Т.Толя відміряла йому небагато: 63 роки і кілька місяців — від 14 грудня
Г/-ЦІ840 року, коли він побачив світ у селі Кліщинцях на Полтавщині (тепер
Чорнобаївський район Черкаської області) до 27 квітня 1904 року, коли
митець помер від важкої хвороби. Але як багато було зроблено Михайлом
Старицьким за кілька десятиріч невтомної багатогранної творчої діяльності!
Поет, драматург, прозаїк, перекладач з поезії багатьох європейських народів, ч залишив глибокий слід на ниві українського письменства. Щоб у цьому
37
пересвідчитися, досить глянути на те видання творів Старицького, яке в 60-х роках було здійснене Держлітвидавом України у 8-ми томах (10-ти книгах). Кожен том містив по 600—700 сторінок. А ще ж поза цим солідним виданням залишилися невідомими численні оповідання, повісті, навіть романи.
А як оцінити повсякденну працю з організації театральних труп, керівництво цими художніми колективами?.. Глибоким, вдумливим режисером, який, готуючись до театральної вистави, всебічно схоплював літературний твір, проникав у його внутрішні таємниці, розкривав концептуальність, — таким залишився Старицький у пам'яті всіх, хто його знав по праці в театрі.
Коли в останні дні блакитного, освітленого чарами квітучої весни і тому ще більше трагічного квітня 1904 р. опускали тіло митця в могилу на Байковому кладовищі, у прощальному слові Микола Лисенко мав усі підстави сказати, що невсипуща праця покійного була немарною: «Те діло, якому Ти чесно служив, росте, і Ти немало втішився б, коли б побачив, як несла Тебе на своїх раменах отся вся молодь, що віддала шану Твоїм думкам і Твоїй праці і що понесе в життя віру в те діло, якому служив і віддавав сили й Ти, брате Михайле» '.
Справді, своєю подвижницькою, мужньою громадянською діяльністю, високим пафосом літературної і театральної творчості, усім прикладом особисто¬го життя, наснаженого патріотичними ідеалами, Старицький виховав нову генерацію української інтелігенції, яка енергійно включилася в будівництво національної культури, в реалізацію ідеї національного відродження рідної землі. І не їхня вина, що не здійснилися ті мрії, які плекали Старицький та його товариші-громадівці. То була трагедія всього українського народу, який з-під гніту самодержавного потрапив під гніт тоталітарної сталінщини.
Однак, як говорив свого часу Олександр Герцен, ідеї не ловляться на багнети, їх можна на якийсь час придушити, затлумити, відсунути на самий спід духовного життя, проте вбити не можна. Вони можуть жевріти, та ніколи не згаснуть, і прийде час, коли вони знову спалахують і вказують світлі шляхи в омріяну будучину.
Михайло Старицький належав до того покоління української інтелігенції, яке вступало в громадське життя під могутнім впливом Шевченкової музи. Іван Драч в одній із своїх прекрасних поезій у прозі з винятковою силою художньої образності показав ту непохитну Шевченкову віру в неминучість торжества справедливості, яка надихала не одне покоління наших громадських діячів.
Коли в 1861 році домовину з тілом Великого Поета привезли до Дніпровського лівого берега, група київських студентів з університету святого Володимира впряглася в віз і Ланцюговим мостом доправила його до церкви святого Різдва на Поштовій площі. Це були Михайло Драгоманов, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Петро Косач, Тадей Рильський, Павло Житецький. Усі — молоді вихідці з дворянських родин. І тим більше вражає їхня громадянська мужність. Вони глибоко перейнялися болями рідного народу, святою справою його визволення. «Діти пануючої верстви, — пише Драч, — обпалені і наснажені Тарасовим вогнем, вже протягом всього наступного життя не могли випрягтися з того Шевченкового воза» .
Виявляється, що в Київському університеті початку 60-х років XIX ст., який був розплідником численних чорносотенних прислужників самодержав¬ства, ницих і підлих україножерів, були й ^інші студенти, перейняті ідеєю вільної України. І серед них Михайло Старицький — «з найдревнішого князівського роду, з вітки самих Рюриковичів» 3.
Він не просто впрігся у Шевченків повіз, а й перейняв від Тараса ідею служіння Україні, якій він присвятив усе своє життя. В імперії Романових йому могло б дістатися високе місце урядового сановника, але доля повела його іншим, нелегким шляхом трудівника на громадській, культурній, літературній ниві рідного народу. З самого початку (вибір остаточно і безповоротно було зроблено ще в юності) Старицький добре усвідомлював усі труднощі цього шляху, добре знав, що його чекає в майбутньому, і все ж свідомо ступив на нього.
Уже з перших кроків молодий поет визначився як митець глибоко національний, що душею і серцем повернувся до української інтелігенції,
1  Киевская старина. — 1904. — Кн. 5. — С. 70.
2 Драч І. Шевченко в Києві // Драч І. Київський оберіг: Триптих. — К., 1983. — С. 7.
3  Там же. — С. 8.
38
перейнявся її мріями, сподіваннями, тривогами. На перший погляд може здатися, що такий пафос його творів був відходом від злободенних проблем народного життя, від гострих соціальних питань, які щодня, щогодини ставили селянська недоля, злигодні міських трудівників. Однак насправді вибір поета був свідомий і для того часу дуже потрібний.
Зі смертю Шевченка завершився цілий період у розвитку української поезії, відійшла в історію та художньо-стильова манера, яка була властива великому поетові.  Як справедливо зауважував Франко, тим шляхом, який проклав геніальний поет і яким він пройшов, далі було йти нікуди. Однак під потужним впливом його творчості в українській поезії 60-х років продовжували з'являтися поезії, написані «під Шевченка». Вони часом порушували важливі теми, але з художнього погляду не вносили чогось нового в розвиток лірики та ліро-епосу. І от з'явився наприкінці 60-х років Старицький, який, вирвавшись з-під впливу Шевченкової манери, заговорив по-своєму, оригінальне. Він перестав дивитися на світ «очима співучого селянина», «перескакувати» від горя народ¬ного до власного «горя» або «щастя», він відкинув оту стилізовану образність, якої було чимало в поетів-«основ'ян». Усім стало ясно,  що це «говорить український інтелігент не до фікційного українського народу, який з елемен¬тарних причин не міг ані слухати, ані розуміти його, — але до своїх рівних інтелігентів, про свої інтелігентські погляди та почування » 4.
Розмаїтим був образний світ лірики Старицького, широкий діапазон її тональності — від мінорних, елегійних, сумних роздумів до світлих, опти¬містичних почуттів, навіть бадьорих закликів. Звичайно, індивідуальний стиль поета вироблявся поступово, траплялися й невдачі, як це завжди буває, коли митець не ступає в протоптані попередниками стежки, а прокладає власні, однак творча індивідуальність Старицького стала виявлятися вже в перших
поетичних спробах.
Ліричний герой митця розуміє весь тягар колоніального гніту, який придушує всі суспільні верстви рідного народу, сковує душу і людей мислячих, творчих. Старицький образно передає широку гаму почуттів і переживань людини, яка свідомо виступила на герць з темними, рутинними силами, в руках яких не тільки каральні, репресивні інституції, а й такі «засоби», що забезпечують стабільність державного устрою, як вірнопідданство чиновництва, слухняність селянства, облудність проголошуваних проповідей, а найголовніше — повна відсутність почуття людської і національної гідності в мільйонів «рабів незрячих,
гречкосіїв».
Від усвідомлення цього духовного рабства, до якого вже звикли і соціально обездолені низи, й освічена суспільна верхівка, опускалися руки. Важко було, бачити байдужість інтелігенції до проблеми національного визволення народу, а ще важче — її запопадливість у прислужуванні властям. Наставали хвилини розпачу, що виливалися гіркими рядками:
Чого чекать? Одурено гадки,                                   Знесилено кайданами заміри
Оббрехано псалми моєї віри,                                   Й столочено найкращії квітки...
Цей вірш написано двадцятивосьмирічним автором. Він дає змогу краще зрозуміти ті гнітючі настрої, які охоплювали поета не один раз. Підтекст твору ясний: авторові, який пам'ятав ті бурхливі часи, що привели до юридичного скасування кріпосництва, і сподівався, що суспільний розвиток піде так, як у країнах Західної Європи, відбудуться зміни в ставленні уряду до національних культур інших народів імперії, було болісно усвідомлювати марність своїх
надій.
Валуєвський циркуляр 1863 року, в якому чорним по білому писалося про те, що української мови «не було, немає і бути не може», Емський указ царя 1876 p., який забороняв не тільки друкувати, а навіть ввозити з-за кордону українські книжки, брошури, журнали, робити переклади українською мовою, ставити українські вистави, проводити прилюдні читання, різко загальмували розвиток національного мистецтва. Водночас з указами було закрито в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який проводив значну роботу в галузі статистики, фольклористики, етнографії.
4  Франко І. Михайло Петрович Старицький // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982. — Т. 33. —
С. 238—239.
5  Старицький М. Твори: У 8 т. — К., 1963. — Т. 1. — С. 38. Далі посилання на це видання
подаються в тексті.
39
Лютування цензури, переслідування інакодумців, арешти, заслання на¬родницької інтелігенції — усе це гнітило, відбивало охоту до праці. Настрій розчарування, безнадії, який охоплював і наймужніших, яскраво передано у вірші «На спомин Т.Г. Шевченка» (1881). Скільки було в юності мрій і сподівань, гарячого бажання жити інакше, здійснювати заповіти великого Тараса! Та бажана свобода не прийшла, працювати на благо народу немає змоги і гіркий біль обіймає душу:
Двадцять років пройшло, вже й посивіли ми,
А ждемо все слушної надії,
Що розтануть сніги вікової зими,
Що справдяться рожевії мрії (1, 104).
Крига не скресла. Не заспівали «німі у гурті» псалом братання, не засяяло «над убогим селом світло правди, любови, науки». Більше того, поборники високих думок не досягли бажаної мети, загубилися їхні «німі могилки».
Висловлені Старицьким болісні переживання характерні не тільки для його покоління. В історії України часто траплялося так, що короткочасні спалахи ейфорії, сподівань на суспільні зміни гасилися жорстокими репресіями та утисками. Звідси ті болісні рефлексії, що характеризують душевні терзання передових людей. У цьому зв'язку характерною є інтонаційність останнього вірша поета, написаного за дванадцять днів до смерті. Пролетіло все життя, а в суспільному житті мало що змінилося, лихо залишилося таким же, як і в дні молодості:
Двері, двері замкніть! Затушкуйте вікно! Ох, і сили терпіти немає. Хтось кричить, проклина, хтось рида жалібно Й моє серце ножами проймає! (1, 207).
Очевидним є патріотичний пафос лірики М. Старицького. Про що б він не говорив, яку б тему не висвітлював, завжди перед його очима стояла рідна земля, поневолена, зруйнована, обікрадена. її поет утілив в образі халупи з подертим дахом, де страждає з дрібними дітьми «сердешна мати». Це типово народницький образ, аналогічних йому можна чимало знайти в Грінченка та Кониського, Щоголева та Манжури. Проте впадає в око ота совісливість інтелігента, який страждає від думки, що в його помешканні «тепло, сухо й палають весело дрова», а там десь доводиться «голоті сидіть в нетопленім хліві».
Образ України владно увійшов в поезію Старицького, конкретизуючись у різних вимірах і площинах: минуле рідної землі, гірке сучасне, пейзажні малюнки і медитації про місце українського народу серед європейських тощо. Тему слов'янського єднання, породжену визвольною боротьбою болгарів та сербів проти турецького панування, поет також розгортає через українську призму. Він хоче всім сказати про українські болі і тривоги, просить братів-слов'ян, росіян і поляків, чехів і словаків, сербів зрозуміти ту велику неправду, яку зазнали українці в одвічних змаганнях за свою свободу і незалежність. Мовою художніх образів поет переконує, що його народ ніколи і нікому не чинив кривди і насильства. Українці лише прагнули зберегти свої звичаї та обряди, хотіли, щоб «дума славутня і мова співоча ширіли й пишались в народі...»
І сьогодні звучать актуально рядки поета:
Ми тільки боролись за власную хату, За те, що нам дорого й нині; Бажаємо ми і тепер небагато: Рідного розвою родині... (1,49)
Своєрідна поетична творчість Старицького органічно доповнюється його численними перекладами з інших літератур. Якщо попередники поета (Гулак-Артемовський, Гребінка, Боровиковський, Руданський) вільно поводилися з іншомовними творами, не перекладаючи, а переспівуючи їх, то Старицький намагався не відступати від оригіналу і передавати «всі тонкощі першотвору тими ж самими барвами». Йому належать переклади творів Пушкіна, Лєрмон¬това, Некрасова, сербських народних пісень, творів Міцкевича, Словацького, Байрона, Гете, Гюго.
Важко переоцінити значення Старицького і в розвитку драматургії. Йому належать 25 закінчених п'єс, серед яких тюряд з оригінальними драмами знаходимо інсценізовані епічні твори інших письменників, творчо допрацьовані п'єси українських авторів, пристосовані до сценічного втілення.

40
Уперше письменник почав працювати на український театр в 1864 році, коли за п'єсою Олекси Стороженка «Гаркуша» підготував лібретто для оперної вистави. А далі на основі драматичного твору Якова Кухаренка «Чорноморський побит на Кубані» він написав віршований текст оперети «Чорноморці» (1872), покладений на музику Миколою Лисенком. Ним була кардинально перероблена комедія Панаса Мирного «Перемудрив», відома під назвою «Крути, та не перекручуй» (1886). А п'єса І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» з легкої руки Старицького перетворилася на й досі широко популярну сатиричну комедію «За двома зайцями» (1883). Переробляючи п'єси своїх попередників і су¬часників, митець вносив у них багато нового, виразно окреслював характери дійових осіб, загострював конфлікти, збагачував мову. Переробки здійснювалися за згодою авторів, на театральних афішах друкувалися обидва прізвища. Однак проведені пізніше текстологічні дослідження засвідчили такий внесок Старицького у здійснення переробки, який давав підстави включити їх у видання спадщини драматурга.
Старицький багато працює над інсценізацією прозових творів на українську тематику. Його увагу передусім привертає рання творчість Гоголя, романтична, основана на народній поезії. Так за мотивами Гоголя з'являються тексти оперет «Різдвяна ніч» (1873), «Сорочинський ярмарок» (1883) та лібретто опер «Утоплена» (1883) і «Тарас Бульба» (1880). Покладені на музику М. Лисенком, вони заклали основу українського музично-драматичного театру. У цих творах письменник високо підносив красу українських образів і звичаїв, опоетизовував героїку визвольної боротьби народу.
За повістю Елізи Ожешко «Зимовий вечір» Старицький написав однойменний драматичний етюд «у двох одслонах» (1888). Він кілька разів переробляв п'єсу, але ж охоронцям самодержавних правопорядків не подобався її головний герой — каторжник, що тричі тікав із Сибіру. Доля волелюбного бунтаря, відтворена в повісті польської письменниці, нагадувала українському драматургові народ¬ного месника України Устима Кармелюка.
У мелодраматичному ключі була перероблена повість Юзефа Крашевського «Хата за селом», широко відома під назвою «Циганка Аза» (1890), та оповідання Олександри Шабельської «Напередодні Івана Купала» — в драму «з співами і музикою» під назвою «Ніч на Івана Купала» (1887).
Сюжет драми «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887) Старицький взяв «з народної пісні і народного переказу про Марусю Чурай». У першій редакції (1885) драма й називалася іменем героїні. Оскільки цензура заборонила виставляти п'єсу, письменник вимушений був вступити у складні стосунки з автором уже дозволеної оперети з подібним сюжетом «Не ходи, Грицю, на вечорниці» В. Александровим. Письменники домовилися, що драма піде під назвою п'єси Александрова, а за це Старицький поліпшить його другу оперету — «За Немань іду». Обіцянка була виконана, п'єса «За Немань іду» стала виставлятися, та й за «Гриця» Александров 2—3 роки одержував авторський гонорар. Однак згодом, оскільки «Гриць» ішов під іменем Старицького, Алек¬сандров став судитися з автором переробки. Як відомо, суд визнав п'єсу оригінальним твором Старицького.
Письменнику належить і низка оригінальних п'єс, написаних за власними сюжетами. Серед них — драма з народного життя «У темряві» (1892), водевіль «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» (1872). Перша з п'єс художньо досліджувала антагоністичні суперечності, які розділили селян на ворожі табори, розкривала ту соціальну темряву, в якій ниділи трудівники і процвітала глитайська верхівка. Образом Степана Петраша драматург накреслював шлях виходу із зачарованого кола соціальної нужди.
Новим явищем в українській драматургії стали п'єси Старицького з життя української інтелігенції. У драмі «Не судилось» (1881) змальовані образи студента Михайла Ляшенка, який не дуже далеко відійшов від «панського болота», що його породило, і лікаря-різночинця Павла Чубаня, який у всьому дотримується принципу «жити працею своїх рук». Це — типовий представник народницької молоді: вище культурно-освітніх закликів і втілення в життя селян «малих діл» він не піднімається.
Питання взаємин інтелігенції, освічених представників суспільства з тру¬дящими порушуються в драмі «Розбите серце » (1891). Трагічно закінчилася любов дочки сторожа Теклі з паничем Яворським. Дівчина помирає від моральних страждань, оскільки заради «щастя» панича вона мала відсахнутися від нього.
А в драмі «Талан» (1893) було змодельоване добре знайоме авторові життя українського театру. Прототипом головної героїні артистки Марії Лучицької була Марія Заньковецька. Розгортаючи конфлікт у двох площинах — громад¬сько-мистецькій і родинно-побутовій, драматург порушив низку злободенних проблем, пов'язаних з долею актора, повністю залежного від примх антрепре¬нера, продажної преси з її фальшивими оцінками театральних вистав, за¬кулісних інтриг.
Ідейні змагання інтелігенції, її розшарування, зумовлене наростанням визвольного руху, висвітлюються в драмі «Крест жизни» (1901). У творі осуджуються ті, хто відступив від ідеалів заради особистої користі.
Окрему групу в драматургії Старицького становлять п'єси на теми історично¬го минулого України — «Богдан Хмельницький» (1887), «Маруся Богуславка» (1899), «Тарас Бульба» («Під Дубном» — 1893, друга ред. — 1897), «Оборона Буші» (1898), «Остання ніч » (1899). Звернення до історії було продиктоване громадянським сумлінням письменника, який усупереч цензурним заборонам порушував у своїй творчості теми з українського минулого і цим, глибоко усвідомлюючи велику виховну силу художнього слова, дбав насамперед за піднесення почуття національної гідності своїх краян.
Як і Куліш, Франко, Грінченко, Барвінський, що активно працювали в жанрах історичної драматургії, Старицький художньо осмислює гострі мораль¬но-етичні проблеми — відданості рідній землі і зради Батьківщини. Тому нас і нині так хвилює доля Марусі Богуславки, що потрапила в гарем турецького султана, а згодом стала його улюбленою дружиною, матір'ю двох дітей. Здавалося б, вона прижилася в чужій стороні. Та, зустрівшись у неволі з матір'ю, переконавшись в підступності султана, який обіцяв їй не чинити зла Україні, героїня хоче спокутувати свою провину перед рідною землею. Вона визволяє земляків-невільників. Однак тягар провини не легшає. Конфлікт між почуттям патріотки і матері дедалі більше загострюється і досягає свого апогею у сцені самогубства. Трагічний фінал був визначений ідейним задумом драма¬турга — розкрити несумісність зради і щастя особистості, акцентувати на єдиній можливості спокутувати вину через самопожертву. Така розв'язка зумовлена дотриманням народних моральних критеріїв в оцінці добра і зла.
Відтворюючи в драмі «Остання ніч» передсмертну тяжку ніч українського патріота Братковського, драматург його вустами дає таке трактування пору¬шеної проблеми:
Хіба ж любить Отчизну свою — зрада?
Хіба ж стоять за кревних — вчин лихий? (4, 504).
Драматургія Старицького пройшла значну еволюцію — від побутово-етно¬графічної та соціально-побутової драми до соціально-психологічної і навіть драми з виразніїми психологічно-філософськими ознаками. Його драматургія є переконливим свідченням новаторського осмислення і художнього відтворення драматизму українського національного життя як в історичному минулому, так і в сучасну авторові епоху.
З історичною драматургією Старицького генетично пов'язана його проза про минуле України. Тема народної звитяги яскраво втілена в повісті «Облога Буші» (1891), романній трилогії «Богдан Хмельницький» (1894—1897), романах «МолодістьМазепи» (1898), «Руїна» (1899), «Останніорли» (1901) та «Розбійник Кармелюк» (1903). Письменнику довелося провести величезну дослідницьку роботу, відшукати численні історичні документи про Хмельниччину, добу Гетьманщини, Коліївщину, визвольний селянський рух початку XIX ст. Вод¬ночас у романах майстерно використано фольклорний матеріал. Ці твори яскраво виявили такі риси таланту письменника, як глибоке проникнення в минуле і тонке розуміння внутрішнього світу людини.
Старицький був не тільки письменником, а й визначним громадським діячем. Його заслуги перед українською культурою як організатора і керівника національного театру корифеїв визначні.
Відомо, що новий український театр веде свій початок від 1819 p., коли в Полтаві було поставлено «Наталку Полтавку» Котляревського. Тривалий час основу українського репертуару професійних труп і аматорських гуртків складали п'єси Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Шевченка та ще кілька водевілів інших авторів. З кінця 50-х років XIX ст. в різних містах України — Немирові та Кам'янці-Подільському, Чернігові, Бобринці та Єлисаветграді, Кременчуці, Києві, Одесі — виникають аматорські гуртки.
42
Нове пожвавлення в театральному житті намітилося на початку 80-х років. З ініціативи Марка Кропивницького та Миколи Садовського наприкінці 1881 р. в Кременчуці, Харкові, Полтаві, Києві було здійснено кілька українських вистав акторами трупи Г. Ашкаренка. А восени 1882 р. в Єлисаветграді виникає очолена Кропивницьким українська професійна трупа, до складу якої ввійшли три брати Тобілевичі, їхня сестра М. Садовська-Барілотті, М. Заньковецька, О. Вірина.
Друге вогнище театрального життя розгортається в Києві з ініціативи Старицького та Лисенка. При першому на Україні дитячому садку-пансіоні, заснованому сестрами Марією та Софією Ліндфорс, у 1871 році виник ама¬торський гурток, а в 1872 році організувалося товариство ентузіастів, які вважали справою свого життя розбудову української культури. До нього входили М.'Старицький, П. Чубинський, О. Русов, П. Житецький, О. Левицький, Г.Тарнавський, Ф. Вовк. Незважаючи на урядові утиски і переслідування, це товариство було центром українського музичного життя Києва. На аматорській сцені в будинку Ліндфорсів ставилася оперета « Чорноморці», комедія «Різдвяна ніч». Окремі вистави з успіхом відбуваються в приміщенні оперного театру, в залі біржі на Подолі.
Коли життя поставило перед свідомим громадянством потребу створення професійної трупи, Старицький, щоб матеріально підтримати цю ідею, продає свій маєток і виручені кошти передає на забезпечення хоча б перших кроків організовуваного художнього колективу. У 1883—1885 роках він же і керує професійною трупою, до складу якої входило близько 100 акторів, хористів, музикантів. Як режисер, Старицький завжди прагнув дати глядачам яскраве театральне видовище і цьому завданню підпорядковував найрізноманітніші художні прийоми та засоби, зокрема намагався органічно поєднати звучання слова з музичними мелодіями , з ритмами народного танцю, з яскравими колоритними декораціями. «Люблю і свято шаную майстерність актора, бо талант — велика річ! — говорив Старицький. — Але потрібно той талант оправити у художні рамці, так як вправляється дорогоцінне каміння. Тільки на тлі прекрасних декорацій та іншого художнього оформлення може на всю красу розгорнутися талант актора» 6.
Велика заслуга драматурга та композитора Лисенка в організації музично-драматичного театру, в якому чільне місце посідали жанри музичної драми, музичної комедії, оперети.
Після реорганізації театру в 1895 році Старицький очолює колектив тих акторів, які в попередні роки виконували другорядні ролі. Проте завдяки вмілій мистецькій і режисерській праці знову створюється талановита професійна трупа, в якій виділяються В. Грицай, Л. Ліницька, Л. Манько, К. Ванченко-Писанецький, Є. Боярська.
У виконанні цієї трупи на сцені йдуть твори української класики і нові п'єси І. Тобілевича, М. Кропивницького, М. Старицького. Критика, зіставляючи вистави окремих українських труп, слушно відзначала перевагу колективу, очоленого Старицьким, у вирішенні масових сцен. Газети 80-х років переповнені театральними рецензіями, в яких високо оцінюються досягнення діячів ук¬раїнської сцени, відзначається, що трупа Старицького була творчою лабора¬торією, досвід якої збагачував і розвивав українське сценічне мистецтво на шляхах реалізму.
У 1894 р. під час відзначення українською громадськістю 30-річчя творчої діяльності Старицького Леся Українка писала ювілярові: «І коли наше слово зросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поруч з літературами інших народів (я вірю, що так воно буде!), — тоді, згадуючи перших робітників, що працювали на невправленому, дикому ще грунті, українці, певне, спога¬дають добрим словом Ваше ймення» 7.
Нелегкою була доля спадщини видатного митця в умовах соціальних катаклізмів XX віку. І все ж, сподіваємося, в час будівництва суверенної Української держави вона посяде належне їй місце як художнє явище найвищої проби.
6Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі. — К., 1957. — С. 43.
7 Українка  Леся. Зібрання творів: У 12 т. — К., 1978. — Т. 10. -   С. 232.