1. Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку української культури.
2. Усна народна творчість. Звичаї та обряди українського народу.
3. Розвиток освіти і наукових знань. Початок книгодрукування. Культурна діяльність П. Могили.
4. Ідеї Ренесансу Україні. Полемічна література. Лі-тописання.
5. Музика і театр.
6. Архітектура і образотворче мистецтво.
1. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ' КУЛЬТУРИ
Розвиток української культури на початку XIV—першої половині XVII ст. відбувався у складних суспільно-полі¬тичних та історичних обставинах. Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала в середині XIII ст. призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від численних міст і поселень України залиши¬лись руїни. Всі руські князівства опинились у повній за¬лежності від татарського хана.
В середині XIV ст. українські землі (Київщина, Черні-гівщина, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині були приєднані до Великого князівства Литов¬ського, яке стало найбільшим державним утворенням у Європі.
Цей період виявився більш сприятливим для розвитку української культурі!, ніж роки татарської навали. Багато литовських магнатів із династії Гедимінасів прийняли пра-вослав'я, споріднюючись з українськими та білоруськими князями. Староукраїнська  (руська)  мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Вона використовувалась при складанні грамот і за¬конів. Литовські правителі розглядали свої завоювання як місію «збирання земель Русі». На думку М. С. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київ¬ської Русі більшою мірою, ніж Московське князівство.
У другій половині XIV ст. на українські землі розпоча¬лася експансія Польщі. Протягом двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями за Галичину і Во¬линь. Війна закінчилась у 1366 р. польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині.
Підпорядкування поляками українських земель було важливим поворотним пунктом в історії обох народів. Для поляків це означало сталу орієнтацію на схід, а для укра¬їнців — заміну своїх правителів чужими, підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Виник гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який поши¬рився на всі сторони життя України, Згодом провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об'єднують спільні важливі інтереси. У 1385 р. в невеликому білорусь¬кому місті обидві країни уклали Кревську унію, згідно з якою литовський князь Ягайло став польським королем, зобов'язуючись навернути литовців у католицизм, а землі Литви та України «на віки вічні приєднати до польської корони».
У кінці XV ст. зміцнюється Московська держава, яка у 1480 р. скинула з себе вікове монголо-татарське іго. Внас¬лідок воєн з Литвою вона підпорядковує собі Сіверщину (Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський). Московський князь Іван III, привласнивши собі титул «государя всієї Русі», згодом проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають бути приєднані до Московської держави.
Таким чином, над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і спольщення, а з другого — омосковлення. Українське національне життя, національні традиції та вся національна культура зазнали важких втрат.
Великою перешкодою на шляху розвитку української культури було й те, що впродовж XV—XVI ст. тривала не¬рівна боротьба з татарською ордою, яка завдала великих збитків матеріальній та духовній культурі українського на¬роду. Ні литовський, ні польський уряди не були спромож¬ні організувати оборону окраїнних земель. Це завдання виконало українське козацтво, яке стало оплотом оборони України перед татарами, а згодом і боротьби проти коло¬ніального гніту польської шляхти, насильницької полоні¬зації та окатоличення православного населення.
Початки козаччини припадають на XV ст. У XVI ст. козаки починають об'єднуватись у військову організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Вишневецький (Байда), який у 1550 р. об'єднав розпорошені групи козаків і побудував фортецю на острові Мала Хортиця — Запорізьку Січ. Наприкінці XVI ст. внаслідок по¬літичних обставин значення козацтва зростає. Це поясню¬валось тим, що під впливом Польщі український та біло¬руський елементи поступово починають нівелюватися, особ¬ливо в Галичині. У XVI ст. тільки дрібна шляхта зберегла своє національне обличчя, а знатні українські роди перехо¬дили на службу до поляків, відмовляючись від своєї мови та культури. Польська колонізація знищила також україн¬ську шляхту на Поділлі, Київщині та Брацлавщині, а зго¬дом і на Волині. Чимало представників української фео¬дальної верхівки, спокушені польською культурою, приві¬леями та посадами, переходять у польський табір.
Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно зростала. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм, підтримуваний польською коро¬лівською адміністрацією. Трагедія православної церкви полягала в тому, що вона була позбавлена підтримки ме¬ценатів, а з XVI ст. культурно занепала, її література об¬межувалась лише богословськими книгами, які не могли задовольнити запитів багатьох інтелектуально розвинутих людей.
У 1458 р. великі князі литовські відновили у Києві православну митрополію, яка-розірвала церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство константинополь-ського патріарха. Однак єпископи і митрополити призна¬чались світською владою. Це негативно позначилось на авторитеті вищих духовних осіб, діяльності усієї православ¬ної церкви. Ще згубнішою була корупція серед вищого ду¬ховенства, породжувана покровительством світської влади. За таких умов культурний вплив православ'я, безумовно, був обмеженим.
Фатальними для українців були наслідки Люблінської унії 1569 р., згідно з якою більша частина українських зе¬мель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщії-на, Київщина) перейшла до Польщі, а друга — значно мен¬ша, — до Москви. В цей час українська культура і право¬славна церква зазнали тяжких утисків.
Після проголошення Люблінської унії єзуїти рушили на Україну, засновуючи свої колегії у Ярославі, Львові, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Києві та інших містах. Поле¬місти з табору єзуїтів у своїх проповідях і диспутах ви¬кривали «облудність» та «культурну відсталість» право¬слав'я. Зокрема, П. Скарга у своєму знаменитому трактаті «Про єдність церкви Божої» доводив, що православ'я пере¬буває у настільки безнадійному становищі, що єдиним ви¬ходом для його прибічників є поєднання з Римом.
На захист Української Православної Церкви виступили братства, які відіграли важливу роль у загальнокультур¬ному процесі в Україні. Братства виникали в середовищі міщан та ремісників. Вони організовувались при церквах з метою утримання порядку в храмах, забезпечення їх мате¬ріальних потреб, опікувалися хворими парафіянами, допо¬магали бідним. Згодом братства стали виступати перед су¬дами і королем на захист православ'я, організовувалі1 школи при церквах, боролися проти національного й релі¬гійного обмеження українців, їх діяльність особливо по¬мітною була в XV—XVI ст., коли розгорнулась вперта боротьба з наступом католицизму і з єзуїтами. Перші брат¬ства виникли у Львові, при львівських церквах у ЗО—40-х роках XV ст. Найстаршим серед них було братство при Успенській церкві, засноване у 1439 р.
З метою зміцнення української православної церкви у 1596 р. була укладена Брестська церковна унія. Однак вона мала непередбачені наслідки. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська, або греко-като-лицька, церква (з'єднана з Римом) і православна церква (не з'єднана), яка у другій половині XVII ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православ¬не духовенство, частина шляхти і міщан пішли за унією. Однак більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем К. Острозьким, братства, селяни й коза¬цтво залишилися на позиціях православ'я.
Українська феодальна верхівка, будучи чутливою до власного соціального статусу, стала масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а разом з ним польську мову та культуру. Провідний представник православ'я Мелетій Смотрицький (близько 1572—1633 рр.) у своєму трак¬таті «Тренос, або плач за Святою Східною Церквою» (1610 р.) оплакував утрату Руссю тих, хто перейшов до табору католиків-поляків. У середовищі українських пра¬вославних магнатів лишилося небагато відданих старій вірі. Давні релігійні та культурні традиції продовжували також жити в окремих осередках бідної шляхти, яка була віддалена та ізольована від центрів польської культури.
Міжконфесійна боротьба виснажувала сили українсько¬го народу: православні з презирством ставились до уніа¬тів як зрадників, а римо-католики не вважали їх за пов¬ноправних громадян, всіляко принижували, бо вони не були поляками. Поляки вимагали від греко-католиків відмови¬тися від своїх догм, історії, традиції. Однак Греко-Католнцька Церква не опольщилася, а стала важливим засо¬бом боротьби українського народу проти полонізації.
Процес формування культури українського народу в XIV—першій половині XVII ст. був одночасно відображен¬ням складного процесу остаточного оформлення україн¬ського етносу, що завершився в основному в XVI ст. При¬чиною повільного культурного розвитку України цього пе¬ріоду стали руйнівні наслідки ординської навали, загар¬бання українських земель литовськими та польськими фео¬далами, агресія Кримського ханства та Османської Порти. Однак, незважаючи на це, культура української народності жила і розвивалася.
2. УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ. ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Національна особливість духовної культури українсько¬го народу найповніше проявилась у фольклорі. З літопис¬них та інших письмових пам'яток другої пол. XIII—першої пол. XVII ст. видно, що у цей період прозові фольклорні жанри були представлені легендами,, переказами, казками, новелами, притчами. Жива народна мова оперувала також значними фондами прислів'їв, приказок і крилатих вис¬ловів.
У житті українського народу важливу роль відігравала календарно-обрядова та родинно-обрядова пісенність: напівязичеські колядки, новорічні щедрівки, веснянки, русальні та купальні, обжинкові та весільні пісні, родильні мелодії та похоронні голосіння. Народно-поетичні твори оспівували працю і побут народу, його працьовитість, воле¬любність, справедливість і чесність. У них звучали мотиви поваги до старших, любові до рідного краю, ненависті до гнобителів. У цих творах проявлялися риси характеру українського народу, які стали визначальними для його духовного складу.
Однією з провідних тем поетичної творчості було оспі-вування героїчного подвигу українського народу в боротьбі протії зовнішніх ворогів — татаро-монгольських і турець¬ких завойовників. Центральним персонажем багатьох тво¬рів був київський лицар, борець проти турків Михайлик, який взяв на ратище Золоті Ворота і привіз їх до Царгороду за те, що кияни видали його ворогові. Дослідники вважають легенду про Михайлика переказом сюжету якоїсь епічної пісні або билини періоду Київської Русі.
У XV ст. на Україні зароджується історична поезія. Поява історичних пісень та дум пов'язана з боротьбою ук¬раїнського народу проти турецько-татарської агресії та польсько-шляхетського панування, а також з виникненням козацтва і Запорізької Січі.
Найдавніший пласт народних дум і пісень присвячений темам боротьби проти навали кримських орд і султанівськнх військ. Головний збірний герой цих творів — козак-воїн, патріот-захисник рідної землі, мужній та незламний лицар. Таким він є в бою і далеких походах, у турецькій неволі й на галерах.
Історичні пісні та думи несли в собі важливе ідейне на-вантаження, формуючи кодекс козацької, лицарської моралі, виховуючи почуття патріотизму. Зокрема, такі ідеї властиві думам про Олексія Поповича та бурю на Чорному морі, про плач невільників, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Івася Коновченка, про Марусю Богуславку, про козака Байду.
Який же зміст вкладено у вищеназвані народно-поетич¬ні твори? Лейтмотивом думи про Самійла Кішку є сувора кара за зраду. Дума про Олексія Поповича обстоює ви¬соку громадянську та родинну мораль козака, засуджує усі її порушення. В думі про козака Байду відображено на¬родне уявлення про відчайдушного українського героя-ко¬зака, якому в битві з ворогами смерть за справу батьків¬щини не є страшною.
Образи мужніх ватажків і героїв визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі (1648— 1654 рр.) та Султанівської Туреччини відтворені у народ¬ній поезії «Хмельницький і Барабаш», «Корсуньська пере¬мога», «Богдан Хмельницький і Василь Молдавський», «Чи не той хміль», «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче», «Та ой як крикнув же козак» та в інших піснях і народних думах, які відіграли важливу роль у вихованні патріотич¬них почуттів.
Незважаючи на те що думи були навіяні сумними подіями — неволею, каторгою, героїчною смертю відваж¬них козаків, втратою рідних, вони одночасно пройняті гли¬боким оптимізмом, ліричним світосприйняттям. Все це ста¬новило характерну рису національної психології україн¬ського народу.
В духовній культурі українського народу здавна важ¬ливе місце займали звичаї та обряди, регулюючи поведінку людей у сімейному і громадському житті. Своїми коріння¬ми вони сягають доби родоплемінних відносин, пов'язаних з побутом скотарських і землеробських племен, а також з системою язичницьких вірувань. Найбільш важливі серед них — обряди, пов'язані з одруженням, народженням ди¬тини, похоронами.
Весіллям здавна відзначали появу нової сім'ї. Його справляли у вільний від польових робіт час. Одним.з еле¬ментів весільного обряду було викрадення нареченої, про що згадує ще автор «Повісті временннх літ». Весільний обряд супроводжувався звичаєм викупу нареченої. Моло¬дий давав «вино» — робив подарунки родині нареченої. Шлюбний обряд складався із сватання, заручин і весілля. Зміст сватання полягав в укладенні попередньої угоди між представниками молодого — старостами й батьками молодої. Після сватання, якому передували оглядини, відбува¬лося заручення з участю родичів наречених, яке проходило в урочистій обстановці.
Центральною подією шлюбного обряду було весілля, яке супроводжувалося викупом молодої та відрізанням її коси. Згодом на зміну йому прийшло розплітання коси, покри¬вання голови хусткою, розподіл короваю тощо. Однією з особливостей шлюбу за українським звичаєм було вільне розлучення, з яким довго боролися церква і світська влада.
Урочисто відзначалися також родини, хрестини, ново¬сілля. Якщо на родини нікого спеціально не запрошували, то в хрестинах брало участь більш широке коло родичів і сусідів. Для хрестин вибирали кумів, особливу роль вико¬нували баби-повитухи. В обрядах, які здійснювались над новонародженим, зберігався відгомін жертвоприношення давнім язичницьким божествам.
Святкування обряду народження супроводжувалося ря¬дом магічних дій, які мали принести дитині здоров'я, щас¬тя, благополуччя. Дитину загортали у вивернутий вовною догори кожух, клали біля неї металеві вироби, що було пов'язано з давнім їх обожненням. Обов'язковим був обряд «очищення» спочатку баби-повитухи, а згодом і породіллі. Він полягав у ритуальному обмиванні рук водою і був пов'язаний з давніми язичницькими віруваннями у свя¬щенну силу води.
З утвердженням християнства запроваджується церков¬ний обряд хрещення дитини, оскільки вважалося, що лише після церковного таїнства хрещення вона прилучається до людського суспільства. Хрещеними батьками, як правило, обирали близьких родичів — братів матері і сестер батька. Пізніше до обряду хрещення стали запрошувати приятелів, сусідів.
Похорони також супроводжувалися певними обрядами, магічними діями, які є відгомоном давнього культу предків. У плачах-голосіннях, якими супроводжувався даний обряд, розповідалося про тяжку втрату батьків, дітей, прославля¬лися їх добрі серця, трудолюбиві руки. Пам'ять покійника вшановувалась на поминках, де близькі ділились своїми спогадами.
Обряд поховання був найбільш християнізованим. Церк¬ва запроваджувала обов'язкові поминання душ покійних через 9, 40 днів, а також через рік, дотримання яких стало морально-етичною нормою. • В духовній культурі українського народу значне місце займали аграрно-календарні обряди. В них перепліталися знання про природу з магічними діями, які мали забезпе¬чити плодючість землі і тварин, принести людині достаток і благополуччя. Вони збігалися з циклами основних-сіль¬ськогосподарських робіт. Найбільші свята припадали на дні зимового та літнього сонцестояння, весняного рівно¬дення.
Серед низки зимових свят українців особливо виділяв¬ся період Дванадцятидення (Святки) з кульмінаційними датами 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення).
Навколо цих дат церковного та громадянського кален¬даря протягом віків склався надзвичайно багатий комп¬лекс звичаєвості.
Одним із центральних свят залишалося вшанування язичницького бога Коляди. Сила традиції відіграла тут велику роль. Напередодні Різдва готували різні страви, серед яких обов'язковою була кутя, святково прибирали хату, накривали стіл. Кутю ставили поряд- зі снопом жита чи пшениці, символізуючи врожай у наступному році. Важ¬ливим елементом даного свята було колядування — поздо¬ровлення та добрі побажання, які висловлювалися у формі пісень-колядок.
Святкування Нового року супроводжувалося різними обрядами, серед яких обов'язковим було приготування куті, спільна трапеза з родичами і сусідами, щедрування у вечір під Новий рік і посипання зерном у день Нового року. Об¬ряд посипання зерном означав побажання здоров'я та доб¬робуту, які може принести тільки урожайний рік.
Прихід весни святкувався українцями як одне з най¬більш очікуваних свят і супроводжувався різними обря¬дами, серед яких найпоширенішими були проводи зими. Вони одержали назву масляної. Великою популярністю користувалися обряди, присвячені зустрічі весни — свято веснянки, яке відзначалось у квітні-травні кожного року. Складовою частиною такого обряду було випікання ри¬туального хліба, який символізував сподівання хлібороба на багатий урожай.
Серед весняних свят українців найбільшим багатством обрядових дій та звичаїв виділявся великодній цикл. Уста-новлене християнською церквою на честь чудесного воскре-сіння Ісуса Христа свято Пасхи (Великодня) у народному побуті чітко утримувало елементи язичницької весняної ритуалістики. До них слід віднести випікання обрядового печива, фарбування яєць, весняні ігри і танці молоді, культ предків, аграрно-магічні, апотропеїчні, очисні обряди тощо.
До весняного циклу обрядовості входили так звані «Ру¬салії». про як' є згадки в давньоруських літописах. Вони співпадали з приходом літа, а пізніше були приурочені до християнського свята «Трійці», яке в народі називали «Зе¬леною неділею». Зберігся обряд прикрашати будинки, жит¬лові приміщення та подвір'я гілками зеленого дерева, по¬сипати долівки зеленою травою. Даним ритуалам припису¬вався характер магічних дій, оскільки гілки дерев, зелена трава були симзолом родючості.
Язичницьке старослов'янське свято Купала з давніх-да¬вен відзначалося 24 червня й збігалося з літнім сонце¬стоянням. Православна церква пристосувала його до свят¬кування Іоанна Предтечі. Серед обрядів, якими супрово¬джувалося дане свято, найбільше поширення отримало пле¬тіння вінків з різних квітів і трав, розпалювання вогнищ і перестрибування через них, купання або обливання водою, що означало очищення.
В обрядовості, віруваннях та повір'ях українців важ¬ливу роль відігравав хліб, який супроводжував людину від народження до смерті. З хлібом батько запрошував на хрестини, з хлібом йшли свататися, запрошували на весіл¬ля. Коровай у весільному обряді грав одну з головних ролей. Хлібом і сіллю мати благословляла молодих до він¬ця і ним зустрічала, хлібом і сіллю вітали гостей. У пер¬ший день сівби господар клав хліб із сіллю на межі, щоб був добрий урожай.
3. РОЗВРЇТОК ОСВІТИ І НАУКОВИХ ЗНАНЬ. ПОЧАТОК КНИГОДРУКУВАННЯ. КУЛЬТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ П. МОГИЛИ
У процесі формування українського етносу світоглядні функції в суспільстві виконувала насамперед релігія. Релі¬гійні уявлення накладали свій відбиток на естетичні смаки і морально-етичні уподобання, впливали на жанрову струк¬туру художньої культури.
Головними осередками культури, як у попередні часи, залишалися князівські двори, монастирі та церкви. У них зосереджувалися освічені люди, велось літописання, пере-писували й перекладали книги.
У період феодальної роздробленості важливу роль у культурному розвитку українського етносу поряд з Києвом та Черніговим стали відігравати міста Галицької землі — Галич, Холм, Перемишль, Львів, а також Волинської — Володимир та Луцьк. Проте Київ продовжував зберігати свої давні традиції в духовному житті слов'янських наро¬дів.
Найбільш освіченим на Україні у той час було духовен¬ство, в руках якого зосереджувались школи. Значна час¬тина письменних людей була серед шляхти і- ремісників. Письменні люди, знавці іноземних мов працювали у кня¬зівських та єпископських канцеляріях, готували тексти гра¬мот, вели дипломатичне листування.
Загарбання українських земель польськими та литов¬ськими феодалами в другій половині XIV ст. завдало від¬чутних втрат українській культурі. Разом з тим у цей період йшов безперервний процес багатостороннього спіл¬кування українського, білоруського і литовського народів, розширення взаємовпливів у сфері культури. Наприклад, реформація, яка почалася в Європі у першій половині XVI ст., сприяла поширенню у Польщі гуманістичних і протестантських течій. У свою чергу, прогресивні ідеї, шо поширювалися у Польщі, мали велике значення для укра¬їнської культури. Розвиткові прогресивних традицій в куль¬турах обох народів сприяла боротьба з феодальною реак¬цією у формі контрреформації.
Разом з тим слід зауважити, що в умовах національно-релігійного гніту розвиток духовної культури українського народу здійснювався повільно. Школи, як правило, існу¬вали при монастирях, церквах або маєтках великих фео¬далів. Учні отримували в них елементарні знання з пись¬ма та арифметики. Більш повну освіту можна було здобу¬ти при великих монастирях, однак монастирська освіта була обмеженою, навчання велося латинською мовою. Крім православних шкіл у деяких містах Галичини і За¬карпаття діяли школи при католицьких костьолах. Найста¬рішою серед них була школа Львівської латинської кафед¬ри, у якій у середині XVI ст. навчання мало схоластичнї?й характер.
У XV—першій половині XVI ст. багато вихідців з Ук¬раїни здобували освіту в Краківському, Празькому та Бо¬лонському університетах. У списках студентів Краківського університету знайдено понад ЗО імен уродженців Дрогоби¬ча та 70 — із Самбора. У цьому університеті навчалися студенти з Києва, Львова, Глинян, Мостиськи та інших міст. При Карловому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси.
У другій половині XVI—першій половині XVII ст. на Україні продовжували діяти елементарні школи при церк¬вах і монастирях, однак це вже не відповідало вимогам часу. Потреби суспільства вимагали освічених людей як для господарської, так і культурно-просвітницької діяль¬ності. За розв'язання цього завдання взялося не духовен¬ство, а світські кола — окремі магнати, шляхта і особливе міщани, які стали об'єднуватись у братства.
У цей час виникає новий тип школи — греко-слов'яно-латинська, в якій давньоруські культурно-освітні традиції поєднувалися з позитивними досягненнями західноєвропей-ської школи і науки того часу. Даний тип школи став ви-значальним у розвитку освіти на східно-слов'янських зем¬лях протягом тривалого часу.
Першою навчальною установою такого типу на Україні стала Острозька вища школа, заснована близько 1576 р. відомим діячем і меценатом української культури князем Костянтином Острозьким (1526—1608 рр.). Сучасники на¬зивали її «тримовним ліцеєм», бо навчали в ній трьох мов:
грецької, церковно-слов'янської й латинської, а ще — «Греко-слов'янською Академією».
Острозька школа згуртувала навколо себе відомих на той час діячів культури. Письменник Герасим Смотрицький (перша пол. XVI ст.—1594 рр.) став її ректором. На ни¬ві освіти і культури плідно працювали друкар Іван Федоров (р. н. невід.—1583 р.), священик Дем'ян Наливайко (р. н. невід.—1627 р., рідний брат Северина Наливайка), чернець Василь Суразький, публіцист Клірик Острозький  та ін.
В Острозькій школі викладався курс «семи вільних мистецтв», який складався із предметів тривіума (грама¬тика, риторика, діалектика) і квадривіума (арифметика, геометрія, астрономія, музика). За свідченням відомого церковного та культурного діяча України Захарія Копистенського (р. н. невід.—1627 р.) в Острозькій школі пра¬цювали талановиті педагоги-оратори, рівні Демосфену і Софоклу, відомі на той час вчені у галузі грецької, сло¬в'янської та латинської мов, математики та астрономії. Се¬ред іноземних вчених, які співпрацювали з академією, були Кшиштоф Казимирський, професор астрономії з Кракова Ян Лятос і високоосвічений Кирил Лукарис, що згодом став патріархом Константинопольським.
В кінці XVI ст. Острозька школа стала поступово зане-падати. Причиною того було посилення національно-релі-гійного гніту після проголошення Брестської церковної унії та смерть її мецената Костянтина Острозького (1608 р.). Його послідовники, прийнявши католицизм, не були заці¬кавлені у продовженні діяльності школи, яка вела активну боротьбу проти католицької експансії. У 1624 р. в Острозі осіли єзуїти, які відкрили там свій колегіум. Практично з того часу школа припинила свою діяльність.
У розвитку освіти на Україні в кінці XVI—на початку XVII ст. важливу роль відіграли братські школи. Провід¬ною серед них була школа Львівського Успенського Брат¬ства, організована у 1586 р. Стефаном Зизанієм, Юрієм Рогатинцем, Іваном Красовським та іншими діячами укра¬їнської культури. У подальшій діяльності школи важливу роль відіграли такі відомі вчені і письменники, як Лаврен-тій Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький та Іван Борецький (майбутній митрополит Іов), Сильвестр Косів та ін. Професора філософії цієї школи Ісаю Козловського запросив у 1631 р. митрополит Петро Могила викладати в Київській Академії. Зразково поставленою справою нав¬чання та виховання школа прагнула підготувати учителів і священиків до практичної роботи на ниві освіти, щоб протидіяти впливу антиукраїнських єзуїтських шкіл. Сту¬денти школи виступали прилюдно з промовами, а митро¬полит Михайло Рогоза навіть дозволив кращим учням про¬повідувати в церквах.
Навчання у братських школах починалося з оволодіння слов'янською граматикою, прищеплення навичок читання та письма, вивчення грецької мови. У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова, знання якої дава¬ло змогу учням знайомитися з досягненнями західноєвро¬пейської науки та літератури. До програм братських шкіл були включені поетика, риторика, музика, які мали важли¬ве культурно-просвітнє значення.
Наприкінці XVI—на початку XVII ст. братські школи діяли в багатьох містах України. Крім Львова і Луцька вони були організовані у Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі. Городку, Комарні, Кременці та інших містах. Всі вони будувалися за принципами Львівської братської шко¬ли, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчальними посібниками, а іноді й вчительськими кадрами.
При активній підтримці Львівської братської школи було видано три підручники: «Буквар» І. Федорова (Львів, 1574 р.); граматику «Адельфотес» (1591 р.); «Граматику словенську» (Вільно, 1619 р.). Граматика «Адельфотес» була написана під керівництвом запрошеного до Львова визначного грецького філолога архієпископа Арсенія дво¬ма мовами: грецькою та староукраїнською і була призна¬чена не тільки для вивчення мови. Даний підручник служив вступом до вивчення інших наук: діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, медицини та богослов'я.
У 1615 р. була заснована Київська братська школа. Організаторами братства та засновниками школи були ки¬ївські міщани, вчені Захарія Копистенський, Тарасій Земка та Памво Беринда. Навчання тут проходило за таким же принципом, як і у Львівській братській школі.
На початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїт¬ські школи. Перша з них була створена в Ярославі (1575 р.), потім у Львові та Луцьку (1608 р.), Києві (1615 р.), Кам'янці-Подільському та Острозі (1624 р.), Уж¬городі (1646 р.) та в інших містах.
Мета єзуїтів полягала в тому, щоб зміцнити позиції католицизму, які були підірвані- розмахом реформаційного руху, активізувати його експансію на Схід шляхом ідеоло-гічного впливу на маси за допомогою шкільної освіти. Єзуїтські школи, як правило, діяли у великих містах і бу¬ли розраховані на молодь. Навчання у них проводилось протягом пяти років. У І—III класах вивчали граматику латинської, грецької, польської, а подекуди й церковносло¬в'янської мов. Домінуюче місце відводилось латинській мові, на якій і велося навчання. У IV—V класах вивчали риторику і діалектику. Випускники єзуїтських шкіл вміли вести дискусії з протестантами та православними.
Важливим осередком освіти і наукових знань на Україні була Київська колегія, яка утворилася в 1632 р. внаслідок об'єднання Київської та Лаврської братських шкіл П. Мо¬гилою. За своєю структурою вона мала сім класів: підго¬товчий (елементарний), три молодших і три старших. У підготовчому і молодших класах вивчались церковносло¬в'янська, книжна українська, польська, латинська і грець¬ка мови. Пізніше до програми було включено вивчення західноєвропейських мов. У старших класах вивчались пое¬тика, риторика, філософія і частково богослов'я. Учні ко¬легії отримували знання і з інших предметів.
За рівнем викладання та глибиною наукових знань, що їх отримували учні, Київська колегія була близькою до за-хідноєвропейських університетів. У ній викладали відомі вчені та громадські діячі, педагоги з філософії — Ісая Козловський, поетики — Антоній Пацієвський, риторики — Сильвестр Косов.
У першій половині XVII ст. Київська колегія стала своєрідним центром розвитку наукових знань на Україні, навколо неї згуртувались найкращі наукові та літературні сили. Викладачі колегії зробили помітний внесок у роз¬виток вітчизняної філософської та історичної науки. У ЗО— 40-х роках XVII ст. філософію у колегії викладав Йосип Кононович-Горбацький, філософські погляди якого базува¬лись на стихійно-матеріалістичному сприйнятті світу. Його ідеї стримали дальший розвиток у філософських курсах інших викладачів, зокрема Інокентія Гізеля. Прочитаний ним курс психології свідчив про частковий відхід автора від середньовічної схоластики, бажання пояснити можли¬вість пізнання людського розуму з позицій сенсуалізму.
Одночасно з філософською думкою розвивалась історич¬на. Підвищений інтерес до історичного минулого свідчив про ріст національної самосвідомості українського народу, що позначилося на піднесенні національно-визвольної бо¬ротьби проти панування шляхетської Польщі.
Багато місця в історичній літературі того часу відводи¬лось козацтву, яке в кінці XVI—на початку XVII ст. пере-творювалось у важливу суспільно-політичну силу, котра бо-ролась за соціальне та національне визволення українсько¬го народу.
На фоні духовної культури українського народу виді¬ляється постать визначного церковного і культурного діяча, теолога і реформатора, вченого та організатора української вищої школи Петра Могили (1597—1647 рр.). Він був на¬щадком молдавської княжої династії, спорідненої з україн¬ськими і польськими аристократичними родами.
П. Могила виховувався в Україні під керівництвом учи¬телів Львівської братської школи. Вищу освіту одержав у Західній Європі, де студіював теологію. Як архімандрит Києво-Печерської лаври, він 1627 р. був висвячений на єпи¬скопа у Львові, потім протягом чотирнадцяти років пере¬бував на посаді київського митрополита. Його діяльність охоплює широкі сфери церковного і культурного життя того періоду історії України, який по праву можна назвати Могилянською добою. Він є автором ряду книг («Єванге¬ліє учительне», 1616 р.; «Анфологіон», 1636 р.), численних полемічних проповідей.
П. Могила, будучії архімандритом Києво-Печерського монастиря, у 1629 р. склав «Літургаріон або Служебник», в якому подано текст літургії та інших молитв і обрядових звичаїв, властивих тільки українській церкві. Разом з ігу¬меном цього ж монастиря І. Трохимовичем П. Могила був співавтором епохального твору цієї доби «Православне ісповідання віри». Даний катехізис подає основи віри пра¬вославної церкви, очищеної від чужих впливів. За прове¬дену роботу ГІ. Могила був нагороджений ступенем докто¬ра богословських наук. Цей твір був поширений також І серед неправославних християнських народів, а в Україні заліішився єдиним підручником у навчанні віри аж до XIX ст. Крім того. П. Могила був автором «Требника», в якому описаний порядок богослужень, зв'язаних з різни¬ми обставинами: кг випадок недуги, неврожаю, посвячення нової хати тощо.
П. Могила доклав багато зусиль для піднесення Київ¬ського Богоявленського братства. Він провів реформу Ки¬ївської братської школи на зразок західноєвропейських колегій і з того часу вона стала називатися Києво-Моги-лянською академією. Навколо академії він згуртував ви¬значних учених-теологів. Столицю України Київ називали тоді Могилянськими Атенами. За рахунок прибутків мона¬стирів П. Могила організував перебудову церкви Київської Софії і Спаса та провів розкопки руїн Десятинної церкві. Він також здійснив заходи для канонізації всіх печорських угодників.
Освіта і шкільництво в Україні тісно пов'язані з розвит¬ком друкарської справи. Епохальний винахід друку в Єв¬ропі започаткував німецький винахідник Й. Гутенберг, який в 40-х роках XV ст. розробив технологію друкарського про¬цесу. Він винайшов спосіб виготовлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер і сконструював друкар¬ський прес. Цей винахід швидко поширився на всі країни Західної Європи. В XV ст. перші друкарні виникають у ве¬ликих слов'янських містах — Празі та Кракові, а з почат¬ком XVI ст. — на україньсько-білоруських і литовських землях.
Точна дата початку книгодрукування на українських землях нам невідома. Дослідники тривалий час дотриму¬вались думки, що першою друкованою книгою був «Апо¬стол», виданий у Львові Іваном Федоровим у 1574 р.
Разом із Петром Мстиславцем вони заснували у 1564 р. друкарню в Москві, де видали «Апостол», а в 1565 р. «Часовник» для церковних потреб. Однак діяльність першо-друкарів у Москві тривала недовго. Переслідувані властя¬ми світськими і духовними, вони змушені були виїхати у Велике князівство Литовське. Тут у маєтку литовського гетьмана Г. Ходкевича, потомка давнього українського ро¬ду, в м. Заблудові друкарі видали у 1568—1569 рр. «Єван¬геліє учительне» і «Псалтир». Після того їх дороги розі¬йшлися: Петро Мстиславець переїхав до Вільна і з допо¬могою міщан Кузьми та Луки Мамоничів відкрив друкар¬ню, де було видано «Євангеліє» (1575 р.) і «Псалтир» (1576 р.). В свою чергу, Іван Федоров у Заблудові опублі¬кував «Псалтир з часословцем» (1570 р.). На цьому Заблудівська друкарня припинила свою діяльність.
Наприкінці 1572 р. Іван Федоров переїхав до Львова — важливого на той час економічного і культурного центру України. Тут за допомогою міщан він заснував друкарню і 1574 р. видав «Апостол» і «Буквар» («Азбуку»). Вихід у світ «Апостола» — знаменна подія в історії української культури. Дана книга сприяла розвиткові українського письменства, яке відіграло важливу роль у захисті україн¬ської національної церкви і національної справи взагалі. Наприкінці львівського видання «Апостола» І. Федоров помістив герб Львова і свій власний герб, що був своєрід¬ним екслібрисом знаменитого друкаря. У післямові до «Букваря» він писав, що мав намір подбати і про видання інших потрібних книг. Це йому вдалося здійснити за допо¬могою князя К. Острозького в м. Острозі. Він надрукував «Буквар» (1578 р.) для потреб заснованої там школи, «Біблію» (1581 р.) — перше повне видання слов'янською мовою. Повернувшись до Львова в 1582 р., друкар через ряд матеріальних ускладнень не зміг продовжувати дру-карсько-видавничу діяльність.
Іван Федоров помер 15 грудня 1583 р. і був похований на території Онуфріївського монастиря. На його могилі вдячні львівські міщани встановили надгробок з напи¬сом: «...друкованіє занедбалое обновил». Місце поховання і надгробок не збереглися, а напис дав поштовх для ви¬никнення нових гіпотез про існування книгодрукування на Україні до Івана Федорова.
Одна із таких гіпотез пов'язана з іменем львівського міщанина Стефана Дропана, який у 1463 р. відновив Онуфріївський монастир, заснований ще князем Левом Данило-вичем. У документах XVII ст. є згадка про те, що у 1460 р.
С. Дропан подарував монастиреві власну друкарню. Цю гіпотезу підтримує сучасний дослідник історії книгодруку-вання в Україні О. Мацюк *. Документальні дані про це знайдено у книжкових фондах василіанських монастирів Центрального Державного Історичного Архіву у Львові. Незважаючи на відсутність дофедорівських стародруків, гіпотеза про початок книгодрукування в Україні до І. Фе¬дорова має право на існування.
Слідом за львівською та острозькою друкарнями були організовані й інші, які діяли не лише у містах (Київ, Ро¬гатин), але й в селах при монастирях (Крилос, Стрятин, Почаїв, Угерці).
Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили С. Будзина, Т. Земка, Я. Шеліга, С. Рогаля, мандрівний друкар П. Людкевич та ін.
Серед стародруків у XVI ст. з'явились численні твори українською мовою, а також переклади з південно-слов'ян-ських оригінальних творів. Визначною пам'яткою переклад¬ної літератури є «Пересопницьке Євангеліє», перекладене з болгарської мови на слов'яно-руську Михайлом Василевичем із Сянока (1556—1561 рр.). Дана книга знаменита тим, що вона є найкращим зразком української мови того часу і особливо славиться своїм винятковим мистецьким оформленням.
4. ІДЕЇ РЕНЕСАНСУ В УКРАЇНІ. ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА. ЛІТОПИСАННЯ
Розвиток освіти та книгодрукування в Україні у XVI— першій половині XVII ст. позначився і на літературному житті. Проблематика письменства цієї доби зумовлювалась татарським лихоліттям, литовським та польським понево-ленням, міжусобними чварами місцевих феодалів, а також єретичними рухами. Вона знайшла своє відображення в ораторсько-учительних, агіографічних, історико-публіцистичних та полемічних творах.
Тогочасний літературний процес в Україні розвивався під впливом болгарського і сербського письменства. В 1375 р. митрополитом Київським і Литовським став учень і послідовник болгарського патріарха Євтимія Тирновського — Кипріян. Згодом він же стає і митрополитом Мос¬ковським. Його родич Григорій Цамблак у 1415—1418 рр. займає митрополичий трон українських і білоруських зе¬мель за Великого князівства Литовського. Ставши митро¬политами православних церков, болгарські письменники-проповідники мали великий вплив на духовне життя Ук¬раїни. Вони написали чимало послань, грамот, житій, по¬хвал, урочистих промов, яким був притаманний риторичний стиль, поєднаний зі складними художніми засобами, витон¬ченістю малюнка, драматизованим описом природи.
Українська культура початку XVI—першої половини XVII ст. переживала етап свого Відродження. Характер¬ними її ознаками було поширення ідей гуманізму, яскраво виражений антропоцентризм ренесансного мислення, що утверджувало велич і винятковість земної людини, пробу¬джувало інтерес до людських цінностей. Найбільш яскраво це проявилося в українській літературі, яка творилася ла¬тинською мовою.
У розвитку ренесансного гуманізму на Україні можна виділити три етапи. Перший (приблизно до середини XVI ст.) типологічне схожий з раннім італійським. У цей час гуманістів цікавлять суспільно-політична проблематика, питання етики та естетики. У другому періоді (з другої половини XVI—до початку XVII ст.) відбувається інтен¬сивна розробка ранньогуманістичних ідей в переплетенні з реформаційними, а також з ідеями візантійського Відро¬дження, активно формується історична самосвідомість ук¬раїнського народу, розвивається ідеал гуманістичного па¬тріотизму. Останній припадає на другу третину XVII—по¬чаток XVIII ст. Протягом цього часу розроблявся весь комплекс гуманістичних ідей у значно меншому перепле¬тінні з реформаційними, які у цей період відкидались.
Основоположниками гуманістичної культури в Україні у XV—XVI ст. слід вважати таких діячів і вчених, як Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш з Нового Мяста, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобут¬тя вищої освіти у західноєвропейських навчальних закла¬дах діяли на українській території у так званому Руському воєводстві.
До українських гуманістів XV—XVI ст. ми відносили лише тих, хто сам усвідомлював себе українцем («руси¬ном») і постійно на цьому наголошував. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не бралися до уваги. Однак це не означає, що українські гуманісти того періоду не можуть бути одночасно зараховані і до діячів польської куль¬тури.
У становленні ренесансної течії української культури помітну роль відіграли також польсько-українські поети Григорій Русин із Самбора, Себастіан Кльонович, Шимон Шимонович та ін.
Поширення гуманістичних ідей на Україні започаткував Юрій Дрогобич (Юрій Котермак, Георгій із Русі, Юрій зі Львова), який народився у Дрогобичі близько 1450 р. Ви¬щу освіту здобув у Краківському та Болонському універси¬тетах — найбільших у той час гуманістичних центрах Єв¬ропи. Згодом у Болонському університеті він здобув ступінь доктора філософії та медицини, де протягом 1478— 1482 рр. викладав медицину й астрономію. У 1481—1482 рр. займав там же посаду ректора університету медицини та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини та астрономії (1487—1494 рр.). По¬мер Ю. Дрогобич у 1494 р.
Юрій Дрогобич написав працю «Прогностична оцінка поточного 1483 року», яка була опублікована того ж таки року в Римі. В ній викладено окремі наукові знання з фі¬лософії, астрономії, географії, зокрема вперше подано гео¬графічні координати таких міст, як Львів, Дрогобич, Моск¬ва, Вільно, Феодосія (Кафа). Це була перша друкована книга, автором якої був українець за походженням. Відо¬мі також його праці «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року», «Трактат з шести розділів про за¬темнення» (1490 р.). Праці Ю. Дрогобича були відомі в той час у багатьох країнах Європи, зокрема в Італії, Франції, Німеччині. Угорщині, їх переписував для себе відомий німецький вчений-гуманіст Гартман Шедель.
Одним із перших гуманістичних поетів України та зачи-нателів польської гуманістичної поезії став Павло Русин із Кросна (близько 1470—1517 рр.). Навчався у Краківському та Грейсвальдсько.\іу (Німеччина) університетах. В остан¬ньому працював бакалавром вільних мистецтв. У 1506 р. переїхав до Краківського університету, де на посаді магі¬стра викладав римську літературу. Деякий час вчителю¬вав в Угорщині. Свої вірші писав латинською мовою. На думку польських істориків літератури, Павло Русин ста¬новить цілу епоху в історії польсько-латинської поезії.
Помітним здобутком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509 р.).
Павло Русин захоплювався творами античних письменників Ціцерона, Горація, Овідія, Персія. Він був першим гумані-стичним поетом в українській літературі і одночасно осно-воположником гуманістичної латинської поезії в Польсько¬му королівстві.
Лукаш з Нового Мяста (р. н. невід.—помер бл. 1542 р.) народився поблизу Самбора в містечку Нове Місто. У 1513 р. вступив до Краківського університету, де у 1517 р. отримав ступінь бакалавра, а згодом магістра вільних ми¬стецтв. Викладав філософію у цьому ж вузі. У 1522 р. Лу¬каш видав укладений ним для студентів університету під¬ручник з епістолярного мистецтва з присвятою своєму зем¬ляку — ректорові Краківського університету Станіславу Білому.
Найвизначнішою постаттю в східнослов'янській культурі доби Відродження був Станіслав Оріховський — Роксолан (1513—1566 рр.). Він народився в с. Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Потім навчався в Краківському, Ві¬денському, Віттенберзькому, Падуанському та Болонському університетах, а також удосконалював свої знання у Ве¬неції, Римі, Лейпцігу. У 1543 р. після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, де займався суспільно-політичною діяльністю.
Прозові та публіцистичні твори С. Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543—1544 рр.), «Напущення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548 рр.), «Хрещення в Русинів», памфлет «Розрив з Римом» відзна-чаються художньою досконалістю і можуть бути відне¬сені до блискучих зразків української полемічної літера¬тури.
Твори Станіслава Оріховського були добре відомі не лише на Україні, але й за її межами, їх читали в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Не випадково у Західній Єв¬ропі його .називали «українським Демосфеном» та «сучас¬ним Ціцероном». Гуманістичне світобачення С. Оріховсько¬го проявлялося у схилянні перед величчю наділеної розу¬мом людини, яка пізнає свою божественну природу і нав¬колишній світ. Він. виходив з того, що розум людини, ося¬яний знаннями, дає їй змогу набути справді людських рис й позбутися «злості і тваринної грубості». Письменник на¬давав великого значення особистій доброчесності, що свід¬чило про індивідуалізацію його етичних поглядів. Він роз¬глядав земне життя як унікальну цінність, найвище благо для людини.
Про поширення ідей гуманізму серед українських мис¬лителів та письменників в другій половині XVI—першій половині XVII ст. свідчать твори ректора Київської брат¬ської школи К. Саковича, професора Києво-Могилянської колегії І. Гізеля, відомих культурно-освітніх діячів та письменників Д. Наливайка, К. Транквіліона, Л. Зизанія. Визнаючи головним змістом людського життя ідею слу¬жіння Богові, вони одночасно підкреслювали активне, твор¬че начало в людині, наголошували на гармонійній єдності душі і тіла, обстоювали ідею земного подвигу людини, який можна здійснити на ниві художньої творчості, громадської діяльності для спільного добра.
Українські гуманісти епохи Відродження відіграли важ¬ливу роль у розвитку національної культури, суспільної свідомості, філософії. Вони були носіями високої освіче¬ності, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва, справили позитивний вплив на освіту, письменство та лі¬тературу.
В кінці XVI—на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ. його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Полеміка між православни¬ми і католиками велася не стільки навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу.
Письменники-полемісти (Герасим і Мелетій Смотрицькі. Іван Вишенськнй, Василь Суразький, анонімні автори «Пе-рестороги», Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистенський) обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, мораль¬ний занепад, зраду інтересам українського народу. Одно¬часно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність роз¬ширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихо¬ванні молоді.
Першим визначним полемістом був вихованець, а зго¬дом ректор Острозької школи Герасим Смотрицький (пер¬ша половина XVI ст.—1594 р.), автор книги «Ключ цар¬ства небесного», Б якій гостро критикував твір П. Скарги «Про єдність Церкви Божої», а також книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямована проти українського народу і його куль¬тури.
Брестська унія 1596 р. ще більше поглибила релігійні суперечки між українськими православними і католиками. Тодішніх греко-католиків підтримував П. Скарга («На за¬хист Берестейської унії», 1597 р.). У відповідь православні видали збірку документальних матеріалів польською мо¬вою, в якій стверджувалась думка про иеправосильність рішень уніатської частини Брестського собору. Найсильні-шого удару по творцях і оборонцях унії завдав твір острозь-кого шляхтича М. Броневського «Апокрисис», який писав під псевдонімом Хрнстофор Філалет. У цьому полемічному творі викривалося підступництво греко-католицьких єписко¬пів, підтверджувалася законність проведеного у Бресті со¬бору православної церкви. Автор цього твору викриває і засуджує політику польського уряду, яка була спрямована проти українського народу, і вимагає демократичних прав для українців.
У вогненному наступі православної полеміки виділя¬ється анонімний твір «Пересторога», автор якого викриває ті егоїстичні мотиви, якими керувалися греко-католицькі єпископи. З боку греко-католиків виступив Іпатій Потій. У 1599 р. він опублікував українською мовою «Антиапокрисис» — пристрасну відповідь на полемічний вис/гуп М. Броневського.
Найяскравішим українським письменником даного пе¬ріоду був Іван Вишенський (між 1545-50—1620 рр.), який зарекомендував себе фанатичним оборонцем православ¬них традицій. У своїх прозових творах, таких, як «Послан¬ня єпископам — відступникам від православ'я», «Короткослівна відповідь П. Скарзі», він безжалісно таврує греко-католиків.
Одночасно І. Вишенський критикує і православних, під-креслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їх¬ньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідаль¬них за сумне становище церкви. Український письменник був ка той час єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їх визискувачів. У боротьбі з вадами українського суспільства він бачив єдиний шлях — повернутися до давньої православної віри.
Твори письменників-полемістів сприяли піднесенню рівнів національної свідомості українців, розуміння ними сво¬го місця в навколишньому світі. Разом з тим культурна конфронтація з поляками дорого обійшлася українцям. Ве¬личезна більшість української шлях-ти прийняла католицизм і згодом полонізувалась. Внаслідок того українці втратили свою еліту — шляхту. Іншим побічним продуктом конфронтації між православними і католиками став поділ українців на православних і уніатів (греко-католиків). Ра¬зом з тим релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.
Поряд з полемічною літературою наприкінці XVI—по¬чатку XVII ст. розвивалась поезія. Кращі зразки віршова¬них творів того часу належать Памво Беринді, Касіяну Саковнчу, Григорію Желиборському, Григорію Кирницькому.
У багатьох творах виразно простежуються риси нового барокового стилю, який займав у цей час панівне стано¬вище в європейській культурі. Згодом даний стиль посяде провідні позиції в українському літературному процесі дру¬гої половини XVII ст.
Серед літературних жанрів України початку XIV—пер¬шої половини XVII ст. важливе місце займає літописання. Літописні пам'ятки цього періоду головним чином біло¬руського походження, їх інколи називають західноруськи-ми. Серед них найближчим до історіографії Україні! є «Супрасльський літопис», складений у Супрасльському мо¬настирі біля Бялистока в першій половині XVI ст. Він складається з двох частин: скороченого Новгородського лі¬топису, що охоплює події з найдавніших часів до 1382 р., і Короткого Київського літопису, який дає опис подій від 862 до 1515 рр.
До української історіографії близький за своїм змістом і стилем «Літопис Биховця», доведений до 1506 р., а також «Баркулабівський літопис», де висвітлюються події в Ук¬раїні і Білорусії від середини XVI до XVII ст. Тут ми зна¬ходимо цікаві матеріали про соціально-економічні та полі¬тичні відносини в тодішній Україні, про боротьбу право¬славного табору з католицизмом, про повстання та страту С. Наливайка, а також записи побутового змісту.
Однією з найцікавіших пам'яток історичної думки є Густинський літопис («Кройніка»), складений близько 1623—1627 рр. визначним тогочасним письменником Захарією Копистенським і переписаний у 1670 р. ієромонахом Михайлом Лосицьким. Характерною особливістю даного лі¬топису є наявність у ньому літературних вставок, у яких йдеться про початок письменства, походження назви "«Русь», виникнення козацтва, збереження в обрядовій культурі українського народу язичеських вірувань. Автор розповідає про святкування Купала, колядування на Різд¬во, шанування бога Ладо тощо.
Народністю мови, образністю викладу відзначається Львівський літопис, який охоплює події місцевого і загаль-ноукраїнського значення 1498—1649 рр. Він зберігся у збірнику різних творів і матеріалів, переписаних Михайлом Гунашевським. У цьому літописі найдокладніше описана історія України 20—30-х років XVII ст., зокрема селянсько-козацьке повстання 1630 р. під керівництвом Т. Федоро¬вича.
Невеликий за обсягом літопис було складено у Хміль¬нику на Поділлі (1636—1650 рр.). Він свідчить про даль¬ше проникнення у літописання фольклорних образів, живої мови. Велика увага у цьому тв.орі приділяється селянсько-козацькому повстанню 1637—1638 рр. і особливо першому періоду народно-визвольної війни 1648—1654 рр. під керів-ництвом Б. Хмельніїцького, до якого літописець ставиться .з симпатією.
5. МУЗИКА І ТЕАТР
У XIV—першій половині XVII ст. певних здобутків досягли музична культура і театральне мистецтво. Вони роз¬вивалися у тісному зв'язку з тими змінами, що відбувались в. народному побуті та звичаях, а також у діяльності ско¬морохів, мистецтво яких поєднувало спів, танець і теат¬ральні вистави. Музиканти, співці, танцюристи, як і раніше, об'єднувались навколо монастирів та єпископських кафедр. Вони створювали пісні-хвали на честь бойових подвигів князів і дружинників.
Музичну культуру постійно збагачувала усна народна творчість. У цей період продовжували розвиватися народ¬но-пісенні жанри, які були пов'язані зі самобутніми тра¬диціями східних слов'ян язичеських часів, зокрема пісні, якими супроводжувалися народні свята землеробського циклу. Зимовий цикл пісень складався з колядок і щедрі¬вок, весняний — з веснянок, гаївок, русальних пісень, вес¬няних танців та ігор, що відображали різні трудові проце¬си. Широко представлений був цикл обжинкових пісень.
Поряд з календарними розвивались різні жанри сімей¬но-обрядових і побутових пісень: весільні колискові пісні, похоронні плачі, або, як їх тоді називали, голосіння. В них, як і в піснях землеробського календарного циклу, розви¬валися риси, притаманні українській музиці.
У роки боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів виникають історичні пісні, які прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією, на-приклад, українська народна пісня про Байду. Розвиток різних видів інструментальної музики був пов'язаний з мистецтвом скоморохів, у якому тісно пере¬плітались гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні. У народному середовищі особливою популярністю кори¬стувалися такі музичні інструменти, як гудок, гуслі, сопіл¬ка, бубон, волинка та інші. В козацькому середовищі пе¬ревага надавалась сурмі, бубну, літаврам, бандурі, кобзі, лірі, цимбалам тощо.
Широкої популярності в народному побуті набули тан-цювальні жанри інструментальної музики. Зокрема, гопак і гопачок. Вони сталії відомі багатьом народам і були включені до західноєвропейських збірників органної музи¬ки того часу.
Центральне місце в українській музичній культурі зай¬мали у той час історичні пісні та думи — самобутній епіч¬ний вокально-інструментальний жанр, в якому органічно злилися трагедійність з героїчним пафосом і ліризмом, гли¬бина змісту з оригінальністю художньої форми, епічно-оповідальний характер слова з емоційністю музичного вис¬лову. Характерною особливістю цього жанру є вільна по¬будова поетичних і музикальних фраз, розгорнутий інстру¬ментальний супровід. Виконавцями історичних пісень та дум були кобзарі, які мандрували по містах і селах Украї¬ни, оспівували історичне минуле, надихаючи народ на бо¬ротьбу за волю України.
У процесі становлення української музики важливу роль відіграла музична освіта, яка поширювалась брат¬ськими школами. Саме в цей час виникає так званий партесний спів. Це багатоголосий, гармонійний спів по партіях (за голосами), який в кінці XVI ст. досяг значного про¬фесійного рівня. Це дало змогу православній церкві вико¬ристати його на противагу католицькій, де спів супрово¬джувався на органі.
У XVI—першій половині XVII ст. виникають такі жан¬ри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня зі супроводом, а також цехова інструментальна музика. Канти, як і книжна поезія, формувалися в руслі усної народної пісенності. За змістом вони поділялися на релігійно-філософські, любовні, "жартівливо-гумористичні тощо.
Розвиток інструментальної музики привів до появи у деяких містах музичних цехів на зразок ремісничих. Такі цехи виникли у Львові, Кам'янець-Подільському, на Воли¬ні. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах, в їх репертуарі були народні пісні та танці, різ¬номанітні марші. Музичні цехи сприяли розвиткові народ¬ної професійної інструментальної музики, виникненню са¬мобутніх ансамблів українських національних інструментів.
У кінці XVI ст. істотно розширюється сфера театраль¬ного мистецтва. Витоки розвитку українського театру бе¬руть свій початок від народних ігор Київської Русі. У на¬родних іграх, де широко використовувалися фольклорні твори, простежувалися елементи народної драми, панто¬міми, балету. Від 1573 р. бере свій початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Дальший розвиток театру був пов'язаний із виступами ско¬морохів — народних співаків, музикантів, танцюристів» клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників тощо. Скоморохи поділялися на осілих і мадрівних. Осілі виступали головним чином на ігрищах під час свят, на весіллях, а мандрівні об'єднувалися у ватаги і переходили з місця на місце. Комедійні сцени розігрувалися під від¬критим небом, на площах і вулицях, на ярмарках.
Джерелом мистецтва скоморохів була усна народна творчість. Однак вони були не лише виконавцями, але й творцями поезій, музичного і танцювального фольклору. Народ любив творчість скоморохів за її розважальний, естетично-сатиричний та демократичніш характер.
В останній чверті XVI ст. разом з появою братських шкіл виникає шкільний театр. Спочатку він мав лише нав¬чально-виховне значення, а з кінця XVI—першої половині! XVII ст. став використовуватися в міжконфесійній боротьбі проти католицизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної і великодньої тематики. Одним із ранніх зразків української драми є знайдене І. Франком «Слово о збу¬ренню пекла», яке було створене в Галичині або на Волині у першій половині XVII ст.
До першого десятиліття XVII ст. відноситься також по¬чаток української побутової драми. До цього жанру нале¬жить унікальне видання віршованої «Трагедії руської», ав¬тор якої невідомий. Зміст твору близький до зразків ук¬раїнської народно-поетичної творчості.
6. АРХІТЕКТУРА І ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО
У XVI—першій половині XVII ст., незважаючи на руй¬нівні наслідки татаро-монгольської навали, значного роз¬витку на Україні досягло культове і цивільне будівництво. Воно справило великий вплив на архітектуру і монумен¬тальне образотворче мистецтво. Помітного розвитку до¬сягла українська архітектура на галицько-волинських зем¬лях. Архітектурні пам'ятки даної епохи можна поділити на два основних типи: 1) оборонні споруди-замки;
2) церкви.
У цей період в архітектурі та образотворчому мисте¬цтві формуються особливості українського стилю. Вони проявляються, насамперед, у кам'яному будівництві За¬хідної України, де ренесансний стиль гармонійно поєдну¬вався з українським народним стилем, перенесеним з де¬рев'яного будівництва в кам'яні споруди церков, замків та великих міських будівель.
В українському церковному будівництві основним архі-тектурним типом були так звані зрубні храми. Найкращи¬ми пам'ятками українського архітектурного стплю є тридільні, або трибанні та п'ятибанні церкви. Такі церкви з XIV—XVI ст. на землях України майже не збереглися. Виняток становлять церква св. Духа в с. Потеличі Львів¬ської області (1555 р.) та церква св. Миколая в Чернівцях (1607 р.). Дерев'яна архітектура продовжувала традиції будівництва Київської Русі.
Кам'яна архітектура відображала ренесансні віяння. В цей час зводилися замки-фортеці і замки-палаци, пере-плановувались та розширювались міста, переважно в Га¬личині, на Волині та Поділлі (Львів, Луцьк, Кам'янець-Подільський, Перемишль. Жовква, Броди). У середині XVII ст. перебудовується Київ з центром на Подолі. Ве¬лике фортифікаційне будівництво проводиться на Запо¬різькій Січі. В ЗО—40-х роках XVII ст. у конструкціях і оформленні споруд вже виразно простежуються риси ба¬роко.
Переважна більшість архітектурних пам'яток мала обо-ронний характер, збудована у важкому фортечному стилі. Прикладом такого типу укріплень є вежі в Луцьку і Кре¬менці, будівництво яких розпочалося в кінці XIII ст.
У даний період часу виникли дві архітектурно-будівель¬ні школії: галицька і волинська. Для галицької школи ха¬рактерна кам'яна кладка з міцними стінами і кількома вежами. Серед мурованих кам'яних споруд виділяються замки в Білавині, Чернієві, Хотині, Кременці, Кам'янець-Подільському, Білгороді-Дністровському, Одеську. В обо¬ронних спорудах, створених представниками волинської архітектурно-будівельної школи, використовували велико¬форматну цеглу. Усі цегляні башти волинської школи ма¬ють вигляд могутніх циліндрів, які відігравали в системі укріплень особливо важливу роль.
У багатьох містах у той час споруджувалися оборонні укріплення •— дерев'яні та кам'яні замки, вали, рови і стіни. Замки-фортеці були збудовані у Кам'янці, Львові,. Луцьку, Острозі. В першій половині XVII ст. замість сті¬нових замків стали зводити бастіони з розкішними магнат¬ськими палацами. Замки з бастіонами будувалися у формі квадрата, як у Золочеві та Підбірцях, або п'ятикутника, як,. наприклад, у Бродах.
У храмовому будівництві також з'явилися нові тенден¬ції: поряд зі спорудами старого типу зводилися культові споруди урочистого стилю. Наприклад, у Холмі були спо¬руджені вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми і Дем'яна, які за своєю оригінальністю не поступаються шедев¬рам мистецтва древніх. З кам'яних споруд цього періоду відомі також церква св. Онуфрія у Львові (XV ст.), в якій збереглися фрагменти фресок, церква в Зінькові на Поділ¬лі, св. Івана Предтечі і Петропавлівська (XVI ст.) в Ка-м'янці-Подільському. Серед кам'яних споруд слід зазначи¬ти також церкви-фортеці і монастирі: Угнівський, Дерманський, в Зимному і Межиріччі.
Церковне і світське будівництво в цей час зазнало силь¬них впливів ренесансного стилю. Передові позиції у цій галузі мистецтва належали Львову, ренесансні пам'ятки якого займають визначне місце не лише в історії україн¬ського, але й західноєвропейського мистецтва. Ідеї рене¬сансного мистецтва поширились на Україну з Венеції та італійської частини Швейцарії.
Найбільший розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70—90-ті роки XVI ст. До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на Площі Ринок — «Чорна кам'яниця» (1588—1589 рр., архітектори П. Барбон, П. Римлянин, П. Красовський), будинок Бандінеллі — флорентійського різьбяра, який, до речі, у 1627 р. заснував у місті першу пошту.
Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема, Успенська церква (1591—1629 рр., архіт. П. Римлянин, В. Капинос, А. При¬хильний), вежа Корнякта (1572—1578 рр., П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (1578—1591 рр., П. Красов¬ський), які разом складають унікальний архітектурний ан¬самбль.
На урочисте посвячення Успенської церкви у 1631 р. до Львова приїжджав з Києва митрополит Петро Могила з церковним хором. Цікавим переплетенням українського народного стилю з ренесансним є такі архітектурні пам'ят¬ки кінця XVI—початку XVII ст., як каплиця Кампіанів і каплиця Боїмів. Ознаки ренесансного стилю характерні також для християнських церков Києва, Чернігова, Пере¬яслава і Канева.
У 30-х роках XVII ст. в архітектурі кам'яних споруд поряд з ренесансними з'явилися риси бароко. Зруби у дерев'яних церквах все частіше нагадували форму вісім¬ки, будівничі намагались видовжувати їх пропорції, зміню¬вати наметові верхи грушовидними банями. Такі архітек¬турні споруди домінують у другій половині XVII—на по¬чатку XVIII ст.
Нові гуманістичні ідеї в мистецтві справили свій вплив і на розвиток української скульптури, яка була тісно пов'я¬зана з розвитком архітектури. На фасадах, порталах, в ін¬тер'єрах ренесансних будинків, палаців, церков, іконостасів з'явилися скульптурні рельєфи та пишне різьблення.
З епохою Відродження тісно пов'язаний і скульптурний портрет, що набув поширення у вигляді надгробних пам'ят-ників. У XVI ст. на Україні виробилася певна система мо-нумента — скульптурне зображення померлого на кам'я¬ному ложі або саркофазі, обрамленому складними архітек¬турними композиціями. Згодом композиція надгробного портрета ускладнилась й урізноманітнилась. Про це свід¬чить надгробник київського воєводи А. Кисіля, встановле¬ний у церкві-усипальниці в с. Низкиничі на Волині.
Образотворче мистецтво другої половини XIII—першої половини XIV ст. характеризувалось монументальністю, ви-тонченістю колориту, гармонією пропорцій, яскравістю ма-люнка і високою професійністю виконання. Поступово ут-верджувався реалістичний напрям, характерною особливіс¬тю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на по¬лотнах художників поступово втрачають колишню нерухо¬мість і часто набирать рис простих людей.
Серед пам'яток київського іконопису цієї доби зберег¬лася ікона «Богоматері Печерської-Свенської». її прото¬типом було зображення «Богоматері Кіпрської на троні», однак київський іконописець фігури ангелів замінив поста¬тями вітчизняних святих, засновників Києво-Печерського монастиря Антонія і Феодосія, їх образи приваблюють своєю щирістю і безпосередністю.
До полотен київської школи слід віднести ікони «Ми¬кола з житієм» (церква у селі Київка), «Ігоревська богоматір» і «Максимівська богоматір», які виконані з великою майстерністю. Обличчя святих зображені м'яко і просто, колоритно намальовано одяг. Ці твори свідчать про висо¬кий рівень мистецької культури Києва після татаро-монгольської навали.
На галицьких та волинських землях мистецтво розви¬валось під впливом Києва. Особливе враження справляє ікона Покрови — рідкісна пам'ятка галицького малярства XIII ст. Вона цікава тим, що створив її майстер з надзви¬чайно тонким колористичним чуттям. Теплий зелений ко¬лір одягу Пречистої Марії тонко гармонує з багряним фо¬ном, лазуреві барви — з коричнево-чорними і вншнево-червоними відтінками. Однією з найвизначніших пам'яток живопису кінця XIII—початку XIV ст. є ікона «Волинської богоматері», величний силует якої справляє глибоке вра¬ження.
Поряд з фресковим живописом на українських землях дедалі більшого розповсюдження набувають жони, нама¬льовані на дошках. Особливою популярністю користували¬ся образи воїнів-переможців. Так, на іконі «Юрій-змієбо¬рець» (кінець XIV ст.), яка зберігається в церкві с. Стани-ля на Львівщині, воїн в рицарському одязі на вороному коні зі списом в руках топче змія. Червоний плащ пере¬можно майорить на вітрі, символізуючи звитягу, над драконом.
Митців особливо хвилювала таємниця життя і смерті. З цією метою в ікони вносилися побутові елементи. Яскра¬вим свідченням того є ікона «Оплакування Христа» (с. Трушевичі), по суті, реквієм у фарбах.
В XVI—першій половині XVII ст. основними видами живопису залишаются настінні розписи та іконопис. Добре збереглися величні ансамблі розписів Воздвиженської та Юріївської церков у Дрогобичі. Різноманітні декоративно-орнаментальні мотиви позначені високою мистецькою до-вершеністю і самобутністю.
Іконопис того часу теж набуває ознак реалізму, народ¬ного забарвлення. Святі на іконах дедалі більше нагаду¬ють простих людей, селян, а не аскетів-мучеників, набува¬ють певних індивідуальних рис. Наприклад, в зображеннях Богоматері відчутне властиве тій добі розуміння жіночої вроди. В релігійних сюжетах на картинах відтворювалися сцени навколишнього життя з конкретними побутовими де¬талями.
Морально-етичні питання відображені на іконах, напи¬саних на сюжети «страшного' суду». На Україні, особливо в XVI ст., в період розгортання визвольної боротьби проти литовських і польських завойовників, картини «страшного суду» набули соціального, антифеодального спрямування. Народна фантазія найбільш виразно проявилась у зобра¬женні раю та пекла. Іконописці карають грішників, приму¬шуючи їх приймати страшні муки в пеклі за свої земні гріхи. До пекла вони «направляють» панів, несправедливо¬го суддю, економа й мельника, які обдурюють людей. Не уникають кари лихварі та шинкарі, злодії й п'яниці, кар¬тярі, легковажні жінки.
В українському образотворчому мистецтві кінця XVI— початку XVII ст. набуває розвитку портретний живопис. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звер¬тають особливу увагу на обличчя людини, прагнуть пере¬дати характер, розум, силу волі, почуття власної гідності. Саме такі риси характеру відображають портрети письмен¬ника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького, львівського купця Корнякта, львівського старости Мнішека та ін.
Великого розвитку досягло українське малярство в XV— XVI ст. на західноукраїнських землях. З діяльністю львів¬ського цеху художників пов'язані імена кращих живопис¬ців того часу, а саме Федора Сеньковича, Лаврентія Пи¬липовича, Миколи Петрахновича, Севастьяна Корунки та ін. Вони виконували замовлення світських осіб, польських магнатів, а також працювали для задоволення "потреб братств і церков. Творчість львівських художників харак¬теризувалась високою професійною культурою, обізнаніс¬тю з досягненнями західноєвропейського мистецтва.
Естетичні уявлення і смаки, відчуття гармонії і краси українського народу знайшли своє відображення і в деко-ративно-прикладному мистецтві XIV—XVI ст. — гончарстві, вишивці, килимарстві, різьбленні по дереву і камені, об¬робці металу. Утворювалися своєрідні витвори, що мали виразно місцеве, національне забарвлення. Цьому сприяли розвиток цехового виробництва, праця народних майстрів.
Здобутки духовної культури українського народу по¬чатку ХЇУ—першої половини XVII ст. дають підставу гово¬рити про її самобутні риси, тісний зв'язок з гуманістичними ідеями. Все це робило її доступною для народу, сприяло прогресу не лише української, але й світової культури.