Характерною особливістю українського літературного життя ос¬танніх десятиліть XIX ст. стало порушення пекучих проблем, пов'язаних із соціальним і національним пригніченням народу. Українська проза намагається в цей час усебічно з'ясувати взаємини інте¬лігенції з іншими суспільними верствами, художньо дослідити місце і роль інтеліген¬та у визвольному русі. Поряд з Панасом Мирним, О. Кониським, І. Франком, Б. Грінченком, Оленою Пчілкою цю тему освоює також І. Нечуй-Левицький.
Майбутній автор «Хмар» не випадково звернувся до жанру ідеологічного роману. Ще навчаючись у Київській духовній ака¬демії (1861–1865), він захопився відрод¬женням українського культурного життя, перерваного розгромом Кирило-Мефодіївського товариства на довгі десять років. Вихід у світ «Записок о Южной Руси» П. Куліша, «Народних оповідань» Марка Вовчка, третього видання Шевченкового «Кобзаря», організація перших українських літературних періодичних видань («Хата», «Основа»), діяльність Громад, що виникли у Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Оде¬сі, – усе це сприяло інтенсивному форму¬ванню світогляду І. Левицького, посилен¬ню його інтересу до художньої творчості.
Репресії проти українського слова, які знову розпочалися в 1863 p., загальмували становлення І. Левицького як письменника. Загальмували, хоч водночас і загартували переконання молодого інтелігента. Учите¬лювання сприяло художнім пошукам та й визріванню патріотично-українських погля¬дів. Це особливо стало помітним, коли І. Нечуй-Левицький, уже автор кількох опублікованих у львівській «Правді» творів («Дві московки», «Рибалка Панас Круть», стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності» – 1868; «При¬чепа» – 1869), а також виданої з Галичині першої книжки «Повісті» (1872), став викла¬дати з 1873 р. російську словесність, старо¬слов'янську мову й логіку в Кишинівській гімназії. Поширення на Україні народниць¬кого руху з національним забарвленням, публіцистика М. Драгоманова, інтенсивний розвиток галицької журналістики активізу¬вали громадську діяльність І. Левицького, якого начальник Бессарабського жандарм¬ського управління характеризував тоді як «завзятого хохломана».
Якщо зіставити певні моменти в долі Комашка (а в автобіографічності героя ро¬ману «Над Чорним морем» ніхто не сумні¬вається) з діяльністю самого письменника, то припущення О. Білецького про перед¬часну відставку І. Нечуя-Левицького є ціл¬ком обґрунтованим1. Учителю І. Левицькому, який не дуже
__________________________________________________________________
1Див.: Іван Семенович Левицький (Нечуй) (1838–1918) // Нечуй-Левицький І.С. Твори: В 4 т.– К., 1956. –Т. 1.– С. 8.
_____________________________________________________________________
ховався зі своїми укра¬їнофільськими поглядами, теж могли за¬пропонувати, як і його герою Комашкові: «Ви не на місці в нашій гімназії. Перехо¬діть на північ, а як ні, то вас силою пере¬ведуть над Біле море...» (5, 30)2.
______________________________________________________________________
2 Нечуй-Левицький І.С. Зібр. творів: У 10 т. – К., 1966. – Т. 5. – С. 30. Далі посилання на це видання подаються в тексті.
____________________________________________________________________
ст. 4
Звернення І. Нечуя-Левицького до висвіт¬лення ролі української інтелігенції в сус¬пільному житті було зумовлене перипетіями національно-визвольних змагань, які настійно висувалися пореформеною епо¬хою. Не треба відкидати також впливу ро¬сійської прози, яка в 60-х роках посилено зверталася до діяльності різночинної інте¬лігенції («Що робити?» М. Чернишевського, «Міщанське щастя» М. Помяловського, «Важкий час» В. Слєпцова, «Жива душа» Марка Вовчка). Обдумуючи образ громад¬ського діяча, І. Нечуй-Левицький бачив його насамперед на українській культурно-освітній ниві, отже, риси Базарова, якого українські інтелігенти мали певною мірою за зразок, повинні були доповнюватися ще й національними ознаками. Згадуючи пізні¬ше ті часи, автор «Хмар» вказував, що на Україні й у Галичині новий громадський діяч повинен був «встоювати не тільки за поступові принципи, але й за своє націо¬нальне животіння, й національні, а не тіль¬ки соціальні права» 3.
_________________________________________________________________
3 Дніпрові хвилі.– 1911. – № 15. – С. 212.
___________________________________________________________________

Роман «Хмари» (1874) був відповіддю І. Нечуя-Левицького на болючі проблеми буття українського народу. Життя вимага¬ло з'ясувати ставлення інтелігенції до страждань селянства у нових умовах, шука¬ти виходу із зачарованого кола обтяжли¬вої праці, злиднів, соціального й національ¬ного гноблення мас. Поряд з повістями О. Кониського «Перед світом» (1866) та «Семен Жук і його родичі» (1873) роман І. Нечуя-Левицького був одним з перших художніх відгуків на розгортання народ¬ницького руху.
Концептуальність роману яскраво втілю¬ється в символічному образі хмар – як тих темних суспільних сил, що прагнуть заду¬шити будь-які прояви українського націо¬нального життя. Автор звертає увагу на конкретні моменти шовіністичної політики царизму, спрямованої на знищення культу¬ри українського народу, і пов'язану з цими заходами денаціоналізацію молоді. Реакційна політика верхів призводить до повної ліквідації високих наукових і куль¬турних традицій Києво-Могилянської ака¬демії, перетвореної зусиллями русифікато¬рів на ординарний духовний заклад. Хоч на південній стіні Богоявленської церкви і була прибита «залізна дошка з написом над могилою гетьмана Конашевича-Сагайдачного», проте «в академії Петра Могили, св. Димитрія Туптала» вже не залишилося й сліду «тих давніх діячів України» (2, 9).
Характеризуючи нові порядки в академії, письменник звертає увагу на те, що з неї були вигнані українська й латинська мови, а інші світські дисципліни були «закутані в дух теології», в навчанні запанувала «схо¬ластика, од котрої висихала всяка мисль в головах студентів» (2, 13).
Аналогічну роль у розтлінні молоді ви¬конував і київський Інститут шляхетних дів¬чат: тут усе було спрямоване на при¬щеплення вихованкам космополітичних по¬глядів, на повний відрив од рідного народу, його морально-етичних засад, звичаїв, об¬рядів, зневагу до мови батьків. Генеральша Турман як начальниця інституту та її сест¬ра маркіза де Пурверсе як класна дама, зі своїм більш ніж сумнівним культурно-ос¬вітнім рівнем, прибули з Петербурга до Києва, щоб, бачте, «розносить з центру на далеку країну просвіту й цивілізацію» (2, 104).
Автор не приховує іронії, змальовуючи те «потрясіння», яке викликало у київських обивательок знайомство з інститутським начальством. Повертаючись додому, сест¬ри Сухобрус усе думали про «аристокра¬тичну обставу» в інституті, їм здавалося, що з одного вікна виглядає константино¬польський посол, а з інших – британсь¬кий дипломат, царський міністр, французь¬ка маркіза. Не випадково дочка Дашковича Ольга, що, як суха губка, вбирала в себе манери інститутських наставниць, стає покручем.
Ідеологічна запрограмованість роману виразно помітна в компонуванні зображу¬ваних сторін дійсності. І. Нечуй-Левицький будує твір на контрастному зіставленні життєвих картин і ситуацій, на протистав¬ленні поглядів і переконань представників протилежних груп і старшого, і молодшого поколінь київських інтелігентів, на показі суперечностей між «батьками» і «дітьми». Характер розмежування персонажів рома¬ну визначається насамперед авторським кутом зору: збиваючись часом на прямолі¬нійність в їх окресленні, письменник нама¬гається якнайвиразніше показати ті суспіль¬ні ідеали, які підносила різночинна молодь.
Незважаючи на атмосферу духовного отупіння, яка панувала в стінах академії у 40-х роках, усе ж здорові паростки вільно¬думства пробивалися й там. Їх зерна засі¬вали насамперед студенти з Балкан, де слов'янські народи вели боротьбу проти турецького панування. Душа серба Петро¬вича, який з обуренням говорив про осман¬ський гніт над своїм народом, клекотіла помстою. Розбурхували уяву українських студентів і гіркі роздуми болгарина, кращі з них прагнули щось зробити для блага своїх краян.
ст.5
Саме в цьому напрямі починає працюва¬ти думка Дашковича, який висловлює прог¬ресивні погляди на роль жінки в родині, захоплюється красою і багатством народ¬ної пісні, прагне піднести рівень дослід¬ження культури рідного народу. Цим по¬риванням одного академіста в романі про-тиставляються поведінка й роздуми іншого, причому поступовість одного й ретроград¬ство другого запрограмовані із само¬го початку твору. На противагу добропо¬рядному, духовно багатому Дашковичу туляк Воздвиженський розглядав навчання в академії тільки як необхідний щабель сходження на суспільну піраміду. Ретро¬градом і кар'єристом він виявляє себе й у професоруванні, причому в такій характе¬ристиці Воздвиженського автор ішов од ре¬альних прототипів. Незважаючи на запро¬грамованість образу, реалістичні подробиці в поведінці персонажа, спосіб його думан¬ня, суть висловлюваних суджень надавали йому життєвої вірогідності. Так талант пись-менника долав певну тенденційність заду¬му, брав гору над ідеологічною схемою.
Протиставляючи образи Дашковича й Воздвиженського, І. Нечуй-Левицький не тільки осуджує консервативність, навіть ре¬акційність переконань, які сповідує другий, а й критично оцінює кабінетно-схоластич¬ну діяльність першого. Закінчивши акаде¬мію, Дашкович став професорувати в уні¬верситеті, швидко вирізнився серед інших викладачів майстерністю читання лекцій з філософії. Приїжджаючи в рідне село, він записує пісні, приказки, планує щось дослідити в галузі етнографії. Та якихось виходів у практику діяльність Дашковича не має. Тому тогочасний критик мав підстави дивуватися з тих оцінок, які давав профе¬сорові автор. О. Кониський не розумів ге¬роя роману, який жив наукою як такою. Критик резонно вказував, що розбуджена інтелігенція тягнулася до громадського життя, а Дашкович тільки прагнув вгадати ідеї, які хвилюватимуть суспільство. «Хіба-таки Дашкович не читав сучасних йому фі¬лософів Європи? Хіба він не чув про Бє¬лінського, Герцена, Грановського?» 4
_______________________________________________________________________________________________________
4 Кошовий О. (Кониський О.). Коли ж виясниться? (За проводом повісті І. Левицького «Хмари») // Правда. – 1875, – Ч. 19. – С. 769.
__________________________________________________________________

Однак автор також критично оцінює ві¬дірваність Дашковича від реального життя, показує, що, зокрема, слов'янофільські ідеї відвернули філософа від рідного краю, і «на пишні Сегединці не впала й крапля з тієї праці вченої людини», бо її резуль¬тати він не посіяв «на своїй убогій ниві». Більше того, Дашкович за туманом абст¬рактного філософствування прогледів і рідну дочку. Він навіть словом не заступив¬ся за Радюка, коли в його помешканні шо-віністи накинулися на студента трохи не з кулаками, обізвали його сепаратистом за висловлену помірковану освітню програму. І справа не в тому, що професор постарів (а така думка є в романі). «Люди істинно освічені, люди, правдиво і щиро люблячі свій край, люди, закохані з національні ідеї, люди з серцем, з бажанням добра свому краю,– писав сучасник автора тво¬ру,– старіючись літами, не старіють, а кріпнуть духом, не осідають так, як осів Дашкович» 5.
________________________________________________________________
5 Кошовий О. Коли ж виясниться? – С. 773.
________________________________________________________________

Безперечно, романіст симпатизує пред¬ставникові молодшої інтелігентної генера¬ції, яка намагається йти далі за своїх по¬передників, конкретно прикласти свої зу¬силля на культурно-освітній ниві. Дашкович не міг стати тією новою людиною, яку ав¬тор хотів віднайти в житті й показати в лі¬тературі. Ця думка проступає не тільки в авторських оцінках персонажа, а й подає¬ться через сприймання його Павлом Радюком, який зрозумів, що марно загинув та¬лант і просвіта «вченого чоловіка». Радюк хоче діяти активніше, не раз висловлює громадівську програму вивчення історії, фольклору, звичаїв своїх краян, поширення просвіти серед селян, засвоєння передо¬вих гуманістичних ідей, які вже давно ре¬алізуються в західноєвропейських країнах.
І все ж, сперечаючись з батьком, Павло лише декларативно заявляє, що нам "не треба балакання, не треба слів, а треба діла». Самого його «діла» не видно, він на¬справді виступає тільки рицарем фрази. Важливо, що при всій прихильності до cвoгo молодого героя письменник недвозначно критикує його за бездіяльність. Радюк, зви¬чайно, пішов далі за Дашковича у пізнанні народу, однак вузькість його програми, її половинчастість розкриваються в романі у конкретних ситуаціях. Така авторська по¬зиція надає творові реалістичного звучання, адже ж письменник правдиво змальовує слабкі сторони практичної діяльності лібе¬рально-народницької інтелігенції 60-х років.
Павло ніби й прагне живого діла: ви¬вчаючи європейських філософів, він всо¬тує передові ідеї, мріє використовувати їх у праці для народу. Він кладе на ноти українські пісні, думає про народні школи, одягається в народний одяг, щоб і
ст.6
зовніш¬ністю не відрізнятися від селян, називає себе й своїх товаришів «народовцями» й «націоналами»: «Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму, який насів на нашу українську національність, на нашу мову, на нашу літературу, на наше жит¬тя» (2,136). Виголошуючи свою програму, Радюк осуджує панство й попівство, від¬кидає «кадило і кропило», «греку й лати¬ну», конкретно називає тих, хто тримає тру¬дівників у темноті, заважає суспільному поступу. У запереченні гнобительського світу, у протесті проти гніту над людиною, проти задурманення народу клерикалами Павло відзначається радикалізмом, проте його позитивна програма дуже вразлива. Не випадково тогочасна критика стримано (О. Кониський), а то й різко (М. Драгома¬нов) сприйняла постать молодого культур¬ника, виведеного в романі. Хоч Радюк і за¬являє, що «з темною силою треба войду¬ваться», проте ця боротьба уявлялася йому мирною, культурно-освітньою. За¬клик «Нам не треба войни, а треба про¬світи!» промовисто свідчить, що герой тво¬ру відкидає шляхи насильницького запере¬чення «темних хмар», які нависли над на¬родом.
Глибоко перейнятий ідеями освітньої праці. Радюк у мріях бачить її результати, бачить рідну землю вільною і щасливою: «Україна вставала перед ним з своїм гор¬дим, поетичним і добрим народом, багатим і просвіченим, вольним народом, без уся¬кого ярма на шиї, з своєю мовою в літера¬турі, зі своєю наукою й поезією» (2, 149). Ці картини майбутнього рідної землі, обра¬зи квітуючої садами й виноградниками, впе¬резаної зеленими лісами, оповитої річка¬ми й каналами, прикрашеної багатими міс¬тами й світлими селами України, безпереч¬но, несуть на собі відбиток Шевченкової мрії, якою позначено не одну його поезію, особливо славнозвісний вірш «Ісаія. Гла¬ва 35». Не можна відкидати впливу й ро¬ману М. Чернишевського «Що робити?» – програмового твору демократичної інтелі¬генції 60-х років. Показово, що І. Нечуй-Левицький у статті «Органи російських пар¬тій» (1871) звертає увагу на четвертий сон героїні твору М. Чернишевського, доклад¬но переказує його, виділяючи мікрообрази розквіту землі, перетвореної спільною пра¬цею (10, 80).
І все ж такі картини не ідеалізують зоб¬ражуваного. У композиційній структурі ро¬ману вони, навпаки, за принципом конт¬расту протиставляються сірій буденності, тій безвиході, в якій опинилися трудящі. Крім того, письменник, малюючи майбут¬нє, закликає працювати для його наближен¬ня. У творі проводиться гірка думка, що між мрією і ділом широка відстань. Одне – говорити і мріяти, інше – працю¬вати. Павло щиро переконував діда баш-танника про необхідність панам і мужикам поділитися «працею й наукою», зворушив старого прочитаною «Наймичкою» Т. Шев¬ченка, кинувся й собі переносити го¬родину на баштані і дуже швидко на собі переконався, як нелегко «панам до ро¬боти браться». Тому іронічна порада ста¬рого: «Коли зігнали оскому, то цур їй, цій роботі. Лягайте на бік та читайте книжеч¬ку!» (2, 192) – була сприйнята ним як на¬лежна.
Таких Радюків у перше пореформене де¬сятиліття було чимало. Вони багато гово¬рили, хотіли й діяти, але не знали, до чого прикласти руки. О. Кониський зауважу¬вав: «Не було кому вивести Радюка з хмар на ясну годинну стежку національного розвою, національно корисної праці» 6.
______________________________________________________________________
5 Кошовий О. Коли ж виясниться? – С. 809.
______________________________________________________________________

Власне, подібний аргумент висловлював і сам автор, вказуючи, що все те, до чого кликали такі, як Радюк, змушене було схо¬дити і рости само по собі. На які наслідки міг розраховувати молодий українофіл, якщо в панських покоях його загалом аб¬страктні, цілком спокійні просвітянські гас¬ла сприймалися за бунтівливі, а його самого було схарактеризовано як «дракона рево¬люції», якому не минути тюрми. Страхітли¬ві умови, в яких доводилося жити Радюкові і йому подібним, були нездоланною пе¬репоною для реалізації навіть культурниць¬кої програми. Як відомо, для Шульгіних і Каткових українські інтелігенти були страш¬нішими за Пугачова.
Показовою в цьому плані є сцена в 12-му розділі роману, коли згадка Радюка про необхідність розвитку національної мови викликала обурення в середовищі київ¬ських обивателів:
«– Якої вам мови ще треба? Нащо вам інша мова? Це ж недурно, що ви встоюєте за якусь мужичу мову. Це вже сепара¬тизм! (...)
– От знайшли якусь нову, опрічну на¬цію. От і знайшли якийсь опрічний на¬род! – репетували сиві голови» (2, 261).
Не випадково Радюкові доведеться не¬забаром залишити Київ і шукати службу подалі від України. Так безрезультатно за¬кінчилася його абсолютно невинна громадська діяльність, і в такому показі цього аспекту життя інтелігенції
ст.7
слід вбачати гост¬роту реалістичного бачення письменника. Життєвість змальованої постаті інтеліген¬та підтверджується авторським свідченням. У листі до М. Грушевського від 9 лютого 1905 р. І. Нечуй-Левицький зазначав, що Радюк був ним «списаний» з двох громад¬ських діячів того часу: «один мій товариш Алексій Львович Гулак-Артемовський, вже небіжчик, доктор, небіж автора «Пан та Со¬бака», а другий, полтавець, ще й досі живе. Це справді були сівачі, бо скрізь бігали, та проповідували, та розкидали усякі книж¬ки – «Сон» та «Кавказ» Шевченків та Герценів «Колокол»... То вже провина моя, коли вони вийшли не дуже вдатні, що сто-сується штучності (художності. – П. X.) в обмалюванні» (10, 441).
Про інтерес І. Нечуя-Левицького до цієї теми свідчить і його другий роман, надру¬кований у 1890 р. під назвою «Над Чор¬ним морем». Незважаючи на відкрито за¬явлену програмовість, цей твір, однак, дає можливість виразно відчути ідейні змаган¬ня інтелігенції, побачити ті шляхи, якими простували її окремі групи в той час. Ро¬ман «Над Чорним морем» – яскравий зра¬зок тієї ідеологічної прози, що відносно активно розвивалася впродовж 70-80-х ро¬ків.
Як було показано вище, О. Кониського не задовольняли образи Дашковича і Ра¬дюка. Він хотів би бачити в літературі лю¬дей, які працюють собі тихенько не за хрести та гроші, а за покликом свого націо¬нального сумління. Цю настанову він сам намагався реалізувати через зображення діяльності Семена Жука (повість «Семен Жук і його родичі»), який на практиці вті¬лює теорію «малих діл», зокрема органі¬зовує в селі позичкову касу, влаштовує громадські віялки, кузню, молотарку, на¬віть шинок. Світоглядна обмеженість О. Ко¬ниського виявилася передовсім у тому, що його герой, відмежовуючись од революцій¬них шляхів оновлення суспільства, вірив, що можна навчити народ «не гострими сло¬вами і теоріями, а самим ділом, приміром власного життя і праці». Не випадково Па¬нас Мирний у повісті «Лихі люди» (1877), полемічне спрямованій проти хроніки О. Кониського, виводить революційного народника Тимофія Жука – людину актив¬ної дії. Юрій Горовенко з однойменної повісті (1885) О. Кониського також втілює у своїй діяльності програму громадівців. Він вихований на передовій філософській думці свого часу, його характер формував¬ся під впливом кирило-мефодіївця Пучки, за яким легко вгадується Д. Пильчиков. Природно, що Горовенко змінює життєву орієнтацію: замість офіцерської служби обирає навчання в університеті, потім – учителювання в гімназії та громадську ос¬вітню діяльність. Однак коли Горовенко вдається до гучних слів про боротьбу з урядом зброєю, автор осуджує його. І вже зовсім несподіваним у повісті є самогуб¬ство Юрія, спричинене ревнощами, що й дало підстави М. Драгоманову дати йому нищівну, але виправдану характеристику: «Дурень з печі»!
Розкриттю програмових завдань, які ста¬вила перед собою українська інтелігенція в період розгортання народницького руху, підпорядковані і зміст, і форма роману І. Нечуя-Левицького «Над Чорним морем». Уже перші розділи твору дають можли¬вість відчути духовну атмосферу, в якій пе¬ребуває інтелігентна молодь Кишинева й Одеси, знайомлять з ідейними прагнення¬ми і тих, хто тільки-но здобув гімназійну освіту й шукає своїх шляхів у житті, і тих, хто після завершення університетських сту¬дій вже має непогано оплачувані посади і все ж не задовольняється бездуховним трибом існування, прагне прикласти свої руки до живого діла.
Дія роману охоплює весну й літо 1880 року, і ця точна прив'язаність її до часу дає можливість зіставляти події, змальову¬вані в творі, з тим широким громадянським рухом, який характеризував суспільно-істо¬ричне життя в той рік. Хоч у романі й на¬явні епізоди, пов'язані з інтимно-особис¬тими взаєминами головних персонажів, проте ця сюжетна лінія підпорядкована основній проблематиці твору – з'ясуванню ідейних прагнень та інтересів молодих ін-телігентів: учителів, службовців, випуск¬ниць жіночої гімназії.
Звертає увагу відносно широка освіче¬ність молоді, причому ця особливість яск¬раво виявляється в розмовах дівчат, які ці¬кавляться питаннями жіночої емансипації, дискутують на теми навчання й виховання в школах. У численних розмовах, які веду¬ться в середовищі молоді навколо злобо¬денних суспільних, морально-етичних пи¬тань, зринають імена не тільки Анакреона, Байрона, Золя, Гоголя, Дарвіна, Спенсера, Майн Ріда, а й Шевченка, називаються його поеми «Катерина» і «Наймичка», згадуються образи героїв з «Гайдамаків» і «Тараса Бульби». Один з головних героїв роману учитель Комашко, розповідаючи про своє життя, формування свого світогляду, ви-роблення громадянських переконань, від¬значає зростання національної свідомості: «Я знайшов свою Феваїді, свою
ст.8
Америку – то мій рідний край. Україна й народ. Нам одмежовано клапоть рідної ниви. І будемо працювати на їй і для неї. Що ми доброго зробимо для неї, то зробимо й для люд¬ськості, бо ми частка людськості» (5, 174). Уважний читач помітить, що романіст, показуючи відносно широкі літературно-ос¬вітні обрії нової молоді, відзначає й ви¬нятки. Це дуже помітно в освіченості сес¬тер Навроцьких: якщо Саня обізнана з літературою, з популярними філософськи-ми ідеями часу (а цьому сприяло навчан¬ня в класичній гімназії та копітка самоосвіта), то Маня, яка вчилася в приватному пан¬сіоні, крім засвоєного практичного курсу французької мови, більше ні в чому не роз¬бирається, виявляє повну безпорадність у питаннях зі сфери культурно-мистецького життя. Коли, наприклад, зайшла мова про Шевченків «Кобзар», дівчина прямо ска¬зала, що через заборону матері цю книж¬ку не читала, бо вона написана «мужиць¬кою мовою». Обмеженість вихованки пан¬сіону кричуща: в розмові з Комашком вона виявляє нерозуміння елементарних істин, почутий образний вислів про «книгу людського серця» сприймає буквально, гадаючи, що вона, мабуть, «не французь¬ка, а англійська, бо так чудно зветься» (5, 266).
У романі порушуються й інші злободен¬ні питання суспільного буття, як правило, пов'язані з гнітючими умовами бездухов¬ності, переслідуваннями властями будь-яких виявів живої думки. Атмосфера переляку, підтримувана царизмом, колоритно переда¬на в одному з епізодів, де старий Навроцький так характеризує животіння обивателя: «А то знаєте, як у нас буває: гм... гм... з панами говори, та й бійся, з товаришами говори половинкою язика; з начальством говори тільки кінчиком язика; з чужими говори обачно й стережись...» (5, 251). Таке ж лицемірство й фарисейство переймають від старших і молодші, зокрема виведені у творі Селаброс та Фесенко.
Звичайно, письменник прагнув бачити в житті інших молодиків, про що свідчить образ Віктора Комашка. Учитель Кишинів¬ської гімназії за будь-якої нагоди (а ро¬ман композиційно побудований на відтво¬ренні зустрічей молоді і в молдавському місті, і в Одесі, де безперервно ведуться палкі розмови на злободенні політично-культурні теми) викладає свою програму громадського обов'язку інтелігенції перед народом. Образ Комашка певною мірою автобіографічний, і все ж у ньому узагаль¬нено чимало рис, властивих і колегам автора під час його вчителювання в Кишиневі. Дослідники (О. Білецький, Н. Крутікова, М. Тараненко) слушно нагадували, що до гуртка кишинівських інтелігентів, очо¬леного майбутнім автором роману «Над Чорним морем», могли входити вчителі гімназії і по сусідству з нею розташова¬ної духовної семінарії – Л.С. Мацієвич, А.Н. Шимановський, С.Ф. Рожанківський, К.І. Турчаківський, М.А. Ганицький, А.К. Конський, М.В. Василевський та ін. Зрозуміло, цей факт дає підстави тверди¬ти про життєву достовірність змальованих у творі подій, а отже, й про реалістичність зображених у ньому картин взагалі.
Людина чесна, принципова, по-громадянському мужня, Комашко сміливо закликає своїх товаришів до праці серед селянства, спираючись в освітній діяльності насампе¬ред на зміст і форму усталеної впродовж віків народної культури. На іронічні заки¬ди Фесенка про «мужицьку» мову й літе-ратуру Комашко дає аргументовану відпо¬відь, що саме народне слово в освіті, нав¬чанні буде зрозумілим для широких мас, саме воно й забезпечить успіх у просту¬ванні селян до загальнолюдської куль¬тури.
Звичайно, програма Комашка типово на¬родницька: він мріє засіяти рідні лани «зо¬лотим насінням просвіти», прагне присвя¬тити себе праці для добробуту «краю й народу». Вчитель розуміє, що особливо важким є початок, але ж комусь треба це зробити: патріотична праця дасть свої на¬слідки, виростуть нові люди, постануть нові діячі. Комашко переконаний, що навіть зовні не дуже помітні справи змінять пси¬хологію затурканих селян. Він прагне на¬близити час, коли зникне ворожнеча між людьми, коли навіть солдати супротивних армій відмовляться вбивати одні одних і випхнуть наперед генералів та дипломатів, сказавши їм: «Стріляйтесь, бийтесь самі, коли маєте смак до війни, а ми підемо додому, до батьків та жінок, до дітей, до плуга, до книжки» (5, 175).
Скажіть, що ж поганого є в такій програ¬мі? І чи не суголосна вона нашому часові, хоч від написання твору минуло сто років. А виявляється, що ідеї, пропаговані І. Нечуєм-Левицьким вустами свого героя, були небезпечними для царської цензури, яка щойно наведені рядки немилосердно ви¬лучала при підготовці твору до друку в чет¬вертому томі «Повістей і оповідань» (1905). Взагалі в тексті роману зроблено тоді близько двадцяти цензурних купюр – викреслені всі місця, де була критика бур¬жуазно-поліцейських порядків, гнобительської шовіністичної політики царизму на Україні.
cт.9
У цьому зв'язку О. Білецький слушно за¬уважував, що за певної схематичності обра¬зу Комашка його програма є визначенішою: свобода преси, просвіта народу його рід¬ною мовою, виховання інтелігенції на про-гресивних європейських ідеях, добробут селянства, вільний національний розвиток України. «Для 1888 р. (вперше роман був опублікований у Львові в 1890–1891 роках, а в Росії вийшов друком лише в 1905 році),– зазначав О. Білецький,– це були вимоги, які підтримала б і вся передова російська громадськість. Адже й вона могла ще тільки мріяти про свободу преси, про свободу освіти, а про добробут народу – нема чого й казати» 7.
______________________________________________________________________
7 Білецький О. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Зібр. праць: У 5 т. – К., 1965. – Т. 2. – С. 358.
______________________________________________________________________

Комашко усвідомлював труднощі навіть мирної просвітительської діяльності, адже ж охоронці системи стали винахідливішими й пильнішими. Учитель образно порівнює їх з тиграми й пантерами в людській по¬добі. І все ж стогін пригнічених зобов'язу¬вав свідомих працівників долати страх і при-ходити на допомогу знедоленим. Перед по¬движниками на громадській роботі поста¬ють усілякі перешкоди, а нерозв'язані на¬болілі питання насувалися на них, як осінні хмари, забирали спокій, порушували душев¬ну рівновагу. Вчителеві огидні облудність і лицемірство, якими прикривали свою оби-вательську суть ретрогради, а справжніх ентузіастів, які могли б рішуче піти пра¬цювати в народ, було дуже мало. І все ж Комашко вірив, що є люди, здатні піти на самопожертву, згоріти заради громад¬ського блага, бо, як свідчили приклади з минулого, саме «з того попелу» завжди поставала «жива сила».
Шкода, що з роману не видно практич¬ної реалізації виголошуваних Комашком ідей, проте й за розмови він поплатився посадою в школі. Директор гімназії, який був присланий у Кишинів, щоб «викурити ліберальний дух звісного славного Пиро¬гова», у тираді, зверненій до Комашка (до речі, теж викресленій цензором), з циніч¬ною відвертістю висловив думку «верхів»: «Ви вчите дуже добре, нігде правди діти, але не можете бути педагогом. Ви в гім¬назії силкуєтесь підняти й розвити особис¬тість, говорите скрізь про право людської особистості, хочете розвивати самостій¬ність характеру, енергію, волю й розум в молодих людях. Годі вже нам їх розвивати! Маємо цього через верх. Тепер час не розвивати, а завивати й придушувати само¬волю молодіжі» (5, 307-308).
За звинуваченнями реакціонера (в ньо¬му легко впізнається вірнопідданий цар¬ський служака, прямолінійний і жорстокий педантист В. Л. Соловйов, який тоді керу¬вав Кишинівською гімназією) пішли й діла охранки: жандарми проводять на квартирі вчителя трус, забирають «усі українські книжки, навіть українські ноти», а Комашка висилають в Архангельську губернію, де йому довелося відбути чотири тяжкі роки. Так реалістично-правдиво показано в тво-рі нелегку долю інтелігента-демократа.
Ідейні шукання інтелігенції постають та¬кож через з'ясування поглядів і певних дій інших персонажів. Так, учитель Мавродін зневажливо оцінює тих царських чиновни¬ків з українців, які відірвалися од свого народу й схожі на купи «піску та каміння серед плодючої та родючої ниви» (5, 159). Саня Навроцька, обдарована гострим ана¬літичним розумом, виступає насамперед як діячка-феміністка і в розмовах, і в учитель¬ській праці, її особливо втішив альманах «Перший вінок», виданий галицьким жіно¬чим товариством. Надія Мурашкова, незадоволена ліберальними розмовами в колі своїх знайомих, «йде в народ», важко пра¬цює в сільській школі. Переслідувана влас¬тями, втрачає здоров'я і повертається в ма¬терину оселю смертельно хворою на сухоти. Так правдиво показується крах теорії «ма¬лих діл», оскільки вона не спиралася на соціальне оновлення дійсності.
Інтелігентам, що прагнули живого діла для народу, у романі протиставляються журналіст Селаброс, який за добрі гроші писав «і нашим, і вашим», «добре гнув свою гнучку душу на всі лади», та одеський учи¬тель Фесенко, який прагне вибитися в пани. Він навіть не приховує погорди до народу, глузує зі своїх демократично настроєних знайомих. Згадавши пісню Г. Сковороди, Фесенко прямо заявляє, що не збирається сидіти ззаду: «Будемо мазати, щоб не скрипіло, будемо лукавити; де треба, при¬гнемось, удамо з себе підлизу та пронозу, а потім піднімемось високо вгору» (5, 257). Зрештою цинік і кар'єрист досягає свого.
Таким чином, романи І. Нечуя-Левицького з життя інтелігенції, незважаючи на де¬які художні прорахунки, заслуговують на глибше, всебічніше вивчення. Вони є не тільки помітними і в спадщині письменни¬ка, і в літературі 70-80-х років XIX ст. з по¬гляду тематичного, а й засвідчують нова¬торство письменника в художньому моделюванні дійсності. В цьому зв'язку Л. Бикова правильно
ст. 10
відзначає, що чіткість і ви¬разність світоглядних позицій письменника стали набувати особливої ваги в осмисленні злободенних проблем часу. Тепер для письменника-реаліста вже недостатньою була «вправність ока, котре підглядить і опи¬ше найменшу дрібницю». Необхідним стає "аналіз суспільних фактів, розуміння їх причин і самої глибинної суті у соціально-психологічному виявленні»8.
_____________________________________________________________________
8 Історія української літератури другої половини ХІХ ст. – К., 1979. – С. 186.
______________________________________________________________________

І. Нечуй-Левицький старанно займається художнім дослідженням ідеологічних питань, намагається висвітлювати їх у дусі своєї концепції і досягає мети в змалюванні представників різних груп тогочасної української інтелігенції. Програмова заданість авторської позиції очевидна, його громадські симпатії й антипатії чітко виявлені. За всієї прихильності до теорій культурни¬ків письменник, проте, відзначав їх вузькість, показував неможливість досягнути запрограмованого в умовах буржуазно-са-модержавної дійсності. Водночас впадає в око й непослідовність у викритті тих суспільних явищ, які пережили себе й сто¬ять на перешкоді історичного прогресу.
Такі сильні й слабкі сторони цих творів І Нечуя-Левицького, яким належить своє місце серед явищ української ідеологічної прози другої половини XIX ст.