Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'язаний із протиборством та послідовною зміною трьох художніх на¬прямів: класицизму, романтизму, реалізму.
На рубежі XVIII та XIX ст. в європейській культурі складається новий тип класицизму, який відрізнявся за своїм змістом та ідейною спрямованістю від класицизму Буало, Корнеля, Расіна, Пуссена. Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналіс-тичним. Воно передбачало наявність чітких критеріїв ве¬личного та низького, прекрасного та потворного. В твор¬чості класицистів кінця XVIII—початку XIX ст. переважа¬ли сюжети, в яких втілювалась ідея про необхідність під¬корення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійно¬го руху. Класицизм XIX ст. не. був однорідним явищем. Наприклад, у Франції він еволюціонував від революцій-ного республіканського пафосу ранніх драм М.-Ж. Шеньє (1764—1811 рр.) та живопису Ж.-Л. Давіда (1748— 1825 рр.) до консервативного академічного жанру в добу імперії та Реставрації. Розвивався новий класицизм в Іта¬лії, Іспанії, скандінавських країнах, США, Росії. В останній він найбільш яскраво виявився в архітектурі першої третини XIX ст.
Найвизначнішим художнім' досягненням нового класи¬цизму була творчість видатних німецьких поетів Й.-В. Гете та РҐ-Ф. Шіллера (1759—1805 рр.), зокрема їх твори, пов'язані з так званим періодом веймарського класицизму («Розбійники», «Заколот Фієско». «Підступність та кохан¬ня» Шіллера; «Римські елегії», «Егмонт» Гете). В цих тво¬рах відчувається орієнтація на високі ідеали античності^ які сприяли формуванню гармонійної, вільної, гуманної особистості. Раціоналістична виразність образів та сюжету цих творів переплітається з тонким ліризмом.
Проте піднесення класицизму було короткочасним. По¬ступово він перетворювався в офіційне академічне мисте¬цтво, яке втрачало зв'язки з реальним життям. Залежність класицизму від офіційних' естетичних канонів набувала гро¬тескових форм, що вбивало живу душу мистецтва — твор¬че натхнення митця. Ось, наприклад, які настанови давав скульпторам начальник відділення витончених мистецтв міністерства внутрішніх справ Франції доби наполеонів¬ської імперії: «Риси гарного обличчя є простими, правиль¬ними і якомога менш ускладненими. Обличчя, в якому лі¬нія, що йде від лоба до кінчика носу, дуга брів та дуги, що описуються повіками очей, утворюють злам, має менше краси, ніж обличчя, в якому кожна з цих частин утворю¬ється однією лінією; потворність посилюється зі збільшен¬ням числа ліній. Тому завдання скульптора полягає в то¬му, щоб наблизити «натуру» до ідеального типу, доскона¬лим зразком якого є профіль Аполлона Бельведерського або Антіноя».
Майже водночас з новим класицизмом виник, розвинув¬ся і врешті-решт рішуче відтіснив його інший напрям — романтизм. Романтизм як система ідейно-художніх прин¬ципів, що протистояли класицизму, домінував у культур¬ному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні верстви відчували в цей період певне розчарування в на¬слідках антифеодальних революцій. Стан, в якому опини¬лося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагаду¬вав «царство розуму» з його ідеалами свободи, справедли¬вості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітнтелі XVIII ст. Реальність історії виявилась непідвладною «розу-у.у». повною таємниць і непередбаченостей. Невіра в соці¬альний, промисловий, науковий прогрес, який приніс лише нозі соціальні контрасти та антагонізми, призвів до духов¬ного спустошення особистості, невіри в можливості людини загалом. Настрої безнадії, «світової скорботи» притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768—1848рр.), Альфреда Віктора Віньї (1797—1863 рр), Альфонса Ламартіна (1790—1869 рр.), ліричній поезії Ген¬ріха Гейне (1797—1856 рр.) та ін. Тема злого та страшно¬го світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ір-раціональністю людської долі, одноманітністю повсякден¬ного життя пройшла крізь всю історію романтичної літера¬тури XIX ст., знайшовши найбільш яскраве втілення в тво¬рах видатного англійського поета Джорджа-Ноела-Гордона Байрона (1788—1824 Рр.), німецького письменника, компо¬зитора, художника Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776—1822 рр.), американського письменника Едгара Ал-лана По (1809—1849 рр.), а також російського поета Михайла Лєрмонтова (1814—1841 рр.), автора поеми «Демон», яка є геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості проти несправедливого, антилюдяного світового устрою.
Разом з тим романтикам було властиве почуття необ¬хідності радикального оновлення світу, усвідомлення при¬четності людини до потаємного багатства та безмежних можливостей світового буття. Ентузіазм, заснований на вірі у всемогутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового — одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчаруванню в реальній дійності, в можливостях існуючої цивілізації по-лярно протиставляється романтичний потяг до «нескінчен¬ного», до ідей абсолютних і універсальних. Романтики мріяли не про вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення суперечностей буття. Розлад між ідеалом та дійсністю отримує в романтизмі надзвичайну гостроту та напруженість. Причому в творчості, наприклад, поетів англійської «озерної школи» — У. Вордсворта, С.-Т. Колріджа, Т. Сауті, переважала думка про пануван¬ня в світі незрозумілих та загадкових сил, необхідність людини підкорятися долі, в творчості інших — Д. Байрона, М. Лєрмонтова переважали настрої боротьби та протесту проти світового зла.
Зображаючи повсякденне життя сучасного «цивілізова¬ного» суспільства як безколірне та прозаїчне, романтики прагнули до усього незвичайного, їх приваблювала фантас¬тика, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут та звичаї далеких країн. Романтики відкривали чи¬тачеві глибину та красу духовного світу людини, безмеж¬ність проявів людської індивідуальності. Людина для них — малий всесвіт, мікрокосм. Прагнення до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів душі, потяг до інту¬їтивного та підсвідомого — суттєві риси романтичного сві¬тогляду. Характерним для романтизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості. Близький до ро¬мантиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775—1854 рр.) вважав, що саме в свободі полягає весь пафос земного, вся «гострота» життя. Апологія особисто? свободи була ніби самозахистом від безжалісного руху іс¬торії. Романтики були схильні розглядати свободу як роз¬рив творчою особистістю соціальних пут, а сам романтизм спочатку виникає як бунт проти догм та ідеологічних обмежень офіційного «класичного» мистецтва. Відчуженість творчої особистості від навколишнього консервативного се¬редовища, а через це і від світу загалом — провідна світо¬глядно-естетична проблема, яку намагались вирішити ро¬мантики. Не випадково, мабуть, «Меккою» європейського •романтизму була Франція, де можна було ковтнути свіжо¬го революційного повітря ЗО—40-х років. Як Голландія у XVII ст., Франція притягала до себе емігрантів, усіх, хто тікав від реакції у себе на батьківщині. Так, з Німеччини приїздить Генріх Гейне, з Польщі — Адам Міцкевич та Фридерик Шопен.
Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми на¬ціонального духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва — одне з найважливіших досяг¬нень естетики романтизму. Так, принцип історизму роман¬тики цілісно реалізували у створеному ними жанрі істо¬ричного роману. Твори американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789—1851 рр.), англійця Вальтера Скотта (1771—1832 рр.), француза Віктора Гюго (1802—1885 рр.) становлять неперевершений здобуток сві¬тової літератури.
Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в од-ноіменних поемах Д. Байрона та В. Гюго, в Паризькому художньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже «Мазепа», яка отримала високу оцінку.
Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, націо¬нально-історичних, персональних особливостей мала в очах романтиків певний філософський зміст: вона була виявлен¬ням багатства єдиного світового цілого — універсума.
У галузі естетики романтизм протиставив класичному «наслідуванню природи» творчу активність митця, його право на перетворення навколишнього світу: художник створює свій особливий світ, більш прекрасний та правди¬вий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність. Ро¬мантики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, глибинний зміст та найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, без-межну фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці, ре¬гламентацію в мистецтві. Романтизм щодо цього багато в чому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на ґрунті творчого переосмислення естетичних принципів іншої культури — ренесансу. Зокрема, в творчості одного із засновників французького художнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798—1863 рр.) відчувається близька спорідненість барочному стилю Рубенса, якого він щиро шанував.
Романтичний стиль продовжував розвивати бароч¬ні особливості у вигляді стрімкого руху форм на по¬лотні, виблиску фарб та виразних мазків пензля, «відкри¬тої» форми, в якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи у таємничу далечінь за межі полотна. Але це не було по¬верненням до старого стилю. Це був скоріше вияв відчу¬ження самого митця від реального життя. «Драма» барв на полотні підміняє собою драму, яку можна знайти з житті. Або ж драму шукають у сценах, пов'язаних з бурх¬ливою дією, як, скажімо, полювання на звірів, битви або екзотичні сцени з життя Північної Африки та Сходу (на¬приклад, «Алжірські жінки», «Здобуття хрестоносцями Єру¬салиму», «Хіоська різня» Е. Делакруа). Романтичні образи були притаманні деяким картинам Т. Г. Шевченка, зокре¬ма його «Марії» (акварель 1840 р.) та «Катерині» (олія 1842 р.).
Вагомим внеском у скарбницю світової художньої куль¬тури було й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, притаман¬них народним пісням, баладам, епосу.
Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалась морально-виховна функція літератури. Зокрема, народна мораль та фольклорні сюжети становлять духовні засади безсмерт¬них казок датського письменника Ганса Крістіана Андер-сена (1805—1875 рр.), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з топким гумором та іронією.
Народна творчість була джерелом тем і образів для композиторів-романтиків. Фольклорні музичні традиції при¬таманні ліричним пісням австрійського композитора Фран-ца Шуберта (1797—1828 рр.) і німецького композитора Роберта Шумана (1810—1856 рр.), оперним та симфоніч¬ним творам чеського композитора Бедржиха Сметани (1824—1884 рр.), фортеп'янній музиці польського компо¬зитора Фридерика Шопена (1810—1849 рр.). В останнього картини народного побуту легко простежуються в мазур¬ках, історичні сцени — в полонезах, народні перекази — в баладах. Сонати, етюди, ноктюрни Шопена відображають всю повноту і складність внутрішнього життя людини — від ліричних роздумів до буремної пристрасті. Слід зазна¬чити, що музика займала особливе місце в мистецтві романтизму, адже, заперечуючи класичний раціоналізм, «культ розуму» в різних його проявах, романтики прагнули апелювати до людських почуттів, вплинути на які, на їх думку, можна найкраще саме за допомогою музики.
Світоглядно-естетичні засади романтичного мистецтва мали певні внутрішні суперечності. Критичне ставлення до існуючих суспільних порядків, прагнення удосконалити світ. зробити його більш людяним, передбачає не стільки за¬глибленість у фантастичний, ідеальний світ мрії, скільки реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практич¬них шляхів її видозміни. Тому поступово в творах багатьох романтиків виникали елементи нового реалістичного світо-відчуття, деякі визначні митці-романтики переходили на позиції реалістичного методу зображення дійсності.
Хоча історія реалізму як художнього методу розпочина¬ється ще в добу Відродження, відсутність чіткої естетичної програми довго не давала йому змоги оформитися в окре¬мий напрям культурного життя, і лише в другій половині XIX ст. він поступово завойовує міцні позиції в літературі, образотворчому мистецтві, театрі, почасти в музиці тощо. Сам термін «реалізм» входить у науковий обіг з 60-х років XIX ст., причому довгий час він розумівся виключно як відображення наявної дійсності і не відрізнявся від нату¬ралізму. Лише поступово починає складатися погляд на реалізм (від лат. real - речовинний, дійсний) як на такий напрям художньої культури, що являє собою об'єктив¬не відображення дійсності, пов'язане з соціально-історич¬ним підходом до зображення людських характерів та умов життя. В реалістичних творах людина виступає передусім як суспільна істота, дії якої зумовлені конкретними умо¬вами, тобто соціальне детерміновані. Одне з провідних завдань реалізму — виявити типовий взаємозв'язок харак¬терів та життєвих обставин. Герої реалістичних творів були не просто носіями якоїсь однієї пристрасті, як це було притаманне, наприклад, героям класичного мистецтва, не поодинокими романтичними бунтарями. Це були живі лю¬ди, які діяли в реальних типових обставинах, що породжу-¬вались самою дійсністю.
Реалізм виконував передусім критичну функцію віднос¬но існуючих суспільних порядків. Приблизно з 40-х років XIX ст. в європейській літературі оформлюється напрям критичного реалізму. Його представники намагалися до¬вести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам дійсного гуманізму. В своїх творах вони стверджували на¬родні, демократичні духовні принципи та цінності. Провідним літературним жанром критичного реалізму стає роман, який дає можливість відтворити широку панораму суспіль¬ного життя, дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до дійсності було засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення. Зокрема, револю¬ційна героїка, пов'язана з глибоким реалізмом, притаман¬на поезії Т. Г. Шевченка.
Становлення реалізму відбувалося поступово. Спочатку реалізм був тісно пов'язаний з романтизмом. Показовими щодо цього є «Шагренева шкіра» видатного французького письменника Оноре де Бальзака (1799—1850 рр.), «Парм-ський монастир» видатного французького письменника Стендаля (справжнє ім'я та прізв. — Анрі-Марі Бейль, 1783—1842 рр.)  або романи видатного англійського письменника Чарлза Діккенса (1812—1870 рр.). Разом з тим типово романтичні мотиви все більше трансформува¬лися в реалістичні, знаходячи опору в соціальному дослі¬дженні («Червоне і чорне» Ф. Стендаля», «Батько Горіо» та «Гобсек» О. де Бальзака тощо). Складний шлях до реа¬лізму пройшов славетний німецький поет Генріх Гейне (1797—1856 рр.). У його ліричній «Книзі пісень» змальо¬вані почуття типово романтичного героя, який страждає від неподіленого кохання. Для з'ясування тонких нюансів любовного почуття поет широко використовує співучі інто¬нації німецьких народних пісень. Не випадково на вірші Г. Гейне писали музику відомі композитори, зокрема ком¬позитор-романтик Роберт Шуман, автор вокального циклу «Кохання поета». Драматизм XIX ст. Г. Гейне висловив словами: «Тріщина світу пройшла крізь моє серце». В збір¬ці «Сучасні вірші» він стверджує реалізм у німецькій пое¬зії, звертаючись до реальних соціальних проблем.
Життя людей праці було провідною темою творчості французьких митців Оноре Дом'є (1808—1879 рр.) та Гюс-тава Курбе (1819—1877 рр.). Останній застосував термін «реалізм» до особливого напряму у малярстві. «Я... цілко¬витий реаліст, тобто щирий прихильник дійсної правди», — писав він. Образ «широкоплечих атлетів з народу» був го¬ловним мотивом творчості видатного американського поета Уолта Уїтмена (1819—1892 рр.), який вбачав поезію не лише в коханні, дружбі, природі, але й в машинах, меха¬нізмах, залізницях, промислових містах та ін. У. Уїтмен мріяв про справжню рівність та свободу людей.
Найповніше принципи реалізму виявилися в творчості О. де Бальзака. Всі його твори просякнуті історизмом. Якщо героєм твору був банкір, то це був не банкір «загалом», а конкретний тип конкретної доби. Читач отримує можли¬вість відкрити для себе всі хитросплетення фінансових ма¬хінацій, структуру «ділового життя» Франції 40-х років XIX ст., або «шляху нагору» молодого честолюбця. Фор¬мулюючи ідею своєї серії романів під загальною назвою «Людська комедія», О. де Бальзак зазначав: «Складаючи опис хиб та чеснот, збираючи найяскравіші вияви пристра¬стей, зображаючи характери, вибираючи головні події з життя суспільства,.., мені, можливо, вдасться написати іс¬торію... звичаїв».
Прагнення до вироблення реалістичного світогляду, притаманне європейській людині другої половини XIX ст., знайшло своє втілення і в філософії. На хвилі наукової ре¬волюції поширюється позитивізм, який стає одним з про¬відних напрямів філософської думки. Виникнення позити¬візму пов'язане з творчістю французького мислителя Огюс-та Конта (1798—1857 рр.). Його філософія походить багато в чому від просвітницької традиції XVIII ст. Як і просвіт¬ники, О. Конт висловлює віру в безмежні можливості нау¬ки, виступає проти традиційної філософської метафізики. На його думку, наука не потребує над собою ніякої мета-фізичної надбудови. Проте він не заперечує існування тео¬рії, яка б здійснювала синтез наукового знання, і за якою можна було б зберегти назву «філософія». Але зводитись вона може лише до загальних висновків з природничих та суспільних наук. Проте ні наука, ні філософія не повинні ставити питання про причини явищ, а лише вивчати їх фактичний стан. О. Конт розвинув ідею французького мислителя та соціолога Клода Сен-Сімона (1760—1825 рр.) про три стадії інтелектуальної еволюції людства. На пер¬шій, теологічній, всі явища пояснюються, виходячи з релі¬гійних уявлень; друга, метафізична, пов'язана зі з'ясуван¬ням сутностей, причин, тут домінує філософія; на третій стадії поширюється вже науковий світогляд, виникає мож-ливість науково-раціоналістичної організації життя. Особ¬ливе місце при цьому О. Конт відводив соціології, яка, на його думку, повинна обґрунтовувати наукову політику, при¬миряти консервативні та революційні тенденції в суспіль¬стві. Він дивився на соціологію як на «позитивну мораль» людства, яка своїми принципами повинна сприяти «єднан¬ню умів» і встановленню суспільного порядку.
Інший лідер позитивізму, англійський філософ і соціо¬лог Герберт Спенсер (1820—1903 рр.), був засновником так званої органічної школи в соціології. Структуру суспільства, існуючі соціальні інституції він тлумачив за ана¬логією з живим організмом, де кожний орган виконує влас¬ну функцію. Основним законом соціального розвитку Г. Спенсер вважав закон виживання найпристосованіших суспільств. На революцію філософ дивився як на «хворобу» суспільного організму. Утилітаризм був притаманний його етико-естетичним поглядам і розповсюджувався на культу¬ру. Під останньою в широкому значенні цього слова Г. Спенсер розумів «приготування до наповненого життя». Культура «містить у собі, по-перше, таку дисципліну і таке знання, які є необхідними для дійсної самопідтримкн та утримання сім'ї... По-друге, всякий розвиток обдаровань, які сприяють утилізації людських насолод», — писав він.
Позитивізм відіграв значну роль у формуванні науково-світоглядних засад культури другої половини XIX ст. Фі¬лософія позитивізму набула поширення не лише серед при-родничників, але й серед письменників, архітекторів, ху¬дожників тощо. Зокрема, на грунті позитивізму сформував¬ся естетико-художній напрям, який дістав назву «натура¬лізм».