Одним із важливих питань сучасної школи зали¬шається проблема виховання у молоді доброго есте¬тичного смаку, любові до рідного слова. Цікаво, що подібну задачу, але у всеукраїнському масштабі, нама¬гався розв'яти у свій час і театр корифеїв.
Наприкінці XIX – на початку XX ст., коли сталеві ле¬щата російського самодержавства дещо ослабли й елементарне право на існування українського теат¬рального мистецтва нарешті було завойоване (свідченням цьому є успішні гастрольні виступи труп М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського як в Україні, так і за її межами – в Санкт-Петербурзі, Москві, Грузії, Білорусії, Польщі1), подвижники національної культури опинилися перед проблемою продовжувати боротьбу за подальший ду¬ховний розвій уярмленого народу в якісно нових умо¬вах, які висували перед ними й нові завдання.
______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
1У зазначену добу і Грузія, і Білорусія, і Польща так само, як і Україна, входили до складу Російської імперії.
____________________________________________________________________________________________________________________________

Одним із найголовніших завдань на цьому етапі бу¬ла необхідність утвердження на сцені високоінтелектуальних творів, націлених на пропагування вічних ціннос¬тей у житті людини й суспільства. Але зробити це було не так легко. Неймовірні труднощі на шляху до мети по¬лягали насамперед у тому, що українські митці не мог¬ли скористатися творами зарубіжної чи навіть російсь¬кої класичної драматургії (наприклад, Шекспіра, Мольєра, Бомарше, Грибоєдова, Пушкіна, Гоголя), то¬му що ставити їх українською мовою було заборонено. Відтак молодий український театр мав самотужки по¬долати проблеми, які європейські театри розв'язували упродовж кількох століть спільними зусиллями.
У цих умовах провідні національні письменники вбачають своє покликання у створенні відповідних драматичних творів на матеріалі української дійсності. Саме тому з'являється низка п'єс, в яких з усією гост-ротою ставляться питання, пов'язані зі служінням ук¬раїнської інтелігенції на ниві театрального мистецтва, боротьбою з різноманітними негативними явищами в театральних колективах тощо. Часто проблеми, харак¬терні для акторського середовища, переносяться дра¬матургами й на театральні підмостки.
Цілком природно, що п'єси, в яких так чи інакше порушувалась згадана тема, потрапили в поле зору багатьох відомих вітчизняних літературознавців і театрознавців, серед яких варто назвати передусім такі імена, як І. Мар'яненко ("Минуле українського театру"), С. Дурилін ("Марія Заньковецька. Життя і творчість"), 3. Мороз ("Проблема конфлікту в драматургії"), Л. Стеценко ("Драматургія М. П. Старицького", "І. К. Карпенко-Карий"), П. Перепелиця ("Заарештована п'єса") та деякі ін. Проте ще й до сьогодні вивчення цього напрямку у вітчизняному літературознавстві запишається незавершеним, особливо якщо зважити на те, що поза увагою дослідників майже зовсім залишились окремі високохудожні драматичні твори (як, наприклад, ко¬медія М. Кропивницького "Нашествіє варварів"), а от¬же, й порушені в них важливі питання, що потребують термінового розгляду та включення їх у науковий обіг.
Одним з кращих творів на театральну тему цілком справедливо вважається драма М. Старицького "Та¬лан" (1893), що має характерний підзаголовок: "Із побуту малоруських акторів". Прототипом центральної героїні п'єси Марії Лучицької стала славетна зірка ук¬раїнської сцени Марія Заньковецька. Варто звернути увагу на те, що саме їй автор і присвятив згаданий твір.
Лучицька не терпить фальші ні в житті, ні на сцені. Вона повністю віддає свій талант служінню Мельпомени, бо вважає, що в "шкаралущі сімейній ми служим тільки собі чи своїм дітям, а у праці художній ми повинні людям служити, цілком себе оддавати миру, громаді", що мистецтво "веде нас до всесвітнього храму"2.
_______________________________________________________________________________________________________________________
2 Старицький М. Твори: В 6 т. – К.: Дніпро, 1989. – Т. 3: Драматичні твори. – С. 468.
_______________________________________________________________________________________________________________________

Лучицька є примадонною драматичної трупи і має неабиякий успіх у глядачів. Недарма редактор однієї з газет Андрій Антипов, що за своїми висловлюваннями нагадує відомого російського театрознавця, редакто¬ра газети "Новое время" О. Суворіна, намагається пе¬реманити її на сцену столичного Малого театру (цей факт, як і багато інших, взятий, до речі, з реального життя Заньковецької).
У Лучицької чимало щирих друзів, що високо ціну¬ють її обдарованість, намагаються оберігати від життєвих негараздів. Це і антрепренер трупи Степан  Безродний, прототипом якого, на думку авторитетних дослідників, був сам автор драми, і молода актриса Ганна Кулішевич, чиї риси характеру багато в чому нагадують постать уславленої артистки театру корифеїв Ганни Затиркевич-Карпинської, і актор Марко Жалівницький, в образі якого можна віднайти штрихи, притаманні першому наставнику й режисеру М. Зань-ковецької Марку Кропивницькому, і літній суфлер Ро¬ман Лемішка та його сімнадцятилітня донька Маринка, й багато інших членів театрального колективу3.
_______________________________________________________________________________________________________________________
3 Див. Дурилін С.М. Марія Заньковецька. Життя і творчість. – К.: Мистецтво, 1955. – С. 319.
_______________________________________________________________________________________________________________________

Проте є в Лучицької й недоброзичливці. Найбільшу активність у цьому проявляє молода артистка Катери¬на Квятковська, яка вважає себе не менш таланови¬тою, ніж Лучицька, і ставить собі за мету будь-що зай¬няти її місце в театрі. Однак головним інструментом у боротьбі за першість Квятковська обрала не чесне змагання на театральних підмостках, а різноманітні інтриги за спиною суперниці. Як слушно зауважує С.Дурилін, таких заздрісних і амбітних
с.12
акторок, що бе¬зуспішно намагались конкурувати з Заньковецькою, було чимало і в реальному житті, але в них, як правило, "не було ні культурної підготовки, ні достатнього інте¬лектуального розвитку, ні просто акторських сил, щоб освоїти і підняти матеріал образу в його справжній силі і красі". Квятковська – "це свого роду синтетичний об¬раз тих молодих актрис, які самі себе висували і яких антрепренери висували на ролі Заньковецької" 4.
_______________________________________________________________________________
4 Там само. – С. 318–319.
_______________________________________________________________________________

Всіляко сприяють наміру Квятковської продажний репортер Аврам Юркович і режисер трупи Юрій Котенко. Останній, зокрема, пише Лучицькій образливого листа, після чого вона полишає сцену й пов'язує свою долю з молодим поміщиком із багатого аристократич¬ного роду Антоном Квіткою, який уже давно домагаєть¬ся її руки й серця. Однак, переїхавши в маєток Квітки, Лучицька потрапляє у справжнє панське болото, де такі ж інтриги, як і в театрі. Мати коханого, зокрема, вважає, що її син одружився з нерівнею, і хоче будь-що розлучити пару. Поступово під впливом матері змінює своє ставлення до Лучицької й А. Квітка. Через деякий час він безпідставно звинувачує артистку в подружній невірності і в досить різкій формі розриває з нею сто¬сунки. Така жорстока несправедливість тяжким тягарем лягає на вразливу душу молодої жінки, і вона горо¬биної ночі полишає маєток. "Пішки піду! – з серцем го¬ворить Лучицька своїй вірній няні Палажці. – Туча, ня¬ню, не така жорстока, як люди: буря порве все, та хоч серця не займе. Грім одразу уб'є, та катувати не буде... А тут катують і не докатовують..." 5.
_______________________________________________________________________________________
5 Старицький М. Твори: В 6 т. – С. 492.
_______________________________________________________________________________________

Ці слова нагадують гірку долю іншої героїні Старицького – Катрі Дзвонарівни ("Не судилось"), що та¬кож потрапила у гниле панське болото, яке її зрештою й згубило.
Лучицька повертається до театру, де її дуже радо зустрічають колеги. Свою прихильність актрисі виказує навіть Котенко, який після банкрутства керівника трупи став антрепренером і, дбаючи відтепер перш за все про власні прибутки, розуміє, що добряче заробити можна саме завдяки надзвичайній популярності Лучицької.
Лише Квятковська не змиряється з перспективою знову опинитись на других ролях. Вона підмовляє своїх шанувальників освистати суперницю під час чергової вистави. Не може стримати своїх негативних емоцій на адресу колишньої пасії й напівбожевільний Квітка, який влаштовує в театрі гучний скандал.
Всі ці перипетії остаточно підривають виснажене здоров'я актриси, і в фіналі твору після грандіозного апофеозу, влаштованого на її честь у зв'язку з днем янгола, вона в оточенні друзів помирає. Характерно, що незадовго до цієї передчасної смерті один із патріотично налаштованих студентів, кладучи до ніг Лучицької вінок, виголошує палку промову, під якою, без сумніву, могла б підписатись вся багатотисячна ау¬диторія шанувальників таланту М.Заньковецької (подібні промови на адресу знаменитої актриси за її довге театральне життя виголошувались, як відомо, неодноразово): "Од усіх українців-товаришів вітаю на¬ше сонце, що зійшло і освітило славою рідний край! Хай же воно сяє ще довго і огріває теплом всіх обійде¬них і задублих" 6.
Як зауважує З. Мороз, загибель Лучицької є суво¬рим вироком автора тому "темному царству", "панівні сили якого вчиняли наругу і над мистецтвом, і над чес¬ними, талановитими його діячами, і загалом над усім прекрасним, що є в житті" 7.
____________________________________________________________________________________________________________________________
6 Там само. – С. 520.
7 Мороз З. Проблема конфлікту в драматургії. Нариси з історії української реалістичної драми другої половини XIX ст. – К.: Радянський письменник, 1961. – С. 359.
______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

П'єсу "Талан" уперше було поставлено навесні 1894 року силами трупи М. Садовського. Сталося це під час гастролей українських акторів у Москві відразу ж після одержання цензурного дозволу на постановку. Роль Лучицької виконувала, ясна річ, Заньковецька, якій, щоправда, нелегко було грати саму себе. І хоча глядачам дуже подобався створений видатною арти¬сткою образ головної героїні драми, і вони завжди суп¬роводжували гру Заньковецької бурею оплесків, вихо¬дячи з етичних міркувань, остання через деякий час все ж таки вилучила цю роль зі свого репертуару.

Чимало уваги театральній темі, зокрема таким проблемам, як утвердження на українській сцені висо¬ких ідеалів мистецтва, дотримання акторами певних етичних норм, приділяє у своїй творчості й І. Карпенко-Карий. У зв'язку з цим доцільно згадати одного з персо¬нажів його комедій "Суєта" (1903) й "Житейське море" (1904) Івана Барильченка, устами якого письменник закликає відмовитись від постановок у театрі низько¬пробних фарсів і опереток, а виставляти лише високо¬художню драму, "де страждання душі людської тривожить кам'яні серця і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу!" 8
_________________________________________________________________________________________________________
8 Карпенко-Карий І. (І.К. Тобілевич). Твори в трьох томах. – К.: Дніпро, 1985. – Т. 3. – С. 51-52.
___________________________________________________________________________

Разом з тим автор наполегливо проводить дум¬ку, що мистецтво є такою тонкою духовною суб¬станцією, котра не терпить жодної фальші з боку навіть високопрофесійних акторів. Промовистим свідченням цьому є доля того ж Івана Барильченка, що своєю на¬полегливою працею досяг високої акторської майстер¬ності, завоював прихильність багатьох шанувальників Мельпомени, став дуже поважною людиною, проте, купаючись у променях цілком заслуженої слави, не¬помітно втратив моральний стержень. Це проявилось насамперед у тому, що, будучи по півроку відірваним від сім'ї, він став зраджувати своїй коханій дружині. Ге¬рой добре усвідомлює всю хибність такої поведінки, але довгий час не може побороти в собі згубну прист-расть. І все ж у фіналі, щоправда, після того, як його покинула дружина, І. Барильченко все-таки знаходить шлях до духовного оздоровлення, який він бачить у по¬верненні до першоджерел – до природи, до фізичної праці на рідній землі. "Правда там, де свята природа, – проголошує він, – де землю поливають кривавим по¬том праці, де я здобув колись робочу дисципліну [...] Туди, туди лечу думками, там я здобуду дисципліну нравственну!" 9.
___________________________________________________________________
9 Там само. – С. 142.
___________________________________________________________________

Питання, котрих Карпенко-Карий торкається у згаданих вище п'єсах, особливо в комедії "Житейсь¬ке море", зберегли свою актуальність і до сьогодні. Адже і в наші дні трапляються випадки, коли високий професіоналізм (не говорячи вже про високу посаду) тієї чи іншої постаті далеко не завжди дорівнює її мо¬ральним якостям.
с.13
Так же глибоко опікувався проблемами, пов'язани¬ми з розвитком національного театрального мистецт¬ва, з труднощами, що постійно супроводжували моло¬дий український театр, і М. Кропивницький, який напи-сав на цю гарячу тему кілька художніх творів – драму "Беспочвенники", оповідання "С хлеба на квас" і ко¬медію "Нашествіє варварів" (перші два російською мо¬вою). Найбільш значимою з-поміж них є, без сумніву, комедія "Нашествіє варварів" (1900), де драматург не¬щадно висміяв ділків та спекулянтів від національної культури, що прагнули скористатись популярністю ук¬раїнських вистав для власної наживи. Вітчизняні кри¬тики, на жаль, не приділили твору належної уваги. Хоча про нього й згадували у своїх працях П. Рулін, Й. Куриленко, І. Пільгук та деякі інші відомі літературознавці й театрознавці. Винятком є лише стаття П. Перепелиці "Заарештована п'єса", присвячена історії пересліду¬вання "Нашествія варварів" радянською владою. Таку неувагу до комедії можна пояснити, напевно, насампе¬ред тим, що ні за життя автора, ні за радянських часів її так і не було опубліковано. Смерть обірвала роботу Кропивницького над підготовкою до друку повного зібрання творів. А потім, у добу Радянського Союзу, на комедію начепили ярлик антисемітської п'єси. Надру¬ковано було "Нашествіє варварів" лише 1994 року. Отож не дивно, що значна частина українських дослідників упродовж багатьох десятиліть мала про твір досить туманне уявлення. Навіть М. Йосипенко, автор такої поважної, фундаментальної праці, як "Мар¬ко Лукич Кропивницький" (1958), лише побіжно згадує про цю п'єсу і то чомусь як про російськомовну 10.
На думку згаданого вище П. Перепелиці, "На¬шествіє варварів" стало "жертвою політичної гри тих кіл в Україні, які зумисне поширювали чутки про нібито якусь "ворожість українців до єврейського народу"11. Подібні інсинуації ___________________________________________________________________________________________________
10 Див.: Йосипенко М. Марко Лукич Кропивницький. – К., 1958. – С. 237;291.
11 Перепелиця П. Заарештована п'єса // Київська старовина. – 1994. – № 3. – С. 53.
___________________________________________________________________________________________________
ні щодо українського народу в ціло¬му, ні щодо Кропивницького зокрема, ясна річ, не ви¬тримують жодної критики. Навіть не варто згадувати, що драматург мав дружні й міцні стосунки з цілою низ¬кою вихідців із євреїв, серед яких такі відомі постаті, як О. Суслов (Резников), Б. Борисов (Гурович), Лев Сабінін та інші. Те ж саме можна сказати й про зміст "Нашествія варварів".
П'єса, до речі, мала значну сценічну історію. На по¬чатку XX ст. вона виставлялася за режисурою автора в Полтаві, Одесі, Києві, Харкові, Житомирі, Миколаєві, Москві, Кишиневі та в деяких інших містах тодішньої країни і мала великий успіх у глядачів. У постановці були задіяні, як правило, найкращі артистичні сили України – М. Кропивницький (куплетист Зашмалько), М. Заньковецька (Софія), І. Карпенко-Карий (антрепренер Гри¬щенко), М. Садовський (Жук), П. Саксаганський (Капустянський), С. Тобілевич (пані Копитько), К. Вукотич (Сеня Горбачевський).
За життя автора нотатки з аналізом комедії публікувалися на сторінках таких авторитетних газет та журналів, як "Харьковские ведомости", "Одесские новости", "Літературно-науковий вісник", "Южная Рос¬сия" тощо. Більшість тогочасних рецензентів високо оцінювали новий твір уславленого драматурга, відзна¬чали його злободенність12. Немає сумніву, що п'єса Кропивницького "Нашествіє варварів" здатна виклика¬ти зацікавленість і в сучасного читача, адже чимало по¬рушених у ній питань зберегли свою актуальність.
_______________________________________________________________________________________________
12 Там само. – С. 54.
_______________________________________________________________________________________________

Не можна не звернути уваги на органічний зв'язок "Нашествія варварів" зі згаданими вище попередніми творами Кропивницького на театральну тему. Щодо драми "Беспочвенники" (1878), то тут драматург відображує свої враження від перебування в 70-х ро¬ках на російській сцені, де також панували низько¬пробні оперетки та водевілі, в основному зарубіжного походження, і не було жодного місця для справжньо¬го мистецтва.
Актуальних питань українського театру торкається письменник і в невеличкому оповіданні "С хлеба на квас", надрукованому 1897 року в Москві в літературній збірці "Призыв". Видання було здійснено на користь ак¬торів, що з тих чи інших причин втратили можливість працювати. Крім Кропивницького, в збірці оприлюднили свої твори А. Чехов, О. Герцен, Д. Мамін-Сибіряк, В. Немирович-Данченко, І. Щепкіна-Куперник та інші відомі російські письменники й театральні діячі.
В оповіданні "С хлеба на квас", що має підзаголо¬вок "Отрывок из дневника провинциального актера-ветерана", йдеться про нелегке мандрівне життя однієї з українських труп. Головний герой твору, керівник тру¬пи Карпо Ілліч, прототипом якого є сам автор, разом зі своїми товаришами приїздить на гастролі до невелич¬кого провінційного міста, де він заздалегідь домовився взяти в оренду театральне приміщення. Але не¬сподівано виявляється, що директор театру, незважа¬ючи на домовленість, здав театр іншій трупі. Колектив Карпа Ілліча, витративши на дорогу значні кошти, опи-няється в дуже скрутному матеріальному становищі. Місцеве начальство, до якого звертаються зі скаргою скривджені актори, відмовляється допомогти. В іншо¬му місці, куди переїхала трупа, також сталося непоро¬зуміння.
Подібних випадків під час гастролей Кропивниць¬кого траплялось чимало. Про завершення одного з них, дуже схожого, до речі, з пригодами трупи Карпа Ілліча, драматург розповідає в листі до Б. Грінченка (від 29 червня 1895 року) ось що: "Давай ми повертати порожнем додому. Доїхали до Курська, зограли 6 спектаклів, покладаючи всі надії на попередні за¬робітки, бо з 14 мая мала відкритись сельськохозяйств[енна] виставка, аж тут на нашу голову наїздить Давидов (артист імператорських театрів) з своїм това¬риством і наш корабль знов почав сідати на дно. Знов закладна і вексель" 13.
___________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
13 Кропивницький М. Минуле українського театру. Зустрічі, творча праця. К.: Мистецтво, 1953. – С. 82.
__________________________________________________________________________________________________________________________

Щодо комедії "Нашествіє варварів", котра є своєрідним продовженням згаданого вище оповідання, то тут Кропивницький використав дещо інший матеріал із свого багатого акторського життя. Притому зробив він це згідно з жанром твору в неви¬мушеній гумористичній формі. Зміст п'єси зводиться до того, що центральний її персонаж антрепренер Карпо Ілліч Грищенко (мабуть, той самий), прототи¬пом якого знову ж таки є автор, разом зі своїм помічником
с.14
Сенею Горбачевским приїздить до неве¬личкого провінційного міста з метою укладання дого¬вору про оренду театрального приміщення для гастро¬лей своєї трупи. І тут у нього відбувається кілька зустрічей з різними людьми, в розмовах з якими вияв¬ляється чимало труднощів, характерних для тогочас-ного українського театрального мистецтва.
У зв'язку з цим слід згадати, що пекучою пробле¬мою для українського театру межі XIX–XX століть бу¬ло засилля сцени різноманітними ділками, які, не ма¬ючи нічого спільного зі справжнім мистецтвом, диск¬редитували ту справу, котрій Кропивницький та його однодумці присвятили своє життя. Йдеться насампе¬ред про театральні колективи Прохоровича, Глазуненка, Захаренка, Ярошенка, Ванченка, Пономаренка, Мірова-Бедюха та деякі інші, в яких над усе ставились економічні інтереси і майже жодної уваги не приділялось якості вистав. У цих трупах виставлялися, як правило, низькопробні водевілі, оперетки та інший театральний мотлох, націлений лише на одне – вика¬чування коштів з невибагливих глядачів. Чимало було й таких "труп", котрі, як зауважує І. Мар'яненко, іноді складались з однієї родини (наприклад, батька, матері й чотирьох дітей). Цих "акторських сил" достатньо було для того, щоб зіграти "Наталку Полтавку", "Шельменка-денщика" або "Сватання на Гончарівці". Зви¬чайно, що професійним трупам досить важко було конкурувати з такими малозатратними "гопачними те¬атрами", а відтак вони постійно зазнавали відчутних матеріальних збитків14.
__________________________________________________________________________________________________________________________
14Маряненко І. Минуле українського театру. Зустрічі, творча праця. К.: Мистецтво, 1953. – С.82.
__________________________________________________________________________________________________________________________
Ніскільки не турбуючись про якість репертуару, про престиж національної культури, доморослі режисери, актори, куплетисти, драмороби безжалісно перекручу¬вали українські класичні твори. У Кропивницького таке спекулятивне ставлення до культури "проплаканого народу" (як він висловлювався) викликало глибоке обурення й занепокоєння. Всією душею переймаю¬чись проблемою очищення національного мистецтва від антихудожності й вульгарності, драматург, наприк¬лад, у листі до режисера Д. Гайдамаки (від 20 березня 1895 року) звертає увагу на те, що в трупі Г. Деркача "практикується мордобій, суцільна базарна лайка, якесь низьке змагання з фіктивними підношеннями, адресами, оваціями...". А потім, підсумовуючи, додає: "Боже мій, боже мій! Наскільки це все далеке, наскіль¬ки це все брудне для справжнього мистецтва" 15.
__________________________________________________________________________________________________________________________
15 Кропивницький М. Твори в 6-ти т. – Т. 6 – С. 443.
__________________________________________________________________________________________________________________________

Своє ставлення до таких "діячів" українського теат¬ру Кропивницький згодом висловить також вустами персонажа своєї комедії "Нашествіє варварів" учителя Василя Романчука: "Перелицьованці втислись в наш храм і віддали наші ідеали на поругу та глум недоброчинцям; перелицьованці почали ставити на сцену всяку мерзоту, котра виходе з-під пера всякого лакея, або ци-рульника... Що їм Гекуба?.. Що вони Гекубі?.. Гроші, гроші і гроші – ось їх девіз! Перелицьованці наш маленький скарб – літературу – перекручують під смак гальорки; приліпляють ні к селу ні к городу пісні туди, де їх не треба ... В класичну "Наталку Полтавку" втисли у першу дію хор дівчат і парубків, а до кінця третьої причепили цілий обрядовий ритуал з співами і танця¬ми..." 16.
Одним із таких "перелицьованців" невизначеної національності є, зокрема, куплетист Зашмалько, "Хто я?" – запитує він і сам же відповідає: "розказчик єврейський, армянський, гречеський, циганський і малоросійський"17. Зашмалько
_____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
16 Кропивницький М. Нашествіє варварів // Київська старовина. – 1994. – № 3. – С. 62.
17 Там само. – С. 76.
____________________________________________________________________________________________________________________________

поки що заробляє собі на життя тим, що співає та декламує власні куплети для невибагливих глядачів у кафе. Але цього для ньо¬го вже замало. Він обов'язково хоче виступати зі своїм "репертуаром" на професійній сцені у складі ук¬раїнської трупи і рано чи пізно, напевно, досягне своєї мети. Принаймні в реальному житті, як уже йшлося, подібних "артистів", "антрепренерів" та "драматургів" було чимало.
З гнівом відгукувався Кропивницький і про інших шахраїв від мистецтва, особливо тих акторів-невдах, які, безсоромно спекулюючи уславленим ім'ям засновника українського професійного театру, назива¬лись його учнями. Драматург, як відомо, дуже болісно реагував на все, що завдавало шкоди справі відродження національної культури, а тому завжди був дуже вимогливим у творчому відношенні як до самого себе, так і до своїх учнів. "Мушу додати, – пише він у зв'язку з подібними випадками, наприклад, у жовтні 1908 року до свого давнього приятеля ук¬раїнського історика й композитора Миколи Аркаса, –що багато є в укр[аїнських] трупах таких, що звуться моїми учениками, але траплялось до декотрих при¬дивляться і в вічі казать їм: брешете. Нехай покаже тобі афіші, що він грав зо мною і ось в яких городах. Справжні мої ученики завжди мають при собі афіші, бо то є певна атестація" 18.
____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
18 Кропивницький М. Твори в 6-ти т. – Т 6. – С.545.
___________________________________________________________________________________________________________

Подібні афери, ясна річ, суттєво піднімали престиж цих прототипів дітей лейтенанта Шмідта, що в свою чергу забезпечувало їм і відповідний матеріальний добробут.
Доводилось зустрічатись Кропивницькому й з та¬кою категорією "прихильників" духовного розвитку українського народу, що, зараховуючи себе до справжніх патріотів (можливо, навіть щиро), насп¬равді хизувались лише деякими зовнішніми ознака¬ми, притаманними українцям (такими, наприклад, як шаровари, вареники, горілка, гопак). Подібні "захис¬ники" національного (письменник називає їх "варва¬рами"), напевно, й самі того не розуміючи, своєю по¬ведінкою, як правило, допомагали тим, хто зухвало заявляв, що повноцінної української культури ніколи не було й не може бути, що є, мовляв, лише своєрідна екзотика, і більше нічого. В одному зі своїх листів до згаданого вже М. Аркаса Кропивницький пригадує випадок, як до нього в артистичну вбиральню (це бу¬ло в Полтаві) зайшов "сивоусий дідуган, в жупані, з люлькою в зубах і трохи під чаркою" і завів розмову про український патріотизм у дусі шароварів та галушок 19. Згодом цей гість послужив драматургові про¬тотипом для створення образу Жука в комедії "На¬шествіє варварів".
____________________________________________________________________________________
19 Там само. – С. 73.
_____________________________________________________

"Слухай, батьку, – звертається Жук до Карпа Ілліча, – ти горілку п'єш?
Карпо Ілліч. Як коли.
Ж у к. А я щодня. І сьогодня вина випив і закусив                                                    с.15
Горбачевський. Це зразу видко.
Ж у к. А вареники їси?
Карпо Ілліч. Не часто.
Ж у к. А я щодня їм! І сьогодні їм і завтра їстиму. А люльку куриш?
Карпо Ілліч. Ні.
Жук. Отуди к бісу, який же ти хохол?" 20

Закінчилась бесіда тим, що Жук запропонував Кар¬пові Іллічу купити в нього вірші, в яких він досить крас¬номовно висловлює свою життєву позицію:
О горе мені, горе,
Вже мій сусід оре,
А виоравши посіє,
Зібравши – змолотить, провіє..,
А я не сію, не орю,
їм галушки, горілку п'ю.
Отакий я собі дук –
Запорожець Дмитро Жук! 21
_______________________________________________________________________________________
20 Кропивницький М. Нашествіє варварів. – С. 72.
21 Там само. – С. 73.
____________________________________________________________¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬___________________________

У комедії "Нашествіє варварів" неважко віднайти й деяких інших культурних "діячів" такого ґатунку, що попри все намагаються "ощасливити" українську сцену своїми низькопробними витворами чи грою. Для них головне, скориставшись ситуацією, якнайбільше заробити на своєму "патріотизмі". Серед таких "шану¬вальників" української Мельпомени і драмороби Капустянський та Копитько, і музикант Зельман Пуцель, і власник театру Маляренко.
Зовсім інша донька Маляренка Софія, яка по-справжньому закохана в українське театральне мис¬тецтво, має артистичні здібності і хоче назавжди пов'язати своє життя зі сценою. Єдиною перепоною для дівчини є її єврейське походження. Адже для євреїв у дореволюційній Росії існувала ганебна "межа осілості", поза якою людина іудейського віросповідання не мала права знаходитись, що досить важко було поєднувати з постійними гастрольними поїздками драматичної трупи. Однак заради здійснення заповітної мрії Софія готова на все – навіть перейти у християнську віру, хоча й добре розуміє, що такий крок може обернутись для неї серйозним загострен-ням стосунків з ріднею. У реальному житті, щоправда, подібні випадки траплялись часто. Промовистим прикладом є згаданий дещо раніше актор Онисим Суслов, хрещеним батьком якого був, до речі, Кро¬пивницький. Але чимало виникало й трагедій, пов'язаних з так званим "вихрещенням" євреїв. Зга¬даймо хоча б досить популярні в ті часи п'єси "Жидівка-вихрестка" І.Тогобочного чи "Помсту жидівки" А. Козич-Уманської, в яких ідеться про не-легке життя жінок-"вихресток".
Отже, Кропивницький привертає увагу громадсь¬кості до ще однієї досить гострої проблеми на тере¬нах тодішньої країни – до дискримінації національних меншин з боку російського царизму за віросповідан¬ням.
Втім, російський царизм був так само великим во¬рогом і щодо українського народу, особливо в плані його духовного розвитку, але згадати про цього найбільшого "варвара", який завдяки постійним цен¬зурним утискам завдавав неабиякої шкоди розвиткові українського театрального мистецтва, письменник у своїй п'єсі, ясна річ, не міг.
Проаналізувавши найбільш значимі п'єси на те¬атральну тему межі XIX–XX ст., неважко дійти вис¬новку, що їх автори – провідні діячі українського театру Кропивницький, Старицький і Карпенко-Карий, поєднуючи засоби художнього слова з прийомами драматичного мистецтва, доклали неабияких зусиль для вирішення такої важливої справи, як захист національної культури від забруднення різно¬манітним театральним мотлохом, виховання в українських акторів та глядачів доброго естетичного смаку, утвердження принципів загальновизнаних етичних норм в акторському середовищі, а отже, і в цілому в суспільстві. Характерно, що чи не всі пору-шені митцями проблеми не втратили своєї актуаль¬ності і в наші дні.

**********