Світобачення XVII ст. пройняте, навпаки, відчуттям трагічної суперечливості людини і світу, в якому вона посідає зовсім не провідне місце, а є розчиненою в його багатоманітності, підпорядкованою сере¬довищу, суспільству, державі.
Дійсність викликає у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Звідси характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності. Тому і в українському бароковому мистецтві співіснують прагнення неможливого й песимізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і сум, образа за людей, охоплених марнославством, марнотою марнот.
У Західній Європі це — дворянський стиль і переважно світське мистецтво. У живопису віддається перевага мальовничості, світлотіньовим контрастам, за допомогою яких і ліпиться форма. Бароко порушує принципи розподілу простору на плани, принцип прямої лінійної перспективи — для посилення глибинності, ілюзії безмежності. У релігійних сюжетах виявляється інтерес до чудес, мучеництва, де яскраво могли виявити себе улюблені в цьому стилі гіпер¬болічність та патетика. В архітектурі — тяжіння до ансамблю, до організації простору: міські площі, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, міські та заміські резиденції побудовані на синтезі архітектури й скульптури, підпорядковані загальному декоративному оформленню.
Місце і час розвитку бароко в Європі — передусім ті країни, де перемогли феодальні сили й католицька церква. Серед країн православно-слов'янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого Розквіту саме в Україні. На відміну від західноєвропейського і російського, українське бароко — не аристократичний стиль. Якщо у ньому є певні елітарні мотиви, то лише в літературі, всі інші види барокового мистецтва мають безпосередній зв'язок з народною честю і народною свідомістю.
Як художній стиль бароко дало можливість найповнішого вираження української людини тієї драматичної і реформатор. доби передусім завдяки своєму філософському підґрунтю, яке в українському варіанті виявило себе чи не найповніше. Реаліст. світобачення для барокової свідомості нехарактерне. Світ у більшості творів постає сповненим містики, гіпербол, темних метафор, надмірно емоційних станів, а часом і просто тасмагоричним. Та й свідомість того часу тяжіє до таємниць. Дослідники відзначають як у Європі взагалі, так і в Україні, забобонність найширших верств населення — від еліти до простолюду. Деякі рукописи чи листи того часу містять багато ідей про містичні явища. Це типово барокове світовідчуття. В одній з українських хронік, написаних невідомим автором з Острогаї 1637 і 1647 роками, описано шість "див": тут і таємничі письма на будівлях іновірців, і ангели з оголеними мечами, і свічки, що самі собою спалахують на церковних банях, і відьми, які спричиняють  диявольські наслання через сушені жаб'ячі лапки, і зачаров. Острозький замок. Ворожба, повір'я, чаклунство тих часів під назв. "Руські чари" серйозно описані польськими поетами — зокрема Кльоновичем, що присвятив цьому сюжетові окрему главу своєї поеми "Роксоланія" ("Бачив чаклунок я сам, що ночами на небі ширяли..." і т. д.). Хроніку "поточних" чуд складає у Києві Могила, не менш соковите описав їх і освічений львів'янин, виходець Замойської академії Гунашевський у Львівському літописі оповідає, зокрема, про неймовірної величини град та "кривавий дом у Римі.
Що ж до менталітету нашого народу, то вкрай нестабільною історичною долею, вічними випробуваннями, широкими зв'язкам з різними країнами і різноманітними природними умовами віками у нього закладалося уявлення про світ безмежний, багатоманітний неосяжний і суперечливий. Меланхолійність, властива певною мірою українській душі, теж грунтується на уявленні про світ непростий таємничений, такий, у якому діють різні сили.
Таке світорозуміння відбилося й на художній картині світу, українськими і народними, і професійними митцями у 16 - XVII століттях. У ній знаходилося місце для всіляких фантастичних мотивацій, міфічних, релігійних та містичних уявлень, осяянь, прозрінь тощо. Все це було пошуком небуденної правди життя, глибинного духовного сенсу історичного процесу. Мистецтво бароко наче зазирнуло у глибини людської душі, відобразило її світло й темряву — саме світлотінь стала у європейському та й українському бароко одним із головних художніх прийомів. Культура бароко, за Макаровим, широко відчинила двері перед фантазією, усіма її химерами і найнеймовірнішими сновидними сюжетами — тут і поетика "магічного реалізму" з контрастами світла й темряви, і матеріалізування уявного та багато інших проявів ірраціоналізму. Невипадково сучасні дослідники знаходять у бароко подібність із сюрреалізмом, і там і тут подеколи поєднуються абсолютно несумісні речі: світоглядна абстрактність і натуралістична конкретність у деталях або, навпаки, фотографічне, життєподібне зображення і кричуща неправдоподібність художнього задуму. Часто художники прагнули відтворити образно абстрактні поняття — смирення, совість, доброчинність, честь, геройство, жертовність. І не вважали, що це лежить за межами художніх можливостей. Художник цієї доби вірив у всемогутність образного мислення і тому сміливо поєднував умовне з реальним, стягував різнопросторові і різночасові сюжети в один час і простір, сміливо зображував Діву Марію з гострими мечами в серці (емблема сердечних ран) чи Христа у вигляді міфічного птаха Пелікана (символ самопожертви).
Звідси бере свій початок прагнення емблематичного осягнення світу — всього видимого і невидимого в ньому. Емблематичною ставала мова архітектури (Брама Заборовського, наприклад), живопису (згадувана композиція "Христос-Пелікан"), віршовані підписи під гербами й епітафії на зворотному боці домовинних портретів, мова філософії у "Сні" Сковороди філософські узагальнення вилилися у сплетіння по-босхівськи страхітливих візуальних образів), драматургія ("Комедія на день Різдва Христового"), література (твори полемістів), де політика сплавлялася з апокаліпсичними видіннями, а також вчена поезія.
У бароковому мистецтві реальність органічно поєднана з але¬горіями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образ^. Представники західних шкіл виробили цілий арсенал тропів —метафор, символів, гіпербол тощо — для творів персоналістського характеру, які через алегорії підкреслювали певні важливі риси явищ чи осіб. Українська свідомість — в умовах творення нових національних цінностей, героїв, національної еліти теж йшла тим самим шляхом, алегорично унаочнюючи риси гетьманів і полковників, діячів церкви, працівників на  культурній ниві. Українське бароко утверджувало також і що характеризували колективні, суспільні, національні риси.
У полита київського Івасафа Кроковського, бачимо на гравюрі '. Щирського "Всенародне торжество" (1708). У гравера Леонтія^ севича алегорією Дніпра виступають музичні русалки, міста — обвита лавровими гірляндами альтанка, а місто Харків у Щир постає у вигляді прекрасного саду, насадженого і виплеканого горем.
Оригінальні асоціативні образи знаходимо в українському фольклорі. Наприклад, в ілюстраціях до календаря на 1727 рік весна, осінь і зима подані в образах дівчат і молодиць в українському точному вбранні. Антична, візантійська, романська, готична символіка теж своєрідно пристосовувалась до завдань сі що відзначався сильною експресією, химерністю, буйною деконістю, парадоксами сюжету. Природно, що до усталених символів додавались ті, які властиві асоціативному мисленню українців.
В українській поезії, наприклад, так звані курйозні вірші об'являли різноманітні словесні емблеми — від гербових клейнодів i віршів до графічних комбінацій слів та окремих літер. Іноді їм надавали забобонного значення, доводили, що це "знак" долі, і вказуючий. Наприклад, вже згадуваний архієпископ Баранович зображав хрести різними сполученнями слів. І. Галятовський у в "Душі людей померлих" (1667) доходить висновку, що кожна з латинських літер, що складають ім'я Ісус Христос, символізує голгоф жертву Ісуса: літера І — хрест, Х — ЗО срібників.
Цей символічний код мали всі види мистецтва. У різдвяних великодніх історичних драмах (наприклад, у Г. Кониського, М. Долевського, Ф. Прокоповича) велику роль грає символіка чисел — чотири, п'ять, сім, дев'ять, дванадцять. Вони визначали у драмі кількість персонажів, виходів героя на сцену, повторів. Символіка чисел у бароко грунтується, звичайно, на Біблії: число 3 пов'язується з триєдністю Бога, чотири — з чотирма сторонами світу), сім — із символом святості тощо.
Символіка чисел, а також геометричних фігур відбилася і на сценах композиції деяких творів українського живопису, різьби, архітектурі. Типовою схемою їх побудови був рівнобедрений трикутник. Ретельно добиралася також кількість персонажів, визначався порядок їх розташування в трикутній композиції.
Перше культурне відродження України, як називають історики соціально-патріотичне піднесення, що переживалося у XVII ст., зумовило і цікавість певних кіл шляхти (особливо у середині століття) до свого походження, до творення генеалогічних легенд, до гербів. Українське бароко привнесло нові виміри і нові значення в українську геральдику. Символіка старих середньовічних гербів зазнає істотних змін. Раніше правом герба користувалися лише українці, поляки, литовці шляхетного походження. Вихід на історичну арену українського козацтва, виникнення інституту гетьманства, впровадження полкового адміністративного поділу території України спричинили появу нових претендентів на носіння гербів. Це час посиленої герботворчості.
У символіці українських гербів годі шукати химерних зображень східного походження (чим захоплювалася європейська знать) — драконів, літаючих чудовиськ тощо. Емблемотворчість і герботворчість українського бароко грунтувалися на пошукові предметів-асоціацій в народному побуті, в природі, оточуючому середовищі або утворенні так званих складних гербів внаслідок шлюбів або корпоративних об'єднань. Часто-густо при творенні гербів для полкових міст і впливових козацьких родин символічного значення набували речі, які доти символами не вважалися (наприклад, сумки для герба міста Сум).
Родовідне дерево давніх, заслужених, іменитих осіб зображалося у вигляді виноградного і трояндового кущів, дуба і лавра. Приміром, генеалогічні древа Святополк-Четвертинських, Полубинських, Розу-мовських. З царства Флори обиралися види, знайомі людям, які мають шляхетні властивості. Геральдика теж була наповнена знайомою "натурою" — орлами, кіньми, левами, а також квітами, колоссям. Звичайно, беруться до уваги не кровожерливість левів чи орлів, а сила, сміливість, далекоглядність. У козацькій емблематиці широко використовувались бунчуки, булави, печатки, перстянки, зброя, порохівниці, отріли. Символами для духовних осіб (ці символи зображалися на гравійованих титулах церковних книг, гербах) слугували руків'я Посохів, митри, оклади Євангелій, чаші для причастя та інші речі культу, в яких виявлялися ^місцеві або індивідуальні уподобання ієрархів обох українських церков.
Формування цієї символіки завершується в 90-ті роки XVII ст. -- першому десятилітті XVIII ст., у період так званого мазепинського бароко. Вона прижилася так сильно, що її не змогли викорінити, незважаючи на гоніння на все специфічно українське, яке почалось в останній період Петровської доби та було продовжене Катериною II і всіма наступними російськими царями. У цьому відношенні емблематика українського бароко не тільки мала художнє знач.(як одне з цікавих явищ світової барокової культури), а й відігравало свою роль у збереженні національної самосвідомості українського народу.
Якщо говорити про естетичні особливості українського бароко, це багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилена декорантість, динамізм, численна кількість всіляких іносказань і голові небачена вигадливість форми. Характеристики цього періоду і ністю стосуються слова М. Грушевського про такі особливості української художньої системи, як мистецький та ідейний органічне поєднання слова і обряду, ритміки і слова, віри й прагнення творити дійсність у світлі мрії, але й високого ідеалу.
Специфіка національного варіанту бароко в літературі, театрі і музиці
Література означеного періоду була різножанровою і різної ною тематично. Ще протягом всього XVII ст. велася релігійна полеміка з католицизмом, уніатством, протестантизмом, іудаїзмом, що породжувало полемічні твори. Їх виховний християнський досвід доповнювався і ораторсько-проповідницькою прозою."слова", "казання", "поученія" Л. Барановича ("Меч духовний", '" би словес проповідних"), І. Галятовського ("Ключ разуменія"), Лйї дивиловського ("Венец Христов"), С. Яворського, Ф. Прокоповіча у XVIII ст. Г. Кониського, І. Леванди досягли високого мистецького рівня.
Багато писалося в ці часи мемуарно-історичних творів. Крім І дуваних вже літописів Самовидця, Г. Граб'янки і С. Величка. В XVIII ст. з'являється анонімна "Історія русів". Видатною пам'яткою паломницької прози стали "Странствованія" В. Григоровича.
Однак козацька визвольна боротьба, а пізніше Коліївщина і дали особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики. Думи, пісні, плачі, діалоги, різні драматичні форми були присвячені козацьким діянням. Самі назви говорять про це: "Хроніка польська, литогідсмудська та всієї Русі" М. Стрийковського, поема "Про Острозьку війну під П'яткою" С. Пекаліда, "Україна, татарами терзана" М. Павловського, "Чигирин" О. Бучинського-Яскольда, "Розмова Великоросії з Малоросією" С. Дівовича та ін. Особливо показові твори деяких поетів "часів Мазепи", який і сам писав вірші. Войовничий пафос, лицарське славолюбство, інколи — як у західноєвропейській лицарській поезії — звеличення подвигу заради подвигу знаходимо у творах Стефана Яворського, Пилипа Орлика, Петра Терлецького (у останнього, наприклад: "Хто тільки рушив крізь ріку криваву, пливе щасливо у відвічну славу..."). І це не мусить викликати подиву, оскільки чоловіче населення України майже на два століття забуло смак мирної праці і не могло остудитись від войовничих пристрастей.
Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Вона відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю; вірші полемічні, пане¬гіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися пое¬тичні жанри, культивувалися певні стильові елементи — ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксю-морони тощо. Поезія розрізнялась елітарно-міфологічна, шляхетська (здебільшого польсько-українська), міщанська. Було створено ве¬лику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання — а водночас і пародій на духовний вірш, і травестій. Суто філософська поезія — це медитаційні вірші про людину, всесвіт, космос, богів, смерть, марність життя. Характерні риси поетичних творів: силабічний (рівноскладовий) вірш, широке використання античної міфології та символіки, вигадливі поетичні образи та віршові структури, наповнення християнськими мотивами.
Елітарного відтінку так званій "вченій" українській поезії XVII ст. надавало відверте прагнення до формалістичних вправ. Поети вва¬жали, що чим вченіша людина, тим незвичайнішою мусить бути її мова, тим більше книжкових знань і вражень мають містити в собі вірші. Чим інакше можна пояснити, що й такий раціонально мисля¬чий діяч, як автор першої української Конституції, воїн і поет Пилип Орлик прагнув віршувати штучною поетичною мовою, що складалася в основному з міфологем, філософських абстракцій, екзотичних топонімів, символів, розгорнутих метафор, гіпербол. Найбільш, напевне, гіперболізованим літературним жанром був панегірик. Яких лише чеснот не приписують своїм героям поети-панегіристи Стефан Яворський, Іван Максимович, Пилип Орлик, Іван Орловський і Феофан Прокопович. I хоч самі автори розуміли умови усіх цих перебільшень, вони їх нанизували з чисто мистецької, для гри думки і переливів слова.
Вірші-послання, панегірики — то просто пристрасть до деістрації ерудиції. Так, вчена українська поезія XVII ст. була розірвана на елітну частину суспільства, однією із специфічних особливостей якої було тоді не так багатство, як висока освіченість. Належати до кола ерудованих людей було престижно, та й треба зважити те, що напередодні культурних реформ середини XVII ст. й латинопольська освіта колегіумів та гімназій вже принесла свої перші плоди. Умовно-міфологічне мислення поетів, що зросли на лат польських книжках — на Ціцероні, Титі Лівії, Тациті, не могло і зрозумілим для всіх. Йому належало спочатку стати надбанцем вузького кола інтелектуалів. Вміння читати вірші-лабіринти розгадувати всілякі поетичні ребуси не було дурницею. Воно проілюструвало сучасникам смак до високої поетичної умовності, що є сильною рисою художньої культури. Коли поет того часу говорив, скажімо, про Христа чи Олександра Македонського, згадував море чи з він не мав на увазі цих осіб чи ці речі. Це були певні словесні за за якими стояли поетичні реальності. За "Поетикою" М. Довганського, слово "Христос" може мати цілу сукупність умовних значень світло небесне для світу", "надія і спасіння", "всемогутнє слово, початку й кінця в нім немає", той, "хто завжди був, є і буде, кому і покоряються зорі" тощо.
Багаті поетичні асоціації викликали в учених людей того також імена й реалії античної міфології, бо за ними стояла специ їх освіти — вивчення грецької і латинської мови та літератури. Міфологічні вправи формували суто поетичне осягнення реальності в якій велику роль відігравали інтуїція, осяяння, загадкові і сновидінь та ін. Властива бароковій свідомості взагалі фантазії містичність, міфологічність в українському варіанті, як на деяких дослідників, виявила себе чи не занадто. Однак якщо зі ти на суто український смак до прикрас, то не дивно, що в бароковій літературі і мистецтві він "показав себе" у щедрому декоративному захопленні формальною майстерністю ("краса заради краси". Вважають сучасні дослідники культури цієї доби, заслуга українського бароко в тому, що воно надало традиційній любові до красивої; артистичного блиску.
Звичайно, вчена поезія XVII—XVIII століть сформувала і яі новий тип літературної творчості — інтелектуальну гру. Однак поезія, яка ставала предметом інтелектуальної розваги, мусила мати якесь серйозне виправдання, адже нею захоплювалося ціле покоління літераторів. Від них вибудовують місток до таких майстрів XX ст., як француз Г. Аполлінер, чех В. Гавел. Фігурні вірші, або, як їх назвав український доет, "поезомалярство", започатковані елітарною бароковою поезією України XVII ст., були надовго забуті.
Тим часом їх теоретично обгрунтував в курсі лекцій, прочитаних у Київській академії ще у 1736—1737 роках, М. Довгалевський. Те, що звичайний друкарський шрифт (особливо слов'янський) має знач¬ну декоративну виразність, друкарі знали вже давно, але цей ака¬демічний професор робив зі шрифту щось фантастичне. Він ніби хотів показати, що витончений декоративний твір, чарівливий своїм сріб¬лястим мереживом, можна створити без олівця та пензля. При цьому він запевняє, що це не просто шрифтові візерунки, а вірші-лабіринти, які треба читати "від центру на всі боки", йдучи "вгору і вниз, вправо і вліво". І хоча, йдучи в кожен бік, ми дійсно прочитаємо якийсь розумний латинський вислів, головне не в літературному змісті, а в абстрактному візерунку зі слів, який живе вже за законами декоративного мистецтва. У самого М. Довгалевського з'являється відчуття, що за поетичними загадками стоїть реальність якогось іншого, алогічного світу, інобуття. В його курсі поетики вводиться розділ "Про загадки як поетичні твори". Тут він наче відштовхується від спостережень поетів європейського Відродження, що абсурдне (тобто неможливе з точки зору здорового глузду) наділене певними поетичними властивостями. До речі, згаданої доби елітні кола Європи теж захоплювались грою в абсурдні пророцтва та парадоксальні висловлювання, в яких розкривали неочікуваний і часто поетичний сенс звичайних речей та явищ.
Проте поезія загадки виявляється не лише в абсурдистській грі літерами, зображеннями, словами. Значно сильніші естетичні почуття викликають ті речі, що містять в собі принципову незбагненність. У вірші-загадці про сон Довгалевський пише: "Хто я такий, то не знає ніхто, хіба очі закриє". Такі загадки говорять нам про існування ^ликої кількості незбагненних речей і наводять на думку про ілю-рність тієї "розумної реальності", яка доступна нашому здоровому ^уздові. І тут барокова загадковість переходить у світ тривожних Роздумів про сенс буття і про вічні загадки природи, що можна вва¬жати "передвитоками" романтизму.
Серед українських поетів — авторів інтелектуально гострих, з часом і парадоксальних поезій, був чернігівський архієпископ Баранович. Помітний церковний і державний діяч того часу гато сил віддавав літературі, бо мріяв побачити Україну в колій вілізованих європейських країн, а для цього в ній мала бути розвинута барокова культура. Література, як вважав він, не дійовий засіб самоутвердження нації, ніж козацька зброя.
Письменники-демократи XIX століття були переконані, що Києво-Могилянська колегія псувала поетичний смак своїх виховані плодила безнадійно сіру й мертву поезію. Певною мірою це так, як йдеться про тих вчених, поетів, що свято вірили у взірці й писали згідно з академічними правилами. Поезія була для них не ста душі, а засобом пропаганди християнських ідей. Такі "правилі дидактичні вірші писав у 1660-х роках ректор колегії, майбутній митрополит Варлаам Ясинський. Тому не дивно, що саме він не сприймав твори тих авторів, що керувались натхненням. Вони гуртувались навколо Л. Барановича, який свого часу й сам викладав поетику у Київській академії, але як поет з часом відходив від неї все далі, писав дивні, не всім зрозумілі вірші, творячи світ якоїсь містики.
Складні асоціативно-метафоричні образи залишалися непрочитаними і тому незрозумілими. І це спричинило літературну суперечність — напевне, першу в українській культурі дискусію суто поетичного характеру.
У творчості як самого Л. Барановича, так і його учнів ми знаходимо і твори яскраво вираженого соціально-політичного звучання, було природно для покоління, змученого нескінченними війнами і розбратом серед самих українців. Час Руїни самим Л. Барановичем втілюється в образі бурі, що ось-ось потопить корабель України. Водночас і у формальних експериментах елітарної поезії поети-чернігі не бачили нічого страшного, бо вони прагнули засвідчити своє вмії мислити витончено і вишукано. Гострота розуму, блиск метафор, парадоксів свідчили про належність до європейської культури. Українець того часу напевне почувався європейцем, не страждаючи комплексом неповноцінності й провінціалізму. І в цьому теж виявлявся патріотом.
Прагнення звільнитися від консервативних смаків і залеж. від очолюваної В. Ясинським Печорської друкарні змусило Л. Барановича налагодити власне видавництво. Завдяки цьому Чернігів на певний час став другим культурним центром Гетьманщини, де успішно розроблялися свіжі поетичні ідеї. Недаремно ж із кола Л.Барановича вийшов поет-новатор І. Величковський, найбільший бароковий драматург Д. Ростовський, майстер поетичної фантасмагорії І. Орновський, класик емблематичної поезії та поетичної книжкової ілюстрації І. Щирський.
Водночас був у поезії і стихійний потяг до наївного побутового реалізму. Реалістичні тенденції виявилися у поезії демократично настроєного шляхтича Данила Братковського, мандрівного дяка Петра Гученського-Поповича і поета-ченця Климентія Зіновієва, цілковито заклопотаних справами "цього світу". Укладений рукописний збірник К. Зіновієва містить 370 віршів, написаних жвавою, розмовною укра¬їнською мовою, пройнятих симпатією до людей праці, народного побуту і звичаїв. Реальними рисами буденності, здоровим гумором пройняті вірші-травестії, автори яких — мандрівні студенти, бурсаки (подібні до європейських вагантів) — пристосовували біблійні сюжетні схеми до повсякденного життя. Пишуться і "Світські пісні", де домінують мотиви сирітства, гіркої долі і несправедливості (О. Падальський, І. Бачинський), а любовна лірика позбавляється посту¬ово дидактизму і моралізаторства, стає щирішою й безпосереднішою (І. Пашковський, Ю. Добриловський). На початку XVII століття зароджується українська драматургія. Вона пов'язана з єзуїтськими шкільними театрами, де ставилися драми польською мовою. Декламації і діалоги, писані українською мовою, призначалися для братських шкіл. Розквіт шкільної драми припадає на 70-ті роки XVII — першу половину XVIII ст. і пов'язаний з іменами викладачів Києво-Могилянської колегії (академії) М. Довгалевського, Г. Кониського, М. Козачинського та ін.
Модель шкільного театру Київської академії, до речі, було запозичено Слов'яно-греко-латинською академією в Москві та Карловецькою православною школою у Сербії.
Українською книжною мовою ставилися і багатоактні драми різ¬двяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів і мораліте, а також драми на історичні теми, інтермедії. Найбільш відомими виставами були драми "Олексій, чоловік Божий" невідомого автора, трагедокомедія "Владимир" Ф. Прокоповича (присвячена І. Мазепі).
Шкільний театр — виховний і пропагандистський. У більшості його вистав пропагується головна учительна книга — Біблія, тим більше — у містеріях, міраклях і мораліте. Слід зважити на те, що епоха бароко в Європі, на думку більшості дослідників, є, з одного боку, добою інтенсивної християнізації культури, а з другого — такою ж інтенсивною спробою надати їй світськості. Бароко — відкритий тип культури, тобто має великий ступінь свободи, розкутості щодо її змісту. Це стосується і ставлення до священних текстів: допускалися приховане цитування, натяки, символи тощо або неточне відтворення, себто не цілковитий повтор.
Розглянемо це на прикладі української великодньої містерії. Якщо середньовічна містерія ретельно за вічним сюжетом, показуючи глядачам Іоанна Предтечу, Магдалину, в'їзд до Єрусалиму, таємну вечерю, молитву в Гефсіському саду, взяття під варту, суд, страсті Господні, воскресіння, » мироносиць, сходження в пекло, воскресіння, то барокова містерія якою є згаданий "Діалог", відтворює все в одному епізоді. Епізод цей розгорнуто в триярусному просторі, що позначений рухом персонажів: з неба до Христа спускається Ангел з і шею, із пекла лунають стогони грішників. Персонажі в цьому просторі розміщені досить вільно. Ангел, що несе чашу, стає не лише помічником між Богом-батьком та Богом-сином, а й утішувачем родиці. Він також пояснює глядачам, що відбувається на сцені. Персонажі виконують дії, яких немає в Євангелії. Богородиця зустрів Ангела і намагається забрати в нього чашу, тобто прийняти страдання сина. Христос не відразу приймає чашу, все вирішують крізь грішників. З чашею він іде на Голгофу. Так відбувається зам символів: чаша стає рівноцінною хресту.
Відмовляючись від традиційного повтору тексту, роблячи сим уособленням основних містеріальних значень, драматург будує складну конструкцію, що відсилає глядача до Священного Писання, не творюючи його детально. Використовувалися й інші символи. Досить поширені п'єси великоднього циклу, де не показувались муки Христа а виставлялись на сцені лише знаряддя тортур, або алегоричні постаті, виголошуючи відповідного змісту монолог.
Іноді, навпаки, канонічний текст "опускається" у фольклорну, сміхову стихію. Прикладом може слугувати "Слово о збуренню пекла". Цей великодній спектакль має складну конструкцію. Муки Христа, його смерть не показані глядачам. Вони лише чують про них з вуст інших дійових осіб — Люцифера та Аду, які, знаючи про зішестя Христа до пекла з метою порятунку праведників, зайняли оборонні позиції, обмірковують план бою. Люцифер збудував свою столицю — пекло, має вірних слуг, яких більше, ніж апостолів у Христа. І все ж Ад боїться, а Люцифер не тільки його заспокоює, а й докоряє за боягузтво ("Пане Аде, чому єси так боязливий?"). Пекельні сили зво¬дять штучну браму, вішають залізні ланцюги тощо — абсолютно смішні в своїй конкретності речі, адже, як розуміють глядачі, все це нічого не значить для їх суперника. Так абстрактна боротьба добра і зла переходить у план "реального", а тому й комічного двобою. Однак це "опускання" високого в "низьке" не позбавляє виставу духовного звучання, адже за всім стоїть серйозна і важлива для людини того часу християнська думка. Таке переведення біблійних текстів на мову сцени не було українським винаходом, однак воно з'єднало з євро¬пейським мистецтвом, стало важливою ознакою її бароковості.
Побутувала в цей час в Україні і народна драма ("Цар Ірод", "Коза", "Маланка", "Трон" тощо). Найоригінальнішим був народний ляльковий театр — вертеп. Цей мініатюрний театр був як маленький храм, що давав уявлення про світобудову. Поверхи вертепної скрині були своєрідною "моделлю світу" — земля, видимий світ і небесна обитель, де, водночас з'єднуючи "земне" і "небесне", відбувалася дія. Ляльки не пересувались по сцені, а наче ілюстрували дію, не існували, а демон¬стрували чиєсь життя. Події вертепної драми відділялися одна від одної співами — найчастіше виконувались молитви, канти, псалми.
Є відомості, що у XVII—XVIII століттях на Запорізькій Січі вер¬теп також був популярним, так само, як різні обрядово-карнавальні дійства.
З 50-х років XVIII ст. на Україні з'являються театральні колек¬тиви професійного характеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською та французькою мовами. З цього ж приблизно часу в Україні з'являється російський і польський класицистичний театр. Ряд аматорських груп виступали в Єлизаветграді, Кременчуці, Харкові, а в останні десятиліття виникли професійні трупи Ще у період розвитку шкільної драми (це 40-ві роки XVII ст.) з'явився свого роду музичний театр. Ним бурсацький концерт, що становив собою дотепну сценку з бурсаків, у якій співаки — дорослі й малі — грають самі себе. Вод час це пародія на урочистий "високий" церковний твір (наприк. "Служба пиворізам і п'яницям") Низький зміст у поєднанні з диційними серйозними формами дванадцятиголосої урочистої позиції створює особливий гумористичний ефект.
Багато важить в українській культурі цього часу пісня, яка словами Гоголя, "для Малоросії все: і поезія, й історія, й батьківська могила. Вірний побут, стихії характеру, всі вигини і відтінки почуття хвилювань, страждань, дух минувшини".
На основі народнопісенних традицій (що в них вклала свій сок і легендарна авторка та співачка Маруся Чурай) та кантат пізній зародилася пісня-романс літературного походження ("Стоїть явір під горою" — Г. Сковороди, "Дивлюсь я на небо" — слова Г. Петрен музика А. Александрове та ін.).
Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий  (хоральний) концерт. Поштовхом до вироблення багатоголосо композиції в Україні стали західноєвропейські моделі. Сильні їе трасти, чуттєва повнота, емоційність цієї музики роблять її близьи до ораторського мистецтва. Дається взнаки особливість стилю бі ко — захопити, вразити, зворушити слухача. Значну роль у розвитку партесного співу відігр. школи при братствах. Партесний спів під назвою "київський"  в Москві та інших містах Росії.
Світська музика розвивалася в містах і у великих поміщицьких маєтках. Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри оперні та балетні трупи. Музикантів, співаків і артистів балету і вали в школах при деяких маєтках, а також — в останній тре XVIII ст. — в Глухівській співацькій школі, в спеціальних мї них класах при так званому Новому харківському училищі.
Барокова церковна музика синтезує глибину душевних переживань, таємничість, властиву храмам, патетику воїнських звитяг. Чарівною величчю наповнена музика А. Веделя, М. Березовського, Д. Бортнянського — композиторів, слава яких вийшла за межі Батьківщини. З їх іменами пов'язаний розвиток симфонічної музики — концертів, кантат, ораторій. Твори Д. Бортнянського виконувалися в різних країнах світу. Один із сучасників композитора писав, що серед найзнаменитіших в Росії є Дмитро Бортнянський. Сам же Бортнянський називав Моцартом духовної музики свого співвітчизника Артема Веделя.
Українська думка другої половини XVIII ст. відчуває значний вплив видатного мислителя і поета Григорія Сковороди, який начебто підсумував барокову добу і перевів її в нові часи.
Він є автором багатьох оригінальних творів. Серед них — філософські трактати ("Потоп зміїний", "Вхідні двері до християнської доброчинності" та ін.), байки (збірка "Харківські байки"), поезії (збірка "Сад божественних пісень"); Г. Сковорода віддає належне улюбленим жанрам свого часу — панегірикам та одам, а також пейзажним віршам, сатирам. Є в нього епіграми, відома велика кількість сково-родинських афоризмів.
Енциклопедичне освічена, людина, гуманіст Г. Сковорода відстоює "природну людину" і споріднену їй працю. Людина — "не тремтячий раб", а "шумливий бурхливий дух", "коваль свого щастя", яке досягається "наслідуванням блаженній натурі". Як сказав про Сковороду Павло Тичина: "Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого — чисту та моральну..." З ним прийшло осмислення минулих діянь, і українська думка повернулась до традиційної християнської ідеї мирного самовизначення людини в світі.
Барокова архітектура
Найвищі мистецькі шедеври козацької доби втілено в архітектурі.
Перед визвольною війною в Україні було 1000 міст і містечок. З них 400 — на Київщині й Чернігівщині. Багато міст — оборонні пункти або козацькі поселення (по 2—4 тисячі чоловік), а великі міста — Київ, Львів, Кам'янець-Подільський налічували 15—20 тисяч мешканців.
У середині XVII ст. Київ уже звівся з руїн. Другою столицею на час визвольної війни був Чигирин. Торговими центрами стали Луцьк, Дрогобич, Кам'янець-Подільський, Перемишль. Оборонними — Путивль, Новгород-Сіверський, Чернігів. У 20—50 pp. козаки забудовують Чугуїв, Миргород, Полтаву. А після невдачі козацьких військ під Берестечком у 1651 р. за повелінням Б. Хмельницького багато людей переходило з Полтавщини "у Великую Россию и там городами оседали". Так виникли Суми, Лебедин, Харків, Охтирка.
У містах цієї пори значно зростає вага міщанства. Тут споруджу¬ються ратуші, монументальні кам'яниці, а на околицях — житла ремісників. Слід пам'ятати, що в містах жило багато іноземців — німців, вірмен, греків, євреїв. Тому в містах — Львові, зокрема, — можна було бачити силуети ратуш, латинських костьолів, українських та вірменських церков. Польська експансія позначилася і в тому, що жодна церква не могла бути вищою за костьол.
У Придніпров'ї забудова міст пов'язана з традиціями давньоруського містобудування — вона є вільною і мальовничою. Форми і розміри кварталів визначалися примхливою мережею найважливі вулиць — доріг, що вели до головного собору. На садибі житлові будинки розташовувались також вільно, в оточенні великих фруктових садів. Придніпровські міста не були настільки затисне оборонними мурами — для захисту покладались на козацьку шайку.
Значний вплив на будівництво "кам'яниць" тут мали форми дерев'яного житла. Найпоширеніший будинок — такий, що нагадує селянську хату "на дві половини". Характерною є "кам'яниця" нігівського полковника Якова Лизогуба (кінець XVII ст.). Фасади були декоровані глибокими нішами, фігурними фронтонами пілястрами, що створювало багату світлотіньову гру і надави будівлі святково-радісного вигляду.
Народні майстри України у XVI ст. нагромадили величезний досвід у дерев'яній архітектурі. Будівничий геній народу виявив себе і при всю недосконалість техніки будівництва. Простою сокирою споруджувалися і звичайнісінькі хати, і чудово прикрашені церкви,. вразили досконалістю форм і сміливістю конструкцій вже згаданого мандрівника Павла Алепського.
Загальнонародне піднесення після визвольної війни 1648—К років виявилося в тому, що козацькі та міщанські "гро'мади" поспішають споруджувати у своїх маєтках і селах стрункі та урочищ храми.
Напевне, вже в другій половині XVI ст. були створені різні коструктивні та архітектурно-художні варіанти поєднання квадрате го і восьмигранного в своїй основі зрубу з пірамідальними чи восьмигранними куполами (банями), які мали від одного до кількох замків. Для захисту зрубу від вологи його оббивають ґонтом і роблять широкий захисний навіс на стовпах чи консолях — залишках деревини. Ґонт м'яко обіймав форми зрубу, створюючи м'який, плавний перехід від однієї форми до іншої. У цьому полягає своєрідність особлива чарівність українських дерев'яних храмів. Зберігся ряд високомистецьких дерев'яних споруд того часу. Одна з них — церква Святого Духа в Рогатині, побудована в першій половині XVII ст. на пагорбі біля злиття невеликих річок.
Рідкісною гармонією форм відзначається церква Воздвиження в Дрогобичі, вишуканістю композиції церква Юра — там само.
Україна будувала, тримаючи в одній руці меч. Вона не мала ні часу, ні коштів будувати з міцних і надійних матеріалів. Під руками було дерево, ним і користалися. Давався взнаки й історичний досвід, коли злигодні й бідність не дозволяли зводити величні храми. Народ призвичаївся до простих, але зручних, додільних, без надмірностей храмових споруд. До того ж, мальовничий дуже різноманітний ландшафт України спонукав до щоразу нового, але гармонійного поєднання архітектури із природним оточенням - були то широкі лани Полісся чи глибокі каньйони Поділля, пагорби Галичини і Буковини чи високі гори Карпат.
Найхарактерніша особливість, що вирізняє українські дерев'яні храми, — та, що церковне приміщення перекрите не плоскою стелею, а високим, вежеподібним зрубом. Тому в українських культових спорудах завжди є повна відповідність внутрішнього простору і зовнішньої архітектури. Храми ззовні мають вигляд кількох веж ("бань"), згрупованих за певною системою (три, п'ять, сім і дев'ять "бань").
Ще у XV ст. українські народні зодчі винайшли особливий конструктивний прийом — залом, відомий лише в українські архітектурі. Квадратну в основному кліть — зруб — накривають пірамідальним верхом; на цю зрізану піраміду ставлять вертикальний зруб, накри¬тий пірамідальним рубленим склепінням. Ця комбінація похилих і вертикальних частин верху української дерев'яної церкви і є заломом. Відомі храми з одним і двома заломами. Далі почали завершувати квадратну клітку восьмигранним верхом — це дало великий архітектурно-художній ефект і стало одним із характерних барокових прийомів українських культових споруд.
Друга особливість: храми не мають ні головних, ні другорядних фасадів. Вони — як скульптура — мають розглядатись з усіх боків. Тому красу українських барокових храмів важко збагнути в проекції чи малюнку, їх треба бачити у натурі, обійти навколо. Вони вража¬ють дивною гармонією, зачаровують інтимністю і задушевністю.
Третьою особливістю дерев'яних храмів є велика кількість сполучень і варіацій нижніх, середніх і верхніх частин споруди. При цьому вдалі сполучення ніколи не загусають, щоразу створюються нові комбінації, що породжує багатоманітність і неповторність дерев'яних храмів у різних областях України.
Дуже оригінальними є інтер'єри дерев'яних храмів, часто незвичної і вишуканої форми. Інтер'єрам приділялася така увага, бо храм — це місце спілкування людей з Богом і поміж собою. Досконалі художні форми начебто випромінювали духовну енергію. Bees простір храму сповнювався магією впливу, який примножувався різьбленими іконами й квітковим орнаментом. До того ж, вони уквітчані вишитими рушниками. Відповідному настроєві сприяли й килими на підлозі та лавках. Примхлива гра світла на позолоченому різьбленні іконостасів, спів і речитатив, запах ладану — все це творило те, мальовниче і миле людині середовище.
Вражає своєрідність куполів, сміливих і урочистих в їх стріт злеті. Відчуття грандіозності простору посилюється тим, що поставлені з невеликим нахилом всередину, а лінії граней зрубів < наближуються в заломах, то здіймаються вгору, створюючи багато ракурсів, ілюзію руху і величезної висоти. Фігури, казкові за і гадливістю, надають інтер'єрам неповторної свободи, легкості і і льовничості.
Характерно, що після середини XVII ст. світло у новозбудовад дерев'яних церквах вже не мерехтіло слабкими відблисками на: золоті іконостаса (бо проходило через маленькі віконця), а цілі потоками вливалося, сяючи в іконостасах, посилюючи урочисті радісний- настрій.
Дерев'яна храмова архітектура України представлена різні школами: волинською, галицькою, гуцульською, буковинською, зав патською, а також лемківською, бойківською, придніпровською.
Прекрасними зразками створених народними майстрами XVII XVIII ст. дерев'яних споруд служать храм Покрови у Ромнах Полтавської області заввишки понад ЗО метрів, церква Миколая із села Кр ки (нині у Львові), церква Параскеви у селі Крехів Львівської області, Михайлівська церква у Мукачеві Закарпатської області, Троїцьк собор у Новосельцях Дніпропетровської області та чимало інших.
Блискучими пам'ятками козацького бароко в архітектурі стає кам'яні церкви. Пафос боротьби й перемоги викликав до життя справжні архітектурні шедеври. Гармонійність і пишність форм, розмаїття мальовничих композицій найкраще ві повідали естетичним смакам українців. Приваблювала в бароковому стилі динамічність, експресивність, внутрішня напруга, що були покликані вразити, збудити уяву українських архітекторів вабі декоративні можливості бароко, єдність споруди з довкіллям.
Український козацький собор органічно вписується у карті духовних пошуків європейського бароко. Пригадаємо враження від барокового твору в Європі: "Зречення зрозумілого... Потреба в тому, що викликає захоплення... Об'єкт ніби зникає з поля зору глядача. Хіба це не про хрещаті п'ятибанні храми Києва, Чернігова, Ніжина й Ізюма, Новгорода-Сіверського? Щоб краще зрозуміти їх особливості порівняємо два типи собору: бароковий — п'ятиверхий — і давньвЙ руський — тридільний і прямокутний у плані, бо вони є найпопулярнішими типами сакральних споруд в Україні. Це не просто два типи споруд, це два типи художнього мислення:
давньоруський храм — будова цілком раціональна: має обличчя (фасад), спину (апсиди), його простір має початок і кінець, складається з функціонально диференційованих частин (місце для хрещення, для віруючих, для духовенства тощо);
козацький же собор — однаковий із усіх чотирьох боків. Кожен, хто спробує обійти Миколаївський собор у Ніжині чи Георгіївський у Видубицькому монастирі, відчуватиме, що весь час обертається дов¬кола осі. Це, на думку мистецтвознавців, є переживанням неподільної єдності конечного і безмежного, безкрайньої складності всього сущого.
Своєрідність виявляє себе і при порівнянні його з ренесансною архітектурою. Ренесансна графічність змінюється живописністю, пластика, що стає основним засобом художньої виразності, створює неспокійну гру світла і тіні, панують криволінійні обриси, статичність ренесансних композицій змінюється бурхливою динамікою форм:
"розриваються" фронтони і карнизи, групуються колони і пілястри. Фасади та інтер'єри насичуються скульптурами. В інтер'єрах широ¬ко вживається позолота, ліпнина, різьблення, мальовничі плафони.
Піднесеність, схвильованість, фольклорна життєрадісність, але й загадковість, незрозумілість характерні також для таких шедеврів барокової архітектури, як Спасо-Преображенська церква у Сорочин-цях, Катерининська церква у Чернігові, Всехсвятська церква на Економічних воротах у Києво-Печерській лаврі, Покровський собор у Харкові.
Національні риси українського бароко виявилися не лише у типах споруд, а й у віртуозному опануванні прийомів цегляної кладки, соковитому декорі.
Іншими були замовники, смаки і вимоги, іншими були й архітектори — переважно іноземці — на західних землях України.
З посиленням політики католицької експансії пов'язане спору¬дження великої кількості католицьких монастирів у Галичині, на Волині, Поділлі, Правобережжі (єзуїтський костьол Петра і Павла у Львові, костьол Кармелітів та ін.). Риси бароко властиві й іншим типам будівель — палацовим, замковим тощо (приміщення коро-лівського арсеналу у Львові).
Стиль, характерний для шзньобарокової архітектури Італії, а та¬кож Польщі та Австрії, продовжував розвиватись і на початку XVIII ст., коли українське духовенство приймає унію і католицька церква міцно тримає в своїх руках громадське життя. В ту пору у Львові було близько 25 тисяч жителів і 40 костьолів та католицьких монастирів.
Бароко — це стиль архітектурних ансамблів. Достоїнства його Придніпров'я та східних областях України потужно виявили себе  в унікальних архітектурно-ландшафтних ансамблях. Провідна і належить собору, але всі інші споруди поєднані масштабом, ритмами пластичних чергувань.
Відновлені у XVII ст. на кошти козацької старшини давньоруської святині — київський Софійський собор, Михайлівський Золотої хий собор, Кирилівська церква у Києві, Спаський собор і собор Єлеї го монастирі в Чернігові і, особливо, Успенський собор Печерського монастиря, що здавна  був найпопулярнішою будовою на Русі, -"вбралися" у бароковий "одяг". Було добудовано верхи, з'явилися архітектурні додатки, фасади прикрасились декором. Поступово відходять у минуле прийоми цегляної пласті фасади приміщень штукатурять, білять і опоряджують ліпниною. Виникли цільні в своєму художньому вираженні ансамблі Києва, Чернігова, Переяслава, а також Межигірський, Красносільський та інші монастирі.
Певні стильові зміни пов'язані з ім'ям російського архітектора І.Г. Шеделя, автора палаців Меншикова на Васильєвському острові та в Оранієнбаумі, а також інших будівель, характерних для сі петровського бароко. Він приїхав на запрошення Києво-Печерської лаври для будівництва великої дзвіниці. Лаврська дзвіницяі своєрідний програмний архітектурний твір свого часу. Це була вища споруда в межах імперії — 96,5 м. Дзвіниця — вперше в українській архітектурі — побудована за принципами ордерної архітектури.
Крім споруд у Лаврі, Шедель виконує замовлення київського метрополита Рафаїла Заборовського і, судячи з усього, йому належить проект знаменитої Брами Заборовського (західних воріт Софійського монастиря), що є однією із кращих і найхарактерніших пам'яток українського бароко XVIII ст. Шедель добудував також другий поверх Київської академії на Подолі, спорудив Софійську дзвіницю, яка стала, подібно до Лаврської, однією з провідних домінант міської будови. У формах українського бароко другої половини XVII —початку XVIII ст. зведено також митрополичий будинок і трапеза Софійського монастиря.
У 1747 p. починається будівництво у Києві Андріївської церкви архітектурного шедевру світового значення. Вибір місця для спорудження не випадковий. На пагорбі, що домінує над Подолом, ще на дочатку XVIII ст. була побудована церква, що завершувала перспективу головної вулиці Києва Центрична об'ємна композиція нового храму визначалась вже тим, що цю споруду було видно з усіх боків. Проект церкви виконаний видатним архітектором Растреллі. Андріївська церква — один із ранніх творів великого митця, в якому він вперше звернувся до місцевих національних композиційних особливостей. Стрункий силует хрестової у плані церкви із стрімко злітаючим вгору високим куполом, що завершується бароковою главком і чотирма тонкими вежками, з усіх сторін "прочитується" на фоні неба. Храм казково гарний у панорамі київських придніпровських пагорбів. Ошатність його підкреслена багатством пластики, світлою гамою бірюзових стін, білих колон і золотих капітелей та деталей декору.
Також за проектом Растреллі в той же час у Києві споруджується Імператорський (Марийський, як він став називатись пізніше) палац. У первісному вигляді він не зберігся, згорів і був відбудований у стилі растреллівської архітектури.
Справжнім шедевром барокової архітектури України є дзвіниця Дальніх печер Києво-Печерської лаври, побудована талановитим українським народним зодчим С Ковніром, який майже протягом 60 років вів будівельні роботи у Лаврі та її володіннях. Вся архі¬тектура дзвіниці — композиційний ефект її двох ярусів розбудова¬но на контрасті горизонтальних і вертикальних елементів — відзначається високим професіоналізмом. Проект дзвіниці, як вважа¬ють, належав видатному українському архітекторові І.Г. Григоро-вичу-Барському, багаторічному головному архітектору київського магістрату, у творчості якого особливо яскраво виявилися національні РИСИ.
З багатьох його споруд найцікавіша — як продовження традицій Української національної архітектури — Покровська церква на По-Долі: три главки, що підкреслюють її основну композицію, "ґанки", Що прилягають до головних бокових фасадів, витончено промальо¬ваний декор, що не порушує ілюзію площинності стін — традиційний Для української архітектури прийом.
Незвичайну композицію створив зодчий у дзвіниці Кирилівської Церкви Києва, поставивши її на двоярусний обсяг із в'їзними ворота¬ми у першому і церквою у другому ярусі. Тут, як і в усіх спорудах митця, вражає вишуканість барокового оздоблення м'якого Tptj вання, властивого українському мистецтву.
Наступні роботи Григоровича-Барського (Набережно-Микіль церква на Подолі, ротонда фонтану "Самсон") поруч з бароко рисами мають вже й класицистичні.
У подальшому розвитку архітектури (як і всієї української культури) ми бачимо відхід від колишньої перенасиченості прикра до простоти і раціональності. Почуття поступається місцем розуму, розсудливості, що вже є прикметою нового стилю — класицизму.
Українська культура XVII—XVIII ст. — це духовний образ  найважливіших епох нашої історії. Цей час, що вмістив у собі кілька історичних діб — визвольну боротьбу, державність, руїну.
. На українських землях виросли десятки нових міст, велася європейська освіта, нових висот досягло книгодрукування, з'явилася архітектура, що не поступалася гармонійністю і пишністю світовим зразкам, оригінальне малярство, самобутня музика. Література вбила ті форми і стильові засоби, на які могла спертися українська література нових часів.
В усіх галузях діяльності і в усіх сферах життя відбулися зрушення і зміни. Шануючи традицію, українські діячі — від політиків і до митців — дивилися на світ новими очима — і в ці часи так багато свіжих, оригінальних надбань. За пам'ятками культури цих часів відчувається творець — талановитий і волелюбний народ, наполегливий і неослабний у своєму прагненні творити власний український світ.