Повісті та оповідання І Нечуя-Левицького з життя селянства і робітництва («Дві московки», «Микола Джеря», «Кайдашева сім'я»), його антиклерикальні твори («Старосвітські батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт») давно стали класикою укра¬їнської літератури. У них рельєфно постає повсякденний світ укра¬їнця з його радощами і тривогами, з високими природними потен-ціями, з органічною схильністю до пісенно-емоційного самороз¬криття, до жарту над лихими обставинами і над собою. І водночас, поетизуючи слідом за Г. Квіткою-Основ'яненком, М. Гоголем, П. Кулішем, Марком Вовчком цільні народні характери, здорові (моральні) засади народного буття, Нечуй-Левицький прагне об'єктивно відтворити світло і тіні цього життя, де нерідко духовне взаєморозуміння зникає навіть між членами одної сім'ї. Талано¬витий митець (І.Франко так і називав його «художником слова») змалював цілу галерею народних характерів – представників різ¬них соціальних верств. Вони живуть власним життям, де вияв¬ляються їхні сутнісні родові і станові риси і виразно постають ін¬дивідуальні людські якості і долі – незмірна множинність люд¬ського буття. Ця взаємодія індивідуально-психічних особистісних рис із морально-етичними «установками» людини нерідко стано¬вить серцевину художнього зображення письменника. Адже Нечуєві-Левицькому, як і Свидницькому чи Панасові Мирному, мало було представити своїх героїв як жертв соціальної несправедли¬вості – йому важливо було осмислити етичні основи народного життя, показати причини «здеморалізування та упадку личності»1 як об'єктивне
________________________________________________________________
1 Франко І. Зібр. творів: У 50 т.– К., 1980. – Т. 26. – С. 63. Далі цитуємо за цим виданням.___________________________________________________________________породження історичного ходу подій. На думку І. Франка, автор «Кайдашевої сім'ї» поруч із Панасом Мирним і Володимиром Самійленком належав до тих артистичних натур, які, не беручи безпосередньої участі у боротьбі, все ж не живуть поза новими ідеями, новими літературними формами, а сприймають їх суто як художники, «як можність – глибше заглянути в душу суспільності і правдивіше змалювати її». Таке твердження не слід абсолютизувати, бо й сам Нечуй-Левицький відзначав важливість «здорової тенденції» для художнього твору. Той же Франко під¬креслював, що уславлений автор родинно-побутових хронік творив для «всесословної» української нації... вірячи в живучість і су-цільність своєї нації» і що в пору «плавання» інтелігенції України в соціалістичних теоріях показав «ярку картину розпаду українського патріархалізму під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена» (т. 35, с. 366).с.488Живучи у межах царської Росії – цієї своєрідної «тюрми на¬родів», перебуваючи під тиском драконівських Валуєвського цир¬куляру (1863) і Емського акту (1876), які зводили роль україн¬ської мови до «наречия» і юридично давали підстави навіть націо¬нально-культурні змагання трактувати як злочинний політичний сепаратизм, Нечуй-Левицький вважав конче необхідним розвивати національну самосвідомість народу. Фольклор та історія України для письменника на все життя лишилися невичерпним джерелом роздумів, невипадково у його творах зустрічаємось з історичними рефлексіями героїв. Так юний герой роману «Над Чорним морем», перебуваючи під враженням Гоголевої повісті та «Кобзаря», по¬рівнює старого рибалку із Гонтою та Залізняком, із Тарасом Буль¬бою. Образи козацьких повстанців несли в собі знак нескореної і широкої вдачі рідного народу. То було відлуння і дитячих вра¬жень самого письменника, який отримував першу «історичну науку» з уст свого батька-священика. «Було, як їдемо з ним в Корсун, то все, було, показує нам Різаний Яр та могили під Корсунем, де була битва Богдана Хмельницького з поляками; показував На¬ливайків шлях, що повертає з Корсунської дороги на село Петрушки" – так пізніше згадував письменник про ці уроки. У бібліоте¬ці стеблівського батюшки були книги М. Маркевича, Д. Бантиш-Каменського, «Літопис Самовидця», «Літопис Грабянки», які поруч із народними думами та історичними піснями, широко розповсюдженими на Черкащині, формували стійкий інтерес майбут¬нього письменника до рідної історії.Навіть у творах із сучасного життя Нечуя-Левицького критики підмічали глибоку достовірність змальованих ситуацій, доброт¬ність і повноту побутописання, сказати б, живу документальність. Іван Франко твердив, що за «Миколою Джерею» можна простежи¬ти найголовніші особливості життя в українському селі, і називав цю повість «мальованою історією – ні, мальованою хронікою» (т. 26, с. 68). Хронікально-біографічний опис життя історичних осіб із живою конкретизацією окремих його фактів досить часто зустрічався у вищезгаданих літописах, панує такий спосіб худож¬нього повістування і в епічній творчості Нечуя-Левицького. Жи¬тійно-літописна традиція у ній потребує ще спеціального вивчення. Але немалий інтерес становить і пряма участь письменника у напи¬санні історичної прози – популярних брошур, художніх полотен. У київських, львівських та інших видавництвах побачили світ чис¬ленні історико-популярні брошури Нечуя-Левицького: «Перші київські князі...», «Татари і литва на Україні», «Унія і Петро Мо¬гила», «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина», «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрійс.489Хмельницький», «Українські гетьмани Бруховецький та Тетеря», які сумарно були одним із перших систематизованих популярних викладів історії України і які не втратили пізнавального інтересу і для сьогодніш¬нього читача. Перші три із згаданих праць позитивно оцінила мос¬ковська педагогічна критика («Учебно-воспитательная библиоте¬ка». – 1878. – Кн. 2). А львівська «Правда» ставила їх поруч із брошурою М. Драгоманова «Про українських козаків, татар та турків» за взірець для популяризаторів: «От тут можна навчи¬тися, як належить писати історичні книжечки для народу, щоб вони не були ні родоводом рюриковських князів, ні томливим описан¬ням всіляких битв і пригод козацьких» (1876. – № 15. – С. 583). Справді, Нечуй-Левицький, користуючись доступною йому літера¬турою, зумів створити популярні розвідки про основні періоди в минулому України.Вже на початку XX ст. І. Нечуй-Левицький мріяв дописати «до останніх гетьманів, починаючи од Мазепи», і видати усі «книжечки по україн[ській] історії вкупі під заголовком «Історія України» (т. 10, с. 466). У 1915 році він, зацікавившись великими пересе¬леннями індоєвропейських народів, висловлює думки про відда¬лену спорідненість праукраїнського і кельтського племен у по-пулярній статті «Хто були скіфи й сармати». Як бачимо, інтерес до минувшини власного народу у письменника був сталим. Пишучи про історичних осіб, він, проте, не схильний їх ідеалізувати: ав¬торська думка прагне осмислити співвіднесеність конкретних, в тому числі й державно-правових, учинків героя із їхнім значен¬ням для широких верств населення. Такий підхід дозволяв авто¬рові бачити драматизм поведінки історичних діячів на порозі по¬літичного вибору: читача печалять настрої Богдана Хмельниць¬кого, який з тривогою зустрів явне невиконання російською цар¬ською адміністрацією пунктів Переяславського договору; певна перспективність Гадяцької угоди не затуляє читачеві амбітних інтересів Виговського. Праця над популярними історичними бро¬шурами давала можливість письменникові і в житті широковідомих історичних діячів спостерегти колізії між моральним обов'язком і реальним статусом людини-державця. Нечуй-Левицький неодно-разово схиляє тоді початкуючого письменника М. Грушевського написати історичний роман, «обмалювавши який-небудь період на¬шого давнього життя» (т. 10, с. 362).Нечуй-Левицький вважав, що саме художні твори на теми з історичного минулого здатні викликати живий, непідробний інтерес ширших верств до свого минулого. До того ж досвід українських письменників XIX ст. свідчив, що більшість з них розробляла самостійні історичні сюжети (Є. Гребінка, Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, С. Руданський, I. Франко, М. Старицькийс.490та ін.). Переважно це були спроби інтерпретації драматичних подій минулого, де широко було представлено рух самих народних мас (згадати б «Гайдамаки» Т. Шевченка чи «Чорну раду» П. Куліша). Історія козаччини – одна з найцікавіших, героїчних, а почасти і пекучо-тривожних сторінок українського народу – привертала у другій половині XIX ст. пильну увагу не тільки українських, а й російських, польських істориків-професіоналів, письменників. То¬му були свої підстави.90-і роки у житті українського народу позначилися деяким під¬несенням соціальної і політичної активності, хоча і далі в умовах царської Росії офіційно ігнорувалися культурні права українців, тут лише інколи з'являлися поодинокі альманахи українською мовою, а сама вона не мала доступу навіть у початкові школи. В умовах Східної Галичини певні орієнтації цісарського уряду на співробітництво з польською шляхтою і загальна проавстрійська політика урядових установ та їx органів лишали небагато підстав для надій на самостійність української держави. Була зроблена спроба політичного альянсу між галицькими, польськими і україн¬ськими політиками – так звана «нова ера», яка не виходила за межі підтримки офіційного курсу, і більшість українців сприймала її як підігравання інтересам польської верхівки, як тактичні маневри без будь-якої реальної стратегічної перспективи.При всій нерозгорнутості тодішнього політичного життя на укра¬їнських землях зустрічаємо складні форми взаємодії-взаємовідштовхування соціальних і національних рухів. Якщо виразники революційно-партійних форм соціального протесту нерідко із стра¬тегічних чи тактичних міркувань ігнорували національний момент, то окремі представники української інтелігенції наголошували са¬ме на національно-нівеляційній політиці урядів і на потребі на¬ціональної консолідації українців різних станів. Звичайно, це крайні точки зору, але вони суттєво позначалися на трактуванні ролі народу та особи в історичному процесі. У порівнянні з шести¬десятниками XIX ст. українські письменники 80-90-х років ві¬дійшли від ідеалізованого зображення селянської маси як одноцільної, яка потребує філантропічної допомоги від панства. Ідея співвідношення вождів і маси, народу у численних висловлюван-нях П. Куліша була спрямлена і однобоко інтерпретована у формі протистояння культурницької («старшинської») верхівки «руїн¬ницьким» настроям черні. Шукаючи можливостей міжнаціональ¬них компромісів, Куліш іноді впадав у суперечність і реальні від'ємні явища, які супроводжували, скажімо, гайдамаччину, – п'янство, розбійництво, трактував як причину розбрату між укра¬їнцями і поляками, ігноруючи реальні соціальні і національно- духовні причини цих антагонізмів. Не применшуючи спроб Кулі-шас.491та інших українських митців сприяти порозумінню між різними народами, слід мати на увазі, що не менш важливо було об'єктивно дослідити сутність історичних взаємин українського, російського і польського народів. У працях М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова та інших було здійснено важливу спробу пред¬ставити на підставі як історичних джерел, так і народнопоетич¬ної творчості саме народну точку зору на ці процеси. Адже у прак¬тиці багатьох офіційних істориків, особливо так званої «краків¬ської школи», побутував погляд на козаччину і на гайдамаччину як на добу розбійництва («ребелії»). Трилогія Г. Сенкевича, в якій було використано цікавий, хоч і досить традиційний пригодниць¬кий сюжет, в концентрованому вигляді синтезувала досвід євро¬пейського історичного роману і подала читачеві овіяні теплим чуттям старопольські типи, але в трактуванні власне українського питання, за малим винятком, послуговувалася старими схемами. Роман «Вогнем і мечем» – це талановита фальсифікація суті поль¬сько-українських взаємин, які начебто порушилися через духовне і моральне зрадництво інтересів Польщі козаками. Ярема Вишневецький, якого народ вважав катом українського народу, у творі Сенкевича виступає носієм лицарських чеснот.Досвід історичного романіста Сенкевича, лауреата Нобелівської премії, – в чомусь унікальний, а в чомусь суто повторення фаль¬шивих ідей численних «конкістадорів», які пред'являли «законні» права на українські добра, лишаючи українцям право бути лише підхлібними слугами. Історію не переписати, у ній були сторін¬ки низького морального поступування і з боку українців; запорозька вольниця, гайдамаччина, на жаль, теж не обходилися без кро¬ві, порізнення народів. Проте для попередження жаских резуль¬татів завжди необхідно знати їх першопричину. Тому коли поль¬ський історик Т. Падалиця закинув звинувачення М. Костомаро¬ву у прославленні ним «хлопського розбійництва», український історик підкреслив: «Ми зовсім не соромимося ні Павлюків, ні Наливайок, ні Кармалюків, ні Тараненок; навпаки, якщо ці люди з'явилися в дикій формі, – все-таки то були люди, які являли собою (хоч невдало) вираження того, що крилося в народному серці...» 1. Тим часом правлячі консервативні кола переважно_________________________________________________________________ 1Костомаров Н. О казачестве. Ответ «Виленскому вестнику». – Современник. – 1860. – Кн. 7. – Отд. III. – С. 75-92.__________________________________________________________________виставляли себе благодійниками, культуртрегерами українського народу, трактуючи кожного разу його виступи за політичну і духовну сво¬боду як акт вандалізму, зради спільних інтересів тощо. Думаєть¬ся, що перехід до історичної тематики Нечуя-Левицького був зумовлений не тільки прагненням повернутис.492своєму народові несфальшовану історію, а й певною мірою продовжити художнє до¬слідження причин внутрішньої (моральної, духовної) деформа¬ції людини, а то й окремих суспільних верств.Письменник у своїх повістях 70-80-х років детально показав змізерніння особистості, переважання у Кайдашів, старосвітських батюшок та матушок переважно егоїстичних інтересів, відсутність глибоких життєвих ініціатив, які б давали широкий простір дум¬кам і почуттям. Оце поглинання людини побутом сприйнято було Нечуєм-Левицьким як велику загрозу людській індивідуальності.    Будучи членом Київської громади, Нечуй-Левицький підтриму¬вав її заходи по піднесенню, історичної, національної свідомості народу. У нього знайдемо немало статей, котрі свідчать про інте¬рес до певних національних типів, які складаються історично, точ¬ніше – до культурних типів у греків, євреїв, кельтів, українців, росіян. Спостереження над фольклором і міфологією давали мож¬ливість йому виявити окремі риси української ментальності, спону¬кали до змалювання побуту як буття національних типів, до спро¬би показати історію як результат складної взаємодії (зокрема, й протистояння) «верхів» і «низів», соціального й національного аспектів розвитку. На їх схрещенні, як на крутій хвилі часу, ви¬віряється моральна, духовна міць людини, її здатність не бути просто вутлим човником серед розбурханої людської стихії.Уже в чотирьохактній опереті «Маруся Богуславка» (1875) Нечуй-Левицький розробляє сюжетну колізію, типову і для його майбутніх історичних романів. Глибокою авторською симпатією сповнений образ матері, яка долає всі перепони і пробивається в Туреччину. Визволяючи козаків, вона гине, стверджуючи ідею вічного морального обов'язку перед своїм народом. Образ її донь¬ки Марусі, яка в полоні потурчилася і зрештою вдовольняється своїм добробутом, – це ніби пролог до подальшої розмови про ре¬альні і фальшиві мірки людського щастя, про зв'язок духовних запитів і можливостей того чи іншого персонажа із традиціями власного народу, про історичну і моральну перспективу дітей на¬ції. Адже в обох історичних романах («Князь Єремія Вишневецький», 1897; «Гетьман Іван Виговський», 1899) і в драмі «В диму та в полум'ї» (1910) цих питань автор торкається особливо докладно. І які б часові параметри не обирав Нечуй-Левицький, починаючи від «Причепи», він незмінно повертався до розмови про ціннісні орієнтири «верхів» і «низів», про те, що може зміцнити ослаблений і ослаблюваний різноманітними чинниками багатоликий організм власної нації.Ще у часи сталінської «табірної» ортодоксії О. І. Білецький сміливо стверджував, що художньо-історичні і белетризовані об робки та статті Нечуя-с.493Левицького служать «цілям народної про¬світи», звеличення минулого України та її «давніх героїв», про¬паганді «національної єдності» й окремішності, вишукування особ¬ливостей українського національного духу й характеру» 1._____________________________________________________________________1Білецький О.І. Іван Нечуй-Левицький. – Радянська літера¬тура. – 1938. – № 8.____________________________________________________________________Нині така характеристика в контексті проблеми розбудови незалежності колишньої недержавної нації звучить цілком позитивно і сучасно. Художньо-історичні твори Нечуя-Левицького з'явилися в той час, коли починає активно складатися українська політична думка, коли українська історіографія в особі М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, В. Антоновича, О. Лазаревського, М. Грушевського, О. Єфименко, С. Томашівського, О. Левицького посту¬пово відмежовується від традиційних уявлень російських та поль¬ських істориків про українську історію як невід'ємну складову загального російського чи польського історичного процесу і при¬ходить до попереднього обґрунтування ідеї самостійного розвитку українського народу. Зокрема, В. Антонович, використавши про¬грамні положення Кирило-Мефодіївського братства, праці «Дві руські народності» М. Костомарова у статті «Три національні типи народні» («Правда». – 1988. – Вип. ІІІ), пробує встановити деякі питомі риси українців, росіян і поляків як «природжені», так і набуті під впливом певного виховання, культури тощо. Не вда¬ючись до аналізу полеміки, розгорнутої згодом М. Драгомановим з приводу суб'єктивних моментів цієї статті, справді сутніх у ній, скажемо лише, що ігнорувати поняттями «народний дух», «осно¬вні народні начала», «провідні народні ідеї» на позначення нації, національного характеру навряд чи виправдано. Антонович вдало спостеріг ті моменти, які сприяли зближенню козацтва з селянст¬вом і привели його до певної, хоч і нетривалої перемоги над поль¬ським військом. Висунення ж на перший план у козацько-старшин¬ському, середовищі інтересів вузько кастових, суто привілейованої верхівки, яка мріяла про своє шляхетство, на кшталт польського, підривало довіру у народу до своїх проводирів. Цим і пояснюєть¬ся, що в ряді випадків народ через згадану пересторогу (боязнь з боку мас нового панства і прагнення їх до рівноправності) не підтримував своїх гетьманів і шукав певних соціальних гарантій у Російської держави. Така в основному концепція української історії XVI–XVII ст. В. Антоновича, яка виявилася близькою і Нечуєві-Левицькому.Свого часу письменник у романах «Хмари» і «Над Чорним мо¬рем» пробував осмислити на матеріалі з життя української інтелігенції проблему духовного конформізму людини, соціальної ні¬веляції особистості. В історичних романах «Князь Єремія Вишневецький» і «Гетьман Іван Виговський» ці проблеми знайшли своє логічне продовження.с.494Нечуй-Левицький у своїй творчості неодноразово згадував про покатоличених нащадків колишніх українських родів, які «вмі¬ють тільки дбать про свої достатки, про свої догоди та розкоші життя й знають тільки культуру... розкоші та блиску великопан¬ського світового життя, та й годі».__________________________________________________________________1 Нечуй-Левицький І.С. Зібр. творів: У 10 т. – К., 1966. – Т. 7. – С. 278.__________________________________________________________________Письменник серцем і розумом відчував обездуховлюючу сутність існування людини, яка, не за¬своївши культурних, духовних традицій власного народу, і в куль¬турі панівної нації бачить лише ті пласти, які захоплюють її своєю позірною ефектністю і переважно розвивають егоїстичні устрем¬ління. Досить згадати, що до Нечуя-Левицького цієї проблематики торкався А. Свидницький, який у романі «Люборацькі» образом попівни Масі, відданої задля престижу в третьорозрядний поль¬ський пансіон, стверджував реальну згубність засвоєння вершків чужої культури і втрати питомого духовного коріння. Раз і назав¬жди одірвавшись від інтересів своєї родини, своїх земляків, Мася Люборацька так і не змогла розвинутись як цільна особистість: непомірні амбіції і душевна черствість підточують її моральні основи і згодом приведуть до загибелі. У романі «Князь Єремія Вишневецький» Нечуй-Левицький ніби продовжує почату своїм попередником розмову, звернувшись до зображення широкого іс¬торичного тла.У центрі твору історичні події середини XVII ст., коли досі могутня Річ Посполита, поширюючи соціальний і національно-ре¬лігійний гніт на східних окраїнах, передусім на Україні, викликала там рішучий спротив народних мас. Повстання Северина Нали¬вайка, Павла Бута, Якова Остряниці віщували наближення все¬народної Визвольної війни 1648 року, яка захитала підвалини Польської держави. Численні магнати: Вишневецькі, Потоцькі, Радзивілли, Замойські – своєрідні «королята», як їх називали ря¬дові шляхтичі, прагнули вогнем і мечем закріпити своє панування, колонізаційну політику полонізації і покатоличення українських і білоруських, для багатьох із них рідних, земель. Що рухало ними – спрага влади, бажання бути на вершечку слави чи прагнен-ня будь-що довести свою відданість Короні, реабілітувати свою ко¬рінну непольськість? Потреба в акціях історичного масштабу чи владний інстинкт самозбереження? Політичне мислення європей¬ськими масштабами чи тривале самозасліплення? Якусь однознач¬ну відповідь дати на ці питання важко, особливо коли згадати, що Україна XVI–XVII ст. була осердям стратегічних інтересів різних держав,с.495своєрідним містком між Сходом і Заходом, її роль можна порівняти хіба що з роллю Балкан у другій половині XIX ст. Але Нечуя-Левицького вабили не стільки можливі істо¬ричні паралелі, не стільки історіософські проблеми, скільки ство¬рення образу людини, яку він іменував «одступником», «переверт¬нем» – саме такі робочі назви аналізованого роману.Звернувшись до відтворення історичних подій за королювання польської династії Вазів, Нечуй-Левицький веде читача в єзуїт¬ську колегію у Львові і в магнатський палац над Сулою, у варшав¬ські зали і в міщанську оселю, на политі безневинною кров'ю майдани Немирова і на поле битви над Пилявкою. Широке тло роману дає можливість уявити собі настрої різних соціальних верств Польщі і України, відчути ту прірву, яку поступово викопу¬вав Єремія Вишневецький між собою і власним народом.Сюжетна лінія роману досить проста. Вона символізує поступо¬ве входження внука знаменитого Байди-Вишневецького у велико¬світське коло і далі безпосередню його війну із сіромою та козаць¬кими повстанцями, що сприймається ним як можливість утвердити себе на важливих ролях у Польській державі. Уже на перших сто¬рінках твору юний Єремія постає людиною, яка не терпить чужої опіки, вищих за себе і яка у зовні привітній поведінці з челядниками десь насподі приховує потайне глузування з них. Навчання у єзуїтській колегії ще дужче розвинуло гордовитість і пиху моло-дого князя (про це у рукописі твору зустрічаємо ряд цікавих свід¬чень, згодом викреслених автором), переконавши його у власній месіанській місії навіть силою навертати «темну українську масу», «тих темних товаряк» до католицизму, до Польщі і польської мови. Пізніше перебування за кордоном у Європі, «без міри вищої в усьому і за Польщу, і за Україну», як не без іронії говорить роз¬повідач, заставило його гостро критичним поглядом придивитись до способу життя своїх уславлених і багатих предків, київський палац яких тепер видався йому чистісінькою конурою. Відтоді Єремія намагався у всіх своїх заходах, в тому числі найжорстокіших, зужить славу на всю країну: «руйнував і палив, неначе татар¬ська або давня монгольська орда».Честолюбні плани Вишневецького найвиразніше виступають у його внутрішніх монологах, тут виявляється його цілковита згода з оцінкою Польщі як «раю для дворян, пекла для селян»: «Мене ніхто не скине з місця, як козаки скидають своїх гетьманів. Україна з гетьманством, з козаками мені не припадає до вподоби... Я сам візьму свою булаву і ні перед ким не покладу її. Моя гетьманська булава – то землі безмірні, безліч грошей, військо. Он де моя сила! А з цим я добуду й слави, а може, й корони...»Навіть у виборі майбутньої дружини Гризельди Замойської Вишневецькийс.496керується думкою, наскільки така пара сприятиме його славі. А одружившись з нею, прагне зробити її своїм спільником, щоб витравити навколо «той дурний хлопський давній саморяд». Правда, десь інтуїтивно Гризельда відчуває відсутність у чоловіка гарячого почуття, його любов вона порівнює з холодним залізом. Можна було б гадати, що, захопившись удовою Тодозею Світайлихою, князь переживатиме своєрідне випробування щасли¬вим почуттям. Та й воно має явний відтінок егоцентризму. «Не будеш до мене ходити та мене любити, я пошматую тебе, щоб твоя краса нікому не дісталась по віки вічні, довіку, до суду», – така настирність Єремії принципово різниться від самозреченого кохан¬ня молодої козачки, яка у цій складній ситуації, люблячи, прагне зберегти гідність вільної людини, а не перетворитись на відому всім панську коханку.Історія нерівного і трудного кохання Вишневецького і Тодозі є художнім здобутком автора. Вона дозволила рельєфніше змалю¬вати головного героя, ширше ввести тему народу у художню опо¬відь. Внутрішня драма жінки, яка мимоволі полюбила відвертого ворога козаків і мучиться в пошуках виходу між жагучим почут¬тям кохання і обов'язком патріотки, змальована переконливо. Тодозя знає про реальну дату нападу козаків на місто, вона жде його і водночас по-людськи не може допустити загибелі Гризельди Вишневецької із сином, її вчинок служить підтвердженням ідеї незнищенності, гуманної сутності народу, його великодушності.Написаний на історичну тему, роман виявляв суперечності давньоукраїнської дійсності і водночас був проекцією реальних поль¬сько-українських взаємин другої половини XIX ст. У творі по¬єднуються епізоди побутові, історичні, батальні, у яких поступово розкривалась фальшивість життєвої ідеї головного героя здобути державну владу, знехтувати корінні інтереси народних мас.Досі все, що не робив «високодумний» Єремія, сходило йому з рук і приносило приємну для нього поголоску: загарбання маєт¬ності сусіда, кепкування з навколишньої знаті чи дивовижна поїзд¬ка саньми улітку по дорозі, суціль всипаній сіллю. Незважаючи на всю свою заповзятливість і пиху, Вишневецький своїм гострим розумом відчуває силу козацької ненависті до панства. Чутки про нове повстання і рішучу перемогу козаків під Жовтими Водами вивели його з рівноваги, по-справжньому налякали: «У вухах за-дзвеніло, зашуміло, аж памороки забило... Неначе косою підтяло Єремії ноги, і він несамохіть впав на широке й високе крісло, не¬наче йому куля влучила в самісіньке серце... Він сидів блідий, аж жовтий, закинувши голову на крісло, і неначе почував, ніби хтось встромив йому ножа в самісіньке серце...» Традиційні для Нечуя-Левицькогос.497 гіперболізовані порівняння влучно характеризують стан слов’янського Нерона перед реальною небезпекою, перед широкою безбережною річкою народного гніву, який далі весь час буде його наздоганяти. Може, саме в цих епізодах розпу¬ки героя і виявляється його не зотліле зовсім єство. Кидаючись кожного разу в новий бій проти повстанців, Єремія Вишневець¬кий відчуває, що його дорога до тріумфу перепинена не стільки королем чи вельможними магнатами-суперниками, скільки «страш¬ною народною» й козацькою силою, котру він ненавидів більш за все на світі».Письменник не відмовляє своєму героєві у військовому хистові, в умінні підпорядкувати свій ратний стан дисципліні, а не пере¬творити його у місце розгульних веселощів, як це сталося із вій¬ськом Конецпольського під Глинянами. За безглуздя і безладдя серед польського війська він винуватить його призвідців і подумки їх ненавидить. Талановитий воєначальник, він, однак, не мо¬же вплинути на хід подій, бо правда не за ним і не за його вій-ськом, яке йшло у битву, як на бенкет, а за простими українськи¬ми козаками і селянами, здатними битись з ворогом на смерть за свою свободу. Не випадково у сновидіннях-мареннях поста¬ють перед Єремією картини власного розбою, хворе сумління каменем лягає на його душу.Предметною достовірністю, опертою на свідчення літописних джерел, майстерністю описів, ущипливим діалогом шляхтичів і козаків вирізняється заключний розділ роману, де закономірно головна роль належить не Єремії, а повсталому народові. Виразник прогресивних переконань Богдан Хмельницький надсилає до воро¬жого табору лист з пропозицією миру, з побажанням не проливати братньої крові. Багато хто із шляхти згоден був зробити крок на¬зустріч. Згадаймо, що ще раніше Казановський у сеймі обстоював право козаків єднатися із татарами, щоб позбутися польського панування. Та така гадка, як і пропозиція Хмельницького, видала¬ся Вишневецькому підступною. Крок до згоди не було зроблено.В стилі народних дум говорить Нечуй-Левицький про нелегку козацьку перемогу над ворогами, висловлюючи щирий жаль про безславну загибель цвіту польської шляхти. Гірким і справедливим осудом численним перевертням звучать слова розповідача про те, що останні опинились «неначе в порожньому просторі». Вистав¬ляючи себе за взірець для всієї України, вони були фактично «сліпі проводирі, за котрими Україна не плила слідком і зреклась їх, як своїх ворогів, з їх нащадками й сім'янем». Така, зрештою, і доля Вишневецького, життя і талант якого, величезна енергія були при¬свячені фальшивій ідеї. Прагнучи до неподільної влади над людь¬ми, постійно доводячи право на це збагачення деспотією, герой роману не здобув очікуваної слави і не міг статис.498душевно щедрим чи хоча б душевно спокійним. Незвжаючи на всю різницю у часо¬вих і предметних пластах аналізованого роману і повісті «Микола Джеря», можна твердити, що центральні персонажі згаданих тво¬рів – це крайні вияви двох енергійних характерів в українстві: раба догмату і лицаря волі. І якщо Єремія сприймається як тип національного лиходія за переконанням, то Джеря є уособленням справді творчих начал українського народу.Перед читачем роману «Князь Єремія Вишневецький» проходять численні персонажі: король, магнати, козаки, міщани, ченці. Роз¬гортаючи життєву історію свого героя від його юності і до смерті, іноді, можливо, десь задовго затримуючи свою увагу на діалогах персонажів, не завжди індивідуально характерних, на докладному коментуванні ситуації, Нечуй-Левицький не замикається на тво¬ренні суто внутрішньої драми Вишневецького (не став, як мрія¬лось, королем). У творі досить повноправно представлена тема народу. Запам'ятовуються своїм природним розумом, дотеп¬ністю і безстрашністю образи Максима Кривоноса, Ганжі. Саме вони, а не Єремія Вишневецький, ввійшли у вдячну пам'ять на¬роду, бо відстоювали і розвивали здатність мас творити власну історію, послуговуватись вільно своєю мовою, представляти свою, а не накинуту можновладцями культуру (в тому числі й віру, ко¬лективну пам'ять, епос і право).Треба підкреслити, що у романі зовсім нема натяку на зловтіш¬но-тенденційне змалювання болючих для поляків епізодів історії. Сам Нечуй-Левицький писав про Вишневецького, що він, «знай¬шовши свій ідеал в Польщі і привілеях польської шляхти, став перевертнем і одкаснувся од демократичної тогочасної України, ще і пролив багато крові, певно, стільки, скільки козаки пролили польської в Полонному та в Барі»1. Вся структура художнього_________________________________________________________________1 Hечуй-Левицький І.С. Зібр. творів: У 10 т. – К., 1968. – Т. 10. – С. 396. _________________________________________________________зображення, логіка розвитку центрального персонажа, прямі автор¬ські відступи свідчать про неприйняття автором самодостатнього насильства над народом і над особою, навіть у Визвольній війні 1654 р. він бачить невиправдані втрати для обох народів, втім, він не може затушувати жорстокі реалії середньовічних часів.Роман «Князь Єремія Вишневецький» реалістичний у своїй ос¬нові, хоча в ньому відчутні і інші тенденції літературного розвит¬ку: певна романтична заданість і одномірність характеру централь¬ного персонажа, натуралізм у зображенні епізодів катування (подібне, правда, зустрічаємо і у відомій трилогії Г. Сенкевича). Розуміння соціальної і психологічної природи «перекинчицтва»,с.499побуту, звичаїв, моралі XVII ст. дозволило Нечуєві-Левицькому створити цікавий твір, який дав йому поштовх для подальшого опрацювання історичних сюжетів і для осмислення іншого ракурсу національної історії.Епоха Хмельниччини для української літератури ХІХ ст. була справжнім джерелом тем і самобутніх характерів, гострих мораль¬но-етичних проблем, які не втратили своєї актуальності і для укра¬їнського читача на межі XIX–XX ст. Осмислення тоді, як і нині, історичного минулого України, можливих шляхів історичного вибору з боку вождів і народу і реальних наслідків конкретного політично-соціального діяння не обходилось і не обходиться без суб'єктивної зацікавленості дослідника. Але остання не може за¬мінити достовірне знання і представлення фактів – у протилеж¬ному випадку неодмінно виникають спекулятивні спроби експлуа¬тувати історію з певною метою. Працюючи над «Князем Єремією Вишневецьким», Нечуй-Левицький зумів уникнути ходульної гротескової інтерпретації цього образу – доступними йому за-собами він показав реальний зріз настроїв, вчинків, думок цієї людини, свідомо віддаленої від народу. Але в історії рідного наро¬ду, як і в сучасному йому житті, Нечуй-Левицький спостерігав немало моментів двоїстості людської натури; поведінки «і нашим, і вашим». Звичайно, як справедливо зауважує А. Гуревич у після¬мові до книги французького історика М. Блока, було б анахроніз¬мом – приписати «людям інших часів і іншої культури, ніж та, до якої належить історик, не властиві їм емоційні установки і нор¬ми поведінки»1. Письменник Нечуй-Левицький, автор_________________________________________________________________1 Блок Марк. Апология истории. – M., 1986. – С. 212._________________________________________________________численних історико-популярних брошур, у власних художніх творах все-таки мав більше права на власну художню гіпотезу і на відшукання емоційно-естетичного еквіваленту настроїв, співзвучних його сучасникам.Роман «Гетьман Іван Виговський» появився друком у Галичині відразу ж після його написання, хоча на Східній Україні він не друкувався і досі. Не здобув він належної критики; правда, відо¬мий історик О. Левицький, працями якого Нечуй-Левицький користувався при написанні попереднього роману, висловлював претензії щодо «пониженого» тлумачення головного героя твору. Відповідаючи листом М. Грушевському 26 листопада 1898 p., Нечуй-Левицький із цього приводу зазначав: «Тим часом, на мій погляд, Орест Левицький без міри піднімає його (Виговського – P.M.) вгору до небес, на що він не заслуговує, і пише до мене, що усі ті, котрі ставали йому в опозицію, себто мої повістярські герої, «люди неможливі». А в мене в повісті поставле¬ні в опозицію навіть не Мартин Пушкар з Чорнотою, а місцеві чигиринські козаки та народ, котрі носомс.500почутили, що Виговський хотів завести на Україні шляхетський, аристократичний уклад старої Польщі з його темними перспективами...»1._____________________________________________________________________1 Нечуй-Левицький І.С. Зібр. творів: У 10 т. – К., 1968. – Т. 10. – С. 354._____________________________________________________________________Цікаво, що далі Нечуй-Левицький порівнює демократичний уклад у Геть-манщині (аж до часів Апостола та Розумовського) із конститу¬ційним укладом у Норвегії, Швейцарії, США XIX ст. і вважає, що старшина, коли «почала добиватись дворянства, вже мос¬ковського (...), потопила давній демократичний лад «ради свого «лакомства поганого», само по собі закуплена «панщиною» селян».Така авторська концепція цього історичного періоду; вона ви¬разно проведена у новому романі і органічно зближує його із «Кня¬зем Єремією Вишневецьким», хоча й Вишневецький, і Виговський – психологічно різні типи. Почавши свою кар'єру генераль¬ним писарем за Богдана Хмельницького, Виговський користувався повною підтримкою гетьмана. Честолюбивий, він, проте, своїх планів не виносив на люди. Він уміло розпалює пристрасті хворого Хмельницького, який побачив явне недотримання царським урядом статей Переяславського договору, настроює його проти російських депутацій. Під час вибору шістнадцятирічного Юрка Хмельниць¬кого на гетьманство Виговський уміло використовує громадську опінію для призначення себе опікуном хлопця і тим самим зосеред¬жує владу у своїх руках.На відміну від ранньої соціально-побутової прози Нечуя-Левицького, де людина перевірялась на життєву міцність соціальним лихом, замахом на її свободу тощо, роман «Гетьман Іван Вигов¬ський», як і «Князь Єремія Вишневецький», був своєрідним худож¬нім полотном, де герої випробовувались владою, багатством. Коли криза моральних устоїв торкнулася різних суспільних прошарків 80-90-х років XIX ст. (доба так званого «нечасу» – «без¬временья»), Нечуй-Левицький робив спробу з'ясувати духовно знекровлюючу роль суто егоїстичних устремлінь людини, її «об¬міління». Його перо в цей час малює підміну здорової життєвої ініціативи людини агресивним практицизмом («Поміж ворогами», «Старі гультяї»), релігійним містицизмом («Не той став»). Пись¬менник часто підмічає розходження між візіонерськими заявами своїх героїв і бідністю їхнього емоційного і естетичного само¬виявлення. «Рослинне» життя батюшок і матушок, постійні чвари у колись міцних селянських сім'ях, претензійно-філістерське існу¬вання міської інтелігенції – все це у творах Нечуя-Левицького несло в собі ознаки певної духовної кризи суспільства, відбивало реальну життєву колізію між загалом високими етичними ідеалами народу і суто споживацьким підходом до життя пересічної особи.с.501Вибудовуючи традиційно-біографічний сюжет на широко відомому історичному матеріалі (монографія М. Костомарова про Виговського була надрукована ще в «Основі» 1861 р.), Нечуй-Ле¬вицький показує свого героя в різних життєвих ситуаціях – серед духовенства і генеральної старшини, в оточенні своєї сім'ї і у спілкуванні з родиною покійного Хмельницького, на козацьких радах і під час дипломатичних потайних розмов.Це хитрий і обережний політик, який зберігає status guo до пори до часу, поки не побачить безпрограшності ситуації, коли можна повертати стерно політики лише у бажаному для нього напрямку. Він змушений приховувати свою гордовитість перед родичами коханої Олесі – високородовитими шляхтичами. І коли дівчина сама першою наважилась на втечу із далекого поліського села до Києва, щоб там обвінчатись, Виговському лишилося лише із задоволенням підтримати цей крок. Розуміючи вагу авторитету удови Хмельницького серед козацтва, новообраний не зовсім делі¬катним способом гетьман про людське око не обходить її увагою, а згодом такі заходи для нього вже не мали практичної доціль¬ності.Звичайно, Нечуй-Левицький домислює образ свого героя, того бродильного середовища, серед якого відбувалася своєрідна фер¬ментація козацько-республіканських порядків на Україні XVII ст. Виговський не мав такого стратегічного хисту полководця, як Богдан Хмельницький, блідішим, але не простішим виглядає він і поруч із Єремією Вишневецьким. Епоха постійних воєн, нехтуван¬ня свободою не тільки окремої особи, а й цілих націй і водночас пієтет перед декретованою рівністю короля і шляхтича у поль¬ському сеймі – хіба це не впливало на характер державця? Вигов¬ський і був тією особою, яка уміла відчути психологічну і соціаль¬ну напругу часу. Ще за життя Хмельницького увагу генерального писаря привернув високоосвічений Юрій Немирич. Саме він, по суті, підготував новому гетьманові проект Гадяцької умови, за яким декларувались досить широкі політичні і культурні свободи для українського народу. Козаки домагались прилучення Галичи¬ни, частини Поділля й Волині до України, відмови від насильного запровадження унії на україномовних землях, повернення право¬славним відібраних земель і церков, заборони покатоличення укра¬їнського населення, недопущення вигнаних польських панів у їхні маєтності на Україні, існування на ній лише українського війська, українського права, створення двох університетів тощо. Без сум¬ніву, така умова з Польщею мала б у першу чергу розширити мож¬ливості шляхти так званого Великого Руського князівства; проте сама реальна історична ситуація виявилася набагато складнішою і малосприятливою для перспективних історичних ходів Виговського.с.502Річ у тому, що влада гетьмана упала не лише в результаті різних політичних комбінацій його суперників, які орієнтувалися на Москву, а не на Варшаву. Поведінка Виговського – державного діяча – була б незрозуміла, якби у романі була відсутня побутова лінія. Стежачи за всезростаючими претензіями дружини гетьмана і за традиційно-демократичним укладом сім'ї потомственного ко¬зака Лютая, читач розуміє, що рано чи пізно ці дві сім'ї переста¬нуть розуміти одна одну, бо сповідують різні етичні цінності. Виговські розуміють статус сім'ї і відповідно гетьманської влади як можливість широкого вибору для себе; у Лютаїв же сімейне щастя не існує поза демократичними свободами для широкого посполито¬го люду. Будучи дитиною свого віку, Виговський повторив фунда¬ментальну помилку багатьох вождів, попередніх і наступних, – забуття, а потім ігнорування соціальних запитів і можливостей трудових мас, і це не лишилося не поміченим. У тих конфліктах, які сповільна, але невідступно наростали у взаєминах із старшинами, із посланцями і згодом військом російського царя, Виговсь¬кий все менше міг розраховувати на підтримку народу. Не дові¬ряючи йому спочатку із тактичних міркувань, гетьман згодом не став радитись з ним уже із принципу – через неповагу. І фак¬тично став чи не основним, хоч і непрямим, призвідцею власної гибелі.Сьогодні обидва історичні романи Нечуя-Левицького знову при¬ходять до свого читача. Маючи нині вже чималу історичну і худож¬ньо-історичну лектуру, читач уважно співставлятиме уже відомі факти із подіями, героями, відтворюваними Нечуєм-Левицьким. Вслухаймось у мелодію його слів, вдивімося у такий зримий світ його образів, де так пластично фіксовано поетичне мислення народу.У декого, можливо, ці романи викличуть суперечку, в інші часи дехто мав би змогу нависмикувати цитат для компромату, для вис¬ловлення начебто небезпідставних образ. А тим часом романи, створені Нечуєм-Левицьким майже сто років тому, живуть своїм життям, бо письменник уклав у них часточку свого розуму і серця, зболеного від нерозважності багатьох дітей свого народу. Від¬даючи йому свій людяний талант, Нечуй-Левицький сподівався, що епізоди далекої і близької історії не залишать байдужими читачів, що правда про минуле, велична, гірка, болісна, може і повинна стати уроком моральності для сучасників і потомків.