Вашій увазі пропонуються дві невеликі статті учителів-практиків, у яких по-новому розглядається головний персонаж роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Нечипір Вареник. Йому дається оцінка, відмінна від тієї, яка висловлювалася (та й зараз ще висловлюється) в підручниках. Гадаємо, що таке прочитання і є об'єктивним, даним з позицій загальнолюдських, гуманістичних, а не класових. Проте це проблема дискусійна. Тому редакція просить учителів висловити свою думку з приводу цих публікацій, дати власну оцінку складній постаті Чіпки, так яскраво змальованій Панасом Мирним. Отож чекаємо ваших відгуків.

Жахливий, оманливий плащ злочинної романтики яскравим маскарадним блиском приваблює хлопчака, щоб заразити своєю отрутою назавжди.
Цей фальшивий блиск стекляруса, що видає себе за алмаз, повторений тисяччю дзеркал художньої літератури. Можна сказати, що художня література замість того, щоб затаврувати злочинство, зробила навпаки: підготувала ґрунт для розквіту ядучих пагонів у вразливій, недосвідченій душі молоді.
Варлам ШАЛАМОВ.
Ці слова письменника, який майже все своє життя прожив поряд із злочинним світом, навіть усередині його, трапилися мені на очі вже тоді, як власна душа зболіла, несучи тяжкий гріх. Я вчитель української мови і літератури. Реалізуючи шкільну про¬граму, ми, вчителі, іноді прищеплюємо, навіть не прищеплюємо, а сило¬міць втискаємо в дитячі душі розбишацько-злодійські норми життя, до¬магаємось, щоб діти твердили, як молитву, що доброчинство саме в тому
с.69
й полягає, щоб красти й убивати, а незгодних з цим караємо «двійками». Варлам Шаламов цілком справедливо звинувачує літературу в нео¬бачній романтизації злочинного світу, злочинного способу життя. У цій справі добряче постаралися митці всіх жанрів і всіх видів мистецтва. Останніми роками надто упадають перед вуркаганами кіномитці, при¬мальовують ангельські крильця й мученицькі німби проституткам, хулі¬ганам, злодіям.
Та всіх тут, мабуть, випередили вчителі української словесності. Упродовж десятиліть, починаючи з 20-х років нашого століття, на уро¬ках української літератури грубий, цинічний бандюга, кривавий монстр, подібного якому немає, може, в усій світовій літературі, на наших очах убиває, грабує, палить, пиячить, замордовує власну дружину, глумиться над власною матір'ю, буквально полощеться в невинній крові, навіть дитячій, – і донедавна він характеризувався не просто як позитивний герой, а як апостол добра, любові, людяності.
Щороку десятки тисяч учителів української мови і літератури роз-повідають про «селянина-бунтаря», «невтомного шукача щастя», що ви-діляється «громадянською мужністю, прагненням відстоювати права трудящих», але який з «правдошукача перетворився у звичайного кри-мінального злочинця». (Це виписки з шостого видання підручника укра¬їнської літератури для 9-го класу за редакцією В. М. Борщевського). Справа психологів-криміналістів встановлювати, якої довжини від¬стань від прищеплення учням злодійсько-бандитської психології на уро¬ці до злочинності. Напевне, цей розділ нашої шкільної освіти, як і інші сумнівні істини, не всіма учнями сприймається за щиру монету, а то й просто пропускається повз вуха. Проте є ситуації, коли від учня вима¬гають цілком недвозначно засвідчити свою прихильність і «готовність» до грабежу і розбою.
Щоосені мені доводиться переживати своєрідний шок. Сівши за стіл й осідлавши носа окулярами, я кладу перед собою перший у цьому році стос контрольних робіт. Зворотні адреси для мене – немов чотки для віруючого: Косів і Драбів, Золотоноша і Бахмач, Малин і Овруч, Жовті Води й Лисянка, Шибене... Мені не треба ні карти, ні путівників, щоб уявити ці села й міста. Поїздив, надивився. Всі вони несхожі між собою. Лиш твори, контрольні роботи з літератури, які «повинні бути резуль¬татом самостійної праці, засвідчувати громадянську позицію, зрілість етико-моральних переконань» (витяг з методичного посібника), – лиш ці «самостійні» твори схожі між собою, як щепи від одного дерева – підручника української літератури для 9-го класу.
Що ж пишуть учні? Перед тим, як прислухатись до відгомону ди¬тячих голосів, звернімо увагу на предмет нашої розмови. Згадаймо, про що писав Панас Мирний у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» У ньому, якщо читач забув, розповідається про «селянського бунтаря» Чіпку Вареника. Що ж про нього розповідається?
Ось Чіпка малий «...поліз у піч, витяг жару у покришку та й виніс у хлівець» – щоб наробити пожежі. Підріс трохи. Почав пізнавати при¬роду. «Як схопить горобеня, як крутне за голівку... Не вспів оком морг¬нути, – як в одній руці зостався тулубець, а в другій голівка». Ну, з хлів¬цем зрозуміло, хлівець винен тим, що належить багатому сусідові, тут класова теорія допоможе розібратися, що до чого, а горобеня ж чим за¬винило? А якийсь горобець, «як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив!» Ось так наш герой змалку почав встановлювати соціальну та історичну справедливість...
Виріс Чіпка, горілку пити навчився. Похмелиться і все ж вертає додому:
...як скажений бик налітає на хату... Брязь! – одно вікно... Дзень! – друге... Посипалось третє... Грюк! Ногою в двері... Полетіли й двері у сіни.
Мотря (мати) з переляку залізла на печі аж у куток. Убіг Чіпка в хату, кричить: – Де вона!.. Де стара відьма!.. Чи не заміж, бува, забажала!.. Може, бахурів завести заманулося?
с.70
Важко, звичайно, уявити, що людині може прийти в голову так роз-мовляти, так поводитися з рідною матір'ю, яка винна перед сином-злодієм лиш у тому, що його породила і робила для нього, що могла. «Але в злодюзі й немає нічого людського» – каже уже в наш час Варлам Шаламов. Мабуть, лише вчителі української літератури досі дотриму¬ються протилежної думки. Втім, читаймо далі.
Дух захоплює, якась звіряча радість проймає тебе, – у тебе тільки й думки: коли б швидше, коли б швидше! Така сама думка пройняла й Чіпку, як він, прийшов¬ши до пана в гості, спустився у комору з Лушнею... Попорався, як знав, – вирнув, та й наткнувся на сторожа... Чи пан, чи пропав?.. На слизькій дорозі більше пропадає під такий час... Отже Чіпка не з такої натури, щоб сам на сам звертав кому з дороги. «Не звернув він і сторожеві, а кинув харчати під комору – ледь живого...
Спить Чіпка. Совість, задобрена горілкою, його не мучила (підкреслення наші. – М. Д.).
«Жодного психологічного навантаження у вигляді душевних пере¬живань діяльність злодія не має», – відзначав Варлам Шаламов у на¬рисі «Злодійська кров».
Це – перша Чіпчина «справжня» справа, свого роду посвячення в злодійський орден. Вороття до нормального людського життя вже не¬має і бути не може. Я виділив тут слова «совість його не мучила», щоб не лишити жодних сумнівів щодо авторської оцінки вчиненого літера¬турним персонажем злочину. Потім у Чіпки багато буде всякого в житті і в душі. Він виступатиме в ролі захисника селян, його виберуть у глас¬ні, або, по-сучасному, в депутати. Оберуть, бо не доведена була участь Чіпки в злочині. Але не знали селяни – персонажі роману. А ми ж то знаємо! І знають літературні критики, і знають укладачі програм, учи¬телі української мови і літератури, знають усі пастирі дитячих душ – і всі дружно малюють навколо злочинця німб мученика, що постраждав за оборону людських прав, що став невинною жертвою несправедливого соціального ладу.
А тепер спробуймо розглянути події й персонажі роману «Хіба ре¬вуть воли, як ясла повні?» не як літературні химери, вибудувані за особ¬ливими правилами, а як звичайну життєву ситуацію. Чи знайшовся б серед читачів хоч один, який би залишив у виборчому бюлетні прізвище Вареника, і чи діяв будь-де і будь-коли закон, за яким Чіпка міг бути виправданий за вчинені злочини і просто за свою поведінку? Питання риторичне: звичайно, ні. То ж яку виховну і навчальну мету (вдамося до термінології класних журналів) ставлять перед собою працівники освіти, які силою свого авторитету і своєї влади змушують учнів говорити, що людей убивати не гріх, не гріх пиячити, красти, ганьбити ма¬тір, тероризувати дружину – що все це не тільки вибачається, а й оці¬нюється як подвиг, свого роду подвижництво й мучеництво, якщо «герой вчиняє їх не просто так, не знічев'я чи з дурного розуму, а рівняючи бідних з багатими», реалізовуючи свою надто палку любов до правди, хоч би й була та правда злодійською, а не людською. Коли читач звер¬неться до тексту роману, то до обридливості начитається там про п'яні оргії, злодійські нічні походеньки, про крайню ступінь людського здича¬віння й виродження. Описано все це без жодних сентиментів й роман¬тизування, а навпаки, цілком реалістично, навіть натуралістично, може, й надміру огрублено. Але такі задум і воля автора.
Ось, нарешті, розв'язка, фінал,
Мотря тихенько вийшла надвір – та трохи не омліла. Перед нею стояла літ деся¬ти дівчинка в одній сорочці, об'юшеній кров'ю, боса, розхристана, розпатлана – стояла й трусилася...
– Я з хутора... розбишаки були... усіх побили… порізали… постріляли... батька... й матір... діда... бабу... й дядьків... маленького братіка... усіх... усіх... Одна я зостала¬ся... одну мене не знайшли.
Чи ж можна, прочитавши таке, ще сумніватися, що змальовано тут майже антилюдину, монстра, знавіснілого від горілки, від людської крові, від ненависті до всіх людей.
с.71
Я не знаю, що говорили і що пояснювали вчителі української мови і літератури з цього приводу своїм учням, але з року в рік я перечитую те, чому дітей навчили. Чим далі, тим моторошніше мені читати ці тво¬ри – заявки на перепустку до вищої освіти, а відтак до ключових пози¬цій у політиці, економіці, правовій сфері, культурі. Подаю виписки з творів абітурієнтів у надії, що читачі хоч раз задумаються: а для чого, власне, у школі є література і екзамени з літератури?

"Навіть зарізяка Чіпка, повія Христя, злодій Максим Ґудзь – це люди душевно чисті, красиві, а тому роман Панаса Мирного має велике виховне значення..."

"Я думаю, що якби Чіпка жив у нашому суспільстві, то він до останнього подиху життя залишився б вірним борцем за правду..."

"Звичайно, образа на панів не дає права на розбій. В окремі періоди, захищаючи праве діло, можна вдаватись і до насильства, але лише тоді, коли це йде на користь народу. Та й Чіпка ж став на сторону бідноти..."

"І хоча Чіпка й допускав деякі помилки – ми з цього образу можемо взяти багато чого для себе. Так, він вчить нас любити працю, любити свій народ. Виховує в нас доброту, чесність, справедливість..."

"Чіпка вирішує боротись за щастя народу. Він зустрічається з Лушнею, Пацюком і Матнею. У колі цих п'яниць, злодіїв він думає про визволення селян із закріпачення. Дедалі більше Чіпка скочується на слизький шлях. У цьому проявляється революційна спрямованість Чіпки, прагнення до збройного повстання..."

"Але що може зробити Чіпка при такій широкій натурі й геніальності, чи міг він стерпіти, що пану можна грабувати чужими руками, а йому з товаришами – ні?"
"За смерть ні в чому не винних людей певну частку відповідальності несе Чіпка".

"Чіпка став стихійним бунтарем, та, можливо, на засланні хтось допоможе йому стати революціонером..."

"Сумління мас було ще не досить високе, тому Чіпка не знаходить серед них таких, як сам. А чи ж один багато зробиш?"

"Я вважаю, що Чіпку позитивним героєм назвати можна..."

"Він стає ватажком розбійницької ватаги. Роз'юджує себе горілкою, щоб легше вбивати, і грабує всіх підряд. Останнє пограбування – вирізав усю родину селянина-козака.
Головного героя роману можна вважати позитивним героєм, хоч він і кінчає своє життя кривавим убивцею..."

"В образ Чіпки Панас Мирний втілив кращі риси усього українського народу..."

"Чіпка не може погодитись, що в одного більше, ніж в іншого, і вирішує домогтися правди, урівнюючи багатих з бідними ножем..."

"Образ нової людини, Чіпки Вареника, вчить нас любити рідну землю, Вітчизну, примножувати її багатства. На сторінках роману яскраво змальовано соціальну пере¬будову села. Ця боротьба поклала початок нашому прекрасному сьогоденню. Були битви, були людські жертви, але вони були неминучі. Адже щастя завжди здобувається в боротьбі. Тільки пізніше партія зуміла згуртувати навколо себе робітників і селян, повести їх на вирішальний бій. Ми безмежно вдячні Чіпці Варенику, що він зумів у той грізний час закласти фундамент нашого щасливого життя. І те, за що боровся Чіпка, давно здійснилося".

Звернімо увагу на одну деталь: можна поміркувати, наскільки щирі ці учнівські опуси і наскільки правильно вони відображають зміст рома¬ну, авторський задум. (На мій погляд, сам зміст роману, сама авторська позиція містить непереконливі, а то й сумнівні з етичного боку місця, правильно трактувати які навряд чи можна в шкільних умовах). Проте біда в тому, що учні та абітурієнти вважають, що саме це і саме так треба писати, щоб одержати добру оцінку і потрапити до вузу.
Трапляються, звичайно, й інші твори, наприклад, такі:

Вони з Грицьком безжалісно нищили маленьких горобенят. Цікаво, що він (Чіпка) ніколи не совістився того, що сам робив зло. Чіпка обурюється, коли його вивели із земства «по неблагонадійності», «забувши», що він справді вбив сторожа. Обурюється, що землю відсудили Луценковому небожу і забуває, що ту землю сам отримав за хабаря. Іноді наче любить матір, але ж як він знущається з неї. Дбає про достаток, а потім усе пропиває без жалю. Ненавидить багатих, сам стає багатим, потім убиває таких, яким недавно був сам. Бідних він не вбиває тому, що в них нема чим поживитись, а не тому, що він їх любить. Він уже просто не може жити, не чуючи запаху крові.

Таку оцінку Чіпці Варенику дала Юлія Демченко із села М. Дівиця Прилуцького району Чернігівської області і я цілком приєднуюся до цієї оцінки.
Глибша, розлогіша оцінка роману – це предмет розмови, як ка¬жуть, в інших пенатах. Але та оцінка, до якої, мало замислюючись, схи¬ляють учнів учителі-словесники, а також вся відпрацьована десятиліт¬тями методика і практика вивчення цього роману в школі завдає великої шкоди. Врешті, якщо підходити до
с.72
цього питання з мірками правової держави, (?!?) вивчення цього роману в школі мусить бути заборонене, ос¬кільки там виправдовується зло і насильство (?!?). На завершення розмови хочу ще раз звернутися до В. Шаламова:
Юнакові не під силу відразу розібратися, розгледіти справжнє обличчя вуркага¬нів, а потім буває вже пізно...
Незмірна, неоглядна та шкода, яку принесло суспільству цяцькання із злодюгами, цим щонайшкідливішим елементом суспільства, що не перестає отруювати своїм смердючим диханням нашу молодь.

...Чи, може, все пояснюється «соціальною близькістю» класовій ідео¬логії персонажа Чіпки Вареника? Якщо так, то зайві тут слова...

**********