Мета: ознайомити учнів із життєвим та творчим шля¬хом актриси М. К. Заньковецької-Адасовської, викликати інтерес до театрального мистецтва; виховувати почут¬тя гордості за рідний край, який дав світові геніальних людей.

Критик. Коли вона ви¬ходила на сцену, до глядачів опускалися зорі, плюскотіли хвилями повноводі ріки. Ко¬ли вона виходила на сцену, театральні підмостки перетворювалися на храм у якому священнодіяли музи.
Сучасник. Ішла вис¬тава «Циганка Аза» Старицького. Грали в ній прекрасні актори Микола Садовський, Любов Ліницька. Публіка до¬бре їх приймала. Та ледь в антракті спалахнуло світло, як увага всіх переключилася на партер. Там у першому ряду сиділа елегантно вбрана дама у білій французькій пе¬руці. Інтригуюче спокійна, з білою трояндою на колінах.
М. Заньковецька. У фіналі спектаклю я тихо піднялася з місця і супроводжена поглядами спостереж¬ливих обивателів ступила кілька кроків уперед. Ще мить – і я кинула до ніг Ми¬коли Садовського білу тро¬янду – символ кохання. Він підняв її, побожно підніс до вуст. А потім обпік мене вогнем свого
с.166
погляду. То був акт примирення двох люблячих сердець. То була одна зі сцен драми мого життя. Я розуміла, що це кульмінація, що події, на жаль, дуже швидко наближаються до розв'язки.
Критик. Та загадкова дама була Марія Заньковецька, легенда і гордість українського театру. Актриса, ім'я якої ясною зіркою спалахнуло на театраль-них афішах в кінці XIX століття.
А почалося все в далекому 1854 році.
Біограф. Марія Костянтинівна Заньковецька (справжнє прізвище Адасовська) народилася 23 липня (за ста¬рим стилем) 1854 року в селі Заньки Ніжинського повіту. Тут пройшли її ди¬тячі та юнацькі роки. Жвава, весела, Маня легко знаходила спільну мову з дітьми селян, хоч сама була з дворян. Серед ровесників з бідних селянських хат дівчина почувалася невимушено й просто, дуже любила народну пісню, обряди. Голос дівча мало чарівний. Ще як була зовсім малою, батько організу¬вав хор (сам мав неабиякий талант, гар¬но співав). Хористи з концертами часто виступали перед односельчанами в церкві, а солісткою виставляли нерідко Маню. І коли мале створіння в білій сукенці починало свій спів, присутнім здавалося, що сам ангел спустився з не¬бес – не могли стримати сльози.
У десять років дівчинку віддали в науку в Чернігівський пансіон, де вона стає загальною улюбленицею. Особли¬ве ж взаєморозуміння встановилося в Марії Костянтинівни з викладачем російської словесності Миколою Анд-рійовичем Вербицьким, відомим у літературних колах під псевдонімом Білокопитенко. Саме він прищепив їй любов до українського слова, до поезії Т. Г. Шевченка. Отриманий з рук са¬мого автора «Кобзар» учитель подарував Марії.
Микола Андрійович, помітивши іскру творчості в дівчині, підтримав її і вперше вивів на шкільну сцену, дав можливість доторкнутися серцем до перлини українського театрального мис¬тецтва – «Наталки Полтавки» І. П. Кот-ляревського.
Сучасник. Марія з легкої руки свого вчителя знайшла ту справу, яка давала їй натхнення, додавала снаги. У 70-х роках XIX ст. голова Ніжинського повітового дворянства І. С. Ракович організував любительську театральну трупу, яка мала благодійні наміри. Ре¬пертуар складався з п'єс різних жанрів. Це були комедії, водевілі. Спектаклі користувалися великим успіхом у ніжинців.
Одного разу Ракович звернувся до батька Марії Костянтинівни К. К. Адасовського, який служив тоді у Ніжині, з проханням дозволити доньці грати у спектаклях театральної трупи. Батько не міг відмовити голові дворянства. Дівчи¬на з 1876 року почала брати участь у ви¬ставах ніжинської трупи. Ролі Насті («Біда від ніжного серця» В. Сологу¬ба), Говоркової («Спалах біля домашнь¬ого вогнища» М. П. Федорова), Са¬шеньки («На хліб і на воду» В. Родиславського), Вірочки («Дочка росій¬ського артиста» П. Григор'єва) були першими в репертуарі великої артистки.
Але не все було так просто у спра¬вах театру. На той час постановка п'єс, написаних українською мовою, давала ся дуже важко. Великих зусиль кошту-вало
с.167
І. С. Раковичу отримати дозвіл на постановку «Наталки Полтавки». Голов¬ну роль грала M. K. Адасовська, яка за¬чарувала земляків і чарівним співом, і вмінням розкрити характер.
М. Заньковецька. Ще не встигла я оговтатися від шаленого успіху, у вухах ще гриміли оплески вдячних глядачів, як до нас з батьком підійшов голова дворянства і, дивля¬чись мені в вічі, звернувся до батька: «Моя тобі порада, Костянтине Костян¬тиновичу, підросте ще трошки Маня – віддай її до театральної школи, у неї надзвичайна обдарованість!» Я з не¬терпінням чекала на відповідь, хоч до¬бре знаю про старосвітське виховання в нашій родині, заздалегідь передбачала відповідь. І не помилилась: батько з обуренням відповів: «От у тебе підрос¬тає дочка – її ти і віддай до театраль-ної школи, замість того, щоб давати мені такі поради»... Але найбільше ме¬не вразила відповідь Раковича: "Якби моя дочка мала такий талант, як твоя, я і хвилини не замислювався б..." Ось тоді я відчула, як народжується в мені справжня актриса, покликанням якої є сцена.
Сучасник. З цього моменту дівчина попрощалася з Марією Адасовською, щоб піти у примарний світ новонародженого таланту з провінції – Марії Заньковецької. Нелегким вия¬вився для неї шлях її таланту, бо жит¬тя поставило перед нею непросте за¬вдання: вибирати між покликанням і сімейним благополуччям. Марія вибра¬ла сцену, а отже перекреслила ви¬мріяне в молоді роки щастя бути поруч з коханим, щастя чути дитячий сміх, щастя бути просто дружиною, просто слабкою жінкою.
с.168
М. Заньковецька. Після од¬ного з моїх спектаклів до мене підій¬шов артилерійський офіцер О. Хлистов. Молодий, симпатичний, він не міг мені не сподобатися. Окрім того після недовгого знайомства він пообіцяв мені допомогти поступити в консерва¬торію, не перешкоджати моїй теат¬ральній кар'єрі. Тому я й не вагалася, коли Олексій Антонович запропонував мені руку і серце. Повінчалися, відгу¬ляли весілля... Так почалося моє мандрівне життя разом із чоловіком військовими фортецями. Та невдовзі вже зрозуміла, що вчинила нерозумно. Бо замість розуміння коханого на¬штовхнулася на стіну нерозуміння власника. Коли якось завела з ним розмову про консерваторію, почула та¬ку відповідь: «Призначення жінки бути доброю дружиною, хазяйкою й матір'ю, а не думати про консерва¬торію і театри». Більше я не заводила розмову на цю тему. Здавалося, що моя мрія віддалилася від мене дуже далеко.
Сучасник. Та доля змилостиви¬лася над нею і цього разу. А було це у Бендерах. Марія давно не була на батьківщині, скучила за батьками, за рідною мовою. Незчулася, як підійшла до піаніно і ніжним сопрано заспівала:
Коло млину, коло броду
Набирала дівка воду...
Співала так невимушено й легко. Та раптом почула, як до голосу доєднався інший, чоловічий, такий теплий і чуттєвий. Співати дуетом було приємно і легко, хоч у серці зародила¬ся якась тривога, солодкий щем. Коли ж закінчили співати, жінка підняла го¬лову, щоб побачити того, хто співав. Поруч з нею стояв високий, стрункий, широкоплечий з козацькими вусами офіцер. То був георгіївський кавалер Микола Карпович Тобілевич.
М. Заньковецька. З цього ча¬су і почалися наші сердечні стосунки. У ньому були краса, молодість, талант, розуміння. У ньому був друг, який зда¬тен був зрозуміти жінку. Для мене він організовує перший театр – драматич¬ний гурток. Грали «Наталку Полтавку». Я – Наталка, він – Петро. Грати було просто і легко, бо я розуміла Наталку, мені були близькими її доля, її пережи-вання. Глядачі приймали нас тепло, з розумінням.
Критик. Микола та Марія справ¬ляли велике враження на присутніх красою голосів, облич, постатей. Тобілевич одразу звернув увагу на фе-номенальні здібності актриси. Саме йому належить відкриття її таланту.
Згодом Микола Карпович залишає військову службу, щоб присвятити себе сцені, ставши для Мельпомени Мико¬лою Садовським. З часом приходить і
с.169
розуміння, що без Марії йому порожньо й незатишно. У Свеаборг (недалеко від сучасного Гельсінкі) почали надходити листи від того, хто раніше був Тобілевичем, з умовлянням піти служити в театр. Під «тиском» переконливих листів, коли Олексій відчув у дружині палке бажання піти на сцену, змушений був погодитись, не міг відмовити, випи¬сав документ про самостійний проїзд (бо вона була вписана у його паспорт). 26 жовтня 1882 року Заньковецька приїхала до Єлисаветграда.
Сучасник. На вокзалі її зустрів Микола. Він же і познайомив її з Кропивницьким. Щоправда на останнього ця тендітна, сором'язлива жінка не справила враження. Чомусь вона його неприємно вразила своєю мовчазною вдачею. Та то було лише до того, як Марія зіграла Наталку. Де й поділася боязнь, нерішучість, її голос дзвенів ве¬лично, проникливо, глядачі плакали від захвату.
Того вечора 27 жовтня 1882 року народилася нова актриса – Марія Заньковецька.
М. Заньковецька. Я не скажу, що життя на сцені приносило одне ли¬ше задоволення. Певно, що були роз¬чарування, незгода з самою собою, бу¬ли муки творчості. Але то були найщасливіші миті мого життя. Я купала¬ся в океані глядацьких оплесків у Киє¬ві, у Чернігові. Не менш радо прийма¬ли мене глядачі в Петербурзі, у Москві. Для мене писав свої п'єси І. К. Тобіле¬вич («Безталанна», «Наймичка», «Бон¬дарівна», «Сава Чалий»). Залюбки бра¬лася за створення образів за п'єсами М. Кропивницького – «Глитай, або ж Павук», «По ревізії» та інші. Любила грати за Тарасом Шевченком. Моє осо-бисте життя не ладилося. Згасло кохан¬ня до Миколи, а більше я не зустріла чоловіка, котрого б могла полюбити.
Я кохалася в мистецтві, любов до сцени стала моїм життям. Я не могла більше боротись зі своїм коханням. І порвавши зо всіма своїми, поступила на сцену.
Сучасник. 4 жовтня 1934 року М. К. Заньковецької не стало. Помер¬ла вона тихо, ніби задрімала в спокійному сні, непомітно перейшов¬ши від життя до смерті.
Глибоке всенародне горе супрово¬джувало смерть великої артистки Ук-раїни, її поховали на Байковому кладо¬вищі.
Ім'я Заньковецької, її творчий по¬двиг навічно залишаться на кращих сторінках історії українського народу.