1. Історичні передумови виникнення української куль¬тури.
2. Культура дохристиянської Русі.
3. Вплив християнства на культуру Київської Русі.
4. Культура Галицько-Волинської Русі.
І. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
В умовах розбудови суверенної Української держави, відродження національної культури особливе значення має об'єктивне висвітлення етногенезу українського народу, визначення місця даного етносу в колі слов'янських наро¬дів, його зв'язків з найдавнішими етапами історії.
З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана пробле¬ма прабатьківщини українського народу. Існують дві про¬тилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них по¬будована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною сло¬в'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн» а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслі¬док слов'яни поділилися на західних і південно-східних.
Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх пра¬батьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» вжитті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».
Висувалася також, як компромісна, гіпотеза про пра-батьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко І. Русанова вважали, що вона —на західному Поліссі;    І. Ляпушкін — на Прикарпатті; І. Верне? — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А. Попов — у нижній течії Дунаю; М. Рудницький — на південному узбережжі Балтійського моря.
У визначенні українців як частини загальнослов'янсько¬го масиву визначну роль відіграв відомий український ар¬хеолог В. В. Хвойка (1850—1914 рр.). У своєму епохаль¬ному дослідженні «Поля погребений в среднем Поднепровье» (1901 р.) він виступив з твердженням про етнічну то¬тожність слов'ян Київської Русі та неолітичної людності середнього Наддніпров'я, зокрема носіїв трипільської куль¬тури Його теорію прийняли з різними інтерпретаціями і доповненнями такі авторитетні дослідники праісторії та етногенезу українців, як В. М. Щербаківський, Я. Пастер¬нак, М. Д. Брайчевський, В. М. Петров**. Це підтверджу¬ють наукові дані антропологів, які встановили, що на тери¬торії історичного слов'янства на початку нашої ери в ос¬новному були поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і в епоху пізнього неоліту.
Приблизно в III тис. до н. е. на всій Україні, де розгор¬талася трипільська культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але бу¬ли більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли об¬робляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300— 2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу — метал міцніший за мідь (бронзовий вік на Україні датується 2800—1200 рр. до н. е.). Мисте¬цтво епохи бронзи представлене численними золотими ви¬робами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється та¬кож кераміка: поряд зі шпуровим орнаментом з'являються геометричні форми: трикутники, кола, зигзаги, якими при¬крашали посуд.
На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї кіммерійців — першого народу на українському терені, ім'я якого зберегла історія. Хроно¬логічно культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони м'али укріплені городища. У кімме¬рійців були складні ритуальні обряди: вони ховали не-•біжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кера¬міки з кольоровими інкрустаціями, їх культуру слід вва¬жати продовженням трипільської.
Треба зазначити, що в період кіммерійської культури на.Україні у вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний БІК на Україні датується XII ст. до н. е.— IV ст. н. е.). Спостерігається подальше вдосконалення за¬собів виробництва. Тоді ж постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами.
З іранських племен, що побували в Україні у VIII— II ст. до н. е., найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У південній право- і лівобережній Украї¬ні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських ца¬рів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важ¬ливу роль у формуванні слов'янської культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикра¬шену заглибленим геометричним узором, і скіфське деко¬ративне мистецтво, основою якого є зображення тварин.
Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробле¬ного трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов'янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є національною формою виробів української кераміки.
З початком грецької колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматй, які витіснили скіфів з південних степів України.
Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра — в гирлі Дні¬стра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантіка-пей — в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розви¬валася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівель¬ній техніці. У формах архітектури античного періоду При¬чорномор'я переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичній добі — дорійський та корінфський. Пам'ятки мистецтва грецьких колоній дійшли до нас у формі скульп¬тур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьб¬лених саркофагів та ін.
Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії України, поширюючи серед населення високу культуру Еллади.
Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І— II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв'язки. В рим¬ських скарбах з II ст., знайдених на Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд римського походження і римські емалі. Наближення рим¬лян до українських територій стало причиною популяриза¬ції тут християнства.
На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили гер¬манські племена готів (ост-готів), підкоривши собі як ту¬більців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли христи¬янство. Вони мали вплив на слов'ян, особливо в ділянці військової організації.
З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гуннів, які роз¬громили Готську державу у 375 р. Східні слов'яни, що жи¬ли на території сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх слов'ян називає венеда¬ми," які діляться на склавінів (південно-західна група) і антів *. Отже, антів можна назвати предками українців, які, на думку М. Чубатого, «створили союз племен, до яко¬го північні сусіди ніколи не належали».
Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могиль¬никах біля с. Зарубинці на Київщині і названо заруби-нецькою (II ст. до н. е.—II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова (теж на Київщині) черня-хівська культура, яку археологи датують II—V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Керамі¬ку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної гли¬ни, а черняхівської — з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких нале¬жала до антської доби. Причому вони були двох видів:
тілопальні і поховання в ямах. З розкопок цілих десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна Украї¬на була густо заселена праукраїнськими племенами. Зна¬хідки черняхівської культурної верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів.
Держава антів проіснувала три сторіччя — від кінця IV до початку VII ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів. Однак в середині VII ст. слов'яни почали звільнятися з-під влади завойовників. У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни — над Дес¬ною і Сеймом; древляни ,— між Тетеревом і Прип'яттю;
дуліби або бужани — вздовж Бугу (їх називали також во-линянами); уличі — над Дністром і Бугом; тиверці — між Бугом і Прутом; білі хорвати — на Підкарпатті *. Серед усіх українських племен провідне значення набувають по¬ляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширю¬ється назва «Русь».
У питанні походження етноніма «Русь» існує багато гі¬потез. З них найважливіші дві: варязька і автохтонна. Пер¬ша базується на припущенні, що «руссю» фінни називали одне з племен норманів — шведів. Але М. С. Грушевський довів, що у Скандінавії ніколи не ототожнювали варягів з «руссю». Русь для них була чужою землею. Навпаки, існує багато підстав, щоб вважати, що назва «Русь» місцевого походження. Це доводять арабські джерела. Зокрема, си-рійський письменник «псевдо-Захарій» вже у 555 р. згадує про «русь», «як рослий могутній народ», що жив приблизно в Придніпров'ї. Жодне східне джерело не ототожнювало русів із скандінавами. І в грецьких джерелах, з приводу нападу Русі на Царгород у 860 р., їх названо росами або скіфами, а-не варягами, яких греки добре знали. Назви рі¬чок в Україні (Рось, Роска та ін.) також свідчать, що наз¬ва «Рось» місцевого походження. Пізніше, в XI—XII ст., термін «Русь» був синонімом Київського князівства.
Таким чином, стародавня слов'янська культура на ук-раїнських землях формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів — передусім антів, з іншо¬го — культурні зв'язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.
Культура, як відомо, є визначальним фактором форму¬вання і розвитку етносу. Саме у народній культурі (тради¬ційному способі життя і виробництва, системі духовних, естетичних і етичних цінностей, мові тощо) знаходиться «генетичний код» етносу. Український етнокультурний ма¬сив існував у складі давньоруського народу як суперетніч-ної спільноти вже від початку утворення Київської держа¬ви і зберігав свої особливості протягом усього часу її іс¬нування.
Процес формування українського етносу зі своєю сві¬домістю та етнодиференційними ознаками прискорюється у другій половині XII ст., коли внаслідок феодальної роздробленості послаблюються доцентрові сили Київської дер¬жави та поглиблюються етнокультурні відмінності між Південною та Північною Руссю. Під 1187 роком в Іпаті-ївському літописі міститься перша згадка про Україну.
2. КУЛЬТУРА ДОХРИСТИЯНСЬКОЇ РУСІ
В IX—Х ст. у Східній Європі сформувалася ранньофео¬дальна держава — Київська Русь, яка відіграла важливу роль в історії не лише східноєвропейської, але й західно¬європейської цивілізації. Політичне об'єднання східносло¬в'янських і деяких неслов'янських племен сприяло їх ет¬нічній консолідації, формуванню єдиної древньоруської народності, її культури. В лісовій зоні населення перейшло до орного землеробства, а в лісостеповій — до дво- і три¬пілля. У цей час виникають міста як центри ремесла і тор¬гівлі. Вже у IX ст. Русь називали за 'її межами «Гардарікою», тобто «країною міст».
При розкопках стародавніх міст Києва, Галича, Чернігова, Володимира-Волинського та інших археологи знахо¬дять велику кількість знарядь праці, особливо сільського господарства, костяних гребенів, прикрас з кольорових ме¬талів і скла, які відносяться до цієї епохи. Великих мас¬штабів досягло видобування залізної руди, що дало змогу руським ковалям виготовляти високоякісні вироби із заліза. Слід підкреслити, що зміни в соціально-економічній і політичній сферах, які супроводжувались посиленням кня¬зівської влади, неминуче викликали зміни і в духовній сфері, насамперед, у релігії. Відомо, що в епоху воєнної демократії у східних слов'ян значного поширення набула язичницька релігія — політеїзм (багатобожжя). Спочатку слов'яни приносили жертви «злим» і «добрим» духам («упирям», берегиням), пізніше — Перуну — богу блис¬кавки, Дажбогу — богу сонця. Жертви приносилися також озерам, рікам, колодязям, оскільки слов'яни вірили в очисну силу води. У вересні особливо урочисто святку-валося свято Рода на честь завершення всього циклу зем¬леробських робіт, на якому пробували «дари природи» — сир, мед, кашу тощо. На честь бога Велеса (Волоса) — покровителя худоби на початку січня випікали печиво у вигляді домашньої худоби, одягали маски тварин. Щороку 50 липня стародавні слов'яни відзначали свято Перуна, яко¬му приносили в жертву биків, баранів, когутів. Стародавні слов'яни глибоко шанували Дажбога, бога неба Сва-рога та його сина — бога вогню Сварожича.
З посиленням соціальної та майнової диференціації в середовищі населення Київської Русі язичницька релігія перестає виконувати об'єднуючу функцію між різними со-ціальними угрупованнями. Тому постало питання про замі¬ну язичництва християнською релігією, пройнятою ідеями монотеїзму, ієрархії святих, посмертної винагороди. Вона була запозичена з Візантії та офіційно запроваджена князем Володимиром у 988 р. Прийняття Руссю християнства стало важливою віхою в історії давньоруської культури, витоки якої сягають у глибоку давнину.
На Русі ще до запровадження християнства як держав¬ної релігії зароджується писемність, складаються моральні та правові норми, розвиваються архітектура, скульптура (особливо дерев'яна), спостерігаються зародки театралі¬зованих вистав тощо.
Виникнення писемності у східних слов'ян, як і в інших народів, було зумовлене об'єктивними причинами, необхід-ністю задовольняти потреби у спілкуванні (торговельні, дипломатичні, культурні зв'язки). Торгуючи з греками, предки слов'ян застосовували предметні спроби передачі повідомлень («черти» і «рези»), про які пізніше згадува¬тиме болгарський чорноризець Храбр в оповіданні «Про письмена». Арабський письменник Ібн-Фадлан записав у своїх подорожніх нотатках (початок Х ст.), що бачив на¬писи по-руськи на окремих уламках дерева. Араб Ібн-ан-Надіма згадує, що руси десь у IX ст. мали письмена, які вирізували на дереві.
У«Паннонському житії» Константина Філософа (Кирила) (827—869 рр.) повідомляється, що під час поїздки -в Хазарію він бачив «Євангеліє» і «Псалтир», написані русь¬кими письменами у 858 році. Ряд вчених припускають, що це була глаголиця — стародавній слов'янський алфавіт, що змінив «рези» і «черти».
Першими значними пам'ятками давньоруської писемно¬сті вважаються угоди Русі з Візантією — 911, 945, 971 ро¬ків, написані двома мовами — грецькою і руською.
Свідченням загального поширення писемності у Київ¬ській Русі є знахідки берестяних грамот, зокрема у Звенп-городі (Львівська область). У Новгороді вони існували ще до середини Х ст. У більшості з них йдеться про господар¬ські питання, а також сімейні відносини. Тексти на берес¬тяних грамотах видавлювали при допомозі спеціального ін¬струменту — стилоса (по-давньоруськи — писала).
Величезною скарбницею духовної культури Київської Русі була усна народна творчість: перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, легенди, заклинання то¬що. Просякнутий ідеями гуманізму, любові до батьківщини, почуттями дружби, милосердя, справедливості, вірності в коханні, епос східних слов'ян був виявом не тільки поетич¬ної культури, але й політичної свідомості народу, виявом розуміння свого місця в історії.
Ще в дохристиянський час склалися перекази, які піз¬ніше були включені в «Повість временних літ»: про Кия, Щека, Хорива і сестру їх Либідь, про помсту княгині Ольги деревлянам за вбивство ЇЇ чоловіка — князя Ігоря, про одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, про «віщого» Олега та інші. М. С. Грушевський, характе¬ризуючи ці перекази, зокрема, зазначав, що «віщий» Олег «запав глибоко в пам'ять народну».
До нашого часу збереглися народні старовинні обряди, пов'язані з трудовою діяльністю, весільні обрядові пісні, поховальні плачі, купальські звичаї тощо. Колядками, ве-сільними піснями східних слов'ян захоплювалися чехи, ру¬муни, поляки, які частково переносили їх у свій побут. З давніх-давен дійшли до нас старовинні загадки, казки (наприклад, про царя Світозара, про три царства), пере¬кази про ковалів-змієборців, ігри («А ми просо сіяли-сія¬ли» та інші).
Народні традиції жили також в мистецтві дохристиян¬ської Русі. Стародавні русичі були неперевершеними майстрами дерев'яної скульптури та архітектури. Наприклад, на початку Х ст. у Новгороді був споруджений з дуба Со-фіївський собор з 9 високими та 4 меншимп зрубами. У «Повісті временних літ» згадується про існування у 945 р. в Києві кам'яного князівського палацу Святослава. Розкопки фундаменту палацу, проведені в 1981—1982 рр., свідчать, що його стіни були прикрашені фресковим роз-піісом, мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових пород порфиру, вапняку, мармуру.
Виняткової витонченості досягли ювеліри Київської Русі у VI—IX ст. У басейні річки Рось знайдений скарб речей з VI—VII ст., серед яких особливо виділяються срібні фі¬гурки коней з золотими гривами та копитами і срібні фі¬гурки чоловіків у типовому слов'янському одязї з вишив кою на сорочці. Мистецьким шедевром IX—початку Х ст. є турові рогй-ритони з Чорної Могили, що під Черніговом (ритонами називався стародавній посуд для вина у вигля¬ді рогів з невеликими отворами). На них зображені у тех¬ніці карбування фантастичні звірі з крилами, орли, гри¬фони, вовк, півень, битва двох драконів тощо. Далеко за межами Київської Русі — в Скандінавії, Болгарії, Візан¬тії славилися витвори давньоруських майстрів — браслети, каблучки, коралові намиста, виготовлені з допомогою тех¬ніки черні та скані.
Складну композицію має скульптура кам'яного Збруць¬кого ідола, знайдена у 1848 р. в гирлі р. Збруч на Терно¬пільщині, землях колишніх стародавніх бужан. Скульптура розділена на 3 яруси: внизу — бог підземного світу тримає в руках землю, посередині — фігурки жінок і чоловіків, а на верхньому ярусі вирізьблений бог Перун, богиня родю¬чості Мокош, а голова ідола, що вінчає стовп, на думку вчених, зображує верховного бога Рода. Скульптура має більше двох з половиною метрів і важить близько тонни. Дослідження показали, що скульптура Збруцького ідола була частиною унікальної язичницької споруди — святи¬лища біля гори Богит у с. Городниця. У 983 р. князь Воло¬димир на пагорбі Теремного палацу звів каплицю, де стояли дерев'яні скульптури Перуна, Хорса, Дажбога, Стри-бога, Сімаргла та Мокоші.
Популярним в Київській Русі було музичне мистецтво. Арабські, візантійські, скандінавські автори, розповідали, що у східних слов'ян в давні часи були різноманітні му¬зичні інструменти — гудки, свірелі-сопелі, гуслі, бубни, флейти тощо. Відомими виконавцями танців, пісень були скоморохи.
Отже, духовна культура дохристиянської Русі не була «примітивною», як іноді стверджують богослови. Вона вби¬рала специфічні риси своєї епохи і пізніше чимало її до¬сягнень були запозичені християнством: рукоділля, витво-рп декоративного мистецтва, елементи старої дерев'яної архітектури в кам'яній, старі орнаменти в книгах тощо. Навіть деякі обряди, заклинання, свята з язичницької ре¬лігії перейшли до християнства (Іван Купала — Іоанн Хреститель, Перун — Ілля-Пророк, Велес — Власій, Сва-рог — святі Кузьма та Дем'ян тощо).
3. ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА НА КУЛЬТУРУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Запровадження християнства на Русі сприяло зміцнен¬ню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвива¬лися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запро-ваджені церковний візантійський календар, культ «чудо-творних» ікон, культ святих.
Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань старо¬давніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами при¬роди, ворожими і пануючими, то християнство плекало на¬дію на порятунок, почуття захоплення навколишнім сві¬том.
У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, ес¬тетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей дав¬ньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з «поганством» християни знищили безцінні пам'ятки мис¬тецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.
Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.
Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, жи¬тіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.
Слід зазначити, що до літератури-посередниці древньо-руські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До переклад¬ної літератури входили: богослужбові книги — Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія свя¬тих — агіографи, патерики — збірники коротких розпові¬дей про ченців, аскетів; кормчі книги — пам'ятки церков¬ного права, церковні статути; філософські твори типу «Шес-тодневу»; історичні хроніки; гомілетика—урочисті «слова» на церковні свята.
Важливі політичні та історичні проблеми висвітлюва¬лися у творах оригінальної руської літератури, що грунту¬валася на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені підрахували, що в десяти тисячах церков і монастирів, які були побудовані на Русі з кінця Х до початку XIII ст., знаходилось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг.
Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що, в основно¬му,-першими руськими письменниками були священнослу¬жителі: київський митрополит їларіон, митрополит Климеїіт Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Ту-ровський та Лука Жидята, дяк-Григорій, ігумен Печорсько¬го монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та інші.
Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етичних проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше переклада¬лися Євангеліє, Апостол («Дії Святих апостолів» і «Пос¬лання апостолів»), Псалтир, П'ятикнижжя Мойсееве, Буття.
Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-Євангелія, тобто усі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Євангелія був виконаний дяком Григорієм у 1056— 1057 рр. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і наз¬ва — «Остромирове Євангеліє». Деякі дослідники вважа¬ють, що форма письма цього твору свідчить про його київське походження, а дяк Григорій, можливо, був з духовен¬ства, що приїхало з Києва до Новгорода.
Іншим важливим джерелом древньоруської християн¬ської філософсько-літературної думки була візантійська лі¬тература, зокрема, патристична — твори так званих «отців церкви»: Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійсько-ю, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325—787 рр.). В них обґрунтовували¬ся основні догмати християнства.
Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі є. «Ізборник Святослава», укладений 1073 та 1076 рр. .для київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з пат-ристичної літератури, він містить публіцистичні твори дав-ньоруських письменників, в яких роз'яснюються норми по-ведінки людини за різних побутових обставин. В «Ізборни- • ку» 1073 р. був поданий перший «Індекс книг істинних і хибних», в якому мова йшла про ті книги, які слід читати і які підлягають забороні (так звані «відречені», апокри¬фічні книги). В «Ізборнику 1076 р. згадувався автор — «грішний Іоанн», розповідалося, якими джерелами кори¬стувався укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив «Ізборник» тощо. Дані публікації були першими на Русі бібліографічними довідниками.
Для характеристики епохи виникнення оригінальної лі-тератури Київської Русі найкраще підходить афоризм з «Євангелія від Іоанна»: «Спочатку було слово». «Словами» називалися тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла служити історична по¬дія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.
Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит їларіон. Роки його на¬родження і смерті невідомі, творив він в XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він є автором визначної па¬м'ятки вітчизняної писемності — церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать», написаного між 1037 і 1050 рр., в якому відзначив велич руського народу, русь¬кої землі, руської церкви. Необхідно зауважити, що під «Законом» стародавні письменники розуміли Старий За¬віт — першу частину Біблії (іудаїзм), а під «Благодат¬тю»— Новий Завіт — другу частину Біблії (християнство).
Митрополит їларіон поставив перед собою складне історико-філософське завдання — довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї включення древньоруського народу у всесвітню історію, показати, що руська земля «славиться в усіх чотирьох кінцях Землі»; Автор акцентує увагу на вільному і самостійному виборі релігії князем Во¬лодимиром, що повністю відповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну, цер¬ковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Воло¬димира Святославича Іларіон вперше в древньоруській літературі створює образ ідеального князя — «правдивого, славного та мужнього». Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч, митро¬полит їларіон, безумовно, на перше місце ставить «боже-ственну мудрість».
У Київській Русі досить швидко виник свій жанр літе¬ратури — літописання (як жанр, а не історичні записи), який -у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. На даний час збереглося близько 1500 літописних списків, які є величезним надбан¬ням культури східнослов'янських народів.
Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом є «Повість временних літ», написана ченцем Києво-Печер¬ського монастиря Нестором у 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого ча¬су. До даного літопису увійшли всі попередні зводи та різ¬ні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його попередниками. У «Повісті» вперше зроблено спробу визна-чити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов'язати її історію зі світовою.
Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона, концепцію осмислен¬ня древньоруської історії та поставив питання про вклю¬чення історії Русі у всесвітню історію. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобут¬ність.
Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», написане на початку XII ст. Князь Володимир Мономах — одна з найвизначніших постатей княжих часів, син високо освіче¬ного князя Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він був у 1113— 1125 рр.
У «Повчанні...» можна виділити три окремих частини. В першій частині автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає їх жити у мирі, злагоді і а любові, не переступати кордонів. «Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, — говориться у посланні, — то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею». У другій частині твору автор говорить про обов'язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бід¬ним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смер¬тю: «Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати». В третій частині «Повчання» Володимир Моно¬мах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною того, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Таким чином, у «Повчанні» простежується світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант христи-янської моралі.
Багатством художніх прийомів красномовства відзнача¬ються твори єпископа Кирила Туровського. Автор багатьох казань і повчань відверто висловлюється за свободу волі людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом.
Видатним філософом і літератором Стародавньої Русі буз Даниїл Заточник (кінець XII—початок XIII ст.), га¬даний автор «Слова Даниїла Заточника» (в іншій редак¬ції — «Моленіє Даниїла Заточника»). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі «Старого Завіту», використовує афоризми ан¬тичних філософів — Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та інших.
Після запровадження на Русі християнства з'явився но¬вий вид літератури — житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголо¬шених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих своїм братом Святополком, засновника Києво-Печерського мо¬настиря Антонія Печерського. У Житіях відбивалися істо¬ричні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уяв¬лення, вони є досить цінними інформаційно-історичними джерелами. Так, наприклад, у «Житії Феодосія Печерсько¬го» яскраво відображені монастирський побут кінця XI ст., норови, звичаї тощо.
На початку XIII ст. склався так званий «Києво-Печер¬ський патерик» — збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм. У ньому містяться уривки з «Повісті вре-менних літ», зокрема розповіді Нестора-літописця про пе-черських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а та¬кож описуються деякі історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців.
Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньо-руської літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором. За своїм художнім рів¬нем цей твір не має аналогів у візантійській та європей¬ській літературах. Важливим джерелом для цього літера¬турного шедевру стала усна народна творчість, що відо¬бражала цілий пласт художньої культури русичів. «Сло-во...» присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святосла-вича проти половців у 1185 р.
Автор «Слова...» яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та інших. Звертаючись до них', нащад¬ків Ярослава Мудрого, він закликає їх «вкласти в піхви мечі», помиритися між собою.
Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освіче¬них людей, відкриття шкіл, створення певної системи ос¬віти.
Після офіційного запровадження християнства на Ру¬сі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокн-і'вській горі, поряд з Десятинною церквою школу для дітей «нарочитої чаді», тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості про поети¬ку, а також з географії, історії. Навчання велося церковно¬слов'янською мовою, що «прийшла» разом з церковними книгами з Болгарії, цією мовою перекладалася й іноземна література.
Головними науками, що мали поширення на той час, бу¬ли богослов'я, філософія, історія. Відомості з природознав¬ства й космології черпалися з перекладних книг: «Фізіо¬лог», «Шестоднев», «Християнська топографія» Козьми Індикоплава. Знання з історії подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола. Як правові джерела широко використовувались «Статут Володимира Мономаха» та збірка корм давньоруського права — «Руська правда».
При княжих дворах, Печорському та Видубицькому мо-настирях створювалися книгосховища. У знаменитій бібліо¬теці князя Ярослава Мудрого були книги багатьма мовами. Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого Ми¬кола-Святоша, волинський князь Володимир Василькович, чернець Григорій (середина XII ст.). Одночасно з бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавні¬шим сховищем рукописних документів була церква св. Іллі у Києві.
Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на розвиток кам'яної архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі була Десятинна церква, побудована у Києві в 989—996 рр. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утриман¬ня церкви князь Володимир дав десяту частину своїх дохо¬дів, тому й назвали її Десятинною.
У середині XI ст. з'явилися перлини давньоруського зодчества — Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоць¬ку. Вони поєднали в собі візантійський і місцевий типи бу¬дівель, елементи розпису балканських художників і дав¬ньоруської дерев'яної архітектури, деякі романські тради¬ції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських майстрів древньоруські майстри запози¬чили технічні прийоми цегляної і кам'яної кладки стін.
Риси самобутнього древньоруського мистецтва яскраво проявилися у Софійському соборі у Києві — найвидатні-шій архітектурній споруді Київської Русі, що збереглася до нашого часу. За величчю художнього образу, доскона¬лістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням «русь¬ка митрополія», закладена у 1037 р., належить до видатних мистецьких пам'яток стародавності. За розмірами собор пе-ревищував візантійські храми, його мозаїка мала 177 від¬тінків, що створювало багатий колоритний ансамбль. На стінах Софійського собору було багато фресок зі сценами мирського життя: полювання на диких звірів, народні гу¬ляння, ігри скоморохів тощо.
Процес поширення і утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій у образо-творчому мистецтві. В міру того як давньоруський іконопис набував самостійного розвитку, традиції візантійської іко-нографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного мисте¬цтва у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи Аліпія (близько 1050—1114 рр.), який, за свідоцтвом Пе¬чорського Патерика, «ікони писати хитр був зело». З його іменем окремі дослідники пов'язують ікони «Печорської Богородиці» і так званої Великої Панагії. В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа. В XII ст. виникають художні школи у великих удільних князівствах: Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському тощо.
Високого рівня у XI—XIII ст. сягнуло ювелірне мисте¬цтво древньоруських майстрів: виготовлення срібних брас¬летів, колтів з різноманітними емалями, перснів, намист та інших прикрас.
Київська Русь славилась мистецтвом виготовлення зброї, особливо мечів. На мечах з великою майстерністю зображувалися спіралі, підкови, кола, хрести тощо. Так, на лезі, датованому XI ст. і знайденому в містечку Хво-щевате в Україні, чітко читається напис «коваль» та ім'я цього майстра «Людота» або «Людоша». Це один з най¬більш стародавніх мечів за підписом.
Високою майстерністю відзначаються мініатюри в окре¬мих рукописних кнцжкових творах того часу. Найбільш стародавні збереглися в «Остромировому Євангелії» (1056—1057 рр.) — це фігурки трьох євангелістів. Яскраве орнаментальне оточення фігур і велика кількість золота роблять ці мініатюри подібними на ювелірний виріб. Переписав зі староболгарського оригіналу та оформив «Остро-мирове Евангеліє» диякон Григорій.
Із запровадженням християнства на Русі пісенне мисте¬цтво стало складовою частиною богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії, руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію.
Вивчення історії пісенного мистецтва свідчить, що пер¬ші церковні наспіви на Русі записувалися спеціальними грецькими знаками, які називалися знаменами. Незважаю¬чи на наявність грецьких текстів церковного співу, присут¬ність чужоземних музикантів, у грецькі церковні наспіви поступово проникали елементи народної руської пісні, тісно пов'язаної у слов'ян із землеробством і сімейно-побутовою сферою. Спочатку церковні ієрархи намагалися чинити опір народним пісенним мотивам, але згодом на Русі ут¬вердився такий церковний спів, в основі якого був відомий київський знаменний розспів, тісно пов'язаний з мотивами народних обрядових пісень.
Давньою і досить унікальною формою вітчизняної куль¬тури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо.
Говорячи про розвиток духовної культури Київської Ру¬сі, слід зазначити, що вже в XI—XII ст. на Русі з'явились свої вчені-природодослідники. Наприклад, київський монах Агапіт займався медициною. В «Києво-Печерському пате¬рику» зазначається, що Агапіт-лікар лікував не лише за¬можних людей, зокрема князів, але й простих, незаможних. Він зцілював запалення, шкіряні хвороби, широко викори¬стовуючи при цьому відвари з трав і коренів. Відомі імена і світських лікарів Іоанна Смереки, Петра Сиріанина, Фев-ронії, Євпраксії Мстиславівни.
Монгольська навала XIII ст. зруйнувала древньоруські міста і села, пам'ятки архітектурної майстерності — палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва — «матері руських міст» через 6 років після Батиє-вого погрому залишилося усього 200 будинків. Ординцями були знищені такі шедеври архітектури, як Десятинна церква та церква Богородиці у Києві, міста-фортеці Колодяжненське та Райковецьке на Житомирщині та багато інших. Тисячі талановитих древньоруських майстрів: художників, архітекторів, ювелірів були фізично знищені, або забрані у полон. На півстоліття припинилося кам'яне будівнитво че¬рез відсутність матеріальних засобів і майстрів-будівників.
Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Народ збе¬рігав і поширював перлини фольклору, наукові знання, відбудовував зруйновані міста, села, храми, монастирі, від¬роджував кращі традиції культури минулого.
4. КУЛЬТУРА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ РУСІ
Закономірним політичним і культурним спадкоємцем Київської держави, послабленої і спустошеної внаслідок золотоординської навали, стала Галицько-волинська Русь, що утворилася в результаті об'єднання Галичини та Волині у 1199 р. князем Романом. Найбільшої могутності вона до¬сягла у ЗО—60-ті рр. XIII ст. за часів правління князя Да¬нила Галицького (1201—1264 рр.), який у 1254 р. дістав від римського папи титул короля. Вигідне географічне стано¬вище давало можливість Галицько-Волинській Русі вста¬новити тісні економічні, політичні та культурні зв'язки з країнами Західної Європи, зокрема Німеччиною та Італі¬єю. Завдяки об'єднанню етнічно спільних українських зе¬мель у нове державне утворення саме тут створились сприятливі умови для становлення й подальшого розвою національної культури.
Важливими осередками духовної культури Галицьке -Волинської Русі були міста Галич, Луцьк, Звенигород, Во-лодимир-Волинський, Перемишль, Холм і, особливо, Львів. Саме через Львів проходив торговельний шлях з Німеч¬чини, Чехії і Польщі до Києва і міст Волині, а" також до гнрла Дністра, Сурожа (Судака) та Кафи (Феодосії) в Криму.
Міста Галицько-Волинської Русі стали значними цент¬рами літописання та книгописання. Найвизначнішою па¬м'яткою літератури даного періоду є Галицько-волинський літопис (кінець XIII ст.), у якому відображені події полі¬тичного і культурного життя Галицько-Волинської Русі від 1201 до 1291 року.
Літопис складався при дворі Данила Галицького, а зго¬дом його племінника Володимира Васильковича. Одним із авторів першої частини літопису вважають княжого печат¬ника Кирила.
У канцелярії князя Данила працювали писарі, що вели дипломатичне листування, готували тексти грамот, стиль яких у наступні часи закріпився у Великому князівстві Литовському. Грамоти князя Юрія II, боярина-правителя Дмитра Детька, львівського воєводи Якші Блотишевського написані виразним письмом, їх текст складений за всіма середньовічними правилами, що регламентували написання документів.
До пам'яток писемності Галицько-Волинської Русі XII—XIV ст. належать Христинопільський апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангелія, переписані ченцем Ва¬сильком при дворі Лева Даниловича. У Галичі працював «мудрий книжник» Тимофій, книжник і філософ волинський князь Володимир Василькович сам переписував книги, мав велику бібліотеку, близько 36 книг заповідав церквам Волині. У м. Володимирі-Волинському була складена нова редакція Кормчої книги — збірки церковних та світських правових норм, що поширювалися на Україні та в Білору¬сії. Центрами переписування книг були Онуфріївський та Святоюрський монастирі у Львові. Зростанню ролі церкви у поширенні освіти сприяло утворення в 1303 р. Галицької митрополії, яка, незважаючи на її неодноразові скасування та відновлення, існувала протягом XIV ст.
Галнцько-Волинська архітектура органічно поєднувала візантійсько-київську просторову композицію з елементами західноєвропейського романського стилю, що підтверджує наявність пілястр, груп напівколон, аркатурних поясів то¬що. На жаль, архітектурних пам'яток періоду Галицько-Волинського князівства збереглося небагато. З монумен¬тальних будівель Львова можна назвати Миколаївську хрестовокупольну церкву з півкруглою апсидою, П'ятницьку церкву, згодом перебудовану, а також костьол Хрести¬теля. Традиційно вважається, що його будував князь Лев Данилович для своєї дружини — угорки Констанції. До княжого періоду належать і такі шедеври архітектури Га¬личини та Волині, як білокам'яні храми в Перемишлі, церква Пантелеймона в Галичі (близько 1200 р.), Свято-іванівський собор у Холмі, Спаський монастир поблизу Самбора (тепер Старий Самбір).
Видатними  пам'ятками  образотворчого  мистецтва XIV ст. є ікони «Юрій Змієборець» зі с. Станилі поблизу Дрогобича та «Архангел Михаїл в діяннях», створена у селі Сторонна. Для них характерні пластичність форм, відчуття простору, нахил до асиметричної побудови компо¬зиції, багата кольорова гама.
Про високий рівень живопису Галицько-Волинської Русі свідчать мініатюри, що збереглися в окремих рукописах того часу. Колористична вишуканість притаманна мініатю¬рам Галицького Євангелія (кінець XII ст.), які, на думку дослідників, за майстерністю виконання не поступаються візантійському малярству доби Палеологів.
Культура Галицько-Волинської держави справила вели¬кий вплив на подальший культурний розвиток України. Наприкінці XIV ст., коли окремі частини Галичини і Во¬лині були загарбані польськими та литовськими феодала¬ми, культурні традиції Галицько-Волинської Русі відіграли істотну роль у збереженні національної культури, сприяли формуванню ідеології визвольної боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів.