Сучасний учень-старшокласник – молода людина XXI століття – за світоглядом, рівнем обізнаності, поінформованості, ступенем морального та духовного розвитку суттєво відрізняється від представників того підростаючого покоління, яке стало повнолітнім де¬сять, двадцять чи тридцять років тому. Якщо в ра¬дянській школі учня цілком влаштовувало те, що він знав, хто саме написав твір, й інтерпретував художній текст виключно так, як того вимагав класовий підхід, то сучасні юнак чи юнка вже мають свої власні думки про рівень художності літературного твору, прагнуть самостійних творчих пошуків при аналізі художнього тексту і своєрідного співавторства з письменником у час прочитання, щоб отримувати естетичну насолоду співтворчості й змогу якнайглибше самостійно осягати мистецький задум і авторську концепцію. Ця, безперечно, похвальна і вельми цікава співтворчість читача з письменником мусить бути пра¬вильно скерована вчителем, а тому вже в 9-11 класах постає невідкладна необхідність детально познайоми¬ти старшокласників з поняттям різноманітних проявів авторської позиції і з підтекстом художнього твору як одним з найскладніших її видів.
Ні для кого не секрет, що в кожного письменника простежується свій принцип підходу до життєвого ма¬теріалу, свій спосіб узагальнення того, про що митець збирається писати. З цього приводу Г. В'язовський справедливо акцентував, що, по-перше, письменни¬кові це потрібно для того, щоб цілеспрямовано вихову¬вати себе як громадянина і творця художніх цінностей, "бо творення художніх цінностей неможливе без усвідомлення громадянської відповідальності", а, по-друге, "самопізнання – це професіональна вимога до письменника в тому розумінні й значенні, що він у про¬цесі роботи над твором олюднює зображуване, вжи¬вається в життя інших людей" 1.
______________________________________________________________________________________________________________
1 В'язовський Г.А. Творче мислення письменника: Дослідження. – К.: Дніпро, 1982. – С. 184.
______________________________________________________________________

Митець творить, задіюючи як свою свідомість, так і підсвідомість, але моральні й духовні орієнтири письменника як людини і як громадянина завжди підказують йому, як саме треба розв'язувати найскладніші проблеми і які найважчі пи¬тання доби доцільно порушувати у художньому тексті.
Письменник може погоджуватися чи не погоджува¬тися з вчинками, помислами, позиціями власних літера¬турних персонажів, він може розкривати людські злети й падіння, може змальовувати красиве або потворне, велике або нікчемне, але кожного разу і в кожному ок¬ремому випадку в художньому тексті не просто існує, а ще й завжди активно функціонує як підтекст чи вира¬жена явно безпосередньо або опосередковано ав¬торська позиція. Всі разом узяті прояви авторської по¬зиції у літературному творі складають концепцію художнього тексту, тобто становлять собою цілісну сис¬тему поглядів митця на життєві події, історичні явища, факти і на спосіб їх розгляду й трактування.
Щоб пояснити учням провідну роль авторської позиції у творі, доречно опрацювати її на прикладі ве¬ликого епічного полотна. Роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" цілком надається для таких студій у 10 класі. Авторська позиція у цьому творі здебільшо¬го не є прихованою. Письменники-співавтори Панас Мирний та Іван Білик свідомо стали на позицію тритейського судді, який рано чи пізно, але таки виголо¬шує остаточний вирок, хоч позиція кожного персона¬жа у романі має право на своє існування і звучання, тобто на право бути почутою читачем і ним схваленою чи осудженою.
Як відомо, в основу роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" покладена одна з найстрашніших людсь¬ких драм, пов'язаних з розбійництвом. Поштовхом до написання твору послужила розповідь хлопчика-візника про полтавського розбійника Василя Гнидку, який, здавалось би, без жодної причини і жодного серйозно¬го мотиву вирізав цілу козацьку сім'ю своїх далеких ро¬дичів, не помилувавши навіть немовля, і народний по¬гляд на подію та оцінка злочину. Панас Мирний зафіксував почуте у нарисі "Подоріжжя од Полтави до Гадячого", але художньо трансформував його значно пізніше на сторінках роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", написаному у співавторстві зі своїм братом Іваном Біликом. У нарисі (а з його текстом хоч вибірко¬во варто познайомити старшокласників) простежуєть¬ся чітке й виразне особистісне ставлення автора до то¬го, про що він веде мову. Уже в нарисі, а цей публіцистичний жанр передбачає опис реальних подій і на¬явність реального героя, письменник намагається вис¬ловити свої погляди на суспільні явища опосередкова¬но, через оповідача, за словами свідків, сусідів розбійника Василя Гнидки, щоб узагальнити і підвести все сказане до спільного знаменника. Роман як суто художній текст, на відміну від нарису, має свої принци¬пи побудови, й автор у романі, закономірно, діє за за¬конами "великої" прози. Г. Косиков науково обґрунту¬вав, що авторська позиція в романі характеризується багатьма ознаками: по-перше, у самому творі най¬частіше представлений "знайомий", "приятель" героя, а сам "автор" здатний вступати у "фамільярний" кон¬такт зі своїми персонажами, оскільки знає про них усе. Але це лише своєрідний трюк, композиційний прийом, який зовсім не випливає із жанрової сутності роману і
с.22
який застосовується й у інших прозових жанрах. Зі змістової точки зору, автор завжди відокремлений від авторського образу і від усієї зображуваної дійсності величезною дистанцією. Автор завжди поза твором, як прихований, від сторонніх очей актор у ляльковому театрі, який своїх персонажів, видимих глядачам, водить за ширмою. По-друге, ця дистанція може досягатися найрізноманітнішими шляхами: "У романі необхідно розрізняти авторський голос, пряме авторське слово про світ і авторську позицію стосовно цього світу. Авторський "голос" може вступати в найрізноманітніші стосунки з "голосами" персонажів або навіть бути зовсім відсутнім. Авторська ж позиція, яким би способом вона не була виражена, завжди присутня у романі, будучи важливим способом реалізації його жанрового завдання. Нарешті, по-третє, сама ця позиція втілюється в романі двояко: у ставленні до персонажів, які ото чують героя, й у ставленні до самого героя. Сутність її в тому, що вона скерована критично на існуючий життєвий устрій та іронічно (в широкому сенсі слова) на героя, який не знає всієї правди про життя. Яким би способом не була виражена авторська позиція, вона заявляє про себе щоразу, коли реалізується ця двояка її функція"2. Читаючи роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", ми постійно зустрічаємо авторські характеристики та описи героїв, ремарки авторів і їхні ж різноманітні коментарі та екскурси в минуле села Піски.
______________________________________________________________________
2 Косиков Г.К. О принципах повествования в романе // Литературные направления и стили: Сборник. – M.: Издательство МГУ, 1976. – С. 69-70.
______________________________________________________________________

Авторська позиція у романі проявляється в описах, прямих авторських характеристиках, ліричних відступах, коментарях до мови героїв, у побудові діалогів і монологів. Стежачи за долями персонажів, ми постійно відчуваємо присутність самого автора. Митець глибоко переживає все те, про що пише. Однак його ставлення до того, що відбувається у романі, не однозначне і не таке вже просте, як може видатися на перший погляд. На думку M.Бахтіна, автор у самому романі не займає привілейованого становища, не володіє привілейованим простором. Цей же дослідник однозначно переконаний, що "єдиної мови і стилю в романі нема" 3, а сам текст являє собою сукупність автономних мов-світоглядів різних персонажів твору. До того ж кожен з героїв (персонажів) у творі є носієм поглядів і світогляду певного суспільного прошарку.
______________________________________________________________________
3 Бахтин М. Слово в романе // Вопросы литературы. – 1965. – № 8. – С. 89.
______________________________________________________________________

Уже в нарисі "Подоріжжя з Полтави до Гадячого", не відступаючи від страшної правди, Панас Мирний розповідає про селянина із Заїчинців, який без поваж¬них на те причин створив банду і страхав людей чо¬тирьох повітів декілька років. Автор однозначно нази¬ває Гнидку "безталанною дитиною свого віку". Розду¬ми над проблемою, звідки беруться безжалісні розби¬шаки, як і чому добрий хлібороб стає вбивцею, Панас Мирний не завершує однозначною відповіддю, a нав¬паки, спонукає читачів шукати відповіді, тим більше, що розбійник – не патологічний злочинець, а в мину¬лому досить багатогранна й надзвичайно цікава осо¬бистість: "На все вдатний, до всього здався, чи до ремества, чи до роботи якої – його пошли, йому дай. Сам чоботи шив, у млині знав діло, і стрілець з нього запаленний був!" Письменник не боїться ставити дуже гостро найважливіше питання про те, які фактори зму¬сили багатого вдовиного сина Гнидку піти на такий страшний злочин: "Як такий мирний пахарський побит з його поетичним почуттям, з людяністю викинув з се¬бе такого злющого зарізяку, котрому нічого проткнути ножем горло маленькій дитині, коли воно, прокинувшись, почало у колисці кричати; котрого організа¬торські сили були такі, що зумів за невеликий час згро¬мадити цілу ватагу усякого люду і за півроку вирізати з нею до двадцяти душ в Зіньківському, Полтавському, Миргородському, ще либонь й у Переяславському повітах? Питання, на котре повинен одповісти наш ет-нограф. Які почуття водили руками сього розбишаки коли він мив їх у гарячій людській крові, так щиро коха¬ючи свою молоду жінку? Хай скаже наш психолог". Са¬мому письменникові здавалося, що головна причина такого переродження героя у його ж тяжкому дитинстві (така думка цілком обстоюється сучасними психолога¬ми, які люблять говорити, що від першого року життя до п'яти – ціла вічність, а від п'яти до смерті в глибокій старості – один крок), тому він почав писати повість "Чіпка". Брат письменника, літературний критик Іван Білик, прочитавши повість, наполіг, щоб її розширити, ввести нові розділи, показати суспільне зло й дегра¬дацію селянства з тієї причини, що хоч царська рефор¬ма й ліквідувала кріпацтво, та не усунула жодної з на¬йтяжчих виразок суспільства: хабарництва, бюрокра-тичної системи, безправності селянства, – які в найб¬лижчому майбутньому призвели де бунтів, шукання окремими людьми правди й через неспроможність щось змінити в людських стосунках – деградації найбільш яскравих особистостей. Перша назва ство¬реного братами великого епічного полотна була дуже вдала – "Пропаща сила", але з якихось причин автори згодом дійшли думки змінити її і назвали роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні". В обох назвах відбилася авторська позиція. Але якщо в першій назві вона більш осудлива, ніж співчутлива, то у другій Панас Мирний та Іван Білик більше співчувають, ніж осуджують, вважаю¬чи, щодо злочину їхніх героїв Максима Ґудзя і Чіпку Варениченка підштовхнули винятково обтяжливі обста¬вини життя, а не особистісний вибір кожного. Проте сам текст вступає в конфлікт з назвою, а отже і з ав¬торською позицією. Свою художню модель світу Панас Мирний та Іван Білик будували зі знанням справи й ши¬роких можливостей власних талантів. Роман "Хіба ре¬вуть воли, як ясла повні?", з погляду авторської позиції, волає за спокійними мирними днями хліборобських радощів. У ньому – неприхована ностальгія за тим часом, коли у людини немає причини вбивати, знищувати собі подібних, а всі свої кращі риси й помисли вона віддає благородній справі доброчинства і добродійства. Ось чому є нагода говорити про гуманізм як провідну рису авторської позиції Панаса Мирного. Роман мав шість редакцій, він був прискіпливо відшліфований авторами, через те читається надзвичайно цікаво і легко. "Хіба ре¬вуть воли, як ясла повні?" – глибинне художнє дослідження суперечливої людської природи. Сим¬воліка – це один із основних засобів вираження ав-торської позиції, який відображений у текстових елементах, що не впливають на основний розвиток сюжету, а лише передбачають його. Автор – письменник і водночас оповідач – тобто талановитий митець зі своїм способом думок, своєю літературною та естетичною позицією, ніби поселяється на сторінках твору як своєрідний герой оповіді. Роман певною мірою нагадує житіє. У ньому справді наявні деякі атрибути житія: самотність головних героїв, віра й зневір'я, поривання до Бога й відступництво від нього. Основних героїв теж можна віднести до розряду житійних: їхній шлях описується впродовж довгого відрізку часу, деяких – від початку життя і до смерті. Але саме життя персонажів суперечить усім житійним канонам. У житійній літературі в описі життя героїв завжди простежується важливий обов'язковий елемент: вище призначення людини, подвижництво в ім'я Бога чи в ім'я блага людей. У Панаса Мирного цей елемент набирає зловісного вигляду, Чіпка, як свідчить текст роману, складав якісь плани щодо своєї ролі в земстві, виношував якісь туманні задуми чинити добро простим людям, проте для своїх односельців
с.23
практично нічого не зробив. Більше того, підозра в членів земства, що Чіпка – вбивця сторожа, не була безпідставною, і хто-хто, а Варениченко осо¬бисто прекрасно знав, що на його руках – кров невин¬ної людини. Отже, мав би своє усунення із земства сприймати як заслужену кару, а не образу честі. До то-го ж Чіпку постійно притягує магніт банди. Чи дозволяла б Галя, чи була б категорично проти – в банду Варени¬ченко все одно б вернувся, адже тільки там він почував себе в природному для своєї чорної душі середовищі. Епізод остаточного повороту Чіпки на слизький шлях виписаний автором філігранно: "Настали часи інші, за¬велись порядки другі у Чіпчиній хаті. Привітна й тиха своїм спокійним сімейним побитом, стала вона тепер притоном гульні п'яної, несамовитих реготів, співів... Горілка, кажуть, усьому злому злодійка. А у Чіпки в хаті горілка тепер господиня. Рідко проходив той день, щоб п'яне гульбище не збиралося, не гуло, не крича¬ло... Без гульні Чіпці нудно, сумно. Сновигає іноді по двору від хати до воріт, від воріт до хати, хмурий, на¬суплений, як з хреста знятий, – за цілий день від його слова не почуєш... А прийде ввечері товариство, вро¬диться боклаг – прощай, розуме! Наїдяться, нап'ють¬ся, погуляють – та й з двору... і Чіпка з ними! А перед світом – везуть повну повозку всякої всячини..." Чіпка абсолютно свідомий того, куди повертається і з якою метою. І взагалі, в його житті нічого не відбувалося ви¬падково – надто розумний від природи цей герой, щоб не усвідомлювати, що з ним станеться і чому саме це трапиться. Такий підтекстовий висновок – також свідчення авторської позиції. І зовсім не випадково, що в той самий день, коли Чіпку женуть на каторгу, Ґрицько повертається з поля з повним возом – символом достатку, поваги в громаді, повертається з сином-спадкоємцем, якого змалку привчає до хліборобства. На відміну від інших односельців, які цураються Чіпки, Грицько поводиться з ним як істинний християнин: не осуджує, не відвертається, а лише співчуває, навіть запитує, що передати матері, яку він, Грицько, взяв дого¬довувати до її смерті. Безперечно, з уст свого товари¬ша дитинства і рідного сина Мотрі Грицько аж ніяк не сподівався почути погрози на адресу матері та безпідставну зневагу до нього самого, товариша дитя¬чих літ Чіпки, а згодом сусіда, щирого порадника, доб¬рого приятеля й кума.
Проте, ведучи мову про авторську позицію, ми не можемо пропонувати учням дошукуватися тієї ху¬дожньої істини, яка до них уже давно знайдена і про яку можна дізнатися з підручника, різних посібників, літе¬ратурознавчих статей, не докладаючи жодних зусиль і не задіюючи логічне мислення. Новаторський підхід передбачає опрацювання цілини в художньому тексті, причому саме такого її пласта, який найбільш цікавий учням 10 класу. З цього погляду доцільно розглянути й проаналізувати родовід Чіпки Нечипоренка. Його найближча рідня – батько й мати – виявилися напро¬чуд різними за світовідчуттям і характерами людьми: вільна, але дуже ледача й чи не тому надзвичайно убо¬га селянська дівчина Мотря аж ніяк не годилася в дру¬жини волелюбному, працьовитому, мстивому й гордо¬му за вдачею панському байстрюкові Іванові Варени¬кові (він же Остап Хрущ, він же Іван Хрущов), що й призвело до мандрів чоловіка на Дон, де вже він мав дружину й сина, і розкриття його двоєженства та давньої втечі від пана, за що прийшлося спокутувати примусовою службою в російській армії. Сім'я Мотрі й Остапа (Івана) не ґрунтувалася ні на любові, ні на роз¬рахунку: двоє нещасливих, самотніх, чужих у сільській громаді людей зійшлися, щоб якось зменшити свою ущербність, а сталося так, що цю ущербність і нещасливість долі вони лише в кілька разів помножили. Пись¬менник багато разів недвозначно натякає, що якби Ос¬тап Хрущ (Іван Вареник) і не виявився двоєженцем, і навіть залишився у Пісках на все своє життя, то й тоді навряд чи був би щасливий з Мотрею Жуківною. У Мот¬риному характері домінує байдужість до всіх і всього, навіть до себе самої, безвідповідальність, прагнення перекласти на чужі плечі усі життєві тягарі й навіть свої материнські обов'язки. Іван же завжди все вирішує сам, причому робить це з повною відповідальністю ще з малоліття. Він не боїться ніяких змін, у мирному житті і проявляє дещо авантюрний характер, але на полі бою стає героєм. Такому яскравому чоловікові довічно пе¬ребувати в подружжі з примітивною Мотрею було б справжнім пеклом. До того ж Панас Мирний зумів по¬казати створену матір'ю гнітючу атмосферу, в якій вихо¬вувався малий Чіпка. Відторгнутий селом і однолітками, систематично битий завжди роздратованою матір'ю Чіпка виріс, як не парадоксально, далеко не затурка¬ною і не закомплексованою дитиною. Від батька-двоєженця він перейняв волелюбність і відсутність страху, від матері – байдужість і патологічні прояви неймовірного ледарства. У романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" порушується проблема генетично закладеної програми поведінки. Чіпка багато де в чому повторює життєвий шлях свого батька: підпал пана – підпал Бородая, ненависть до вітчима й матері – ненависть до всіх, ворожість до світу – ворожість до одно¬сельців. Але повторює здебільшого безпідставно, без-причинно, зате з більш виразною амплітудою і з нена¬вистю, якої не було в Івана Вареника, а була тільки справедлива образа. Корені цього явища варто пошу¬кати в генах панів Польських. Старшокласники легко знайдуть у тексті роману підтвердження, що стара пані генеральша була підлою, злопам'ятною, жорстокою навіть до власних дочок, а кріпаків і за людей не мала, її сини, один з яких доводився рідним дідом Чіпці, тож відзначалися аморальною поведінкою, розгульним способом життя, байдужістю до чужого горя. Перша зустріч дітей щойно покріпачених піщан зі своїми май¬бутніми власниками – однолітками-паненятами – закінчилася для сільських хлопчиків стусанами й відвертою зневагою. Як і пани Польські, Чіпка не несе найменшої моральної відповідальності за чиюсь змарновану долю, чиєсь зламане життя. Коли пан Польсь¬кий покриває зятя-вбивцю кріпачки, яку Совинський застрелив лише з тієї причини, що вродлива сільська дівчина не погодилася стати його наложницею, й при цьому не відчуває жодних мук сумління, то й Чіпка дуже швидко примушує свою совість замовкнути і роками не нагадувати про вбивство сторожа. І пани Польські, і Чіпка вважають за цілком можливе безкарно розпо¬ряджатися чужим життям, вирішувати, хто має жити, а кого можна й прибрати зі світу. Така позиція йде врозріз з християнською заповіддю "Не убий!" й особ¬ливо осуджується як народною мораллю, так і по¬зицією авторів роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". І пани Польські, і Чіпка здатні жити без турбот навіть про найрідніших людей і зовсім не проти розба¬гатіти за чужий рахунок. Генерал Польський хитрістю поневолив козацьке село Піски, прибувши справжнім голодранцем, зате на чолі карального загону, в Україну з Петербурга. У його правнука Чіпки теж не просте¬жується жодного бажання заробити певний капітал, як це зробив його товариш дитинства Грицько, купити землю, яку ніхто не відбере, як це трапилося з тією по¬дарованою громадою Мотрі й Чіпці латочкою поля, на яку знайшовся законний спадкоємець. Втративши ґрунт, Чіпка
с.24
страшно запив, заприятелював з сільськими покидьками, неодноразово жорстоко ображав матір, скотився до злодійства, згодом – до вбивства сторожа, а ще пізніше став керівником банди. Хоча сюжетна лінія панів Польських в основному знаходиться за лаштунками роману, автори, проте, не забувають сказати, що основний маєток цих великих землевласників з причини їхнього розгульного життя і постійних пиятик теж переходить у власність іншої людини – Кряжова.
Кохання до Галі на деякий час зупинило дегра¬дацію Чіпки, але позбавлення посади у земстві озлоби¬ло його і він почав мстити винним і невинним, занед¬бавши святість рідного дому, повагу до колись коханої дружини. Автор чітко підкреслює: любов до вродливої Ґудзівни виявилася поривом, короткочасним роман¬тичним спалахом, а не глибоким, виваженим і довго¬тривалим почуттям. Ще парубком довідавшись, що Га¬ля просватана за Сидора, Чіпка не втаює перед дівчи¬ною, що вирішив його вбити. Це, звичайно, не опти¬мальний варіант позбутися суперника, зате, знову ж таки, типова колізія розбійницьких порахунків зі слаб¬шим чи таким, що не сподівається нападу, а тому без¬захисним супротивником. Чіпка не доріс і дорости не міг до месника, він ніколи не боровся за чиїсь права, окрім своїх прагматичних інтересів, отже, був сіячем зла, а не захисником народу. Ми могли б зрозуміти йо¬го лють як помсту ладові, якби він у своєму гніві підняв¬ся хоча б проти Кряжова, а не проти мирної сім'ї, яка не мала ніякого відношення ні до земства, ні до його відчуженості в нормальному сільському соціумі, ні до його страждань з причини неспроможності зайнятися чимось іншим, крім кровопролиття. Аналізуючи кожен епізод, учні мають обов'язково простежити, як ста¬виться сам автор до описаного в романі, чому так ста¬виться і з чого саме (з яких художніх деталей, натяків, алюзій, підказок інших персонажів чи самого автора) це видно.
Панас Мирний та Іван Білик при написанні свого роману були надзвичайно уважними до внутрішніх пру¬жин, на основі яких розвивається художній інтерес до життя, а далі й до вчинків – аж до скоєних персонажа¬ми злочинів. Митці час від часу приховано чи явно співчувають своїм героям. При цьому Панас Мирний та Іван Білик дуже толерантні навіть до негативних образів-персонажів, які згодом переростають в майстер¬но виписані літературні образи-характери. І лише вкрай ганебна поведінка героїв може вивести авторів з рівноваги. Наприклад, у сюжетній лінії Максима Ґудзя Іван Білик спочатку захоплено розповідає про витівки козацького внука: і пані Польська через нього не може скуштувати найсмачніших яблук з власного саду, і бу¬гай, якого боялися навіть пастухи, гине з вини безстрашного Максима. Але потурання батьків улюб¬леному синочкові не можуть спричинитися до добра. Уже юнаком від обурених односельців Максим отри-мує прізвисько Махамед за небачену в ті часи розгнуз¬даність поведінки. І промовисте прізвисько, й осудли¬ва констатація автором наруги вродливого парубка над довірливим жіноцтвом – яскраві приклади непри¬хованої авторської позиції: "Хто в Тхорихи-вдови вима¬зав дьогтем ворота? Не хто, як Максим... Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Макси-мових рук! Хто пустив славу на багатирку Шрамченкову дочку? У кого ж язик довший, як не у Максима! Сам устряне, зведе дівчину, – сам перший і насміхається... Не одна їх і не дві наробило стида-сорому батькові й матер". Що цікаво, авторська позиція може виражатися навіть через світобачення героя, якого осуджує письменник. Наприклад, пізнавши смак продажної лю¬бові, Максим-солдат збагнув, що зведені ним у рідно¬му селі дівчата були щирими у своїх почуттях, кохали по-справжньому, чого годі було чекати від продажних міських повій: "...Ляже тобі, як колода – ні пригорнути, ні поцілувати незугарна! Жалкував він тепер за своїми Марусями, Горпинами, Пріськами, Мелашками – ча¬сом і геть-то чорнявими та палкими дівчатами, котрих він змолоду так безжалісно з ума зводив". Одруження Максима з гулящою Явдохою, чия "почала вже й краса осовуватись, опадати," – це, як і в ситуації Мотрі та Вареника, теж шлюб ні по любові, ні за розрахунком, а тільки відчайдушна спроба створити сім'ю як прихис¬ток від зовнішнього ворожого світу, де єдиною втіхою виявилося те, "що пили та гуляли нишком та тишком, щоб, бува, начальство Максимове не дізналося". По¬вернення Максима з дружиною та маленькою дочкою в рідне село також не віщувало цій сім'ї нічого доброго: ні Максим, ні Явдоха не могли жити за законами ук-раїнської сільської моралі. Авторська позиція стосовно укладу такої нетипової для України сім'ї однозначна: "...Спродав дворище, будинок, забрався – та й висе¬лився на хутір." На хуторі, звичайно, було менше помітно, з чого Максим живе, а багатіє він не з чого іншого, як з грабунків, якими промишляє давно і систе¬матично. Мученицька страшна смерть Максима була розплатою за його гріхи уже на цьому світі. Авторська позиція стосовно такої загибелі проявляється у зістав¬ленні Чіпкою тестевої агонії й тихої, безболісної смерті власної бабусі: "Чіпка зиркнув – і затрясся... Він ніколи не бачив такого страшного, холодного погляду. Перед ним війнула друга смерть, бабина. Там – тихо, наче забуваючись або засипаючи, упокоювалась добра ду¬ша. Тут – з страшним болем, муками та прокльонами покидала вона землю".
Письменник не приховує свого погляду на те, що, аналізуючи початок життя людини, дуже важко сказа¬ти, який буде життєвий підсумок, що переможе в людині, добро чи зло. Коли ми слідом за автором співчу¬ваємо Чіпці-дитині, коли захоплюємося відвагою Максима-підлітка, то нам і на думку не спадає, що дорослими вони свідомо стануть на бік зла. Мотря ж на початку твору нам здається людиною, яка не зможе протистояти злу, відстоювати добро, та о кінці роману виявляється, що Мотря все ж таки вибрала шлях доб¬ра, хоч як їй дорого це не коштувало, адже видати рідного сина правосуддю – це свідомо викреслити з соціуму не тільки розбійника, а й свою рідну кровинку.
Автори роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" заклали у художній текст дуже важливу думку про те, що вибір людиною своєї долі, попри всі зовнішні фак¬тори і впливи, залежить тільки від неї самої. З цієї причини образи другорядних персонажів роману – сиро¬ти Грицька та його дружини Христі – мають величезне значення для реалізації позитивістського сприймання читачами тяжкого, складного, але водночас завжди та¬кого неповторного і дуже вартісного людського життя. Умови народження, виховання й оточення формують особистість. Не випадково ж сироти та діти з убогих сімей дорослішають набагато швидше, ніж їхні ровесники з благополучних родин. Складнощі вибору життєвого шляху були і в друга Чіпчиного дитинства, Грицька Чупруненка, який Панасом Мирним у романі не випадково протиставляється Чіпці. На прикладі його долі автор доводить, що чесною працею можна доро¬битися значно більшого, ніж злодійством. Звичайно, і в житті Грицька були болючі розчарування, та, незважаю¬чи на всі свої невдачі, помилки, прояви слабодухості (як-от у епізоді, коли москалі били діда
с.25
Уласа), він не капітулював і не опускав рук. Не можна не взяти до ува¬ги, що в Грицька було ще тяжче дитинство, ніж у Варениченка, бо ріс Чупруненко круглим сиротою. Зовнішній вигляд цього підпасича свідчить про співчутливе став¬лення письменника до свого героя: "На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штане¬нята – саме ґноття висить на очкурі – позасукувані аж за коліна". Але Грицько зумів поставити перед собою мету і почав реалізовувати її в ранній юності, багато разів вирушаючи у найми аж у Херсон. Його дружина Христя-сирота теж змалку була вихована в праці та наймах. З Ґрицьком вона зуміла побудувати справжнє ро¬динне гніздо, а всім відомо, що в кожній сім'ї є свій гла¬ва, свої порядки, звичаї, проблеми. Чим краща в сім'ї обстановка, тим сім'я міцніша, у ній панує мир і злагода, духовна і душевна гармонія, єдність інтересів, домашній затишок, взаємне кохання і радість буття. Якщо порівня¬ти з сім'єю Христі і Грицька сім'ю Галі й Чіпки, то виявить¬ся, що як кохана дружина Галя для Чіпки не так уже й ба¬гато зробила, адже лише на короткий час зуміла витягти свого чоловіка з банди, а дати простір для гідного існу¬вання ще недостатньо, треба було цей простір цивілізу¬вати, упорядкувати, переконати і впевнити власного чоловіка в тому, що чесною працею можна заробити більше, ніж розбоєм. Та й взагалі, у Галі та Чіпки була якась ідеалізована ними обома любов, а жити ж прийшлося не в королівському палаці, а в жорстокому світі, не в безлюдному Едемі, а в середовищі села, де кожен про всіх усе знає. До того ж у Грицька й Христі щороку на¬роджувалася дитина. У Чіпки й Галі дітей не було зовсім. Кажуть, бездітна сім'я скривджена долею. Ця думка й звучить у підтексті роману, а з самого тексту твору вип¬ливає, що Бог таким чином карав Чіпку за його злочини, насамперед за нічим не оправдане садистське вбивство багатодітного сторожа: позбавивши його сиріт году¬вальника, Чіпка втратив право стати батьком сам, був недостойний відчувати радість батьківства.
Мозаїчна композиція роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" дозволила авторам змішувати часові пласти, то забігати наперед, то вдаватися до вставних розділів. Усіх цих відступів і вставних епізодів безпосе¬редньо чи опосередковано торкаються сюжетні лінії, а у всіх сюжетних лініях повноцінно діють літературні ге¬рої, яких оцінює автор, інші персонажі, сам читач. Та¬ким чином, прямо виражена авторська позиція, яка проявляється через авторські характеристики героїв та екскурси в їхнє минуле, доповнюється підтекстом (прихованою авторською позицією), портретами, алюзіями, промовистими художніми деталями, став¬ленням до персонажів інших дійових осіб твору, пози¬тивним чи негативним результатом учинків цих героїв, а отже, набирає рис цілісної й добре проструктурованоі системи, тобто концепції художнього твору, без ро¬зуміння якої аналіз художнього тексту ніколи не може бути оптимальним.

**********