Над драмою «Глитай, або ж Павук» Кропивницький почав працювати задовго до 1882 року – року за¬вершення першого варіанту п'єси. Написання його бу¬ло прискорене дозволом властей виставляти ук¬раїнські спектаклі.
Головним героєм твору є сільський глитай (багатій) Йосип Степанович Бичок, який заради наживи готовий на все – і на шахрайство, і на крадіжку, і на будь-який інший злочин. Задля цього у нього завжди потрібні свідки знайдуться. Цей «богобоязливий» чоловік може їх «цілий десяток купити». І суддя в Бичка «свій чоловік», бо отримав від нього «немалу суму» в позику, і становий його кум, і іншим у нього «є чим руку позолотити».
У Бичка «погляд лисичий», та «вовча думка». Про це йому відверто каже інший персонаж драми – Олена. Бичок уважає, що за гроші можна купити все. «Та я за¬давив би себе своїми руками, коли б пересвідчився у тім, що з грішми я не матиму, чого схочу! – заявляє глитай. – Навіщо ж і гроші тоді, на бісового батька во¬ни, коли за них не можна купити увесь світ?» За допо¬могою грошей Бичок, мов павук павутинням, обплутує і своє село, і сусідні села та слободи.
У селі про Бичка ось що кажуть:
«2-й чоловік. <...> І де він стілько грошей набрав? Я так думаю, що його і в п'ять тисяч не вбереш!
1-й чоловік. Може, й не вбереш!.. Чув я, що ніби¬то він з двірських, з лакеїв: у якогось-то полковника служив, та той як помер, а він і затаїв гроші... Продав Бога, тепер запанував та й обдира мир хрещений!
2-й чоловік. Ох, обдира, та ще й здорово обдира! Хто раз попався у його лещата, годі вже пручатись! Усе село у кормизі! Це ще гірш настало, як за кріпацтва!
1-й чоловік. Може, й гірш!
2-й чоловік. <...> Тепер так настало: у кого гроші, той і пан!»

Бичок – це новий тип в українській драматургії XIX століття, що з'явився в результаті майнового розшару¬вання українського селянства в пореформений період. І Кропивницький першим серед вітчизняних письмен¬ників зобразив хижака такого масштабу в своїй твор¬чості.
Центральним жіночим персонажем драми «Глитай, або ж Павук» є молода жінка Олена, що попала в Бич¬кові тенета. Олена палко кохає свого чоловіка Андрія Кугута, який змушений на цілий рік залишити її і поїха¬ти в далекий край на заробітки, щоб повернути борг глитаєві.
Власне Бичок його і підштовхнув до цього кроку, бо задумав взяти Олену за полюбовницю. Після від'їзду Андрія Бичок своєю удаваною добротою та
с.20
шахрай¬ством ще тугіше обплутує його дружину та тещу. Для того, щоб досягти своєї мети, він навіть підробляє лист від Андрія, в якому той нібито сповіщає, що знайшов собі кращу дружину, ніж Олена.
…Прем'єра «Глитая...» відбулась 11 січня 1883 року в Чернігові. Роль Бичка виконував автор, а Олени – М.Заньковецька. Потім цей твір протягом багатьох років виставлявся в Харкові, Миколаєві, Єлисаветграді, Києві, Житомирі, Одесі. Воронежі, Ростові-на-Дону, Таганрозі, Петербурзі, Москві та в інших містах України й Росії. Всюди п'єса користувалася великою популярністю, її з успіхом виставляли аж до 1894 року, коли вона раптово була заборонена і до показу в театрі, і до друку. Образ сільського глитая Йосипа Бичка, створений Кропивницьким, був настільки правдивим, що глядачі нерідко актора уособлювали з його героєм і досить неадекватно реагували на огидні вчинки цього персонажа. Ось що, наприклад, розповідає один із су¬часників про виконання цієї ролі Кропивницьким: «Це треба було бачити. І не тільки бачити. Його гру сприй¬мали вразливі люди всім єством своїм і доходили до забуття. Відомий факт, що одного разу на виставі «Гли-тая» якийсь експансивний глядач з перших рядів не ви¬терпів міцного враження і закричав в нестямі: «Бий йо¬го, мерзотника!» Мабуть, саме таке сприйняття публікою цієї драми і викликало повторну зацікав¬леність цензури і Міністерства внутрішніх справ взагалі всіма творами Кропивницького. Відносно п'єси «Гли¬тай, або ж Павук» цензор Косович писав у своєму ра-порті: «Взагалі автор постарався зобразити в драмі похмурими фарбами справжнє становище селянина, обездолюваного з одного боку невідповідними до йо¬го справжніх прибутків податками, а з другого – нещадними утисками глитаїв <...> Сумним наслідком обставин, які склались у такий спосіб, буває не тільки розорення, але нерідко й моральне падіння беззахисної сім'ї, яке викликає на злочин людину, навіть найспокійнішу.
Тенденція, що її проводить автор, має деморалізуючий відтінок <...> Таку тенденцію особливо небезпеч¬но розповсюджувати друком зараз, коли заходи уряду якраз спрямовані як до морального, так і матеріально¬го піднесення сільського населення <...>
На основі наведеного Комітет не бачить підстав до скасування своєї думки і вважає п'єсу непридатною ні до друку, ні до постави на сцені».
Кропивницький кілька разів робив спроби обійти цензурні рогатки: міняв назву твору і, майже не зміню¬ючи зміст, надсилав до цензурного комітету. Так, спо¬чатку «Глитай...» став «Сельським благодітелем», потім – «Добродієм», але з того нічого не виходило. Цензу¬ра розгадала намір письменника. Тільки в 1900 році, суттєво переробивши твір, драматург нарешті одер¬жав дозвіл цензури до вистави п'єси. Це сталося лише завдяки особистому втручанню приятельки письмен¬ника, відомої і впливової в державних і громадських ко¬лах артистки Александринського імператорського те¬атру М.Савіної.

Над драмою «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» Кропивницький почав працювати ще на початку 1870-х років. Головним персонажем п'єси є молода сільська дівчина Оксана Завада, її портрет Кропивницький на¬малював таким само трагічним, як і образ попередньої героїні з народу Олени (п'єса «Глитай, або ж Павук»). Оксана полюбила нерівню – поміщицького сина Бори¬са Воронова, котрий, як виявилось, не вартий високо¬го почуття цієї глибокої натури. Адже він неспромож¬ний ні відстояти перед батьками своє кохання, ні за¬хистити свою суджену від глуму темного царства. У мо¬ральному відношенні колишня неписьменна кріпачка стоїть значно вище освіченого дворянина. На прикладі цього нещасливого кохання письменник акцентує ува-гу на тому, що навіть після скасування кріпосного пра¬ва ще не скоро можна буде подолати ту прірву, що розділяє панів і селян. І повинне в цьому насамперед дворянство. Отже, «доки сонце зійде, роса очі виїсть». Оксана, до речі, це краще розуміє, ніж її коханий. Про¬мовистим свідченням тому є їх діалог:
Борис <...> І хто ж може заборонити нашому ко¬ханню? Де та сила, що може загородить нам шлях до щастя?
Оксана. Є сила, страшенна, нездоланна сила!
Борис. Де вона? Яка сила? <...>
Оксана. Я вам скажу, яка то сила... то сила стра¬шенна... Панство...
Роль Оксани Кропивницький написав спеціально для Заньковецької, яка з великим успіхом створила сценічний образ цієї героїні, що назавжди став окрасою українського театру. За свідченням актора Івана Мар'яненка, коли Заньковецька грала Оксану, «здава¬лося, що артистка ввібрала в себе біль, страждання й протест скривджених покриток усього світу і з разю¬чою силою геніально узагальнила в образі Оксани, вик¬ликаючи в глядачів співчуття до скривджених і обурення проти баламутів. Силу М.К.Заньковецької в пере¬дачі страждань селянки-покритки можна порівняти ли¬ше з силою творів Т.Г.Шевченка на цю тему».
с.21
У драмі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» зобра¬жується життя в українському селі невдовзі після аг¬рарної реформи 1861 року. І хоча основний конфлікт побудовано на нещасливому коханні сільської дівчини до поміщицького сина, немало уваги в п'єсі приділяється також діяльності молодої української інтелігенції, типовим представником якої є студент-агроном Володимир Петрович Горнов, який всіляко піклується про селян. Про це красномовно свідчить його діалог з поміщиком О.Д.Вороновим, батьком Бо¬риса:
Воронов. <...> Правда ли, что вы подарили ва¬шим крестьянам дополнительный платёж?..
Горнов. Справжня правда.
Воронов. Либерально, очень либерально! <...> Ссуду какую-то тоже у себя открыли?
Горнов. Одкрив.
Воронов. Гуманно и либерально! Ну, а я того... то¬го... не открою!.. Слышите ли, не открою!
Горнов. Чую, чую! Я не глухий. Ви не откриєте!
Воронов. Да-с не открою! И школа там у вас?
Горнов. I школа там у мене...
Воронов. Но для чего все это мужику? Я вас спра¬шиваю, для чего?
Горнов. Не знаю.
Воронов. Не знаете? Нет-с, вы знаете! Да-с, зна¬ете! И я знаю!..
Горнов. А коли ми обоє знаємо, то задля чого ж переливати з пустого в порожнє?»
Нема сумніву, що устами Горнова драматург ділиться з читачами та глядачами своїми власними думками відносно того, якими повинні бути взаємини між панами та селянами. Адже, як відомо, дещо пізніше, коли він житиме в Затишку (в своєму хуторі на Харківщині), то і відкриє там школу для селян, і допо¬магатиме їм матеріально.
Освітянська справа в українському селі другої по¬ловини XIX – початку XX століття була, звичайно, однією з найважливіших проблем, і її неодноразово торкатиметься Кропивницький у своїх творах. У драмі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» письменник впер¬ше в українській літературі піднімає проблему відповідальності української інтелігенції за жалюгідний стан національної культури. І одну із причин того стано¬вища він вбачає у відірваності частини української інтелігенції від свого народу або навіть і в прямій зраді його інтересів. Однак, на щастя, не всі освічені українці забули про те, хто вони. Так, наприклад, Горнов дуже добре пам'ятає, що він з «мужичого роду». Його батько «тільки дякуючи власним заслугам, здобув дворянство і полковничий чин». Але це не дало підстав синові цура¬тися простих людей. «Ніколи я не одречусь од свого роду, – заявляє Горнов. – У мене ще й досі живі дядь¬ки по батькові – один простий гречкосій, а другий сол¬дат, – і я ними не гордую».
Типовим представником із числа ренегатів є поміщик О.Д.Воронов. Його ренегатство проявляєть¬ся, звичайно ж, не в тому, що він розмовляє російською мовою, хоча і це не випадково. На своєму життєвому шляху Кропивницький нерідко зустрічав людей, що за національністю були українцями, але стидилися і мови свого народу, і свого походження. Саме таким «ук¬раїнцем» і був Воронов. Батько цього пана, пояснює Горнов М.Хвортуні, поки «ще не був у службі, то прозивався Ворона, а як здобув міліцієнного чина, так став вже прозиватись Воронов! <...> Така, бачте, мабуть, була поведенція, все своє вже дуже обридло, так хоч хвостика чужого пришити».
Для Кропивницького, який все своє життя присвя¬тив справі відродження української культури, це було наболілою проблемою. Отже, діалог Горнова з Вороно¬вим на цю тему можна сприймати саме як діалог само¬го драматурга з тими rope-українцями, що в умовах шаленого тиску на українську культуру з боку російсь¬кого царизму та його прибічників, зрадили інтереси свого народу. Ось уривок із цієї розмови:
«Воронов. Философ, философ! И если я вас спро¬шу, зачем вы говорите со мною по-малорусски, у вас также найдётся ответ?
Горнов. А звичайно...
Воронов. Любопытно...
Горнов. Я не хочу говорити по-руськи та й одвик-таки од мови, живучи чотири роки помеж крепаками <...>
Воронов. Однако ж вы читаете русские книги?..
Горнов. Читаю! Німецькі читаю, і французькі, і навіть латинські... Але ж читати і говорити, це дві речі зовсім різні <...>
Воронов. Да ведь я сам малоросс, а вот же гово¬рю по-русски...
Горнов. Через те ж я і балакаю з вами по-українсь¬ки, що знаю, що ви українець, і знаєте мову, і що колись і сами балакали зо мною по-своєму. Може, це тоді бу¬ло в моді? Ви перемінились, а я не хочу хамеліонничать!»

Ні дореволюційні, ні радянські дослідники твор¬чості Кропивницкого під таким кутом зору, на жаль, не торкалися цього занадто важливого питання, котре в значній мірі є актуальним і в наші дні.
Привертають увагу також образи колишнього кріпака Максима Хвортуни та міського шевця Гордія Поваренка. Перший – людина честі. Він все життя невтомно працював і завжди готовий прийти на допомогу тим, хто цього потребує (наприклад, багатодітній сім'ї Матвія – «бідоласі з двірських»). Гордій Поваренко – зовсім інший тип, породжений новою дійсністю – ре-формою 1861 року. Це колишній селянин, що зумів стати комерсантом. Гордій все міряє на гроші. У нього навіть мова стала іншою, не такою, як у його одно¬сельців. «Главноє дело, – розмірковує Гордій, – штоб був денєжний капитал. Человєк без капитала, што швець без колодки, человєк с капиталом всегда імєєт настоящую хвизономію у хорошій кумпанії». Цей новоявлений представник буржуазії навіть у одруженні шу¬кає вигідної «любовної кумерції». Так, панській покоївці Теклі він заявляє: «Даєть вам папаша 500 рублів або на худой конець 400 рублів? Мінє главна статья, штоб свою мастерську, єжелі дасть хоч 350, і в то ж сікунд я в вас влюбльон».
Прем'єра драми «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» відбулася 21 січня 1883 року в Чернігові. Кро¬пивницький з великим успіхом грав у спектаклі відразу дві ролі – поміщика Воронова і колишнього кріпака М.Хвортуну.
Напевно, дивом у 1882 році драма «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» пройшла цензуру і була включе¬на до репертуару українського театру. Уже в серпні 1891 року її було заборонено до постанови без будь-яких пояснень. Причина заборони, звичайно, зро¬зуміла. Головне управління у справах друку не задо¬вольняло насамперед те, що автор з особливою гостротою піднімає в п'єсі важливі духовні та соціальні пи¬тання. Кілька разів Кропивницький переробляв
с.22
драму, пристосовуючи її до вимог цензури. Притому зміни вносилися не тільки в текст, а мінялась і назва твору («Не до пари» – 1892, «Нерівня» – 1894). Дозволений був до постанови і друку лише п'ятий варіант (1900), котрий увійшов до третього тому повного збірника творів Кропивницького, виданого в 1903 році в Харкові під первісною назвою «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Але ця редакція п'єси була настільки вихоло¬щеною порівняно з другим варіантом (1882), що вже не могла задовольнити самого драматурга. Тому він зму¬шений був переробити драму ще раз – уже вшосте. Саме ця редакція п'єси і є найбільш відомою. Вона ввійшла до шеститомного видання творів Кропивниць¬кого (1958-1960 pp.).