.: Menu :.
Home
Реферати
Книги
Конспекти уроків
Виховні заходи
Зразки документів
Реферати партнерів
Завантаження
Завантажити
Електронні книги


????????...

 
��������...
Духовна культура українського народу другої половини XVII—кінця XVIII століття 


Духовна культура українського народу другої половини XVII—кінця XVIII століття

1. Історичні умови культурного життя українського на¬роду.
2. Культура козацької держави (1648—1781 рр.).
3. Освіта і наука. Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могнлянської академії.
4. Література, театральне мистецтво і музична куль¬тура.
5. Архітектура, образотворче, декоративне та ужиткове мистецтво.
1. ІСТОРИЧНІ УМОВИ КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Духовна культура України другої половини XVII—кін¬ця XVIII ст. розвивалась у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за свою незалежність і дер¬жавність, що.найбільш яскраво виявилось у широкому на¬родному русі та воїнських подвигах запорізького козацтва, яке відіграло величезну прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Для даного періоду характерні, з одного боку, розквіт української культури в часи гетьманування Івана Мазепи, а з другого — її нищення російським царизмом після зруй¬нування Запорізької Січі у 1775 р. та перетворення Украї¬ни в колонію царської Росії.
Наприкінці XVI—початку XVII ст. в Україні відбува¬ється ряд селянсько-козацьких повстань, спрямованих про¬тії шляхетського панування. Найбільш могутніми серед них були повстання під проводом Криштофа Косинського (1591—1593 рр.), Северина Наливайка (1594—1596 рр.), Тараса Федоровича (1630 р.), Івана Сулими (1635 р,). Од¬нак усі ці народні виступи зазнали поразки.
З утворенням Польсько-литовської держави почалась експансія польської шляхти на українські землі. Це послу¬жило головною причиною для посилення національно-виз¬вольної боротьби українського народу за свою соціальну та національну незалежність, за збереження своєї само¬бутньої культури.
Кульмінаційною точкою боротьби українського народу проти польської шляхти була національно-визвольна війна 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького, спря-мована на створення незалежної Української держави. Однак в ході подальших дій цю ідею було втрачено. А піс¬ля входження українських земель до Московської держави у її столиці настійливо підкреслювалось, що, мовляв, ке¬рівники повсталих тільки й думали про те, аби опинитися «під високою рукою російського монарха».
Так звані «Березневі статті» — договірні умови, розроб¬лені Б. Хмельницьким та його найближчим оточенням і схвалені 1654 р. московським царем Олексієм Михайлови¬чем, в яких йшлося про входження України до складу Московської держави на автономних началах, були звичай¬ною феодальною угодою. Під впливом історичних обставин будь-яка сторона могла розірвати ЇЇ, що й підтвердили наступні події.
У 1654 р. російський цар Олексій Михайлович наважив¬ся вступити у боротьбу з Польщею за Україну. Невдовзі з'ясувалося, що Московська держава й не дулала брати до уваги інтереси українського народу нею і Польщею розпочалася грабіжницька війна за Україну. Б. Хмельницький незабаром помер, а тривала війна закінчилася Андрусівським перемир'ям, внаслідок чого Україна була розділена протягом 300 років. Усе це згубно позначилось на житті Української держави.Врятувало український народ від загибелі Запорізьке козацтво, яке протягом трьох століть визначало основні на-прями розвитку України. В умовах полонізації української феодальної верхівки козацтво виконувало таку ж роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, але й в національній свідомості українців.
Поряд із зростанням значення козацтва новою енергією наповнювалося українське релігійне і культурне життя Для релігійної та культурної верхівки Києва переважна частина якої була пов'язана з діяльністю Києво-Могилянської академії, це був час духовного злету й інтелекту¬ального розвитку. Відродження православ'я сприяло по¬слабленню полонізації української феодальної верхівки. Водночас воно впровадило в українську культуру західні елементи, які згодом уповільнили русифікацію.
Козацько-гетьманська держава проіснувала понад 100 років. Вона залишила глибокий слід в історії та духовній культурі українського народу. Незважаючи на те що друга половина XVII ст. характеризувалась невпинною боротьбою проти соціального та національного поневолення поляками і турками, а також постійним наступом російського цариз¬му, загальний культурний рівень тодішньої України був доволі високим. Документальні свідчення про це залишив відомий сірійський мандрівник диякон Павло Алепський, який побував на Україні за часів Богдана Хмельницького. Його вразив не лише матеріальний добробут українського народу, але й високий рівень його культури та освіти. «По всій козацькій землі, — писав він, — ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винят¬ками, навіть здебільше їх жінки та дочки, знають читати та порядок богослужень і церковних співів» *. П. Алепського особливо вразила висока культура, м'яка вдача, гостин¬ність і привітність українського населення.
Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687— 1709 рр.), Івана Скоропадського (1709—1722 рр.) та Кири¬ла Розумовського (1750—1764 рр.) перебувала на рівні найбільш освічених країн Європи.
2. КУЛЬТУРА КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1648—1781 рр.)
Духовна культура українського народу досягла порів¬няно високого рівня в період Існування козацької державі! (1648—1781 рр.). Запорізьке козацтво впродовж трьох сто¬літь визначало напрями економічного, політичного і куль¬турного розвитку України. Високорозвинена самобутня культура Січі домінувала тут у XVI—XVIII ст. і мала ве¬личезний вплив на формування національної самосвідо¬мості українського народу.
Культура Запорізької Січі формувалась у руслі україн¬ських генетичних джерел. В її основі лежали глибокі тра¬диції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі наклали свій відбиток і на її духовну культуру. Запорізька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, на¬ціональних та релігійних переслідувань не лише з .різних регіонів України, але й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у куль¬турне середовище щось своє, певні риси, особливості куль¬тури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскра¬ва, різнобарвна самобутня культура, яка справила вели¬чезний вплив на розвиток культури всієї України.
Запорізьке козацтво брало активну участь в опозицій¬ному русі українського міщанства, православного духовен¬ства, частини української шляхти протії політики націо¬нально-релігійних утисків. Як свідчать історичні джерела, двадцятитисячне Військо Запорізьке, очолюване П. Сагай-дачним, у 1620 р. вступило до Київського (Богоявленського) братства та протистояло колоніальній політиці шляхет¬ської Польщі. Воно всебічно сприяло висвяченню нових православних ієрархів. Ця подія мала величезне значення для відновлення авторитету української православної церк¬ви, яка після укладення Брестської церковної унії 1596 р. поступово втрачала своїх ієрархів. Від того часу, коли патріарх Єрусалимський Феофан висвятив кількох єписко¬пів і рукопоклав Нова Борецького на митрополита Київ¬ського, православні українці знову мали своїх церковних владик.
Запорізька Січ, ставши колективним членом Київського братства, була тісно пов'язана з життям та діяльністю за-снованої при ньому школи. Гетьман П. Сагайдачний стає опікуном школи, допомагає їй матеріально. Таким чином, запорізькі козаки здійснили гуманістичний для свого часу акт: вони поставили зброю на охорону культури та освіти.
Запорожці й надалі постійно опікувались діяльністю Київської братської школи. На початку 30-х років XVII ст., коли склалася несприятлива ситуація, що загрожувала іс-нуванню школи, отаман Війська Запорізького Іван Петражицький звернувся з листом до Київського митрополита Петра Могили, який заснував школу в Києво-Печерській лаврі на противагу братській, з проханням об'єднати ці дві школи, щоб не вносити розкол в український націо¬нально-релігійний рух.
Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом постій¬но проявляв піклування про створення розгалуженої систе¬ми освіти. У XVIII ст. тут функціонували церковно-пара¬фіяльна спеціальна школа співу і три вищі школи, де ви¬кладали вихованці Києво-Могилянської академії.
У 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів військових канцелярій для всієї України. У Запо¬різькій Січі існувала також школа вокальної музики і цер¬ковного співу. Вона знаходилась спочатку в слободі Орловщина (на лівому березі р. Орелі), а в 1770 р. була пере¬несена на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партес-ного співу. Тут готували читачів і співаків для православ¬них церков України.
Школи Запорізької Січі продовжували традиції брат¬ських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Діяльність цих шкіл — важливий етап в істо¬рії освіти- на Україні. Знаменним було те, що навчання в усіх школах велося українською мовою.
Порівняно високого рівня досягла освіта і на Геть¬манщині. У 1740 р. тут діяло 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недо¬ступною. Це було однією з причин незначної ролі, яку ві¬дігравало Правобережжя в культурному житті України да¬ного історичного періоду.
У багатогранному та змістовному художньому житті Запорізької Січі важлива роль належала музиці, співу і танцям.
Високого рівня досягла військова музика, в якій особливе місце посідали духові та ударні інструменти: труби, сурми, ліпаври, барабани, бубни. Духова музика мала велике значення у походах Війська Запорізького, а також під час різних урочистостей. Труби та сурми разом з ударними інструментами використовували як сигнали у походах і боях, а також при урочистих зустрічах послів, гостей.
Загони запорізьких козаків, що вирушали у похід, по¬винні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорізькому використовували в основному для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами. В де¬які з них билн відразу 8 чоловік. Великі литаври називали набатами і тримали їх тільки у самій Січі.
В духовній культурі козацької держави високого роз¬витку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український на¬род поряд з піснями творив думи — героїчну,'драматизо¬вану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під аком¬панемент бандури (кобзи) або ліри.
Думи і народні пісні набули активнодійового характе¬ру завдяки «кобзарям», які часто були не лише їх вико¬навцями, але й творцями. Кобзарство — це своєрідне яви¬ще української народної культури, видатне мистецьке до¬сягнення запорізького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М. Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.
Особливою популярністю в козацькому середовищі ко-ристувалися танці. Найбільш улюбленим з них був гопак. його виконували тільки чоловіки. В основі танцю лежала імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язу¬ється з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічними за харак¬тером виконання є танцювальні рухи «повзунець», «яструб», «присядка» з розтяжкою внизу. Танці виконувались у су-проводі бандури та інструментальних ансамблів.
У січовій музичній школі, де навчали «вокальної музи¬ки» і «церковного співу», були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, які ставили народні лялькові видо¬вища під назвою «Вертеп» у супроводі троїстих музик. В цих виставах головна роль відводилась козаку-запорож¬цю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. В мо¬нологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали дуки і сподівання, близькі українському народові. Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.
В духовному житті козацької держави важливе місце посідала релігія. Козаки були віруючими людьми, дотриму-вались християнської православної віри. 'Демократичні за¬сади ладу Запорізької Січі визначали й характер її церкви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій Раді за учас¬тю всіх запорожців. Від релігійних громад також обирали і священиків. Кіш вимагав від священиків виголошувати проповіді українською мовою, богослужіння у церквах ве¬лось щоденно.
Активний розвиток церков у Запорізькій Січі пов'яза¬ний з останньою, так званою Новою Січчю (1734— 1775 рр.). Наприкінці існування Запорізької Січі в межах «Вольностей Війська Запорізького» у 53 поселеннях та урочищах налічувалось 44 церкви і 13 каплиць.
Про шанобливе ставлення запорожців до православної віри свідчить внутрішнє оздоблення храмів. В усій Росій¬ській імперії на той час не було багатшого храму, ніж ос¬тання січова церква. Царські врата були вилиті з чистого срібла, ікони, написані кращими візантійськими та укра¬їнськими художникам, горіли золотом. Своєю розкішшю вражали й інші церковні атрибути: великі срібні напре¬стольні свічники, срібні позолочені хрести з різьбою, срібні лампади, 50 срібних позолочених корон, вироби з бурштину, священницькі шати з парчі, старовинні рукописні кніїги тощо.
Головним християнським святом на Запоріжжі було свя¬то Покрови, яке відзначалось 14 жовтня за новим стилем. На всіх восьми Січах впродовж двох з половиною століть головною була церква Покрови. Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значну роль відігравали також церква Миколая — захис-ника'та заступника всіх тих, хто плаває, подорожує, манд¬рує, а також церкви, присвячені главі небесного воїнства архістратигу Михайлові. Найважливішим святом християн¬ського православного календаря вважалось свято Андрія Первсзванного — першого поширювача у придніпровських краях християнської віри.
Таким чином, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою, з плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації.
3. ОСВІТА І НАУКА. КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ
Рівень духовної культури будь-якого народу визнача¬ється насамперед станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в Україні у другій поло¬вині XVII—кінці XVIII ст. — яскраве свідчення духовного прогресу українського народу.
Важливим осередком духовної культури була Києво-Могилянська академія, яка мала величезний вплив не лише на українську, але й на культуру слов'янських народів. Поряд з тим існувала широка мережа початкових шкіл, на¬родних училищ, гімназій та середніх спеціальних навчаль¬них закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків мі¬щан, козаків і селян.
На Лівобережній та Слобідській Україні розвиток осві¬ти здійснювався на основі загальноросійської реформи. У 1786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі. Головні училища з чотири¬річним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катерино¬славі та інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого письма та малю¬вання. В третьому та четвертому класах вивчались загальні розділи російської та європейської історії, географії, фізи¬ки, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан та урядовців. їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ.
Навчальні програми головних та малих народних учи¬лищ передбачали обов'язкове вивчення російської, латин¬ської та однієї із західноєвропейських мов. На посади вчи¬телів народних училищ призначалися випускники Петер¬бурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії.
На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, діяли братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом їх діяльності. На цих землях уряд Речі Посполитої посилено проводив полі¬тику полонізації українського народу. Львівська і Луцька братські школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х ро¬ках XVIII ст. припинила діяльність.
У містах Східної Галичини, після входження її у 1772 р, до складу Австрійської монархії, існували трирічні нор¬мальні школи. В них навчалися діти шляхти, міщан і ду¬ховенства. Викладання в школах велося виключно поль¬ською мовою, а'з останньої чверті XVIII ст. — німецькою. Кількість українців у цих школах була незначною.
Початкові школи при церквах і монастирях існували та¬кож у Закарпатті, зокрема в Ужгороді, Тибові, Требитові. Навчання в них велося латинською мовою. Школи з укра¬їнською мовою викладання функціонували лише у кількох населених пунктах — Ужгороді, селах Парич, Будевля. В них навчалися діти заможних селян, міських ремісників, нижчого духовенства.
У розвитку освіти на Україні важливу роль відіграли колегіуми — середні навчальні заклади, які здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців дер-жавних установ та учителів початкових класів. У колегіу¬мах навчалися переважно діти старшин, духовенства, за¬можних міщан і козаків.
У 1700 р. в Чернігові було відкрито Малоросійський ко-легіум, навчання в якому тривало шість років. Викладання у колегіумі велося слов'янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Переяславський колегіум почав працювати у 1738 р. Його завдання зводилось до підготовки духовенства для церков Правобережної Украї¬ни. У 1751 р. тут деякий час викладав поетику славетний український мандрівний філософ і поет Г. С. Сковорода. Однак складений ним курс лекцій суперечив канонам церк¬ви і був заборонений місцевим єпископом, тому філософ змушений був залишити викладацьку роботу.
Важливим освітнім і науковим осередком на Слобожан¬щині став Харківський колегіум, заснований у 1721 р. Нав¬чальна програма колегіуму, подібно до програм Москов¬ського університету і Петербурзької академії, включала граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. В 1765 р. при Хар¬ківському колегіумі були відкриті додаткові класи, о яких викладались географія, інженерна і артилерійська справа.
На Правобережжі та західноукраїнських землях для дітей місцевої шляхти існували гімназії, в яких навчання велося лише польською або німецькою мовами.
В останній чверті XVIII ст. після ліквідації єзуїтського ордену в Речі Посполитій була проведена шкільна рефор¬ма, згідно з якою вся навчально-виховна справа зосереджу¬валася у віданні так званої Едукаційної комісії (1773— 1795 рр.). Виходячії з нового статуту, василіанські освітні заклади реорганізовувались у школи, які мали від трьох до шести класів. Вони перетворювалися в осередки полоні¬зації українського народу.
Із встановленням на західноукраїнських землях австрій-ського панування, викладання у школах велося виключно німецькою (Східна Галичина) або румунською (Північна Буковина) мовами. Навчання у школах було доступним лише для дітей феодальної знаті.
Важливим центром освіти і науки, суспільного і куль¬турного життя в Україні (друга половина XVII—XVIII ст.) була Києво-Могилянська колегія, яка грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії. Запозичившії досвід братських шкіл, Київська академія виробила струн¬ку систему організації навчання, яка за своїм змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії три¬вав 12 років.
У підготовчий або елементарний клас поступали учні з певним обсягом знань, навичками читання та письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов'ян¬ську, українську книжну, грецьку та польську мови. В на¬ступних двох середніх класах учні навчалися складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва.
Вища частина учбового процесу академії складалася з двох класів: вивчення філософії тривало три роки, а бого¬слов'я — чотири. Вихованці академії оволодівали також, знаннями з математики, географії, астрономії та архітек¬тури. Відомості з історії культури викладалися в курсах піїтики, риторики, філософії, богослов'я.
В Києво-Могилянській академії навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти.
Навколо академії згуртувалися відомі науковці того ча¬су: Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Бара-гювич, Антоній Радиловський, Феодосій Сафонович, Араній Сатановський, Варлаам Ясинський, Симеон Полоцький, Епіфаній Славннецький та ін. Своєю науково-просвітницькою діяльністю вони об'єктивно сприяли розвиткові духовної культури українського народу. Зокрема, деякі дослідники вважають, що відомий «Синопсис» (16/4 р.) — короткий нарис історії України і Росії від найдавніших часів до ос¬танньої чверті XVII ст., що набув великої популярності і використовувався як офіційний підручник, було створено Інокентієм Гізелем (1600—1683 рр.). Книга розповсюджу¬валась не лише на Україні і в Росії, але й за кордоном, зокрема в грецькому та латинському перекладах.
Академія підтримувала тісні контакти з багатьма нав-чальними закладами Європи, її учні часто продовжували навчання в західноєвропейських університетах. Багато ук-раїнських письменників та вчених, що виховувались і здо¬були освіту в Київській академії, переїхали до Росії і там працювали на ниві духовної культури. Серед них відомі діячі української культури і науки: Єпіфаній Славинецький — один з найбільших учених того часу, автор греко-слов'яно-латинського Лексикону та словника "малозрозумі¬лих слів у Святому письмі, викладач у патріаршій школі;
Симеон Полоцький (1629—1680 рр.) — вихованець і діяч Київської академії, який у 1687 р. заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію, учитель царських ді¬тей; Данило Туптало (1651—1709 рр.), син київського сот¬ника Сави, якого часто називали Тупталенко) — визначний проповідник, з 1702 р. Ростовський митрополит (Димитрій Ростовський), автор оповідань про чудеса Пресвятої Бого¬родиці у Чернігівському монастирі, нової" редакції збірки «Четьї Мінеї», окремих літописних і драматичних творів;
Стефан Яворський (1658—1722 рр., уродженець Галичи¬ни) —' вихованець і вчитель Києво-Могилянської академії, який у 1700 р. став митрополитом; Феофан Прокоповіїч (1681—1736 рр.) — викладач піїтики та риторики в Київ¬ській академії (її ректор з 1710 р.), з переїздом до Моск¬ви — помічник Петра І в його реформаторській діяльності.
Вихованці К.пєво-Могилянської академії були організа-торами багатьох духовних училищ в Росії — у Москві, Ар-хангельську, В'ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. В другій половині XVII—першій половині XVIII ст. відчувався ду¬же сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації російської культури.
Важливим осередком освіти і науки на землях Західної України був Львівський університет, відкритий у 1661 р. грамотою короля Яна II Казнміра. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний та медичний. Викладання велося латинською мовою.
Із встановленням у Галичині австрійського панування (1772 р.) в університеті відбулися певні зміни. Австрійськіїй уряд дозволив, існування в ньому окремих кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту. Проте діяльність даного інституту суворо регламентувалась. У 1787 р. в навчальний процес було запроваджено викладан¬ня української мови. Однак викладання всіх предме¬тів в університеті велося лише німецькою або польською мовами. З 1790 р. його діяльність підпорядковувалась консесу —австрійській урядовій установі, що відала питання¬ми освіти.
У Львівському університеті працювали відомі на той час вчені — історик К. Несєцький, математики Ф. Гродзіцький і Т. Секержинський, відомий діяч освіти і письменник Г. Пірамович, громадський діяч, письменник і філософ І. Красіцький. Багато вихованців університету та інших. львівських шкіл навчалися в Києво-Могилянській акаде¬мії. Окремі з них — Ф. Лопатинський, Я. Заблоцький, М. Слотвинський, Я. Богомоловськнй, А. Зертіс-Камен-ський згодом викладали у Московській академії та Петер¬бурзькій семінарії. Університет підтримував зв'язки з нау¬ковими та культурними закладами України, зокрема з Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами.
На Другу половину XVII—першу половину XVIII ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів XVIII ст. особливо виділяються три фун-даментальні козацькі літописи — «Літопис Самовидця», Г. Грабянкн та С. Всличка.
Цінною пам'яткою української історіографії другої по ловини XVII ст. є «Літопис Самовидця», який 'охоплює історичні події з 1648 до 1702 рр. В історичній літературі висловлена думка про те, що автором даного літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Головна подія літопису — визвольна війна українського народу .проти шляхетської Польщі 1648—1654 рр. Визначним істо¬ричним твором був літопис гадяцького полковника і судді Григорія Грабянки (р. н. невід.—1738 р.), який охоплює історичні події періоду від Б. Хмельницького до обрання гетьманом І. Скоропадського (1648—1702 рр.).
Літопис Самійла Величка (1670—1728 рр.) «Сказаніє а войне козацкой з поляками через Богдана Хмельницкого» — наймонументальніший твір в українській історіогра¬фії як за обсягом, так і за змістом. Літописець використав величезну кількість документального матеріалу.
С. Величко був вихідцем з козацького роду. Освіту здобув у Київській академії, часто називав себе «істинним» снном своєї Батьківщини. В його грудях билося палке сер¬це, яке горіло любов'ю до рідної землі. Працюючи канце¬ляристом Війська Запорізького, С. Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з лі¬тописами Самовидця та Грабянки, а також з працями іно¬земних істориків. Це дало йому можливість створити фун¬даментальний твір, якому немає рівних у тогочасній нашій культурі. С. Величко втратив за цією роботою зір, але справу свого життя зумів довести до кінця.
Літопис складається з двох томів і обіймає події з 1648 до 1700 рр. На основі історичних джерел літописець поді¬ляє землі України на Малоросію і Галичину, а історію Ук¬раїни розглядає у взаємозв'язках з історією сусідніх наро¬дів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії та Угорщини.
Центральною постаттю літопису є Богдан Хмельниць¬кий, до якого автор ставиться з великою симпатією. Він прирівнює його до Александра Великого. С. Величко з лю¬бов'ю описує козацьке військо, а визвольну війну під про¬водом Б. Хмельницького називає справедливою і святою. Разом з тим літописець засуджує міжусобну боротьбу піс¬ля смерті Б. Хмельницького, яка принесла жахливі руйну¬вання Батьківщині.
Козацькі літописи справили великий вплив на наступні покоління. Вони високо оцінені в науковій літературі XIX— XX ст. І. Франко писав, що з літературного погляду це бу¬ло явище дуже цінне, здатне збудити запал серед україн¬ського народу. Лише у XIX ст. історики оцінили його зна¬чення для українського національного відродження.
Козацькими літописами цікавився і використовував їх Т. Г. Шевченко. Працюючи в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (1845—1847 рр.), Шевченко дві¬чі приїздив у Москву до О. Бодянського, який був великим знавцем стародавніх українських пам'яток, і мав велике їх зібрання. «Спасибі тобі, — писав поет О. Бодянському, — ще раз за літописи, я їх вже напам'ять читаю. Ожи¬ває моя мила душа, читаючи їх. Спасибі тобі!».
Не один образ Кобзаря навіяний безсмертним твором С. Величка. Як першоджерело його використовували чима¬ло українських письменників та істориків, починаючи від П. К.уліша, М. Костомарова і закінчуючи М. Грушевським та іншими істориками нового часу. І це є найцінніший пам'ятник на честь видатного світоча української культури першої половини XVIII ст.
Поряд з історичними дослідженнями, вчені України зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, ма-тематики, медицини, географії. Зокрема, Іоаникій Галятовський намагався розкрити причину таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. Єпіфаній Славинецький здійснив пе¬реклади на слов'янську мову посібників з астрономії Ве-залія, зокрема його книгу «Космографія», яку вивчали в медичних колегіумах.
У XVIII ст. поширюються медичні знання. З'являється ряд лікарів-українців, які одержали вчений ступінь докто¬ра медицини: І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, О. Шумлянський, М. Терехов-ський, І. Данилевський та ін. У 1707 р. в м. Лубни відкри¬лася перша на Україні польова аптека, а у 1787 р. в Єлисаветграді — перша медична школа, де поєднували ліку¬вання у госпіталі з вивченням медицини. Діяльність українських лікарів була спрямована на по¬шуки засобів та методів боротьби з епідемічними захворю¬ваннями. Зокрема, Є. Мухін запровадив віспощеплення та різні запобіжні засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д. Самойлович не лише описав епідемію чуми, що спалахнула у Херсоні та Кременчуці у 1784 р., але й виклав методи її запобігання, що схвально було сприй-нято багатьма іноземними академіями.
У розвитку освіти й культури в Україні важливу роль відіграло книгодрукування. В другій половині XVII— XVIII ст. в Україні функціонувало 13 друкарень, серед яких провідну роль відігравала друкарня Києво-Печерського монастиря, її видання розповсюджувалися не лише в Ук¬раїні, Росії, Білорусії, але й в Молдавії, Болгарії, Сербії та інших країнах. .Одночасно діяли друкарні у Новгороді' Сіверському, Чернігові та інших містах. Кілька друкарень існувало на західноукраїнських зем¬лях. Найбільш потужною серед них була друкарня А. Піл-лера, яка видавала літературу німецькою, латинською, французькою, українською, польською, грецькою та єврей¬ською мовами. До 1800 р. тут було видано понад 250 кни¬жок, французькою мовою друкувалася «Львівська газета», що призначалася для урядових службовців та аристокра¬тичних кіл.
Важливою подією в історії видавничої справи стало запровадження гражданського шрифту, що сприяло збіль-шенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу на Україні друкарню з таким шрифтом було засно¬вано у 1764 р. в Єлисаветграді. Друкарні з гражданським шрифтом згодом були засновані в Києві, Харкові, Катери¬нославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Бердичеві.
Запровадження гражданського шрифту в книгодруку¬вання різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а «гражданка» — для світських видань. Таке роз¬межування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови. Натомість на західноукраїнських землях введення кири¬лиці для світських друків затрималося аж до середини XIX ст.
4. ЛІТЕРАТУРА, ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО І МУЗИЧНА КУЛЬТУРА
З другої половини XVII ст. починається період підне¬сення літературної творчості, її ідейної та естетичної пере¬орієнтації. Характерні риси літератури нового часу такі:
1) зберігається зв'язок літератури з релігійним світогля¬дом; 2) мистецтво слова, зокрема література, поступово стає самостійною галуззю творчості; 3) все виразніше про¬являються світські та естетичні функції літератури, її заці¬кавленість реальною дійсністю, виробляються нові форми і способи художньо-словесного зображення; 4) головна увага письменників зосереджується на людині, утверджу¬ються нові жанри художньої літератури, які розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов.
Друга половина XVII ст. — це період розквіту в укра¬їнській літературі стилю бароко, який був одним з голов¬них стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI—у середині XVIII століття.
В літературному житті вагому роль відігравали поле¬мічні жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфле¬ти. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вче¬ні, зокрема Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, Ф. Сафонович, В. Ясинський. У процесі дискусії полемісти тор¬калися не лише теологічних, але й філософських та соці ально-політичних проблем. Помітний слід залишили такі твори полемічної літератури, як «Бесіда» Іоаникія Галятовського, а також «Нова міра старої віри» Лазаря Барановича (1620—1693 рр.).
Одночасно з полемічною літературою розвивалась ора-торсько-проповідницька проза, з допомогою якої роз'ясню-валась християнська догматика і мораль. Л. Баранович, І. Галятовський, С. Яворський, Ф. Прокопович виступали з проповідями, в яких високо оцінювали доброчинні діяння людей — вірність ідеям своєї релігії (православ'ю), праг¬нення до миру, злагоди, спокою. Одночасно вони викри¬вали людські пороки: заздрість, підступність, зрадливість, лицемірство, невдячність, жадобу, пияцтво, моральну роз¬пусту.
З середини XVII ст. в літературі почав культивуватися жанр езопівської байки, яку вивчали у школах, поширю¬вали в рукописних збірниках. Історико-літературне значен¬ня байок полягало в тому, що вони принесли в Україну кращі езопівські сюжети, сприяли формуванню жанру, кот¬рий відіграв історичну роль у процесі становлення нової української літератури.
В літературному житті України XVIII ст. важливе місце займала поезія. Розвивалися різноманітні жанри віршів:
релігійно-моральні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні тощо. Широке визнання отримав рукописний збірник поезій Климентія Зіновьєва, до якого увійшло 370 віршів. Поет виступав проти жадоби збагачення, картав багатіїв за те, що «вони визискували людей вбогих». Одночасно він прославляв чесну працю хлібороба, ремісника. Його вірші на соціально-побутові теми пройняті симпатією до людей праці, їх побуту, звичаїв і обрядів. Важливо під¬креслити, що в поезіях Климентія Зіновьєва багато запо¬зичень з народної розмовної української мови.
Значного поширення набули сатиричні вірші, в яких критикувались окремі явища і суспільні пороки. Автор «Сатиричної коляди» підносив свій голос проти несправед-ливого суду, хабарництва, знущання панів над простим на-родом. Сатирично-гумористичні вірші Івана Некрашевича «Ярмарок» і «Сповідь» відтворювали колоритні побутові сцени, розкривали антагонізм між селянином і паном.
Релігійно-філософська поезія того часу представлена творами Лазаря Барановича, Стефана Яворського, Феофа-на Прокоповича, Івана Величковського, Володимира Ясин-ського, Івана Максимовича та ін. До цієї когорти слід від¬нести і Сімеона Полоцького, поетична спадщина якого належить, головним чином, білоруській та російській літературі. Але вона близька і до української літератури, ос¬кільки талант письменника удосконалювався у стінах Києво-Могилянської академії.
Важливий внесок в історію духовної культури україн¬ського народу зробив Григорій Савич Сковорода (1722— 1794 рр.) — видатний український філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музи¬кант. Він народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника в с. Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був спі¬ваком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав ряд країн Європи.
У 1751 р. Г. С. Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом ви-кладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Про¬те світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, яке розходилось з офіційними концепціями православної церкви. А тому він змушений був у 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.
У своєму розумінні світу філософ спирався на морально-етичні засади одвічної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм». розбещеність. Протилежністю «зла» є «добро», яке симво¬лізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мислителя об'єктивно було спрямова¬не на утвердження ідей гуманізму, добра і справедли¬вості.
Перебуваючи на позиціях гуманізму, Г. С. Сковорода обстоював єдність людини і природи. На думку філософа,. шлях до людського щастя прокладається через самопізнан¬ня. Теорія самопізнання пов'язувалася з ідеєю суспільно-корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на своє щастя відповідно до природних здібностей. На думку філософа, головною умовою покра¬щення народного життя е поширення освіти, духовне звіль¬нення людини.
Творчість Г. С. Сковороди — видатне явище літератур¬ного життя України другої половини XVIII ст. Впродовж 1769—1779 рр. він написав ЗО байок, об'єднаних у збірку «Басни харьковскі». В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості ук¬раїнських селян: чесність, доброта, працьовитість, скром¬ність, природний розум. У цих байках знайшли свій даль¬ший розвиток сатиричні традиції давньої української лі¬тератури.
Талант Г. С. Сковороди як поета широко розвивався в його віршованих творах, кращі з яких об'єднані у збірці «Сад божественних песней». Тут поет виступає співцем свободи, прославляє «отця вольності» Богдана Хмельниць¬кого, висловлює свої антимонархічні настрої.
Творчість Г. С. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, зачинателем якої став Іван Петро¬вич Котляревський (1769—1838 рр.). У 1798 р. в Петер¬бурзі вийшли друком три частини його знаменитої поеми «Енеїда», створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. В «Енеїді» широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народ¬ною мовою, у ній реалістично змальовано життя і побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, ук¬раїнських панів, поміщиків, старшин, чиновників тощо.
Поема «Енеїда» повністю вийшла у світ в 1842 р. Таким чином, І. П. Котляревський став першим класиком нової української літератури періоду її становлення.
Поряд з відомими раніше .вертепом та шкільною дра¬мою у той час з'являються нові види і форми українського сценічного мистецтва, серед яких провідне місце займав театр. Шкільна драма, що набула значного поширення, за своїм характером залишалася в основному релігійно-пов¬чальною. Одночасно вона зверталася і до історико-патріо-тичної тематики. Студенти Ккєво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіу¬мів, де. головним чином зосереджувалося літературне та мистецьке життя, ставили трагікомедію Ф. Прокоповича «Володимир», історичні драми М. Козачинського, «Коме¬дійну дію» М. Довгалевського. На основі образів минулого у цих виставах розкривалися проблеми тогочасного полі¬тичного і культурного розвитку.
Значної популярності досягли інтермедії (короткі одно¬актні вистави), які виконувалися між частинами шкільної драми. В них зображалися сцени з життя селян, козаків» міщан. Мова акторів була насичена прислів'ями та при¬казками.
Разом з позитивними рисами, що були притаман¬ні народу, викривались негативні риси представників пан¬ства, їх зажерливість, хабарництво, моральна розпуста. В окремих інтермедіях висловлювався протест проти шля¬хетської сваволі та релігійних утисків. У другій половині XVIII ст. інтермедії перетворилися в самостійні одноактні комедійні п'єси, які витіснили на другий план шкільну Драму.
В другій половині XVII—XVIII ст. подальшого розвит¬ку досягає ляльковий театр-вертеп. Вертепні вистави, як правило, супроводжували торги, ярмарки, свята. Популя¬ризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки — студенти Києво-Могилянської академії.
Вертепна драма поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма — легенда про народження Христа. Друга — народно-побутова частина вертепного дійства мала світський характер і складалася з окремих побутових сцен, наповнених характерним україн¬ським гумором. Побутові сцени становили основу інтерме¬дій, які були тісно пов'язані з розвитком шкільного театру й шкільної драми. Завдяки жанру інтермедії на сцену проникали українська мова й пісня. В діалогах звучали одвічні прагнення народних мас до свободи і рівності. Вертепні вистави та інтермедії сприяли розвитку українсь¬кого народного комерційного театру.
Дальший розвиток сценічного мистецтва привів до ви-никнення нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави переносились до своєрідної конструкції приміщен¬ня-балагана. Театр балагана поєднував у собі елементи мистецтва лицедіїв, народної драми та шкільного театру. До його репертуару входили твори українських та інозем¬них авторів, п'єси, інтермедії. Зокрема, мала успіх п'єса Г. Кониського «Воскресіння мертвих».
На зразок театру російського дворянства у XVIII ст. українські магнати створили кріпацький театр. У театраль¬них видовищах, які влаштовували у своїх маєтках феода¬ли, акторами виступали кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п'єси українською і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави. Все це свідчило про роз¬виток народного сценічного та хорового мистецтва.
Зародження професійного театру в Україні припадає на кінець XVIII ст. Першим постійним театром був Харків¬ський, заснований у 1798 р. В його репертуарі були «Недо¬росток» Д. Фонвізіна, «Мельник-чаклун» О. Аблесимова, «Наніна» Вольтера та ін. Подібні професійні трупи виник¬ли і в інших містах. Звичайно, виконавська майстерність акторів не завжди була високою, але їх діяльність створю¬вала відповідний грунт, на якому відбувався дальший роз¬виток українського професійного театру.
Під впливом театрального мистецтва розвивалась му¬зична культура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні і танцювальні жан¬ри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побу¬тові та ліричні пісні, а також народні танці — метелиці, гопаки, козачки тощо.
Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика, її творці та виконавці — кобзарі, лірники, сопіл¬карі, цимбалісти часто об'єднувалися в ансамблі (троїсті музики) для виступів на святах, весіллях.
У другій половині XVII ст. виникли своєрідні профе¬сійні цехи музикантів. У 1652 р. Б. Хмельницький видав універсал про створення цеху музикантів на Лівобережжі. Аналогічні універсали видавали й козацькі полковники. Протягом XVIII ст. музичні цехи виникли в Стародубі, Ні¬жині, Чернігові, Харкові та в інших містах. Об'єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті цере¬монії, військові походи, панські розваги, їх репертуар включав військові марші, народну танцювальну та інстру¬ментальну музику.
Мелодії кантів — багатоголосних пісенних творів слу¬жили джерелом для розвитку культової музики. Особливо відчутним був їх вплив на один із хорових жанрів — партесний концерт.
Видатний український композитор і теоретик пар-тесного жанру М. Дилецький (1650—1723 рр.) об¬стоював метод створення духовних гімнів на основі мелодії світської пісні, наводячи як приклад мелодію поширеного тоді канта «Радуйся, радость свою воспіваю». Партесний концерт був своєрідним проявом стилю українського ба¬роко в музиці. Видатними виконавцями у цьому жанрі в Україні були Олекса Лешковський, Клим Коновський, Ва¬силь Пікулинський, Іван Календа та ін.
У професіоналізації музичного мистецтва значну роль відіграла фахова освіта. Вона здійснювалася на основі тео-ретичних праць композитора М. Дилецького, зокрема його «Граматики музикальної», яка узагальнювала практику партесного співу і композиції. Підготовку музикантів-вико-навців, регентів, педагогів-теоретиків, композиторів здій-снювали Києво-Могилянська академія та Харківський ко¬легіум, а також музичні школи, які існували при монасти¬рях і духовних семінаріях.
З метою підготовки освічених музикантів, а також за-доволення потреб царського двору в 1738 р. у м. Глухові на Чернігівщині була створена спеціальна музична школа. Вона підготувала велику кількість музикантів, серед яких всесвітньо відомий композитор Дмитро Степанович Бортнянський (1751—1825 рр.). Саме з його ім'ям пов'язаний новий етап у розвитку української професійної музики.
Перу композитора належить 70 концертів, 2 літургії, ін¬ші хорові твори, в яких він творчо розвинув традиції пар-тесного та народного виконавського стилів. Пройняті ідея¬ми гуманізму та народно-пісенними мелодіями, вони від¬значаються високим рівнем професійності. Д. С. Бортнян¬ський також є автором опер «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій», «Сокіл», «Син-суперник», «Свято сеньйора», на¬писаних італійською та французькою мовами. Крім того, композитор плідно працював для фортепіано, інструмен¬тальних ансамблів, а також започаткував жанр камерної концертної симфонії.
В історії української музики важливу роль відігравали сольна пісня з інструментальним супроводом — пісня-ро¬манс, а також кант — побутова пісня для триголосного ансамблю або хору. Видатними творцями таких пісень бу¬ли Г. Сковорода, 3. Дзюбаревич, С. Климовський, О. Падальський, І. Бачинський, Я. Семержинський та інші.
5. АРХІТЕКТУРА, ОБРАЗОТВОРЧЕ, ДЕКОРАТИВНЕ ТА УЖИТКОВЕ МИСТЕЦТВО
Соціально-економічний розвиток України другої полови¬ни XVII—XVIII ст., культурні зв'язки східнослов'янських народів, вплив європейського мистецтва зумовили багат¬ство і розмаїтість архітектури України. Вона розвивалася на міцному грунті багатовікової вітчизняної культури і увібрала в себе кращі досягнення європейського мисте¬цтва, в якому утвердився новий стильовий напрям бароко.
Стиль європейського бароко з характерними для нього пафосом боротьби й перемоги, пластичною експресією й багатством варіацій мальовничих композицій якнайкраще відповідав піднесенню національної самосвідомості укра-їнського народу, тріумфові, здобутому у визвольній війні 1648—1654 рр. і створенні власної держави — Гетьманщини.
У розвитку українського барокового стилю можна до¬сить виразно окреслити три етапи: ранній (друга половина XVII—початок XVIII ст.), зрілий (1720—1750 рр.) і за¬вершальний (друга половина XVIII ст.). Українське бароко увібрало в себе увесь багатий дос¬від європейського мистецтва, примхливо об'єднавши його з власними естетичними засадами. Внутрішнє напруження і рух, динаміку, контрастність воно органічно сполучило з народним замилуванням у взористості, зберігши при цьому ясну логіку, відбиту в чіткій тектонічній структурі спо¬руди.
Прикметою раннього етапу українського бароко була складна композиція об'ємів архітектурних споруд. Головні входи в храми-портали прикрашали профіліровкою, вико¬наною з цегли, а в районах, багатих на камінь, їх витесували з вапняку. В дерев'яній архітектурі високо цінували вишукані форми кронштейнів, опасань, аркади, різьблення на одвірках тощо.
Складна композиція об'єктів притаманна церкві Різдва Богородиці (1696 р.) в Києво-Печерській лаврі, де до тридільного триверхового храму прибудовані невеликі капли¬ці, завершені бароковими верхами. В результаті одержа¬ли напрочуд мальовничу семиверху споруду з сильно роз-членованими масами, грою вертикальних і горизонтальних членувань, контрастом великих об'ємів і мальовничого лег¬кого вінчання банями. У стилі бароко споруджені три-нефний хрестовобанний Троїцький храм у Чернігові (1695 р.) та тринєфний храм Воздвиженського монастиря у Полтаві (1709 р.).
Риси українського бароко своєрідно проявилися також у цивільному будівництві. Декор фасадів житлового будин¬ку чернігівського козацького полковника Якова Лизогуба (90-ті роки) виконаний з цегли, отинькований і побіле¬ний. Він справляє враження скульптурної обробки, — так пильно і рельєфно на тлі білих стін вимальовуються архі¬тектурні деталі — півколонки, кронштейни, фігурні, луч¬кові, трикутні суцільні чи розірвані фронтончики. Елементи архітектурних деталей свідчать, що автор був знавцем єв¬ропейської архітектури.
Другий етап розвитку архітектури в стилі українського бароко характеризується посиленням експресії, мальов¬ничості, декоративно? взористості. В той час активно засто¬совувалися розписи, ліпка й колір. Великі настінні розписи, багатоярусні іконостаси з'явилися в інтер'єрах архітектур¬них споруд. Орнаментальний декор, розписи і колір в бу¬дівлях змінили вигляд сіл і міст, окремих ансамблів, нада¬ли їм стилістичної єдності, мистецької довершеності й на¬ціонального обличчя.
Одним з найхарактерніших творів цього періоду е бра¬ма Заборовського (1746 р.) в огорожі Софійського собору в Києві. В ній архітектор Иоганн Готфрід Шедель вдало поєднав багатство декору і тріумфальну пишність з ліриз¬мом і задушевністю образу. Іншими засобами архітектурної пластики тему тріумфальності вирішує Й. Г. Шедель у відновленій після пожежі дзвіниці Софійського собору (1748 р.), а також Лаврській дзвіниці (1744 р.). Урочис¬тістю і патетичністю приваблює церква Преображення (1732 р.) в с. Великі Сорочинці на Полтавщині.
З другої половини XVIII ст. починається третій, завер-шальний період розвитку стилю українського бароко, в якому великий вплив справила творчість видатних майстрів європейської інколи — в Західній Україні німця за похо-дженням Б. Меретина, в Східній — італійця за походжен¬ням В. В. Растреллі та українця І. Г. Григоровича-Барського. Б. Меретину і В. Растреллі властиві 'рафінована ар¬хітектурна композиція, щедре використання монументаль¬но-декоративної скульптури — статуй, ваз. Мистецькі твори В. Растреллі характеризуються елегантністю архітектур¬них форм, стриманістю декору. Віртуозне володіння всіма засобами архітектурної виразності характерне, зокрема» для Андріївської церкви в Києві (1753 р.). Велике вражен¬ня справляють також Михайлівська церква в с. Вороніж на Сумщині (1776 р.) та Троїцький собор у с. Новомос-ковському на Дніпропетровщині (1778 р.).
Архітектурні споруди українського бароко мають особ¬ливу мистецьку цінність. Вони розвивались під впливом, з одного боку, архітектурної естетики європейського бароко, а з другого — народних традицій. Разом з тим українське бароко є ланкою в розвитку загальноєвропейської архі¬тектури, становлячи одну з національних шкіл цього ве¬ликого стилю.
Великим меценатом українського мистецтва, зокрема архітектури, був гетьман Іван Мазепа (1644—1709 рр.). За часів його гетьманства оформилось остаточно українське бароко в архітектурі, обновлювались старі церкви, буду¬вались нові, розвивалось світське будівництво тощо. Д. Ан¬тонович називав добу І. Мазепи «другою золотою добою українського мистецтва, після доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого» *.
Заходами І. Мазепи закінчено будівництво Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен, у Києві збудо¬вано Богоявленську церкву, церкву Всіх Святих Печор¬ської Лаври, Миколаївський собор. В бароковому стилі оформлено Софійський собор, який перебудовано у 1691— 1705 рр., Успенську церкву Лаври та Михайлівську церкву Видубицького монастиря.
Інтенсивно розбудовувався Батурин, який в 1669— 1708 рр. був гетьманською резиденцією. Сучасників вра¬жала своєю архітектурною довершеністю Мазепина палата:
в Батурині, збудована в західноєвропейському стилі. Руїни цієї палати, спаленої О. Меншиковим після Полтав¬ської битви, зрисував Т. Шевченко. Не зберігся також будинок Академії у Києві, збудований при І. Мазепі в 1703—1704 рр.
Багатовікові будівельні традиції позначилися на плану¬ванні та забудові тогочасних міст України. Поселення від¬значалися різноманітністю планувальних композицій (лі¬нійних, прямокутних, кільцевих, гніздових, змішаних), які узгоджувалися з навколишнім ландшафтом.
У період національно-визвольної боротьби на Україні першорядного значення набуває захист поселень від нападу ворогів. Будувалися різноманітні штучні споруди, серед яких виділялись оборонні вежі, укріплення бастіонного ти¬пу. їх зводили селя'нсько-козацькі війська під Збаражем,. Берестечком, Кам'янець-Подільськом, Хотином, Львовом, Мукачевом, Ужгородом. У багатьох містах, насамперед полкових центрах, створювалися військово-адміністративні, громадські й торгово-ремісницькі осередки. На їх території споруджувалися магістрати, ратуші, храми, навчальні за¬клади тощо.
Західноукраїнські міста характеризувалися значною кількістю забудов, що розміщалися навколо ринкових май¬данів з магістратами чи ратушами посередині, мурованими а-бо дерев'яними будинками довкола. Неподалік підноси¬лися стрімкі вежі, бані церков та шпилі костьолів, а стра¬тегічно важливі місця займали фортеці й замки. Такі за¬будови були характерними дя багатьох міст (Львів, Кам'я-нець-Подільський, Дрогобич, Бережани, Самбір та ін.).
З другої половини XVII ст. в Україні поширюється мо-нументальне будівництво, яке знаходить свій мистецький вираз в архітектурі культових споруд. Важливу роль тут-відіграло творче переосмислення багатої будівельної спад¬щини давньоруських часів. У Києві, Чернігові та інших містах поновлювалися старовинні храми, що загалом збері¬гали первісну просторову структуру, однак зовні їм нада¬вали барочного вигляду — з вибагливими декоративними-фронтонами, обрамленнями вікон і дверей, мальовничими багатоярусними грушоподібними банями, ступінчастими дахами. До таких архітектурних споруд належать Софія Ки-ївська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Спась-кий та Борисоглібський собори в Чернігові.
Нове муроване будівництво охоплювало різні типи мо-нументальних споруд, серед яких виділялися тридільні, хрещаті п'ятидільні, тринефні стовпні храми, які завершу-валися однією, трьома, п'ятьма або сімома банями. Досяг-ненням українського монументального будівництва сталії муровані п'ятидільні храми, споруджені в Ніжині, Новго-роді-Сіверському, Прилуках, Переяславлі, Чернігові, Києві. Характерними особливостями даних споруд є хрещатий план, пірамідальна, спрямована вгору композиція, гран-частість об'ємів, що ступінчасте зростають до центру, про¬сторі, сповнені світла інтер'єри, вишукана пластика архі¬тектурних форм і оздоб.
Муроване монументальне будівництво зазнавало впливу народної архітектури, яка здавна відзначалася вмілим ви-користанням дерева, доцільністю конструкцій, розмаїтістю типів і декоративного спорядження. Мистецька доверше¬ність і монументальність притаманні таким спорудам сти¬лю бароко, як Андріївська церква у Києві, собор св. Юра і костьол Домініканців у Львові, собор Почаївської лаври, церква у Великих Сорочинцях, собор Різдва у Козельці та ін.
Чудовою пам'яткою архітектури є славетний собор 'св. Юра у Львові (1745—1770 рр.) — величава споруда масивних динамічних форм й ажурових тендітних прикрас. Розташований на горі, трохи осторонь міського центру, чудовий ансамбль будинків нагадує піраміду, яка звужу¬ється вгорі. Будівничим собору був львівський архітектор Бернард Меретин (Мердерер, р. н. невідомий—1759 р.). В архітектурі катедри гармонійно поєднані модний у той час на Заході рококовий стиль з рисами українського бароко.
На Київщині жив і творив у той час визначний будів¬ничий Степан Ковнір (1695—1786 рр.). За його участю спо¬руджені дзвіниці на Дальніх (1761 р.) і Ближніх (1763 р.) печерах Києво-Печерської лаври, також церква Антонія і Феодосія у Василькові (1759 р.), Троїцька церква (1767 р.) в Китаївській пустині поблизу Києва.
Кращі риси українського будівельного мистецтва нової доби розвинув вихованець Київської академії І. Г. Григо-рович-Барський (1713—1785 рр.). За його проектами споруджені надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі "(1760 р.), Покровська (1772 р.) та Миколи Набережного (1775 р.) церкви, бурса Київської академії (1778 р.) тощо. У цих спорудах простежуються перші па¬ростки архітектури стилю класицизму.
Значні досягнення монументальної архітектури пов'язу-валися з творчістю народних майстрів. На Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі поширювалися дерев'яні хре¬щаті п'ятизрубні, багатоверхі храми, які споруджував май¬стер Панас Шелудько. Внутрішнє оздоблення храмів вико¬нували народні майстри під керівництвом відомого росій¬ського різьбяра Сисоя Шалматова. Дев'ятиверхий Тро¬їцький собор у с. Новомосковському (1773—1778 рр.), збу¬дований Якимом Погребняком, — найбільша і найвища то¬гочасна дерев'яна будівля в Україні.
Потяг до естетичної виразності, мальовничості і декора-тивності поширився і на цивільне будівництво. Більшість тогочасних житлових і господарських будівель споруджу¬валися з дерева. До кращих архітектурних ансамблів, ство¬рених наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі, належали палаци графа К. Разумовського в Батурині та П. Завадського у Ляличах, а на Правобережжі — паркові ансамблі польських магнатів у Білій Церкві, Тульчині та Умані.
Реалістичні тенденції мистецтва України попередніх ча¬сів набули дальшого розвитку в живописі. В кращих творах відбивалися суспільні та естетичні ідеали нової доби, зна-ходили відгомін події визвольної війни 1648—1654 рр.» «спрямованої проти шляхетської Польщі.
В монументальному стінописі, іконописі та портреті про-відне місце зайняв образ людини, що складався під впли¬вом естетичних і етичних уявлень тогочасного суспільства.
Творчість народних майстрів яскраво відбилася в кар¬тинах «страшних судів». Визначним явищем стало звертан¬ня до образів козака-бандуриста — захисника Батьківщи¬ни, а також селянина-повстанця, борця проти соціального і національного поневолення.
Особливості народного монументального живопису яс-'краво виявилися в оздобленні церкви св. Юра в Дрогобичі, а також в розписах дерев'яних храмів у Сихові, Берегометі, Колодному і Новоселищі в Закарпатті.
У монументальному стінопису мурованих будівель про¬відне місце належало митцям Києва. При поновленні виз¬начних споруд давньоруської доби у Києві майстри нама¬галися дбайливо зберігати старовинні мозаїчні та фрескові композиції, нові розписи, в тематиці яких відбивалося тогочасне життя. У Софії Київській, наприклад, в одній з композицій змальована облога храму ворогами у вигляді розбійників, озброєних луками, стрілами, гарматами, що було своєрідним мистецьким уособленням боротьби народу проти турецько-татарського поневолення й польсько-шля¬хетського панування.
Наприкінці XVII ст. в українському живописі набуває поширення стиль бароко, з'являються нові та переосмис-люються традиційні сюжети. Композиційне їх вирішення частково оперте на зразки західноєвропейського мистецтва, зокрема на графічні альбоми, присвячені темам Старого і Нового Завітів.
Одним із найяскравіших представників бароко в укра-їнському живописі на зламі XVII—XVIII ст. був Іван Руткович із Жовкви. Його творам притаманні багата і насиче¬на палітра та динамічність композицій (Жовківський іко¬ностас (1697—1699 рр.).
Увага до образу простої, мудрої і мужньої людини по¬мітна в іконописі західноукраїнських земель, зокрема у творчості таких митців, як Ілля Бродлакович, Яцько з Виш¬ні, Іван Маляр, Стефан Вишенський, Йов Кондзелевич.
Творчість ієромонаха Йова Кондзелевича (1667— 1740 рр.), який мав добру професійну підготовку, пройнята високою одухотвореністю, виваженістю в зображенні окре¬мих персонажів або сценічних сюжетів. Шедевр Йова Кон¬дзелевича — монументальний Богородчанський іконостас» виконаний у 1698—1705 рр. для Воздвиженської церкви Манявського скиту (тепер експонується у Львівському на¬ціональному музеї).
Композиції Богородчанського іконостаса захоплюють високою "майстерністю виконання та нестандартністю трак-тування традиційних сюжетів. Персонажі цього іконостаса чарують своєю одухотвореною красою, майстерним відбит¬тям різних характерів, розкриттям у міміці, жестах і позах цілої гами почувань і переживань людей, що перебувають у різних драматичних ситуаціях (Вознесіння, Успіння).
У цей період набуває розвитку український портретний живопис, особливо популярний в середовищі шляхти і ко-зацької старшини. Портрет як жанр світського мистецтва мав національну особливість: при всій своїй життєвості у кінці XVII ст. він зберіг тісний зв'язок з іконописом. Були створені монументальні портрети Б. Хмельницького і виз¬начних козацьких старшин. Західноукраїнські митці малю¬вали львівських братчиків у представницьких позах, із жезлом або гербами.
Посилення реалістичних засад, психологічне відтворен¬ня образів в культових розписах мали значний вплив на інші галузі образотворчого мистецтва України, зокрема книжкову та станкову графіку. На цей час припадає твор¬чість таких талановитих художників, як Олександр і Леонтій Тарасовичі, Іван Щирський, Деонісій Синкевич, Никодим Зубрицький, Захарія Самуйлович, Іван Стрельбицький та інші. Високоякісним поліграфічним і мистецьким вико¬нанням, вишуканим графічним оформленням позначені кни¬ги друкарні Києво-Печерської лаври.
Помітного розвитку досягла станкова графіка, тема¬тичні твори якої у численних відбитках поширю¬вались в Україні, Росії, Польщі та Литві. Зростав мистець¬кий рівень друкованої народної картини. Звертаючись до історичних, портретних, батальних, побутових сюжетів, ху¬дожники-гравери розширювали тематику й відкривали шлях до активного впливу на інші галузі мистецтва.
В другій половині XVII ст. високого розвитку досягло декоративне і ужиткове мистецтво, зокрема різьблення по дереву, яким оздоблювали одвірки, двері, стовпи, сволоки в громадських будівлях і житлах заможних людей. Різьб¬ленням геометричного або рослинного орнаменту прикра¬шали меблі, ткацькі верстати, вози, ярма тощо.
Визначними осередками виготовлення різноманітного яосуду були Київ, Чернігів, Переяслав, Миргород, Харків, Кам'янець, Острог, Львів, Коломия, Ужгород та багато інших міст і сіл. Кераміка різних місцевостей України збе¬рігала певні відмінності щодо форми, стилю, орнаменталь¬ного та колористичного оздоблення. Це пояснюється роз¬маїтістю технологічних і мистецьких традицій.
Високий мистецький рівень притаманний виробам ли¬варного мистецтва. Відомий київський майстер Опанас Петрович відлив 100-пудовий дзвін для Видубицького мо¬настиря (1690р.), 150-пудовий дзвін з трофейних турецьких гармат для Полтави, а такж 800-пудовий .дзвін для Софії Київської. Далеко за межами України прославились глухівські гарматники Йосип та Карпо Балашевичі. їхні ви¬роби і сьогодні прикрашають колекції старовинної зброї '-Московського Кремля, Державного Ермітажу та інших музеїв. У Львові виготовляли коштовно оздоблену вогнепаль¬ну і холодну зброю, бойову кінську упряж, сідла, щити, сагайдаки.
Збагатилися технічні та образотворчі засоби майстрів-золотарів. До поширених золотарських виробів належав коштовний посуд — ложки, таці, чарки, келихи, кухлі, ковши, яким нерідко надавали форму стилізованих звірів та птахів.
З усіх видів народної художньої творчості чи не най-поширенішими в Україні були ткацтво та вишивка, безпо-середньо пов'язані з художнім прикрашанням побуту наро¬ду, його одягу й житла. Відомості про високорозвинуте виробництво тканин, килимів, вишивок («гаптів»), тканих поясів та інших предметів українського вбрання .можна знайти у багатьох літературних джерелах. Ці види народ¬ної творчості були поширені на території України як до¬машнє виробництво, а з кінця XVIII ст. — як ремесло. Най¬більшого розквіту ткацтво та вишивка досягли, у XVIII— на початку XIX ст.
Орнаментальні мотиви української народної вишивки мають надзвичайне багатство композиційних укладів і ко¬льорів. Відповідно до етнографічних особливостей вишивки виявляють чимало регіональних відмін. Для Полісся, Во¬лині, Бойківщини — це застосування одного кольору. Стро¬го геометрична низь поширена на Гуцульщині, Поділлі» Полтавщині. Сильно стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Буковини. Київська і особливо пол¬тавська вишивки відрізнялись натуралістичним і мальовни¬чим трактуванням рослинного орнаменту*.
У складний період піднесення та падіння української державності, наполегливої боротьби народу за волю в ук-раїнській культурі другої половини XVII—кінця XVIII ет. знайшли відображення кращі риси національного характе¬ру, прагнення до свободи та соціальної справедливості,. розвитку в людині добрих начал. Гуманістична спрямова¬ність духовної культури українського народу даного періо¬ду свідчить про прагнення митців до формування та поши¬рення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми. Це особливо яскраво прояви¬лося у період українського національно-культурного відро¬дження кінця XVIII — початку XX ст.

Search:
????????...

тема космосу в дитячих садочках

Галузі застосування ПК

Кайдашева сімья опис головних героїв

біхевіористичний напрям соціальної психології

Твір на тему Українська ментальність гуманістичні традиції народного побуту й моралі в повісті Кайдашева сімя

Вміст білків у раціоні людей

Потебня Мова і народність

чіпка хіба ревуть воли як ясла повні цитати

західно-європейський регіон

реферат на тему профілактика дитячих хвороб



?????????? ????????? ????
   
Created by Yura Pagor, 2007-2010