Проторенесанс в Італії
Отже, зародження художньої культури Відродження пов'язане із Проторенесансом. Цей період близький серед¬ньовічному художньому життю, органічно продовжував його. Навіть новатори того часу не були як такі, оскільки в їхній творчості бракувало чіткого розмежування між старим і новим, а тому, природно, що про будь-яке від¬криття особистостей не могло бути й мови.
Особливого піднесення Проторенесанс набув у Сієні, що зумовлювалося його пануванням на європейському сукняному і грошовому ринках до середини ХЇІІ ст. Дру¬гим центром нового життя в Італії була Флоренція, яка до середини XIII ст. вважалася найбагатшою і найбільш населеною завдяки інтенсивному розвитку текстильної промисловості. Вона вважалася на той час і вітчизною демократії, що було досить відносним. Тут постійно боро¬лися між собою дві сили — папи і світські правителі, при¬чому боротьба ця тривала до цілковитої втрати могуті і однієї, і другої сторін. Перебуваючи за кермом економіч¬ного й політичного життя, Флоренція поставила перед собою завдання перемогти суперників і в художній сфері, чого й досягла, перетворившись у джерело культури іта¬лійського Відродження.
Творців проторенесансної культури вважають остан¬німи художниками середньовіччя і першими — Нового часу, настільки помітний у їхній творчості сплав цих двох основ.
Такий Данте Аліг'єрі, твір якого «Божественна коме¬дія» є відсвітом мислення середньовічної людини, котра прагне полишити земне життя і перейти до кращого світу. Він стверджує, що земне життя не таке вже й страшне й убоге, як говорять монахи і священики. Його роблять потворним і жалюгідним нерозумні люди. Данте показує: люди в пеклі шкодують не про те, що не потрапили до раю, а про те, що не можуть жити на землі. Його думка про необхідність жити мудро, бути по-справжньому людяним випереджає уяву про людину часу Відродження.
Близький до Данте і зачинатель лірики Франческо Петрарка. Його зосередженість на собі, здатність до само¬пізнання дали змогу бути уважним до зовнішнього світу, земних радощів і спокус. Він любив життя — предмет свого вивчення. Суть його в коханні до оспіваної ним Лаури. Поетичне ставлення до земної жінки і виводило Петрарку із когорти середньовічних поетів, наповнювало його творчість новим змістом.
Ще більшим відходом від традиційної середньовічної художньої основи позначена творчість Джованні Бокаччо. У його «Декамероні» людина посідає перше місце в світі, одночасно величному й трагічному. Чума, що охопила місто, є не що інше як символ розпаду, розкладу старого суспільства, метою ж свободи є насолода життям.
У живопису представником нового часу був Чимабуе, який поєднав у своїй творчості досягнення візантійської (статичні, нерухомі, але чудові фігури, у котрих життє¬вість, краса обличчя не суттєві) і французької традиції (видовжені людські фігури, безплотні, які символізують, а не зображають тіло людини, проте динамічні й такі, що передають внутрішні почуття). У його творчості застиглі візантійські фігури наповнились життям, почуттям і не втратили зв'язку із землею.
Учень Чнмабуе Джотто у живопису зробив те, що Дан¬те в літературі — утвердив цінність реальної земної люди¬ни. Ще дитиною він звершив революцію в образотворчому мистецтві — написав із натури ягня, що паслося. Надалі Джотто був також пройнятий новизною, як і в юності. Він вбачав свою мету в правдивому зображенні руху людсько¬го тіла, в утвердженні краси людини. Щодо цього найзнач-нішими в його надбанні вважаються: епічний цикл фресок на теми євангельських переказів про Христа й Марію в Капеллі дель Арена в Падуї, в котрих релігійні сюжети ви¬повнені новим змістом, а релігійні легенди трактуються як реальні події («Повернення їоакіма до пастухів», «Поцілунок Іуди», «Оплакування Христа»); фрески церкви Санта Кроче у Флоренції, присвячені Франциску Ассізькому (своєрідна поетична апологія його діянь, просяк¬нута ідеєю відродження і просвітлення людини). У назва¬них витворах сконцентровано те, що дає змогу віднести Джотто до плеяди художників Відродження: уведення до живопису тримірного простору, зображення фігур об'єм¬ними (за допомогою моделювання світлотінню), згідно зі своєю людською природою.
Таким чином. Проторенесанс — час, що визначив утвердження нового типу культури.

Раннє Відродження
Наступний період італійського Відродження — Раннє Відродження (кватроченто)—пов'язаний із XV ст. Він вражає щедрістю, нібито надлишком художнього життя: ніколи стільки не писали, не будували, не ліпили скульптур, як тоді. Художня творчість на той час перейшла із рук багатоликого анонімного середньовічного художника до рук художника-професіонала, артиста, стверджуючого себе, свою індивідуальність. Ї хоч епоха Відродження знала й народжувала честолюбців, користолюбців, вона не продукувала поставщиків художніх сурогатів — їх не було в художньому житті цього періоду.
Виконуючи функцію універсального пізнання, художня діяльність цього часу за своєю шириною й глибиною йшла попереду науки філософії, техніки та ін. Особливо це притаманне образотворчому мистецтву, покликаному роз¬крити велич і красу людини.
Художників Раннього Відродження високо цінували, їх постійно опікували ті, що перебували на вершині су¬спільства, заохочували меценатство та й самі були меце¬натами. Разом із цим художнє життя не обмежувалося придворним побутом, а охоплювало все місто, все насе¬лення.
Центральне місце в розвитку художньої культури про¬довжувала посідати Флоренція. Рід Медічі, що правив нею, активно протегував мистецтву та науці, робив усе можливе для інтенсивного художнього життя.
Саме тоді і встановлюються нові критерії оцінок пре¬красного, в основі яких — схожість із природою, почуття співрозмірності. Вивчаються пропорції людського тіла, анатомія, лінійна перспектива, що дає змогу точно пере¬дати природу людини. Головним для художника є утвер-дження краси ідеальної, але земної людини.
(До 3 питання) Виразниками ідей Раннього Відродження звичайно вважають архітектора Брунеллескі, художника Мазаччо і скульптора Данателло.
Брунеллескі, створивши Виховний будинок, Капеллу Пацці при церкві Санта Кроче у Флоренції та ін., дав своєму часу цілком світську за духом архітектуру, витон¬чено просту, геометричне пропорційну, в котрій нібито зникло відчуття ваги матеріалу.
Скульптор Донателло створив першу в Італії (після середньовіччя) оголену скульптуру (Давид), першу кінну статую (кінна статуя кондотьєра Гаттамелати). Він утвердив тип круглої скульптури, котра самостійно стоїть, не зв'язана з архітектурою, створив школу майстрів рельєфу, реалізувавши в них уявлення про новий тип особи.
Художник Мазаччо присвятив себе пошукам узагаль¬неного героїчного образу людини, правдивій передачі навколишнього світу. Втіленням його творчої суті стали фрески Капелли Бранкаччі при церкві Санта-Марія дель Карміне у Флоренції («Чудо із статиром», «Вигнаний із Раю» та ін.). Він відійшов від декоративності, посилив увагу до образу людини, зробив перший крок до об'єднання фігур із пейзажем тощо. Ним досягнута майже скульптурна могуть фігур, доведено до кінця засвоєння тримірного простору.
Разом із Мазаччо в період Ранньего Відродження тво¬рило чимало майстрів, кожен із котрих вносив свій непо¬вторний мазок в утвердження художньої культури нового типу. Серед них: Учелло, Касаньо, Анджеліко, Доменіко Венеціано, Гірландайо та ін.
Безсумнівною перлиною часу був Сандро Боттічеллі, творчість якого була особливо поетичною, витонченою, аристократично вишуканою. Він вважається найемоційнішим і найліричнішим художником, котрий зумів поєднати поетичну чарівність образів. Їхню глибоку одухотвореність із деякою трагічною, хворобливою надламаністю. Особли¬вим ліризмом і спокоєм наповнені його ранні твори («Вес¬на», «Народження Венери», «Магніфікат» (Мадонна у сла¬ві) та ін.). І навіть у пізніших його творах, крізь журбу і безнадію («Залишена») струменіє світло поезії й краси.
Раннє Відродження поєднало художню творчість із наукою, Причина цього — прагнення ясності, відмова від усього хиткого й аморфного, через що людина активно вимірює, визначає перспективу, осягає механізм руху тіла, пізнає його будову, класифікує рух остраху. Іншими сло¬вами, намагається все, що доступне, розчленувати, увести в суворі рамки, міцно поставити на землю. Тверезо спогля¬даючи все навколишнє, вона водночас усе романтизує, уявляє його як ідеально красиве.
Підтвердженням цьому є творчість Мантеньі (аналі¬тика, знавця перспективи, романтика), Дж. Белліні, який розкрив значущість морального світу людини, її зв'язку з природою.
Хоч художники Раннього Відродження і створювали релігійні сюжети, наслідуючи середньовічні традиції, боги в них відповідали образу й подобі людей, а взагалі дистан¬ція між Богом і людиною майже зникла. Обговорюючи сучасне, люди того часу бачили його в ореолі найвищої досконалості: жінка в них була найпрекрасніша, апостол — наймудрІший. Тому герої художніх творів писалися з сучасників, і навіть прообразами Богоматері були дружини, коханки, куртизанки.
Отже, художнє життя кватроченто було пронизане мирським Духом з акцентом на красу як головну якість людського світу.
Високе італійське Відродження
Золотим віком італійської художньої- культури вва¬жається Високе Відродження (90-і роки XV ст.— перша третина XVI ст.) — чинквіченто, або Літо Відродження.
Розквіт художнього життя того часу відбувався за умов економічного й політичного ослаблення Італії. Ту¬рецькі завоювання на Сході, відкриття Америки, нового морського шляху до Індії позбавили італійські міста їхньої центральної ролі в торгівлі, а посилення міжусобиць в країні зробили її порівняно легкою здобиччю для інших держав; зміцнення буржуа і утвердження його як земле¬власника загострили феодальну реакцію. Над Італією нависла загроза рабства, що викликало рух за незалеж¬ність, республіканську форму управління. Це суспільне піднесення, загальна активність зумовили інтенсивний розвиток культури. Це привело до кінцевого утвердження особливості художньої системи, яка грунтувалася на тім, що ЇЇ творці володіли надзвичайно широким суспільним кругозором, мали масштабні уявлення про світ і космос; на типі художника, світогляд котрого, положення в су¬спільстві зумовили небувалий творчий злет, наповненість і стійкість художніх процесів. У її центрі перебував образ досконалої людини, виповненої реальним життям, внут¬рішньою силою, значущістю, титанічною жагою само¬ствердження.
На відміну від Раннього Відродження, яке ознамену¬валося постійним пошуком, аналізом, знахідками, золотий вік поставав зрілим і мудрим, зосередивши зусилля на загальному й найголовнішому. Тут уже простежувався момент утоми, а прагнення до ідеальності здавалося навіть прісним. Спеціалісти вважають, що рядові художники періоду кватроченто цікавіші, привабливіші від своїх колег-майстрів чинквіченто.
(До 4 питання) Три творця уособлюють Високе Відродження — Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. Хоч і немає в них схожості, долі їхні були близькими — усі вони формува¬лися у флорентійській школі, працювали при дворах меце¬натів і ставились один до одного неприязно. Ці три майстри втілювали образ епохи: Інтелект, Гармонія, Міць — із різними професійними і людськими характерами та яскра¬вою індивідуальністю.
Леонардо да Вінчі — великий експериментатор, котрий цікавився більше принципом, ніж реалізацією задуманого. Можливо, через це так мало відомо його творів: чимало ним не завершено, багато він доручав своїм численним учням, які працювали за його ескізами.
Найвідомішими творами Леонардо да Вінчі вважають¬ся: перша олтарна монументальна композиція Високого Відродження «Мадонна в скелях», оповита легкими світлотінями, з цілковито просторовим рішенням; фреска «Таєм¬на вечеря» в монастирі Санта-Марія делла Грація в Міла¬ні, що є новаторською розв'язкою теми й композиції, яка розкривала людські почуття й переживання; «Мона Ліза (Джоконда)», котра відрізнялася глибиною і значущістю образу, узагальненого й індивідуалізованого водночас знаменита своїм сфумато (легкою світлотінню) — вер¬шина творчості художника; «Мадонна Бенуа» — злиток інтимності й глибини переживання, світського трактування образу тощо.
Творчість Рафаеля Санті втілила уявлення про велич, ідеал гуманізму епохи. Він дотримувався ідеї ясної роз¬мірності, урівноваженості, чіткості стилю. Будучи різно¬бічним у художньому житті, Рафаель набув визнання й слави як творець дивних мадон. Досить згадати «Мадон¬ну Конестабіле», що написана в юності, але вражає рід¬кісною чистотою, цнотою, спокоєм і величчю; «Сікстинську мадонну», яка, можливо, уже провісниця Пізнього Рене¬сансу, але вражає одухотвореністю матері й дитини, дитя тут наділене прозорливістю, а мати володіє дитинною чистотою. До відомих полотен Рафаеля входить і «Мадон¬на зі щиглям», «Автопортрет», а також чотири фрески Станці делла Сеньятура, із котрих кращою вважається «Афінська школа».
Життям Геркулеса, що складалося із низки подвигів, називають життя Мікеланджело Буанаротті — скульпто¬ра, архітектора, художника, поета, котрий вважав верши¬ною мистецтва скульптуру. Всі його герої — титани: їхні рухи сильні й пристрасні, бугри м'язів перебільшені, як і товщина тіла, стегна важкі й заокруглені. Відчувається монолітність усіх його творів, у тому числі скульптури Давида, прекрасного у своєму стриманому гніві молодого гіганта. Творча біографія Мікеланджело концентрувалася на двох задумках:гробниці папи Юлія II і гробниці Медічі. Від першої збереглися статуї Мойсея і полонених, друга об'єднує чотири скульптури: Ніч, День, Ранок, Вечір. Усі вони виражають прагнення художника до могутньої мо¬нументальної основи. Своєрідним заповітом Мікеланджело стали розписи Сікстинської капелли, герої котрих міцні духом І тілом, сповнені натхнення, а обожнення їхньої краси наближене до чогось грозового («Створення Адама», «Страшний суд» тощо).
Розглядаючи італійське Відродження, слід особливо сказати про художню культуру Венеції. Тут вироблено свій стиль життя — зовні святковий, насправді — жор¬сткий і навіть, жорстокий. Венеціанська художня твор¬чість Раннього й Високого Відродження представлена кількома іменами. Серед них Дж. Белліні, який відрізнявся благородством стилю і осяйним колоритом, а також його учень Джорджоне.
Джорджоне відіграв для венеціанського живопису ту ж роль, що й Леонардо да Вінчі для середньоіталійського, використовуючи гармонійний зв'язок людини і природи. Він ліричний, інтимний, чудовий колорист. Найвідоміші його твори—«Юдіф», «Спляча Венера», «Святе сімей-ство» та ін.
Загальні ж риси венеціанської художньої школи втілив у своїй творчості Тїціан, котрий відрізнявся вірою у волю, розум і можливості людини. Будь-який його образ повнокровний, активний і життєрадісний. Він звертався до жан¬ру портрета, його твори наповнені подихом життя: «Любов земна і небесна», «Динарій кесаря», «Вознесіння Марії», «Венера Урбінська», «Венера перед дзеркалом», «Даная» та ін. Усі полотна відрізняються проникненням у внутріш¬ній світ людини, його осмисленням. Проте в пізній період творчості Тіціана все змінюється: втрачаються риси внут-рішньої гармонії, урівноваженості, фарби стають по¬хмурими, сталевими, оливковими («Святий Себастьян» та ін.). Художник зазнав властивої тому часу втрати ілюзії про чарівність світу, гармонійну людину.
Пізнє Відродження в Італії
Процес втрати подібних ілюзій особливо характерний для Пізнього Відродження (II половина XVI ст.) і пов'яза¬ний з Венецією. У цей час усвідомлюється залежність людини від навколишнього середовища, розвиваються і утверджують¬ся уявлення про змінність життя, втрачаються ідеали гармонії і цілісності Всесвіту. Образ ідеальної людини змінюється в художній творчості образом юрби.
Два художника найповніше представляють Пізнє Від¬родження в Італії. Один із них Веронезе (Паоло Кальярі), створивший блискучі за колоритом і грандіозні за роз¬міром олтарні картини декоративні розписи. Він позбав¬лений трагічного розладу ідеалу і дГйсності. Життя для нього постало у вигляді пишного, дещо театрально під¬нятого видовища, а людина — індивідуальна, що живе в конкретному середовищі. «Шлюб у Кані», «Банкет у бу¬динку Левія», «Мадонна сім'ї Куччина» тощо—твори, в котрих вже практично немає нічого релігійного, (пред¬ставлені портрети замовців), панує тема бенкетів і свят.
Творчість ще одного художника — Ті'нторетто (Якопо Робуст) інша—бунтарська, виповнена дивина, титаніч¬ної могуті, фантазії, динаміки та одухотворення. Він відкидав суспільно-ідеальне сприймання світу, відійшов від традиційного трактування релігійних тем, посилив жанрову та психологічну виразність. Його твори «Чудо св. Марка», «Таємна вечеря», «Розп'яття» та ін. наповнені драматизмом, дієвістю, привертають увагу потрясіннями, проникненнями у світ простої людини.
На цю добу припадає в Італії розквіт музичної твор¬чості. Саме тоді, із винаходом друкування нот, з'явилися нотні видання, що дало змогу широкому й швидкому роз¬повсюдженню музичних творів. Тоді ж була досконало пізнана природа вокальної поліфонії (вид багатоголосся, що грунтувався на рівноправ'ї голосів).
5. Особливості Північного Відродження.
Дещо інший характер у XV—XVI ст. мало Північне Відродження (у країнах, розташованих на північ від Італії). Взагалі для них термін «Відродження» досить умовний. Якщо в Італії відроджувалися традиції антично¬го художнього життя, то тут вони були або зовсім відсутні, або присутні опосередковано. В усіх головних центрах Північного відродження у XV ст. тривав розвиток готики, еволюціонуючої у бік світської. Цей час у країнах Європи ознаменувався великими потрясіннями: релігійні війни, боротьба з пануванням католицької церкви (Реформація), селянська війна у Німеччині, революція у Нідерландах, боротьба гугенотів і католиків у Франції, драматизм Столітньої війни Франції » Англії. Усе це, а також не¬сприятливі кліматичні умови гальмували утвердження чітких, гармонійних форм Високого Ренесансу у худож¬ньому житті, зумовили збереження готичної напруженості. Разом із тим тут поширюється гуманістична освіченість, посилюється увага до італійського художнього життя.
Таким чином і відбувається ствердження Північного Відродження, головною особливістю якого є сплав італій¬ських впливів із самобутніми готичними традиціями. Термін «Відродження» застосовується у цьому випадку лише тому, що у Північній Європі і в Італії внутрішні тенденції культурного розвитку були однаково обумовлені спільністю процесів повсюдного зростання, поширенням ідей гуманізму, розхитуванням феодального світоспогля¬дання, підвищенням самосвідомості особи. Але художня культура Північного Відродження має свої специфічні ха-рактеристики. До них мож»а віднести те, що художники північних країн першими використали олійні фарби, завдя¬ки чому в образотворчому мистецтві виникло небувале раніше кольорове багатство, блиск, взяті потім на озброєн¬ня італійцями. Митці тввіоад ие прагнули до передачі у художніх творах життєрадісності, гордості за себе як за людину, як це робили в їталй, а концентрували увагу на глибинних, таємничих сферах людської душі. І якщо італійські майстри звертали погляд зображуваних ними людей на зовнішній світ, змушуючи їх радіти чя сумувати, на красу реального життя, то художники Північного Відроджений створюють героїв, котрі дивляться в себе» сповнені самоаналізу, зайняті пошуками смислу життя. Істина хвилювала митців півночі бідь-ш, ніж краса, хоч вони і не поступалися колегам у бажанні правильно пере¬давати дійсність. У них був відсутній острах доводити зображення людських облау» до карикатур, таким чином розкриваючи індивідуальні риси людини. Майстри Пів¬нічного Відродження робили героями своїх творів пред¬ставників усіх прошарків населення, в тому числі й тих, хто стояв на нижчих щаблях суспільства (селян, злидарів та ін.) в усіх проявах їхніх радощів, горя, дрібних не¬гараздів і суєти. Вони досліджували дійсність» показуючи всі її сторони, використовуючи для цього широкий арсенал алегорій.
Усе це дає підстави твердити що, хоча Північне і Пів¬денне (італійське) Відродження не заперечували одне одного, йшли пліч-о-пліч, шляхи їхні були різними, від¬носно незалежними.

Ренесанс у Нідерландах
Своєрідним осередком художньої культури Північного Відродження (XV—XVI ст.) оули Нідерланди — одна із найбагатшйх й передових країн Європи, яка успішно змагалася у промисловості і в торгівлі з містами Італії І витісняла їх із світового ринку.
Процес формування нової культури проходив тут повільніше, ніж в Італії, характеризувався постійними компромісами між старим, традиційним і виникаючим новим. Тільки в кінці XVI ст. Нідерланди, які були насиль¬но об' єднані під владою бургундських герцогів незалежною проміжною державою, що включала в себе Фландрію, Голандію, багаточисленні провінції між Маасом і Шель-дою, стали переживати економічне піднесення і демокра¬тичні перетворення, а звідси і процес становлення куль¬тури, багато в чому подібної до італійської. Основними центрами виникнення цієї культури стали багаті міста південних провінцій Фландрії і Браоанта.
Особливості їх історичного розвитку, як і розвитку Нідерландів у цілому, надали своєрідного колориту худож¬ньому життю. Тут феодальні традиції зберігалися до кінця ХІУст. і співіснували з новими буржуазними від¬носинами, що порушили станову замкнутість, а це змусило переглянути і змінити оцінку особистості людини. Через те, що нідерландські міста не мали такої політичної не-залежності, як у Італії, а промисловість постійно пере¬міщалася у село, селянство виступало тут вирішальною силою у визвольному русі (буржуазний розвиток охопив широкі верстви суспільства), взагалі боротьба з феодаліз¬мом набула більш гострих форм, що трансформувалися наприкінці XVI ст. у рух Реформації, який закінчився перемогою буржуазної революції.
Дані процеси обумовили демократичний характер художньої культури цього часу—у ньому яскраво про¬являється фольклор, народна фантастика, взагалі народна основа. Національна своєрідність життя, народні форми його існування» соціальні контрасти можна вважати головними особливостями нідерландської культури Відродження. Властиві даному періоду садіальїи протиріччя, атмосфера ворожнечі і насильства, що встановилися, протиборство різноманітних сил посилювали усвідомлення дисгармонії життя, а тим самим породжували критичні тенденції в художньому житті, які проявлялися у розквіті експресивного, трагічного гротеску, що часто ховався під маскою жарту.
Ще однією відмінною особливістю культури Відро¬дження Нідерландів була стійкість середньовічних тради¬цій, через що нове співвідносилося із старою середньо¬вічною системою поглядів, обмежуючи можливості розвитку нових поглядів і одночасно забезпечуючи асиміляцію цієї системи.
Тут же треба звернути увагу на те, що, незважаючи на інтерес Нідерландів до точних наук, античної спадщини, італійського Відродження, вони ішли своїм шляхом до пізнання світу, в якому інтуїція замінює науковий підхід до зображення природи, а засвоєння пропорцій людського тіла, побудова простору тощо відбувається завдяки безпо¬середнім спостереженням за конкретними явищами.
Для художників Нідерландів не існувало панування образу досконалої людини ^титана, у їх творчості людина виступала як невід'ємна частина всесвіту. Ренесансна основа тут полягає в тому, що людина визнавалася най¬більшою цінністю серед великого числа явищ всесвіту.
Взагалі для нідерландської культури доби Відроджен¬ня властиве реалістичне бачення світу, утвердження як художньої цінності такої дійсності, якою вона була на¬справді, розуміння органічної єдності людини з навколиш¬нім середовищем, вивчення можливостей, якими природа і життя наділили людину. Майстрів Нідерландів цікавить у людині характерне і особливе, сфера його духовного й повсякденного життя, вони захоплено відтворюють у своїй творчості різноманітність індивідуальностей, багатство їх природи і духу; тонко відчувають поетичність буденності, речей та предметів, серед яких живуть люди. Цілком природна властива їм любов до деталей, конкрет¬ність їх зображення, орієнтація та розповідність, витон¬ченість у передачі настроїв, уміння відтворити цілісну картину світотворення з його просторовою безмежністю. Правда, такі прояви нерівномірні для різних видів худож¬ньої діяльності: в архітектурі і скульптурі, наприклад, аж до XVI ст. розвиток Ішов у межах готичного стилю, а в живопису, в першу чергу станковому, що замінив настінні розписи та вітражі і відділився від іконопису, вже в першій третині XV ст., відбулися якісні зрушення.
Іншими словами, саме живопис започаткував від¬родження художньої культури Нідерландів. Головним виражальним засобом художників-нідерландців став ко¬лорит, за допомогою якого передавалася найтонша різ¬ниця між предметами, відтворювалася фактура матеріа¬лу, досягалися різнорідні оптичні ефекти. При цьому насиченість образу передавалася через колір, значимість якого стала очевидною у зв'язку з використанням олійної фарби, що створювала ілюзію повної відповідності мате¬ріальному світу. Тоді ж, з XV ст. у релігійні сюжети і про¬никли жанрові мотиви, конкретні деталі, а самі вони стали емоційно насиченішими.
Основоположниками Відродження в Нідерландах вважаються брати ван Ейки — Губерт і Ян, для яких світ став носієм вічної краси. В основному до нас дійшла твор¬чість Яна ван Ейка - художника філософського розуміння живопису, який уперше побачив та показав життя в ціліс-ності, і, одночасно, в різнобарвності одиничних проявів, у своїх творах він досяг єдності, заснованій на відчутті світла і декоративності.
Створений братами ван Ейк Гентський олтар, викона¬ний для капели Вейде, пронизувала думка про те, що людська суть полягає у високому етичному покликанні, духовній красі. Гентський олтар, який налічує сотні фігур, об'єднаний сюжетною дією. Потім Ян ван Ейк став об'єд¬нувати героїв своїх полотен загальним настроєм — «Ма¬донна каноніка ван дер Пале». Він відмовлюється від типу героїчного профільного портрета, повертає обличчя на три чверті, підкреслюючи глибинність зображення, наближає його до глядача, оживляє тон грою світлотіні — «Портрет кардинала Альбергаті», «Тимофій», «Людина^у червоному тюрбані», «Портрет подружжя Арнольфіні».
Із 40-х років XV ст. від нідерландських майстрів від¬ходить почуття гармонії, єдності світу і людини. Людина залишається центральною дійовою особою художніх тво¬рів, але інтелект, аристократія духу поєднані у неї з самотні¬стю, трагізмом, песимізмом. Виникає концепція людини, яка не вірить у міцність земного щастя. Вона відображена у по¬лотнах Рогира ван дер Вейдена, Гуго ван дер Гуса та ін.
Найзагадковішим і незбагненним художником того часу є Ієронимус Босх (Ієронимус ван Акен). Багато¬значність, таємність, філософська глибина, а також велике різнобарв'я і багатство джерел, які використовував Босх у творчій діяльності, обумовили створений ним духовний світ. У ньому були об'єднані два ^протилежних початки — середньовічне і ренесансне: містика і схоластика минаючо¬го часу, гуманізм сучасності, страх перед карою за гріхи культ почуттєвого у людині, розуміння внутрішнього ЇЇ світу. Творчість Босха пронизує народна основа, він сміється над людськими слабкостями, хибами, вважаючи матір'ю всіх вад дурість, звертається до сатиричного гротеску, карикатури. У його переломний час загибель старого здавалася крахом світу, а народження нового уявлялося підступами диявола, злом, що не могло не від¬битися на світорозумінні художника. Босха характеризує, крім усього іншого, дивна самобутність: живучи далеко від художніх центрів, він формувався та розвивався поза будь-якою школою, поза всякими напрямками. Досить точно згадати хоча б деякі твори художника, щоб уявити собі його світ — «Операція дурості», «Фокусник», «Кора¬бель дурнів», «Сади земних насолод», «Спокуса святого Антонія», «Іоанн Хреститель у пустелі» та ін.
Життя у Нідерландах XVI ст. було знаменне бурхливим піднесенням, викликаним відкриттям Америки і пере¬несенням центру світової торгівлі саме в Нідерланди. Разом із тим, у другій половині XVI ст. тут загострилися протиріччя між багатими провінціями, реакційною Габсбургською імперією, феодальною Іспанією, яка з кінця XV ст. володіла Нідерландами, що привело до революції 1566—1609рр. У той час очевидним став факт проти¬ставлення релігійним ідеалам раціоналістичного світо¬сприймання, практицизму. Ідей віротерпимості і рівності. У другій половині XVI ст. відбулася криза ідеалів гума¬нізму, проявилася мізерність особи, яка не здатна змінити життя. Почалося формування нових уявлень про світ та місце у ньому людини, що викликало нові пошуки, руйну¬вання старих традицій.
Художники того часу побачили необхідність безпо¬середнього відтворення дійсності, у першу чергу сучасності, і звернулися до вивчення знахідок майстрів італійського Відродження. У художніх творах велика увага приділяла¬ся життю народних мас, у живописі розвинувся монумен-тальний побутовий жанр, з'явився натюрморт, удоскона¬лювався портретний жанр. Особливого розквіту досягну¬ли у цей час гротесковий реалізм із казково-сміховими сюжетами, фольклорними мотивами.
Значне місце у плеяді діячів культури XVI ст. займає художник Пітер Брейгель Старший (Мужицький), який поширив тематику жанрового живопису, розкрив єдність людини та природи, показав сучасне йому життя. Його творчість визначила новий, завершальний етап еволюції нідерландського живопису.
Художник бачив соціальні протиріччя, контрасти життя, філософськи осмислив їх, прийшовши до розуміння того, що краса життя полягає у трудовій діяльності народу. Село стало для нього основою творчості, у якій він постійно звертався до образної мови фольклору, народної фан-тастики, користувався алегоріями, притчами, прислів'ями і т. д. Його полотна є відбитком роздумів про сенс життя, про людину, яка перестала бути центром світотворення, яка розчинилася у суєтному натовпі—«Падіння їкара», «Битва Масляниці та Посту», «Ігри дітей», «Прислів'я» та Ін.
Пітер Брейгель не нав'язував глядачам своїх виснов¬ків, його приваблювало життя селян, його багатогран¬ність, взаємодія із природою. Саме в народі бачить він згусток енергії, працелюбства, цільності — цикл «Місяці»:
«Похмурий день», «Жнива», «Мисливці на снігу». У той же час він не відходить від показу у своїх творах жорстоких подій сучасності — «Перепис у Віфліємі», «Биття дітей». «Селянський танок».
Пітер Брейгель, проникнувши у глибини внутрішнього світу людини, створив й художні твори, особливо сильні за своїм психологічним рішенням — «Сліпі», «Буря».
Процеси Відродження охоплювали у Нідерландах не тільки образотворче мистецтво, а й літературу, театральну творчість. Багато в чому літературно-театральне життя концентрувалося тоді навколо так званих камер редерейке-рїв (риторів), які об'єднували мешканців міста для спіль-них вправ у мистецтві складання віршів і театральних вистав. Редерейкери — шанувальники літератури й театру, об'єднані у спілки цехового типу (камери) люди, що складали вірші та п'єси, влаштовували свята, забезпечили розвиток національної драматургії і поезії, заклали основи національного театру, зробили внесок у розвиток єдино? літературної національної мови.
Нідерландське Відродження дало світу письменника тгг мислителя Еразма Роттердамського (богословські, сатиричні твори тощо). Він відстоював ідеї гуманізму, бачив життя у всіх його проявах — «Похвала дуростЬ, «Розмови по-простому», «Про розумне навчання і вихован¬ня юнаків» та ін.
Говорячи про музичне життя нідерландського Від¬родження, треба зазначити, що у XV ст. тут склалася своя поліфонічна школа, творча зрілість якої пов'язана з ім'ям ГіЙома Дюфаї (творив приблизно водночас із Яном ван Ейком). Він творив мотети (жанр багатоголосої вокальної музики, в основі якої лежав літургічний наспів), пісні, меси. Особливе місце у музичній культурі Нідерландів займав Жоскен Депре, музика якого відзначається вираз¬ністю і красою, високим духовним тонусом —ним написа¬но 20 повних мес, 98 мотетів і інших духовних творів, понад 60 пісень з використанням усього арсеналу поліфонічної техніки. Завершення історії нідерландської поліфонічної школи пов'язують з ім'ям Орландо Лассо, який користу¬вався високим авторитетом у музичному світі. Ним створе¬но понад 700 мотетів, десятки мадригалів, 59 мес, пісні тощо. Улюбленим світським жанром цього часу був мадри¬гал. По суті, він підготував новий етап розвитку музичної культури в Нідерландах, пов'язаний уже з мистецтвом XVII ст.
Про нідерландський живопис
Паростки нового мистецтва в Нідерландах спостерігаються у книжковій мініатюрі, котра, здавалося б, найбільше зв'язана із середньовічними традиціями.
У живопису воно починається з братів Яна та Губерта ван Ейків, які створили Гентський вівтар (собор св. Бавона в Генті). Він стано¬вить собою двоярусний складень, на дванадцяти дошках якого (у розкрито¬му вигляді) подано десять сцен. Вгорі зображений Христос на троні, попереду стоять Марія та Іоанн, музичать Адам і Єва; внизу нa п'яти дошках сцена "Поклоніння агнцю". Особливість цього жи¬вопису (який ще не знав анатомії і перспективи) — надзвичайна старанність і детальність у передачі навколишнього світу: кожна чавинка, кожний шматок тканини є для художників високим пред¬метом мистецтва (як і для дослідників природи — предметом, гідним Дослідження). Ван Ейки вдосконалили техніку малювання олією, що дало змогу повніше передавати яскраву звучність барв.
Так само старанно малював численних мадонн, візерунок їхнього брання, складний рисунок підлоги та вітражів Ян ван Ейк. Художник багато часу приділяв портрету, достовірно передавав індивідульність, не забуваючи при цьому про характеристику людини як дитини всесвіту ("Людина з гвоздикою", "Людина в тюрбані"). Його герої принципово споглядальні, а не діяльні, бо ван Ейк вважав споглядальність якістю, що допомагає людині осягнути красу багатоманітності світу і знайти своє місце у ньому.
Предметний світ він передав із захватом, обов'язково вводив у портрети реальні деталі оточення: дзеркало у дерев'яній рамі, зову люстру, бахмату шерсть песика, одяг.
Мистецтво братів ван Ейків мало величезний вплив на розі нідерландського Відродження, їх пантеїстична багатобарвність, правда, поступово зникла, зате людська душа розкривалася у всіх її таємницях. Останнє властиве також Рогіру ван дер І дену (Рож'є де ла Патюр, близько 1400—1464 pp.). Його мистея високо оцінив Микола Кузанський, коли ван дер Вейден відвідав а також Дюрер. Типовий його твір — "Зняття з хреста" (на відбиток аналітичного спостереження, майже безжальної констат часом гротескової загостреності).
На кінець XV ст. припадає творчість надзвичайно обдарованого художника Гюго ван дер Гуса (близько 1435—1440—1482 pp.) Вже вмів передавати (у грандіозному за розмірами, монументальному за образами вівтарі Портінарі) душевне потрясіння пастухі) ангелів (у сцені поклоніння Немовляті), обличчя яких промовлю вони знають наперед істинний зміст події, її незвичайність. Роботи художника позначені рисами дисгармонії, роз'єднаної з світом.
Творцем похмурих містичних видінь став Ієронім Босх (Хіе мус ван Акен, близько 1450—1460—1516 pp.). В них є й слід середньовічного алегоризму, і жива дійсність. Демонологія Босха зі здоровим гумором, почуття природи — з аналітичні глядом на людину і гротесковістю в зображенні її ("Корабель нів"). У вівтарному образі він примудрився дати тлумачення флаїському прислів'ю, де світ порівнюється з копицею сіна, з якої ний вириває стільки, скільки може вхопити. У "Саді втіх", найвидатніших картин, Босх змалював образ гріховного життя. Світ Босха фантастичний (він створював істот з поєднання  форм і предметів неорганічного світу) — і при цьому реаль хоч і пройнятий передчуттям якихось всесвітніх катастроф.
Творчістю Босха завершується перший етап великого мистецтва Нідерландів — XV ст., "пора шукань, прозрінь, розчарувань і знахідок"
Вершиною нідерландського Ренесансу була творчість Пітера Брейгеля Старшого, прозваного Мужицьким (близько 1525—1569 pp.). У ранніх творах він перебував під впливом Босха ("Бенкет тонких" — зла іронія, недвозначний присуд). Але дальший його шлях — від пейзажу-панорами, який фіксує деталі і намагається показати нескінченність і грандіозність світу, до пейза-.„v лаконічного, філософського. З ім'ям Брейгеля зв'язується остаточне оформлення пейзажу як самостійного жанру. Пейзаж з фону перетворився на розповідь про важливі сторони життя. Найбільш відомий з них у Пітера Брейгеля Старшого "Зимовий пейзаж" з циклу "Пори року" (інша назва — "Мисливці на снігу"). Він ліричний, щемливий, від нього віє сумом. Темно-коричневі силуети дерев, мис¬ливців і собак, білий сніг і зникаючі в далині пагорби, крихітні по¬статі людей на льоду і літаючий птах, який здається зловісним у цій напруженій, майже відчутно лункій тиші.
Щодо жанрового живопису, то тут Брейгель — незаперечно родо¬начальник. Його полотна заповнені людьми — рядженими, гультяями, жебраками, перекупками. Пізніші твори суворіші, цілісніші, але повнокровні й життєрадісні. Головне ж у них — новий предмет зобра¬ження. Це і є народження жанрових картин ("Селянський танець").
На початку 60-х pp. він малював картини, які перевершили си¬лою виразності всі фантасмагорії Босха, звертався до релігійних сю¬жетів, щоб з їх допомогою зобразити сучасні події. "Віфлеємське побиття немовлят" — біблійний сюжет, але фактично це картина різні іспанців у нідерландському селищі (солдати навіть в іспанському одязі).
Трагізм сучасного йому життя, пов'язаний з першою кризою у розвитку нідерландської революції, Брейгель Старший виражав але¬горичною мовою. Одна з останніх його картин — "Сліпі". П'ять сліпих людей, що тримаються за одну довгу палицю, летять в яр слідом за вожаком, який оступився. Один з них дивиться прямо — у нього порожні очниці, дикий вищир. Ці страхітливі, приречені на страж-Дания люди здаються ще жахливішими на тлі спокійного, безжурного краєвиду з церквою, порожніми пагорбами й зеленими деревами. Природа неупереджена і вічна, а шлях сліпих — це життєвий шлях Усіх людей. Враження приреченості художник посилює сіро-сталевим тоном з бузковими відтінками.

6. Відродження в Німеччині
До кінця XV — першої третини XVI ст. ідеї художньої культури Відродження почали пов'язуватися з Німеччиною. Це був час творчої наснаги, пристрасного інтересу до індивідуальності, пошуків нових засобів освоєння дійсності.
Уже нагромаджений досвід розвитку художньої культури Італії та Нідерландів не міг не позначитися на твор¬чості художників Німеччини. Проте їхній шлях теж від¬значався своєрідністю. Майстрів Німеччини приваблювали інші, ніж італійців, сторони життя — і в цьому вони солі-даризувалися з нідерландцями: заповітне духовне жит¬тя людини. Її переживання, психологічні конфлікти. Але в німецькому Відродженні більше, ніж де інде, проявляється дисгармонічність, трагізм життя.
Причини цього полягають у тому, що Німеччина кінця XV—XVI ст. була ареною глибоких соціальних конфліктів. Уходячи в XVI ст. до імперії Габсбургів, вона залишалася політичне роздрібленою, слабкою економічно, її міста і села перебували на рівні середньовіччя. Перший великий виступ бюргерства на початку XVI ст. переріс тут у Реформацію, а Велика селянська війна була кульмінацією рево¬люційного руху.
Художня культура цього часу була втягнена у вир селянської визвольної боротьби, базувалася на нових ідеалах. Німецькі художники — безпосередні учасники політичної та релігійної боротьби — піддавалися гонінню І переслідуванню. Тому їм було притаманне прагнення швидко реагувати на супровідні події, відображати злобо¬денні проблеми. Звідси зрозуміло, чому такого широкого розвитку набула політична графіка, особливо із винахо¬дом книгодрукування, досягла розквіту книжкова ілюстра¬ція, карикатура, станкова гравюра.
Пошуки німецьких художників узагальнив та вибудував у цілісну систему художнього світогляду, відкривши новий етап розвитку німецького художнього життя Альбрехт Дюрер.
Як і Леонардо да Вінчі, Дюрер вважаз мистецтво за¬собом пізнання світу, у зв'язку з чим мав інтерес до всьо¬го — до природи, людини, світу в цілому. Він першим у Німеччині розпочав писати оголене тіло з натури, заклав основи німецького пейзажу, занадто витончено зображу¬вав людей, тварин, квіти тощо. Прагнучи знайти шлях до пізнання раціональних законів природи, споглядаючи дійсність, він розумів невідповідність сучасності класичним ідеалам, усвідомив, що жива натура не може укластися в класичні формули. Художні пошуки Дюрер узагальнив у трактатах «Керівництво до виміру», «Чотири книги про пропорції людини».
Творчість Дюрера пов'язана зі створенням глибоко національних образів, сповнених сили, сумнівів, енергії, роздумів. Особливої уваги він надавав гравюрі: спочатку ксилографії, згодом — офорту. Найвище його досягнен¬ня — 16 гравюр на дереві на тему Апокаліпсиса («Чотири вершники», «Битва архангела Михаїла із драконами»). Три гравюри на міді — «Лицар, Смерть та Диявол», «Святий Ієронім», «Меланхолія» — визнані вершиною творчості Дюрера. їхні сюжети наповнені символами й натяками, у них уособлені уявлення гуманістів про духовну сутність людини.
Значне місце у творчості художника посідали полотна («Автопортрет», «Чотири апостоли» та ін.), у яких реалі¬зоване прагнення до розуміння людини, зосередженість на розкритті її самобутності, унікальності, неповторності, бажання зображувати риси людей своєї епохи, борців за правду.
Творчість Дюрера — уособлення німецької епохи Відродження. Його співвітчизники Лукас Кранах Стар¬ший, Ганс Гольбейн Молодший працювали в тих же світо¬глядних рамках, але забарвлювали свою творчість власною індивідуальністю.
Лукас Кранах Старший жив, поєднавши в собі інтерес до навколишнього світу, людини, народу з необхідністю служити господареві. Вочевидь цим можна певною мірою пояснити нерівноцінність створених ним художніх творів;
є в нього і жорстокі картини, що нібито виросли із суворої епохи, є й красиві полотна, побудовані на поєднанні люди¬ни та природи, але ніде Кранах не відступає від розкриття самобутнього в людині, проникнення в її душу. «Відпочинок на шляху до Єгипту», «Марія з дитям», «Венера», гравюри «Розп'яття» та «Лицарські турніри» дають під¬ставу говорити про нього як про художника, котрий разом із Дюрером стверджував ідеї Відродження у Німеччині.
Останнім художником цього періоду в Німеччині на¬зивають Ганса Гольбейна Молодшого. У його творах, особливо портретного жанру,— «Портрет Георга Гісце», «Портрет Шарля Моретта», «Портрет Еразма Роттер-дамського» та ін.—досить чітко видно втілення ідеї по¬шуку в людині її глибинних психологічних особливостей, а також відображена особлива любов художника до від-творення матеріальної краси навколишнього світу.
Літературне життя часів Відродження в Німеччині ознаменувалося реформою німецької мови, здійсненої М. Лютером — творцем сучасної німецької прози. Тут широкого розповсюдження набули «народні книги» (луб¬кові видання) про Тіля Уленшпігеля «Шільдбрюгери», «Історія про доктора Фауста». В основному література характеризувалася антицерковним змістом, була пред-ставлена у вигляді памфлетів та проповідей, пісень.
Німецька музична культура Ренесанса набула свого життєвого виразу, перш за все, в пісні: від любовної лірики до сатири, від мисливських застільних, жартівливих куплетів до духовних наспівів, від календарного циклу бойових гімнів до протестантських хоралів (рід релігійних пісень рідною мовою). Поряд із хоралом у Німеччині поширилися музично-поетичні форми мейстерзангу (при¬йшов на зміну міннезангу), у якому панувала поезія бюргера-ремісника.
Отже, художня культура усіх західноєвропейських країн епохи Відродження зробила свій особливий внесок, неповторний і значний, у формування й розвиток наступ¬ного типу культури. Разом із тим, світорозуміння, прагнен¬ня, властиві епосі Відродження, забезпечили її якісну самобутність, повели світ від середньовічної культури до XVII ст.

(До питаня7)Світорозумніїія людини доби Відродження
Ренесанс, у порівнянні із середньовіччям, вирізняється ткм, що життя змусило людей іншими очима поглянути на землю, небо, на себе, поставити перед собою іншу, аніж досі, мету. Нові ужвлейяя про світ не виникли із нічого:
людина дійсно стала Аниюю, оскільки все а ній я-кісно змінилося й їй залишилося взяти усе це до відома.
Проте це було не так просто: ще досить тривалий час людяна жила й мислила тю-середньовічному. Але від середньовічного мислення намагалися відмовитися. Гадалося, що досягти такої мети можна було завдяки зверненю до античності. Та все виявилося набагато складнішим: античні ідеї, думки, слова, події інтерпретувалися досвідом середніх віків. Поволі змінювалося людське мислення.
Реальна дійсність змусила людину по-новому придивитися до Неба. До епохи Відродження погляд на Небо визначало геоцентричне уявлення про Всесвіт. Але вже середньовічні астрономи мали сумніви щодо того, що Земля — центр Всесвіту. Нарешті, Коперник висловив думку про обертання усіх небесних світил навколо Сонця — спільного для них центру, заговорив про безконеч¬ність Всесвіту. Таке ж положення розвивав і Дж. Бруно.
Якщо люди раніше вважали Небо твердим, то тепер перед ними відкрився безмежний світовий простір. Нове розуміння Всесвіту, Неба, змінило уявлення про Рай і Пекло. Оскільки на Небі для них місця не було, їх перенесли на Землю, у душі людей, завдяки чому Рай мислився як добро й душевна злагода.
Виникла змога вивчення Всесвіту. Особливе місце по¬сіло пізнання зірок, розгадка їх таємниць, їм приділяли особливу увагу, вважаючи їхній вплив визначальним для долі людей ї свпУ. Активного розвитку набула астрологія, складання гороскопів тощо.
Виник новий погляд і на Землю. Зміни в уявленні про Землю багато в чому були пов'язані з розвитком астрології. Завдяки їй з'явилася можливість визначення місцеперебування по зорях, використовуючи астролябію й ком¬пас. Саме в період Відродження складаються карти світу, на яких Земля має форму кулі (на картах, природно, ще не існувало Америки).
Завдяки таким картам, технічним вдосконаленням кораблів Італійський моряк Колумб, який перебував на службі в Іспанії, в 1492 р. відкрив нову землю. Інший іта¬лієць Амеріго Веспучі довів, що це — невідома частина світу, названа згодом його ім’ям (Америка).
У XVI ст. європейці по-новому уявляли обриси Землі, мали карти світу, котрі, в основному, відповідали істинному її стану. Вони переконалися: Земля населена людьми, від¬мінними лише за статурою, кольором шкіри, мовою, культурою. Земний світ зробився для людини знайомим, від-крився їй^сприяв реалізації її здібностей, намірів, завдань.
Одночасно з новим баченням Землі, Неба, виникло ї нове уявлення про Людину. Воно грунтувалося на від¬родженні атомної теорії античності, згідно з якою атоми вільно рухаються в порожнечі і утворюють земні стихії —землю, воду, вогонь і повітря,— випадково стикаючись і з'єднуючись один з одним. Але якщо вони (атоми) вільні в своєму русі, зникає розуміння Бога як першого поштовху до руху, знімається твердження про те, що кожен атом наділений частинкою божественної сили, котра змушує його рухатися. Висновок про відсутність божественного закону, який всім керує, приводить до того, що будь-яке тіло, людина, держава рухаються (розвиваються) завдяки власній волі, неузгоджено й непередбачене. І в природі, і в суспільстві, і в людських діях панує не божественне провидіння, а випадок, у неминучих сутичках всього у світі перемагає сильніший і талановитіший.
Природним проявом названих міркувань було розуміння того, що суть людяності людини — свобода в усьому, на кшталт свободи самостверджуючого атома, тому прагнення свободи робиться природним для людей, а оскільки воно природне, то й прекрасне. Прекрасне саме прагнення людини до свободи, прекрасне й людське тіло — носій такого прагнення.
Отже, Ренесанс повернув ідею свободи ціною війн, міжусобиць, вбивств, цілою ланкою випадковостей та ін.
Людина облишила надію на Бога, який нагороджував добрих і карав злих, відсунула від свого світу рай і пекло — вони далеко, та й невідомо, що буде по смерті, її більше хвилює реальне життя, проблеми сьогодення, розв'язання яких забезпечує їй добробут, або робить нещасливою. Вона шанує іншого Бога — Фортуну, водночас розуміючи:
її прихильність залежить від власних зусиль. Християнська Свята Тройця в епоху Відродження була замінена іншою «святою тройцею» — Вдачею, Сміливістю, Свобо¬дою. Звідси зрозумілий і образ, який уособлював Ренесанс—вольова, інтелектуальна людина, котра створює і себе, і свою долю.
Не можна ідеалізувати цю епоху— вона була аж ніяк не для слабких, оскільки наповнена кастовими війнами, кривавими міжусобицями, жорстокими вчинками тощо. Тут прагнули влади, не зупиняючись ні перед чим, навіть убивствами. Лихварі тут досягали запаморочливих успіхів, політики не гребували жодними засобами для досягненая мети, наслідуючи проголошений Макіавеллі принцип:
сила — основа права.
Молодий буржуа — центральна фігура епохи, був наповнений вірою в себе, міцно стояв на реальній землі, збагачувався і дивився на життя тверезо, без зайвих хви¬лювань. Йому далекі були і трагічність світовідчуття, і пафос страждань, і естетизація злиденності. Він був цінним як земна людина, котра сприймає світ таким, який він є, підкоряючи його своїй меті, користуючись його благами, захмелівши радістю боротьби, не впадаючи в розпуку і не відчуваючи особливого релігійного підйому.
Ця людина наповнювала своє життя не постійним зверненням до Бога, а науковими пошуками, світськими справами — торгівлею, політичною діяльністю, збагаченням, насолодою тощо. Характер вона мала енергійний, у ній кипіла ініціативність, котру можна було спрямувати і на зло і на добро, і на великі справи, і на дрібниці. Таке життя й діяльність створювали ілюзію: від вольового зусилля особи залежить буквально все.
Звідси виростав і естетичний ідеал епохи Відроджен¬ня—людина універсальна, позбавлена будь-яких обме¬жень. її і втілювали у своїх творах художники—живою, незвичайною, монументальною, більш за все виявляючи Її в міфологічних сюжетах.

8. Гуманістичні ідеї Відродження в культурі слов’янських народів

Українська культура початку XVI—першої половини XVII ст. переживала етап свого Відродження. Характерними її ознаками було поширення ідей гуманізму, яскраво виражений антропоцентризм ренесансного мислення, що утверджувало велич і винятковість земної людини, пробу¬джувало інтерес до людських цінностей. Найбільш яскраво це проявилося в українській літературі, яка творилася ла¬тинською мовою.
У розвитку ренесансного гуманізму на Україні можна виділити три етапи. Перший (приблизно до середини XVI ст.) типологічне схожий з раннім італійським. У цей час гуманістів цікавлять суспільно-політична проблематика, питання етики та естетики. У другому періоді (з другої половини XVI—до початку XVII ст.) відбувається інтен¬сивна розробка ранньогуманістичних ідей в переплетенні з реформаційними, а також з ідеями візантійського Відродження, активно формується історична самосвідомість ук¬раїнського народу, розвивається ідеал гуманістичного па-тріотизму. Останній припадає на другу третину XVII—початок XVIII ст. Протягом цього часу розроблявся весь комплекс гуманістичних ідей у значно меншому переплетінні з реформаційними, які у цей період відкидались *.
Основоположниками гуманістичної культури в Україні у XV—XVI ст. слід вважати таких діячів і вчених, як Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш з Нового Мяста, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобут¬тя вищої освіти у західноєвропейських навчальних закла¬дах діяли на українській території у так званому Руському воєводстві.
До українських гуманістів XV—XVI ст. ми відносили лише тих, хто сам усвідомлював себе українцем («руси¬ном») і постійно на цьому наголошував. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не бралися до уваги. Однак це не означає, що українські гуманісти того періоду не можуть бути одночасно зараховані і до діячів польської культури.
У становленні ренесансної течії української культури помітну роль відіграли також польсько-українські поети Григорій Русин із Самбора, Себастіан Кльонович, Шимон Шимонович та ін.
Поширення гуманістичних ідей на Україні започаткував Юрій Дрогобич (Юрій Котермак, Георгій із Русі, Юрій зі Львова), який народився у Дрогобичі близько 1450 р. Ви¬щу освіту здобув у Краківському та Болонському універси¬тетах — найбільших у той час гуманістичних центрах Єв-ропи. Згодом у Болонському університеті він здобув ступінь доктора філософії та медицини, де протягом 1478— 1482 рр. викладав медицину й астрономію. У 1481—1482 рр. займав там же посаду ректора університету медицини та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини та астрономії (1487—1494 рр.). Помер Ю. Дрогобич у 1494 р.
Юрій Дрогобич написав працю «Прогностична оцінка поточного 1483 року», яка була опублікована того ж таки року в Римі. В ній викладено окремі наукові знання з філософії, астрономії, географії, зокрема вперше подано гео¬графічні координати таких міст, як Львів, Дрогобич, Моск¬ва, Вільно, Феодосія (Кафа). Це була перша друкована книга, автором якої був українець за походженням. Відо¬мі також його праці «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року», «Трактат з шести розділів про за¬темнення» (1490 р.). Праці Ю. Дрогобича були відомі в той час у багатьох країнах Європи, зокрема в Італії, Франції, Німеччині. Угорщині, їх переписував для себе відомий німецький вчений-гуманіст Гартман Шедель.
Одним із перших гуманістичних поетів України та зачи¬нателів польської гуманістичної поезії став Павло Русин із Кросна (близько 1470—1517 рр.). Навчався у Краківському та Грейсвальдсько.\іу (Німеччина) університетах. В остан¬ньому працював бакалавром вільних мистецтв. У 1506 р. переїхав до Краківського університету, де на посаді магістра викладав римську літературу. Деякий час вчителю¬вав в Угорщині. Свої вірші писав латинською мовою. На думку польських істориків літератури, Павло Русин ста¬новить цілу епоху в історії польсько-латинської поезії.
Помітним здобутком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509 р.). Павло Русин захоплювався творами античних письменників Ціцерона, Горація, Овідія, Персія. Він був першим гуманістичним поетом в українській літературі і одночасно осно-воположником гуманістичної латинської поезії в Польсько¬му королівстві.
Лукаш з Нового Мяста (р. н. невід.—помер бл. 1542 р.) народився поблизу Самбора в містечку Нове Місто. У 1513 р. вступив до Краківського університету, де у 1517 р. отримав ступінь бакалавра, а згодом магістра вільних ми¬стецтв. Викладав філософію у цьому ж вузі. У 1522 р. Лу-каш видав укладений ним для студентів університету під¬ручник з епістолярного мистецтва з присвятою своєму зем¬ляку — ректорові Краківського університету Станіславу Білому.
Найвизначнішою постаттю в східнослов'янській культурі доби Відродження був Станіслав Оріховський — Роксолан (1513—1566 рр.). Він народився в с. Оріховці Перемиш-лянської округи Руського воєводства. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Потім навчався в Краківському, Ві-денському, Віттенберзькому, Падуанському та Болонському університетах, а також удосконалював свої знання у Ве¬неції, Римі, Лейпцігу. У 1543 р. після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, де займався суспільно-політичною діяльністю.
Прозові та публіцистичні твори С. Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543—1544 рр.), «Напущення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548 рр.), «Хрещення в Русинів», памфлет «Розрив з Римом» відзна¬чаються художньою досконалістю і можуть бути відне¬сені до блискучих зразків української полемічної літера¬тури.
Твори Станіслава Оріховського були добре відомі не лише на Україні, але й за її межами, їх читали в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Не випадково у Західній Європі його .називали «українським Демосфеном» та «сучас¬ним Ціцероном». Гуманістичне світобачення С. Оріховсько¬го проявлялося у схилянні перед величчю наділеної розу¬мом людини, яка пізнає свою божественну природу і нав-колишній світ. Він. виходив з того, що розум людини, ося¬яний знаннями, дає їй змогу набути справді людських рис й позбутися «злості і тваринної грубості». Письменник на¬давав великого значення особистій доброчесності, що свід¬чило про індивідуалізацію його етичних поглядів. Він роз¬глядав земне життя як унікальну цінність, найвище благо для людини.
Про поширення ідей гуманізму серед українських мис¬лителів та письменників в другій половині XVI—першій половині XVII ст. свідчать твори ректора Київської брат¬ської школи К. Саковича, професора Києво-Могилянської колегії І. Гізеля, відомих культурно-освітніх діячів та письменників Д. Наливайка, К. Транквіліона, Л. Зизанія. Визнаючи головним змістом людського життя ідею слу¬жіння Богові, вонії одночасно підкреслювали активне, твор¬че начало в людині, наголошували на гармонійній єдності душі і тіла, обстоювали ідею земного подвигу людини, який можна здійснити на ниві художньої творчості, громадської діяльності для спільного добра.
Українські гуманісти епохи Відродження відіграли важ¬ливу роль у розвитку національної культури, суспільної свідомості, філософії. Вони були носіями високої освіче¬ності, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва, справили позитивний вплив на освіту, письменство та лі-тературу.
В кінці XVI—на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ. його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Полеміка між православни¬ми і католиками велася не стільки навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу.
Письменники-полемісти (Герасим і Мелетій Смотрицькі. Іван Вишенськнй, Василь Суразький, анонімні автори «Пе¬рестороги», Клірик Острозький, Христофор Філарет, Заха-рія Копистенський) обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, мораль¬ний занепад, зраду інтересам українського народу. Одно¬часно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність роз¬ширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихо¬ванні молоді.
Першим визначним полемістом був вихованець, а зго¬дом ректор Острозької школи Герасим Смотрицький (перша половина XVI ст.—1594 р.), автор книги «Ключ цар¬ства небесного», Б якій гостро критикував твір П. Скарги «Про єдність Церкви Божої», а також книжку єзуїта Ве-недикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямована проти українського народу і його куль¬тури.
Брестська унія 1596 р. ще більше поглибила релігійні суперечки між українськими православними і католиками. Тодішніх греко-католиків підтримував П. Скарга («На за¬хист Берестейської унії», 1597 р.). У відповідь православні видали збірку документальних матеріалів польською мо¬вою, в якій стверджувалась думка про иеправосильність рішень уніатської частини Брестського собору. Найсильні-шого удару по творцях і оборонцях унії завдав твір острозь-кого шляхтича М. Броневського «Апокрисис», який писав під псевдонімом Хрнстофор Філалет. У цьому полемічному творі викривалося підступництво греко-католицьких єписко¬пів, підтверджувалася законність проведеного у Бресті со¬бору православної церкви. Автор цього твору викриває і засуджує політику польського уряду, яка була спрямована проти українського народу, і вимагає демократичних прав для українців.
У вогненному наступі православної полеміки виділя¬ється анонімний твір «Пересторога», автор якого викриває ті егоїстичні мотиви, якими керувалися греко-католицькі єпископи. З боку греко-католиків виступив Іпатій Потій. У 1599 р. він опублікував українською мовою «Антиапо-крисис» — пристрасну відповідь на полемічний вис/гуп М. Броневського.
Найяскравішим українським письменником даного пе¬ріоду був Іван Вишенський (між 1545-50—1620 рр.), який зарекомендував себе фанатичним оборонцем православ¬них традицій. У своїх прозових творах, таких, як «Послан¬ня єпископам — відступникам від православ'я», «Коротко-слівна відповідь П. Скарзі», він безжалісно таврує греко-католиків.
Одночасно І. Вишенський критикує і православних, під¬креслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їх¬ньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідаль¬них за сумне становище церкви. Український письменник був ка той час єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їх визискувачів. У боротьбі з ва¬дами українського суспільства він бачив єдиний шлях — повернутися до давньої православної віри.
Твори письменників-полемістів сприяли піднесенню рівня національної свідомості українців, розуміння ними сво¬го місця в навколишньому світі. Разом з тим культурна конфронтація з поляками дорого обійшлася українцям. Ве¬личезна більшість української шлях-ти прийняла католицизм і згодом полонізувалась. Внаслідок того українці втратили свою еліту — шляхту. Іншим побічним продуктом конфронтації між православними і католиками став поділ українців на православних і уніатів (греко-католиків). Ра¬зом з тим релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.
Поряд з полемічною літературою наприкінці XVI—початку XVII ст. розвивалась поезія. Кращі зразки віршова¬них творів того часу належать Памво Беринді, Касіяну Саковнчу, Григорію Желиборському, Григорію Кирницькому.
У багатьох творах виразно простежуються риси нового барокового стилю, який займав у цей час панівне стано¬вище в європейській культурі. Згодом даний стиль посяде провідні позиції в українському літературному процесі дру¬гої половини XVII ст.
Серед літературних жанрів України початку XIV—пер¬шої половини XVII ст. важливе місце займає літописання. Літописні пам'ятки цього періоду головним чином біло¬руського походження, їх інколи називають західноруськи-ми. Серед них найближчим до історіографії Україні! є «Супрасльський літопис», складений у Супрасльському мо¬настирі біля Бялистока в першій половині XVI ст. Він складається з двох частин: скороченого Новгородського літопису, що охоплює події з найдавніших часів до 1382 р., і Короткого Київського літопису, який дає опис подій від 862 до 1515 рр.
До української історіографії близький за своїм змістом і стилем «Літопис Биховця», доведений до 1506 р., а також «Баркулабівський літопис», де висвітлюються події в Ук¬раїні і Білорусії від середини XVI до XVII ст. Тут ми зна¬ходимо цікаві матеріали про соціально-економічні та полі-тичні відносини в тодішній Україні, про боротьбу право¬славного табору з католицизмом, про повстання та страту С. Наливайка, а також записи побутового змісту.
Однією з найцікавіших пам'яток історичної думки є Густинський літопис («Кройніка»),складений близько 1623—1627 рр. визначним тогочасним письменником Заха-рією Копистенським і переписаний у 1670 р. ієромонахом Михайлом Лосицьким. Характерною особливістю даного лі-топису є наявність у ньому літературних вставок, у яких йдеться про початок письменства, походження назви "«Русь», виникнення козацтва, збереження в обрядовій культурі українського народу язичеських вірувань. Автор розповідає про святкування Купала, колядування на Різд¬во, шанування бога Ладо тощо.
Народністю мови, образністю викладу відзначається Львівський літопис, який охоплює події місцевого і загаль¬ноукраїнського значення 1498—1649 рр. Він зберігся у збірнику різних творів і матеріалів, переписаних Михайлом Гунашевським. У цьому літописі найдокладніше описана історія України 20—30-х років XVII ст., зокрема селянсько-козацьке повстання 1630 р. під керівництвом Т. Федоровича.
Невеликий за обсягом літопис було складено у Хміль¬нику на Поділлі (1636—1650 рр.). Він свідчить про дальше проникнення у літописання фольклорних образів, живої мови. Велика увага у цьому тв.орі приділяється селянсько-козацькому повстанню 1637—1638 рр. і особливо першому періоду народно-визвольної війни 1648—1654 рр. під керів¬ництвом Б. Хмельніїцького, до якого літописець ставиться .з симпатією.