українське письменство 1866–1873 років // Літератур¬но-публіцистичні праці: У 2 т. – К., 1970. – T. І. – C. 263. Далі посилання в тексті; том позначено римською цифрою.
_____________________________________________________________________

незабудках». Але вже сама спроба свідчила про назрілу потребу осмислення ролі національної інтелігенції в суспільно¬му житті українського народу.
Твори П. Куліша, слід гадати, були відомі Нечую-Левицькому: во¬ни друкувалися у досить популярних журналах «Русский вестник» і «Основа». Про те, що студенти Київської духовної академії (серед них і Левицький) читали ці журнали, є згадка в автобіографії письменника.
До цієї теми в 60-х роках звертається й О. Кониський. Образи інте¬лігентів виведені в оповіданні «Пропащі люди» (1862), «пронизаному наскрізь національною свідомістю» (К. Студинський), та в оповіданні «Перед світом» (1866). М. Драгоманов, відзначаючи життєву основу останнього («зачеплено становища, які справді були в житті України, зазначено деякі риси й ідеї змагань молоді української 60-х років, загальноруського тодішнього базаровсько-рахметовського типу, але з своєрідними відтінками»), вказує на недостатність соціальної мотивації й художності, на схематичність характерів, «неясність ідей» (І, 268-269).
Як бачимо, попередники Нечуя-Левицького відчували необхідність створення «нового героя», котрий міг би сприяти поліпшенню життя на-роду, відстоювати його національні права. Переконані просвітники, во¬ни вважали, що несправедливі суспільні порядки можуть бути змінені силою розуму. «А в революцію я не вірю і не покладаю на неї ніякої надії я вірю тільки в добро освіти і любові...» – писав Кониський у листі до Ю. Федьковича 3 (15) грудня 1865 р.2.
______________________________________________________________________
2 Цит. за: Студинський К. Зв'язки Ол. Кониського з Галичиною в pp. 1862–1866. – [без вих. даних]. – С. 61.
______________________________________________________________________

Тема інтелігенції в творчості Нечуя-Левицького вперше з'явилася в романі «Хмари» (1874). У письменника складається цілісна програма діяльності «нових людей», відмінна від концепції подібного героя в ро¬сійській літературі, для якого не існувало проблеми національної. Успіх «нових людей», вважає Нечуй-Левицький, можливий в освіченні народу, в боротьбі за його національне самоутвердження. Звідси і сама назва першого ідеологічного твору Нечуя: хмари – "символ національного гноблення, символ усіх темних сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на при¬служників російського царизму, душителів української національної культури" 3.
______________________________________________________________________________________________________________
3Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Зібр. праць: У 5 т. – К., 1965. – Т. 2. – С. 354.
______________________________________________________________________
ст.44
«Новий герой» в літературі, на думку Нечуя, повинен нести ідеї національного й соціального відродження, втілювати риси передового інтелігента-шістдесятника, в якого слово не розходиться з ділом. Захо-плюючись образом Базарова, Нечуй-Левицький все ж вважає, що «та¬кий чоловік був би повинен і на Україні, і в Галичині, встоювати не тільки за поступові принципи, але й за своє національне животін¬ня, й національні, а не тільки соціальні права» 4. Отже, серед порушу¬ваних письменником суспільних проблем
_____________________________________________________________________
4 Нечуй-Левицький І. С. Школа повинна бути національна // Дніпрові хвилі. – 1911. – № 15. – С. 212.
_____________________________________________________________________

чи не найбільш болючою і ак¬туальною стала проблема розвитку українського народу як нації і роз¬будови його національної культури. Особливо гостро це відбилося у тво¬рах з життя інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем», «Неодинаковими стежками» та ін.).
Національне питання привертало увагу Нечуя-Левицького ще з юнацьких років. У сім'ї Левицьких говорили українською мовою. Бать¬ко Івана Семеновича – священик православної церкви – читав про¬повіді рідною мовою, але це йому заборонили, мотивуючи тим, що «язик проповідей не достоїн церковної кафедри»5.
______________________________________________________________________
5Нечуй-Левицький І. С. Зібр. творів : В 10 т.– К., 1968. – Т. 10. – С. 8. Далі вказуємо в тексті том і сторінку.
______________________________________________________________________

У Богуславському училищі, де спочатку навчався майбутній письменник, карали за вживання «му¬жичих слів», у Київській духовній академії також не визнавали україн¬ської мови й літератури. Як згадує Нечуй, «один професор так «пожартував» на лекції: «Для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вона з'явилася на світ...» (10, 16).
Уже в семінарії Левицький познайомився з творами Шевченка, Пушкіна, Гоголя, які справили на нього надзвичайне враження, а в академії разом з товаришами читав «Современник», романи Тургенева і Чернишевського, статтю Писарєва про Базарова. Слід гадати, що журнал «Основа», який приділяв багато уваги національним питанням, зокрема етнографічному висвітленню життя, дослідженню українського національного характеру в його історично зумовлених відмінностях од великоруського, стимулював у молодого Левицького бажання писати рідною мовою. Перші твори І. Нечуя з'являються в період заборони і жорстокого переслідування української культури (повість «Дві мос¬ковки» – 1865). Принижень з приводу рідної мови, літератури зазна¬вав Нечуй-Левицький і в Полтавській духовній семінарії, а згодом у Каліській гімназії (Польща), де викладання всіх предметів теж перево-дилося на російську мову, з метою русифікації поляків.
Національні почуття І. Левицького весь час травмувалися, бо він постійно відчував зневагу до української мови, культури. Тож не дивно, що національна ідея домінувала як у його художніх творах, так і в лі-тературно-публіцистичних статтях («Сьогочасне літературне прямуван-ня», «Українство на літературних позвах з Московщиною»). Охоронна дожовтнева критика звинувачувала Нечуя-Левицького у пропаганді буржуазного націоналізму. Та весь «націоналізм» Нечуя полягав, влас¬не, у прагненні відстояти право народу говорити рідною мовою і розви¬вати свою культуру.
І дотепер, зокрема, у шкільній практиці, вивчають переважно «Ми¬колу Джерю» чи «Кайдашеву сім'ю», оминаючи твори про інтелігенцію. Тим часом саме інтелігенція, на думку Нечуя-Левицького, здатна боро¬тися за національне визволення народу. Діяльність її, вважав письмен¬ник, повинна включати, по-перше, програму освічення народу, по-дру¬ге – повернення її самої до національних витоків (звідси – проблема дерусифікування інтелігенції у творах «Неоднаковими стежками», «На гастролях в Микитянах», «Дивовижний похорон»). Так постає задум створити образ «нової», передової людини свого часу, яка була б носієм прогресивних ідей, боролася за національні й соціальні права народу.
ст.45
«Нові люди» у Нечуя-Левицького – студенти, вчителі, лікарі. Серед них є активні, здатні організувати, переконати – Радюк, Комашко, Уласевич, Кучма, їх однодумці – Дунін-Левченко, Мавродін, Навроцька, Мурашкова, Ліда Гуковичева, Вербицький, Парафієвський – зма¬льовані не так детально. Просвітяни, поборники національної освіти, національної культури, вони виявляють активний протест проти со¬ціального й національного гноблення, хоч і не ставлять питання про революційний злам державної системи. Та хіба могла б українська інтелігенція 40-60-х років думати про корінну зміну суспільства, коли і її самої, національно свідомої та по-справжньому діяльної, майже не було? Та й чи всі «нові люди» повинні бути людьми «бойо¬вого» складу?
Певно, «нові люди» в кожного народу, в кожен історичний період різні і форми їх організації та діяльності відмінні. Скажімо, в Росії не було громад як центрів просвітительського руху. А на Україні, особливо у 60-70-ті роки, громади набули значного поширення, і ці об'єднання різних шарів інтелігенції своєю просвітницькою діяльністю сприяли піднесенню соціальної і національної самодіяльності українського на¬роду. «Просвіта се наше спасеніє!» – це гасло, проголошене 1876 р. В. Барвінським, стало основним для багатьох письменників. Дещо піз¬ніше воно трансформується Б. Грінченком, який твердив, що просвіта «безправних народів є питанням перворядної ваги, а в деякі історичні моменти питанням, що може переважувати всі інші, забирати всі сили, які зостаються після задоволення неминучих вимагань нашого фізично¬го існування»6
____________________________________________________________________
6 Вільхівський Б. Українська книжка на селі // Зоря. – 1892. – Річн. 13. – С. 113.
______________________________________________________________________

«Новий герой» Нечуя-Левицького Павло Радюк («Хмари») – різ-ноплановий. Його мета – національна самоідентифікація, певним ета¬пом якої є наближення до народу (одяг, звичаї, культура), залучення інтелігенції до селянської роботи, просвіта народу, без чого неможлива боротьба за його краще життя. Звідси й культурницька місія Радюка. Як бачимо, програма дій в «нового героя» є, хоча й дещо наївна, обмежена.
На відміну від українофіла Дашковича з його кабінетним вивчен¬ням абстрактної «слов'янської душі», Радюк намагається свої ідеї при¬класти до практичного життя. Він організовує читання лекцій для на¬роду, пропагує заборонену літературу (Ренан, Бюхнер, Фейєрбах, Прудон), популяризує «Кобзар», записує українські народні пісні, має на¬мір заснувати в Києві недільні та вечірні школи. Правда, Радюк іноді виявляє й безпорадність, обмеженість («і од чого почати? і за що взять¬ся?»), але у своїх пориваннях герой цільний: «В його душі була мета,– ясна й проста – народ й Україна...» (2, 149). Радюк непохитно вірить, що визволення від національного й соціального гніту можна здобути поширенням знань, просвітою («Це одно і єдине джерело, звідкіль пол¬лється світ на Україну: просвітність і наука». – 2, 319).
Нечуй-Левицький переконливо показує, що ті, хто прагнув нести просвіту в народ, були відірвані від життя, письменник бачив розбіжно¬сті між їхніми гаслами й ділами, між теорією і життєвою практикою. Все це стало об'єктом осуду в романі «Хмари».
Художній конфлікт у творах Нечуя з життя інтелігенції проявля¬ється найчастіше у стосунках персонажів, рідше – через внутрішні су¬перечності одного характеру. Старше покоління інтелігенції репрезенту¬ють у романі «Хмари» Дашкович і Воздвиженський, їм опонують «нові герої» – Радюк, Дунін-Левченко. Своєю чесністю, безкорис¬ливістю Дашкович протистоїть кар'єризму Воздвиженського. Глибо¬ке переконання Радюка в необхідності національного визволення народу наштовхується на байдужість Ольги Дашкович до суспільних питань.
Симпатизуючи українофілу Радюку, Нечуй-Левицький показує і те, що його зусилля не приносять негайних результатів. Чи ж варто нині осуджувати Радюка за те, що він «не підноситься» до революційної боротьби, тим більше
ст.46
вважати цей образ творчою невдачею письменника у створенні ідеалу «нової людини»? Нечуй-Левицький керувався пра¬вилом: «...чого нема в житті, того не може бути в повісті» (10, 352), то¬му й «новий герой» його творів репрезентував поширений в той час на Україні тип українофіла-просвітителя.
У листі до М. Грушевського письменник зокрема зазначав: «В но¬вому журналі «Руська хата» названо типи Радюка та Комашка в «Хма¬рах» та в повісті «Над Чорним морем» моделями (неначе моделі ко¬раблів або машин), цебто взорцями для наслідування... Тим часом, ще я був студентом у 1862 році, ці моделі секретно завели дві українські школки у Києві і викладали науки no-українській, й вони позаводили перші недільні школи в Полтаві і в Києві. В Полтаві хотіли навіть за¬снувати народний театр... Тип Радюка списаний мною з двох таких діячів: один мій товариш Алексій Львович Гулак-Артемовський, вже не¬біжчик, доктор, небіж автора «Пан та Собака», а другий, полтавець, ще й досі живе. Це справді були сівачі, бо скрізь бігали та проповіду¬вали, та розкидали усякі книжки – «Сон» та «Кавказ» Шевченків, та Герценів «Колокол»... То вже провина моя, коли вони вийшли не дуже вдатні, що стосується до штучності [художності. – Н. 3.] в обмалюванні» (10, 441).
Шовіністична й клерикальна преса зустріла вихід «Хмар» украй вороже. Редакція київської газети «Друг народа» висміювала письмен¬ника за створені ним образи, за «штучність» мови роману, та й взагалі вважала твір «такою розумовою розбещеністю, якої не можна ні вип¬равдати, ні пробачити...»7.
_____________________________________________________________________
7 Друг народа. – 1875. – № 2. – С. 27-28.
_____________________________________________________________________

Журнал «Киевские епархиальные ведомос¬ти» намагався довести, що твір не відповідає дійсності і не має ніякого пізнавального значення8. Очевидно, що навіть в урізаному цензурою вигляді цей роман був явищем незвичайним.
__________________________________________________________________
8 Киев. епархиальные ведомости. – 1875. – № 2. – С. 77.
__________________________________________________________________

Іншу оцінку дав М. Драгоманов. Визнаючи «Хмари» як твір зага¬лом реалістичний і цінний, критик, однак, уважав невдалим змалюван¬ня Радюка, передусім за його нібито наївну боротьбу і протест проти «чорних хмар», бо кращі люди того часу займалися, мовляв, конкретни¬ми серйозними справами9.
__________________________________________________________________
9  Киев. телеграф. – 1875. – № 30 (9 берез.). – С. 1.
___________________________________________________________________

Критичне ставлення до роману виявив і О. Кониський. Не запере¬чуючи реальності образу Радюка, Кониський все ж у дусі утилітарно-прикладного підходу до літератури вважає, що Нечую-Левицькому не вдалося зобразити героїв, які б «вивели нас з хмар» або хоча б ука¬зали, «коли ж воно виясниться?». Говорячи про Радюка в цілому пози¬тивно, Кониський зазначає, що тодішні інтелігенти такого типу більше «говорили, кричали, гукали», ніж діяли 10.
_____________________________________________________________________
10  Кошовий О. Коли ж виясниться? : (За проводом повісті «Хмари») // Правда. – 1875. – № 19. – С. 773, 776.
_____________________________________________________________________

Цінною для нас є думка одного з представників академічного літе-ратурознавства О. Пипіна. Відводячи Нечую-Левицькому почесне місце не тільки в українській літературі, а й у загальноросійському літератур¬ному процесі, Пипін відзначив новаторство письменника, котрий «зро¬бив спробу малювати не тільки народний побут, але і звичаї того освіченого класу, якого до цього часу не торкались українські оповідачі; у своїй головній повісті «Хмари» він зображав саме виявлення україн¬ського народного почуття в нових освічених поколіннях і зіткнення його з ворожими елементами суспільності» 11.
__________________________________________________________________
11  Пыпин   А. Н.,   Спасович   В. Д.   История   славянских  литератур. – СПб., 1879. – Т. 1. – С. 383.
___________________________________________________________________

У пожовтневий час, поряд із ґрунтовними спробами розглянути ро¬ман на тлі суспільно-політичного і літературного життя 40-60-х років (Є. Кирилюк, А. Шамрай), були й виступи з яскраво виражених вуль¬гарно-соціологічних позицій (В. Коряк, М. Мироненко). Етапом у до¬слідженні творчості Нечуя-Левицького стала цитована вже передмова О. Білецького до чотиритомника письменника (1965). Поділяючи думку попередніх дослідників стосовно того,
ст.47
нібито твори Нечуя-Левицького з життя інтелігенції дещо слабші, ніж твори селянської тематики, вчений відзначив, що за всієї абстрактності й певної наївності програма Радю¬ка для початку 70-х років мала прогресивний характер. Твори Нечуя-Левицького з життя інтелігенції як нове явище в українській прозі роз¬глядали Н. Крутикова, М. Тараненко, В. Власенко, Р. Міщук. Новатор¬ство Нечуя-Левицького в художньому моделюванні дійсності перекон¬ливо доводить П. П. Хропко; дослідник вважає роман «Хмари» відпо¬віддю письменника на болючі проблеми буття українського народу, то¬му й головного героя Павла Радюка характеризує як типовий образ народника 60-х років.
Полеміка навколо ідеологічних творів Нечуя-Левицького, зрештою, засвідчувала, що письменник влучив у серцевину болючих питань, які стояли перед українською інтелігенцією другої половини XIX ст.
Певну еволюцію поглядів Нечуя-Левицького на інтелігентів-демократів спостерігаємо в романі «Над Чорним морем». Параметри про¬грами «нового героя» Комашка вже дещо ширші, ніж у Радюка: «Сво¬бода преси, просвіта народу доконче на українській мові, широка, віль¬на просвіта інтелігенції, добробут народу, вільний розвиток України» (5, 205). Хоча образ Комашка художньо схематичніший, ніж Радюка, та його програма виразніша, чіткіша, вона близька до програми загальноросійського визвольного руху (зокрема, в прихильному ставленні до представників інших націй). Слушно зазначив П. Хропко, що ця програма суголосна нашому часові, хоч од написання твору минуло сто літ 12.
___________________________________________________________________________________________________________
12 Див.: Хропко П. П. Романи І. Нечуя-Левицького з життя інтелігенції // Укр. мова і літ. в школі. – 1988. – № 11. – С. 3–1.
______________________________________________________________________

«Нема чоловіка без лиця, нема народу без національності», «Люди¬на без національності, як дерево без коріння» – таке глибоке переко¬нання Комашка. Це – і погляди власне автора, людини, безмежно від¬даної своєму народу, його гнобленій культурі. Власне, за такі переко¬нання своїх героїв Нечуй-Левицький діставав тавро «буржуазного на¬ціоналіста». Та не слід забувати, що захищаючи право українців на на¬ціональне самовизначення, Нечуй-Левицький ніде й ніколи не проявляв ворожого ставлення до якоїсь іншої нації. «Український «націоналізм», – проголошує автор устами свого героя, – виступає з великою толе¬рантністю до інших народів та до усякої віри, стає за маси, за народ» (5, 205).