1. Поняття, сутність та класифікація конституцій
В сучасному світі практично у всіх державах, котрі претендують на право називатись демократичними, прийняті і функціонують конститу-ції. В юридичній науці під конституцією розуміється основний, головний закон держави, в якому відображаються і закріплюються принципи і норми, що проголошені ос­новою суспільного і державного ладу країни, а саме: форми державного правління та устрою, система державних органів і місцевого самовряду­вання, права, обов’язки людини і громадянина, виборче право тощо.
Термін “конституція” походить від латинського слова, що означає “устрій” або “встановлення”. Вперше це визначення застосовували ще в античні часи в стародавньому Римі, під ним розумілись окремі акти імпера­торської влади. Застосування терміну “конституція” в сучасно-му його ро­зумінні пов’язане з епохою буржуазних революцій XVIII ст.
У більшості держав основний закон так і називається конституцією, але іноді цей документ має іншу назву:
політична конституція – в Колумбії, Мексиці, Коста-Ріці;
союзний конституційний закон – в Австрії;
основний закон – в Німеччині.
Усі конституції класифікують за певними ознаками, яких є сім.
І. Залежно від рівня демократії конституції поділяють на:
демократичні (СШA, Великобританія, Італія);
авторитарні (Парагвай, Пакистан).
II. Залежно від форми конституції можуть бути поділені на:
1) писані; 2) неписані.
Писана конституція – це єдиний нормативний акт, прийнятий у вста­новленому порядку, що має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, статті тощо) і офіційно проголошений основним законом.
До цього виду належить абсолютна більшість конституцій, що діють у світі, в тому числі і Конституція України.
Неписана конституція – сукупність різних законів, звичаїв, що мають самостійне значення, прийняті в різний час і в різному порядку. В наш час такі конституції збереглись у Великобританії, Новій Зеландії, Ізраїлі.
III. За порядком видання конституції поділяються на:
даровані;
прийняті представницьким органом;
схвалені на референдумі.
Даровані конституції видавались владою монархів і сьогодні така форма конституцій зустрічається рідко (Кувейт, Непал).
IV. За способом зміни конституції поділяються на:
1) гнучкі; 2) жорсткі.
Гнучкими конституціями називають ті з них, які змінюються в тому ж порядку, що й інші закони (Великобританія).
Порядок прийняття, зміни та відмінності жорстких конституцій суттєво ускладнені порівняно з усіма іншими законами. Тут потрібна не тільки кваліфікована більшість голосів депутатів, а й виконання низки додаткових процедур. Так, поправки до Конституції США, що у цьому плані є показо­вою, приймаються голосами 2/3 членів Сенату (100 деп.) і палати представ­ників (435 деп.), Конгресу (парламенту), або спеціально скликаного Консти­туційного конвенту (зборів). В обох випадках поправки мають бути ратифі­ковані законодавчими зборами 3/4 штатів (38 штатів). Процес збирання голосів у штатах часто затримується, іноді на тривалий час. Наприклад, процес збирання голосів штатів на користь XXVII поправки був розпочатий ще у 1789#р., а необхідні  голоси 38 штатів були набрані лише в 1992 р., тобто процес ратифікації тривав аж 203 роки.
V. За періодом дії конституції розділяють на:
1) постійні; 2) тимчасові.
Постійні конституції не встановлюють будь-яких хронологічних термінів їх дії. І, навпаки, тимчасові конституції обмежують термін їх дії (тим­часові конституції Судану 1985 р., Філіппін 1986 р.).
VI. За рівнем втілення норм конституції в життя їх поділяють на:
1) фіктивні; 2) реальні.
VII. Нарешті, відповідно до державного устрою конституції є:
1) федеративні; 2) унітарні.
В деяких арабських країнах конституція не прийнята, а основним зако­ном вважається священна книга мусульман – Коран (Саудівська Аравія).
Отже, виходячи з розглянутих варіантів даної класифікації про Кон­ституцію України можна сказати, що вона є:
демократична;
писана;
прийнята представницьким органом;
жорстка;
постійна;
реальна;
унітарна.

2. Конституція України, її особливості та загальні властивості
Конституція України, основним завданням якої є регулювання най-важливі­ших суспільних відносин, займає провідне місце в системі за-конодавства нашої держави. Перед поточним законодавством стоїть завдання конкрети­зувати і деталізувати конституційні положення. Ко-жна галузь права базу­ється на окремих статтях Конституції. Наприк-лад, трудове право базується на статтях 42, 43, 45, що закріплюють право на працю, відпочинок, під­приємницьку діяльність.
Провідне місце Конституції в системі законодавства підкреслю-ється її найвищою юридичною силою, що знаходить свій вияв у ряді особли­востей:
Конституція виступає основою, базою для всього законодавства. Це означає, що всі закони та інші нормативні акти мають випливати з Кон­ституції і не суперечити їй. Це прямо підкреслено в ст.8 Конституції: “За­кони та інші нормативно-правові акти прий-маються на основі Консти­туції України і повинні відповідати їй”;
існує особливий, порівняно з усіма іншими законами, порядок прийняття, зміни Конституції;
контроль за додержанням Конституції здійснює особливий орган (Конституційний Суд України). Тільки до його компетенції належить ви­рішення питань про відповідність законів та інших правових актів Кон­ституції України;
міжнародні договори, які укладає держава, не можуть суперечити Конституції України. Якщо міжнародний договір суперечить або не відпо­відає Конституції, його неможливо ратифікувати.
Конституцію, як важливий правовий і політичний документ, харак­теризують окремі властивості:
верховенство Конституції, яке визначається її особливим місцем у системі законодавства, безумовною необхідністю законів і підзаконних актів відповідати конституційним приписам;
програмність, що передбачає визначення основних цілей розвитку держави та суспільства, а також шляхи їх досягнення, тобто вміщувати програму розвитку країни, сформульовану в найзагаль-ніших рисах. Такі програмні положення, як правило, викладені в преамбулах Кон­ституції;
нормативність, яка характеризує Конституцію як єдиний юридич­ний документ, що складається із загальнообов’язкових правил (норм);
установчість, що полягає у здатності Конституції наділяти певних суб’єктів конкретними правами та обов’язками, чітко окреслювати їхню компетенцію;
стабільність покликана підкреслити стійкість визначених у Кон­сти-туції суспільних відносин і означає, що закріплені в ній принципові положення мають діяти протягом тривалого часу. Однак, певна її частина може змінюватись відповідно до потреб розвитку суспільства й держави (наприклад, адміністративно-територіальний поділ, норми представництва в законодавчих органах тощо).

3. Конституція України – основа правової системи держави та громадянської злагоди в суспільстві
Характеризуючи Конституцію Ук­раїни необхідно наголосити, що вона є основою правової системи нашої держави. Це означає, що норми усіх галузей права повинні узгоджуватись з Конституцією. Взагалі “правова система держави” – широке поняття, що включає і юридичні установи (суди, прокуратуру, органи внутрішніх справ, адвокатуру тощо). До організаційної структури правової системи належать також державні органи, які видають правові акти, наприклад, Вер­ховна Рада, держадміністрації та інші. Інакше кажучи, правова система суспільства – це сфера правового регулювання, що здійснюється в даному суспільстві.
Конституції держави притаманна велика об’єднуюча сила щодо охоплення всіх верств населення, всіх політичних сил, процесом досягнення порозуміння у суспільстві, і якщо не з усіх, то з переважної більшості пи­тань. Досвіду досягнення порозуміння щодо складних питань розвитку суспільства і держави набуто в конституційній практиці більшості країн, в тому числі і в Україні. Ще за стародавніх часів на київському віче укладались договори князя з народом, князя з дружиною, завдяки яким ті чи інші питання вирішувалися за взаємною згодою, без ворожнечі.
У наш час прикладом порозуміння з питань державного будівництва став Конституційний договір між Верховною Радою і Президентом України у червні 1995 р. на період до прийняття нової Конституції. Саме цей до­кумент і дав змогу прийняти 28 червня 1996#р. Конституцію України.

4. Значення Конституції для розвитку суспільства і держави
Значення Основного Закону полягає в тому, що Конституція України стала найважливішим державним документом після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. і схвалення 1#грудня 1991 р. всенародним голосуванням Акту проголошення незалежності. Тим самим було завер­шено процес становлення України як суверенної держави, яка отримала свій Основний Закон.
Чому саме у суспільстві й державі такого великого значення набуває Конституція, чому саме її прийняттям обумовлено становлен-ня держави, її належність до сім’ї цивілізованих демократичних країн, активізація між­народних відносин?
Передусім, прийняття Конституції свідчить про досягнення державою певної стабільності у суспільстві. Адже саме цей процес, як правило, зумов­люється переходом суспільства від одного стану до іншого, зокрема, як це відбувається в Україні, де результатом зміни суспільного устрою став початок формування громадянського суспільства і демократичної, правової, соціальної держави.
Ці історичні передумови прийняття Конституції не вичерпують усіх аргументів щодо її значення як Основного Закону. А найбільш вагомим аргументом є сам зміст Конституції, ті важливі положення і норми, які в ній закріплено. Так, Конституція України закріплює основи її суспільного і державного устрою, визначає напрями розвитку суспільства і держави, основи організації та діяльності державних органів, органів місцевого само­врядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав та свобод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя.
Значення Конституції України як документу, що відповідає світовим аналогам, підтвердили міжнародні організації. Так, листом від 10 липня 1996 р. Голова Комітету з правових питань та прав людини Парламентської Асамблеї Ради Європи Біргер Хагард звернувся до Венеціанської комісії “Демократія через право” з проханням дати оцінку новій Конституції Ук­раїни з точки зору її положень у частині прав людини, принципу верховен­ства права та прав національних меншин.
На своєму XXX пленарному засіданні Венеціанська комісія ухвалила Висновок стосовно Конституції України, у якому містилась висока оцінка цього документу. Крім того, комісія із задоволенням відзначила, що досить тривалий процес підготовки і ухвалення Конституції України супро­воджувався тісною співпрацею з нею, в результаті чого в остаточно ухвале­ному тексті враховано багато зауважень, які висловлювалися експертами на різних етапах підготовчого процесу та на засіданнях комісії.
У висновку Венеціанської комісії сказано: “Тепер Конституція Ук­раїни має пройти перевірку практикою. Але важка економічна ситуація в Україні може дещо відкласти повне впровадження нових принципів і поставити під загрозу реалізацію позитивних набутків у тексті до­кумента. Особливу увагу слід приділити прийняттю законодавства, яке гарантувало б, що перехідні положення Конституції не призведуть до збереження елементів старої системи впродовж тривалого періоду. Однак, уважно спостерігаючи протягам кількох років за перебігом кон­ституційного процесу в Україні, комісія вбачає більше підстав для оп­тимізму, оскільки Конституція встановлює міцну виконавчу владу, ке­ровану Президентом, передбачаючи наявність системи стримувань і противаг, що унеможливлює повернення до авторитаризму. Визначення принципу верховенства права, запровадження демократичного місцевого самоврядування, важлива роль Конституційного Суду – усе це та інше сприятиме утвердженню демократичної культури”.
Слід підкреслити, що значення Конституції України полягає ще в тому, що вона в цілому виступає гарантом створення в Україні саме демократичної культури, яка охоплює сферу політичної і правової культури та власне культуру демократії.
Таким чином, Конституція України є найвищим правовим і по­літичним актом нашої держави, який водночас визначає основні напрями розвитку суспільства і держави.

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ
1. Історія світового конституційного досвіду
Історія світового конституційного процесу складна і надзвичайно своєрідна для кожної дер­жави. Кожна країна пройшла свій неповтор-ний шлях створення власної конституції. Першою державою, що вступила на шлях конституційного будівництва була Великобританія, яка, як відомо, має неписану конституцію. Конституція цієї країни складається із ряду різночасових документів. Пер­ший із них – Велика хартія вільностей, яка була прийнята у 1215 р. Далі приймались:
Хабеас корпус акт у 1679 р.;
Білль про права у 1689 р.;
Закони про парламент 1911 р. і 1949 р.;
Акти про міністрів корони 1937, 1964, 1975 рр.;
Акт про перів 1963 р.;
Акт про народне представництво 1949, 1969,1974 рр.;
Акт про місцеве самоврядування 1972 р.
Цими актами неписана конституція Великобританії не обмежуєть-ся, є багато інших документів, що в загальній кількості досягають близько 4 тисяч. Всі ці складові частини конституції діють у наш час.
Однак, першою писаною, офіційною конституцією вважається Кон­ституція СІІІА, яка була прийнята 17 вересня 1787 р. конвентом у Філадельфії, на якому зібралися 55 представників від одинадцяти штатів. Вона складається з преамбули, семи статей і 27 поправок. Особливістю цієї Кон­ституції є те, що за більш ніж 200-літню історію США до неї було внесено лише 27 поправок. Це пояснюється надзвичайно жорсткою процедурою прийняття змін до Конституції. Весь процес змін проходить три етапи:
внесення поправок;
прийняття поправок;
ратифікація поправок.
У Європі перші конституції з’явились у Польщі 3 травня 1791 р. і у Франції 3 вересня 1791 р.
В результаті національно-визвольної боротьби проти бонапартист­ської Франції 1812 р. прийнята конституція Іспанії. На початку XX ст. конституції з’являються і на азіатському (Іран – 1906 р., Китай – 1912#р.) та інших континентах. Що стосується Російської імперії, то писаної конституції у неї не було, а існував звід законів.

2. Основні етапи історії конституціоналізму в Україні
Історич­ний процес конституціоналізму в Україні має глибоке і дав-нє коріння. Воно сягає часів існування Київської держави, що відобра-жено в різних редакціях “Руської правди” ХІ-ХІІ ст. Ці редакції мали назву “Коротка правда”, “Розширена правда”, “Скорочена правда”.
Давньою редакцією “Руської правди” є її коротка редакція, яка відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду встановлення феодального ладу. “Коротка правда” поділяється на декілька частин:
“Правда Ярослава” (ст.1-18);
“Правда Ярославичів” (ст.19-41);
“Покон вірний” (ст.42);
“Урок мостників” (ст.43).
Часом появи “Правди Ярослава” вважають 10-30-ті роки XI ст., а “Прав­ди Ярославичів” 50-60-ті роки XI ст. Виникнення “Короткої правди” загалом підносять до кінця XI початку XII ст.
Створення більш повної редакції – “Розширеної правди” – пов’язується з князюванням Володимира Мономаха (1113-1125 рр.) або його сина Мстислава. Ця редакція поділяється на дві частини:
• “Суд Ярослава Володимировича” (ст.1-52);
• “Статут Володимира Всеволодовича” (ст.53-121).
Третя редакція “Руської правди” – “Скорочена правда” – з’явилася не раніше другої половини ХІІ ст. і не пізніше XV ст. Більшість дослідників розглядають її як переробку одного із списків “Розширеної правди”, зумов­леної потребами централізованої Руської держави.
“Руська правда” найважливіша пам’ятка свого часу, норми якої за­кріпили привілейоване становище князів та їх оточення. “Руська правда” виникла на місцевому гнуті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській державі. Було б помилково вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. Навпаки, є підстава вважати, що норми “Руської прав­ди” вплинули на розвиток права західних та східних слов’ян і мали великий вплив на становлення більш пізніх пам’яток права, таких як Псковська судова грамота, Двінська статутна грамота, Судебник 1497 р., Судебник 1550 р. і навіть окремих статей Соборного уложення 1649 р.
Отже, “Руська правда” є однією з найважливіших законодавчих па­м’яток Київської держави і середньовічного права в цілому.
Особливу роль у формуванні конституційних ідей відіграла перша Конституція України. Вона була прийнята на козацькій раді 5 квітня 1710 р. у м.Бендери і мала повну назву: “Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького”. Автором цього документу був гетьман України Пилип Орлик (1672-1742 рр.). Цей документ був складений у формі договору між владою (гетьманом) та народом України (Військом Запорозьким). Кон­ституція складалась з преамбули і 16 параграфів, у яких були зафіксовані принципи організації та функціонування Української держави.
У преамбулі коротко викладена історія Війська Запорозького, обґрунтовано його право на державу. В першому параграфі православ’я прого­лошувалось державною релігією, відновлювалась автокефалія церкви. Дру­гий параграф визначав кордони держави по р.Случ за умовами Зборівської угоди 1649 р. Приділялась увага невиконанню Росією положень Переяслав­ської угоди (§§4-5). У шостому параграфі закріплювався принцип розподілу влад. Законодавча влада належала Раді, що складалася з козацької старшини і повинна була збиратись тричі на рік, а також за рішенням гетьмана. Суд мав бути незалежним від гетьмана, який позбавлявся права карати. Виконавча влада належала гетьманові, але найважливіші справи він мусив узгоджувати зі старшиною (§10).
В цілому ця Конституція передбачала побудову Української держави на демократичних засадах. Однак, в силу певних історичних обставин вона не вступила в дію. Незважаючи на це, Конституція 1710#р. має важливе значення для процесу розвитку українського конституціоналізму.
Важливу роль у розвитку конституційної думки в Україні відіграло Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847 рр.). Вироблені його чле-нами документи (“Книга буття українського народу”, “Закон божий”, “Статут” та ін.) опиралися на ідею панслов’янізму і необхідності згур-тування в союз слов’янських народів. У 1846-1847#рр. Георгій Андру-ський, член Кирило-Мефодіївського товариства, підготував “Начерки Конституції Республіки”.
Проблеми української державності розглядалися і в працях видатного українського вченого та політика Михайла Драгоманова (1841-1895 рр.). В 1884 р. він розробив більш докладний, ніж його попередники, проект Кон­ституції України під назвою “Вільна спілка”. У цьому документі передбачалась реорганізація Російської імперії в децентралізовану федеративну державу на зразок США або Швейцарії. Інтереси національних областей повинна була відстоювати Союзна Дума, яка б мала право зупиняти вико­нання рішень центральних органів влади, якщо вони не враховували ін­тереси областей. На місцях передбачалося здійснення владних повноважень як органів місцевого самоврядування, так і намісника влади (губернатора).
Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства та М.Драгоманова розви-нув Михайло Грушевський (1866-1934 рр.), виклавши свій проект майбутнього конституційного ладу в статті “Конституційне питання і українство в Росії”, опублікованій у 1905 р., де пропонувався механізм національно-територі­альної децентралізації Російської імперії: народ прямими таємними вибора­ми формував би національні обласні сейми, а ті – загальнодержавний пар­ламент. Національні сейми мали одержа-ти широкі повноваження для уп­равління відповідними територіями.
Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. в першому номері часопису Української народної партії “Самостійна Україна” під назвою “Основний закон” Самостійної України – спілки народу українського”. Цей проект, автором якого був М.Міхнов­ський (1873-1924 рр.), передбачав цілковиту самостійність України, а формою державного управління в Україні мала бути президентська рес­публіка. Законодавча влада повинна належати парламентові, який складався б із двох палат – ради представників і сенату. Передбачався викуп землі з приватного володіння й перерозподіл її серед населення. Іноземцям відмов­лялося у праві власності на землю.
Початок реального конституційного процесу в Україні пов’язаний з поваленням самодержавства і організацією 17 березня 1917 р. Українсь-кої Центральної Ради. Її законодавча діяльність проявилась у виданні 4-х Уні­версалів. Перший Універсал, що був виданий 10 червня 1917 р. передбачав надання Україні статусу автономії в складі Російської імперії. Проте, Тим­часовий уряд Росії, як відомо, не пішов на цей крок, більше того, здійснював тиск на Центральну Раду, яка змушена була відступити. Наслідком цього процесу було прийняття 3 липня 1917 р. ІІ-го Універсалу, який порівняно з першим був кроком назад, оскільки ідея втілення автономії відкладалась на невизначений термін.
Після жовтневого перевороту в Петрограді склалась ситуація, в якій 20 листопада 1917 р. було прийнято ІІІ-й Універсал, але й тоді Центральна Рада, проголошуючи Українську Народну Республіку вбачала її майбутнє разом з Росією. Навіть за таких умов більшовицький уряд Росії відкинув надання будь-якої автономії Україні і направив сюди свої війська.
Це змусило Центральну Раду прийняти ІV-й Універсал 22 січня 1918 р., що проголошував незалежність України і призначав вибори до Установчих зборів – найвищого органу державної влади. Через воєнні дії вибори були перенесені. На останньому засіданні Центральної Ради, що відбулося 29 квітня 1918 р. було розглянуто і прийнято проект Конституції України під назвою “Статут про державний устрій, права і вільності УНР”.
Він передбачав чітку структуру державних органів: Всенародні Збо-ри, Раду Міністрів, Генеральний Суд. За громадянами визнавалося широке коло прав і свобод, а за національними меншинами – право на автономію. Територія держави поділялася на 30 земель, а міста Київ, Харків, Одеса разом із приміськими територіями утворювали окремі ок-руги. Однак, цей Основний Закон України не встиг набрати чинності.
Одночасно, 29 квітня 1918 р. в Києві відбувався з’їзд хліборобів-зе­млевласників у якому взяли участь 6432 представники від 8 губерній. З’їзд вирішив відновити приватну власність на землю, скасовану Центральною Радою, й утворив Гетьманат на чолі з Павлом Скоропадським, статус якого фактично був монархічним. У “Грамоті до всього українського народу” й в “Законах про тимчасовий державний устрій України” вся повнота влади надавалася Гетьманові, який утверджує закони, призначає Отамана Ради Міністрів, “…є вищий керівничий всіх зносин Української держави з за­кордоном є Верховний Воєвода Української Армії і Фльоти”.
В період Директорії (1918-1920 рр.) було прийнято кілька документів, у тому числі “Універсал Трудового Конгресу”, “Закон про форму Української влади”, складено проект “Основного державного закону УНР”, якими пе­редбачалося створення Української держави на засадах парламентаризму, але передбачався й пост голови держави. До проведення загальних виборів головою держави (Головним отаманом) став Симон Петлюра, який 12 лис­топада 1920 р. затвердив “Закон про тимчасове верховне правління та по­рядок законодавства в УНР” та “Закон про Державну Народну Раду”. Однак, положення всіх цих документів не були реалізовані на практиці
Після встановлення радянської влади в Українській Радянській Соціалістичній Республіці “діяли” чотири Конституції, які були прий-няті, від­повідно, в 1919, 1929, 1937 та 1978 рр. Усі вони схожі за зміс-том, у кожній багато положень, що мали не юридичний, а ідеологічний характер. Крім того, дві останні фактично майже дослівно повторюва-ли текст загально­союзних конституцій і закріплювали особливе, про-відне місце в державі й суспільстві комуністичної партії як “провідної й спрямовуючої сили”.
В Конституціях 1937 та 1978 рр. було задекларовано ряд справді демократичних положень, які стосувалися правового статусу громадян, виборів до вищих і місцевих органів державної влади. Але в реальному житті не знаходили свого повного втілення і залишились переважно фіктивними конституціями.

3. Розробка та прийняття Конституції України 1996 р.
Після розвалу СРСР і набуття Україною незалежності стала необ-хідність розроб­ки та прийняття нової Конституції. Першими актами, що мали конституційне значення були Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і Акт проголошення незалеж-ності України від 24 серпня 1991 р., підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. Кон­ституційний процес в Україні пройшов кілька етапів:
1) створення конституційних комісій і підготовка нових проектів Конституції, які відображали позиції різних політичних партій та угру­повань (1991-1993 рр.);
2) активізація роботи над проектом Конституції після обрання Вер­ховної Ради нового скликання і Президента України (1994-кінець 1995#рр.);
3) розробка остаточного варіанту проекту Конституції України та її прийняття (кінець 1995- червень 1996 рр.).
На першому етапі, що розпочався ще в 1991 р., Постановою Верховної Ради України було створено Комісію з розробки нової Конституції у складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради Лео­ніда Кравчука. Результатом роботи Комісії стала концепція нової Консти­туції, яка в червні 1992 р. була опублікована в пресі. На основі цієї концепції конституційна комісія підготувала проект Конституції, який після бур­хливого обговорення у Верховній Раді був опублікований для всенародного обговорення. Воно тривало з 15 липня до 1 грудня 1992 р. У ході обгово­рення було висловлено понад 47 тис. зауважень і пропозицій. На 27 травня 1993 р. на їх основі був підготовлений новий варіант проекту. Після обго­ворення його на VIII сесії Верховної Ради України була запропонована нова модифікація проекту в редакції від 26 жовтня 1993 р. Однак, цей ва­ріант викликав такі дискусії та незгоди у Верховній Раді, що конституційний процес в Україні загальмувався. В його зупинці відіграла роль й парламент­ська криза, що була розв’язана достро-ковими виборами 1994 р.
Другий етап створення нової Конституції розпочався у листопаді 1994 р., коли був затверджений новий склад Конституційної комісії. Однак, у цей час загострилося протистояння між Верховною Радою і Президентом, оскільки стратегія Президента на здійснення економіч-них реформ не зу­стрічала підтримки з боку лівої більшості Верховної Ради (соціалістів, комуністів та групи аграріїв), яка опиралася на Конституцію 1978 р., де заперечувався сам принцип розподілу влад.
В таких умовах Президент 2 грудня 1994 р. вніс у Верховну Раду законопроект під назвою “Конституційний закон України про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”, який не був прийнятий парла­ментом. Щоб вийти з кризи протистояння двох гілок влади була висунута ідея Конституційного договору між усіма гілками влади. Після тривалого узгодження було вироблено варіант Конститу-ційного договору, який 8 червня 1995 р. схвалено Верховною Радою. Доцільно підкреслити важливість такого компромісу, адже в аналогіч-ній ситуації в Росії президент використав збройні сили для припинення діяльності парламенту у жовтні 1993 р.
Третій і заключний етап розпочався 23 листопада 1995 р., коли Вер­ховна Рада створила нову робочу комісію для доопрацювання проекту. Роботу Конституційної комісії очолив доктор юридичних наук П.Мартиненко. Провівши 50 засідань, 26 лютого 1996 р. комісія передала проект на розгляд Верховної Ради. З новою гостротою розгорнулися дебати навколо проекту у березні-червні 1996 р.
У другому читанні розгляду проекту Верховною Радою розбіжності між “лівими” і “правими” по ст.10 (державна мова), ст.13 (питання влас­ності), ст.20 (державна символіка) примирити не вдалося. Засідання Вер­ховної Ради 26 червня 1996 р. так і не розпочалося, назрівала нова парла­ментська криза.
В таких умовах Рада національної безпеки при Президентові України та Рада регіонів прийняли рішення, в якому рекомендували Л.Кучмі ого­лосити всеукраїнський референдум для затвердження Конституції. Однак, ціна референдуму за оцінками фахівців, досягла на той час 10 трлн. крб.
Указ Президента викликав бурю в парламенті. Крайні “ліві” назва-ли його нелегітимним, але більшість стала активно шукати консенсус. Було утворено п’ять груп для вироблення загальноприйнятих поло-жень з най­більш спірних питань:
про статус Республіки Крим;
державну мову;
державну символіку;
приватну власність;
розподіл влади.
27 червня 1996 р. депутати пообіцяли не залишати сесійного залу до прийняття Конституції. Засідання тривало всю ніч. Нарешті, 28#червня 1996 р. о 9 год. 18 хв. Конституція України була прийнята V-ю сесією Верховної Ради ІІ (XIII) скликання. В голосуванні брало участь 395 депутатів, з яких “за” проголосував 321 депутат, “проти” – 45, “утрималось” – 12, “не голосували” – 17 депутатів.
Україна стала конституційною державою, а тривалий процес творе-ння сучасного Основного Закону набув свого логічного завершення.

4. Загальна характеристика структури Конституції України та її преамбули
Нова Конституція України складається з преамбули, XV розділів, 161 статті та перехідних положень (попередня Конституція Украї­ни 1978 року складалася з Х розділів і 171 статті).
Для порівняння: конституція Франції має XV розділів і 92 статті; Італії – VI розділів і 139 ст.; Німеччини – XI розділів і 146 ст.; Іспанії – Х розділів-частин і 169 ст. Таким чином, за своєю структурою нова Консти­туція України близька до конституцій багатьох демократичних держав.
Конституція розпочинається з преамбули. Преамбула (“той, що передує” – з лат.) – це вступна частина законодавчого акту, декларації, міжнародного договору та інших документів, в якій викладено обставини і мотиви, що були приводом для видання чи укладення даного акту, його мета і завдання, а також інші дані загального характеру. Практично всі конституції мають преамбулу (її мала і перша Конституція України 1710 р. і Конституція США 1787 р.).
В преамбулі застосовані норми-принципи конституційного права. Во­на складається з 9-ти абзаців і охоплює три великі частини:
преамбула визначає порядок здійснення установчої влади народу. Вказується правове джерело: “Акт проголошення незалежності України” 24.08.1991 р., що підтверджений референдумом 1.12.1991 р.;
преамбула констатує юридичну підставу самого виникнення Ук­раїни, як незалежної держави. Такою підставою є природне право української нації на самовизначення;
преамбула визначає загальну мету прийняття Конституції: забез­печення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадян­ської злагоди, розвиток демократичної, соціальної, правової держави.
Особливості преамбули:
стиль викладу – патетичний (урочистий, помпезний);
не містить норм прямої дії, тобто вказівок на конкретну форму поведінки, хоча її норми впливають на тлумачення всього тексту Конституції.
#
ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАГАЛЬНИХ ЗАСАД КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ В УКРАЇНІ
1. Конституційні основи Української держави та принцип розподілу державної влади
Першочерговим завданням для кожної конституції, в тому числі для Конституції України, є загальне визначення характеристики держави, її основних систем, засад (принципів) організації діяльності. Про це мова йде у розділі І “Загальні засади”, який складається з 20 статей. Ці положення визначають собою суть, тип, форми, функції держави, механізм їх здійснення тощо.
Відповідно до ст.1 нової Конституції, Україна визначається, насам­перед, як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова дер­жава. Зупинимося на визначенні кожної з вказаних ознак. Суверен-ність (від франц. “незалежність”) держави означає, що її влада є верховною, само­стійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами.
Такі підвалини забезпечують державі повноту законодавчої, вико­навчої та судової влади, дають можливість проводити самостійну зовнішню політику. Суверенітет сучасної України не декларативний, не символічний, а наповнений реальним змістом, адже Конституція України 1996 року ке­рується “Актом проголошення незалежності України” від 24 серпня 1991 року, що підтверджений референдумом 1 грудня того ж року. Хоча і в Конституціях СРСР право виходу з союзу мало місце, однак, залишалося декларативним правом, оскільки ніхто не міг скористатися ним в силу відсутності механізму такого виходу.
Отже, суверенітет і незалежність забезпечують державі можливість підпорядковувати свою діяльність виключно її потребам та інтересам, са­мостійно вирішувати внутрішні та зовнішні проблеми. Відсутність або на­віть обмеження суверенітету і незалежності фактично перетворює державу у колонію чи провінцію іншої держави.
Демократизм в Україні передбачає створення сприятливих умов для широкої та реальної участі своїх громадян в управлінні справами держави і суспільства, забезпечення багатоманітності економічного, політичного, культурного життя тощо. Найбільш суттєвими рисами України як демокра­тичної держави є виборність державної влади, верховне право народу тво­рити державу, дотримання прав і свобод людини, гарантування політичного, економічного та ідеологічного плюралізму суспільної сфери.
Україна проголошена соціальною державою, в якій людина, її жит-тя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються най-вищою соціальною цінністю (ст.3 Конституції). Поважаючи принципи соціальної справедливості, Конституція надає рівні умови для розвит-ку кожної осо­бистості, можливості застосування нею своїх здібностей на власну і суспіль­ну користь. Важливою ознакою соціальної держави є не лише врахування, а й сприяння з її боку задоволенню інтересів всіх соціальних груп і про­шарків населення, зміцнення на цій основі соці-альної злагоди і єдності народу. Процес становлення соціальної держа-ви тривалий і складний. Одне з головних завдань соціальної сфери української держави – приведення заробітної плати, грошових допомог у відповідність з мінімальним про­житковим рівнем, який повинен від-повідати реальним природним потребам людей. Держава не повинна допускати невиплату чи падіння заробітної плати, інших видатків ни-жче реального прожиткового мінімуму. Але, як свідчить світова прак-тика, далеко не всі, навіть демократично розвинені держави у своїх Конституціях закріпили подібні положення. Основною ознакою такої держави є те, що у ній панує і верховенствує право (ст.8 Конституції). Право в реальних відносинах виступає у формі законів. Всі державні органи, їх посадові особи, об’єднання громадян, та інші суб’єкти права повинні діяти в межах Конституції та законодавства. Для правової держави характерні й інші ознаки, що закріплені Консти­туцією:
визнання пріоритету прав і свобод людини;
взаємна відповідальність держави і громадянина;
поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову;
демократична форма правління;
соціальна справедливість і гуманізм;
наявність правової культури та інші.
Основоположною засадою верховенства права і правової держави є принцип загальної рівності учасників правових відносин. Важливим ат-ри­бутом у цьому плані є суворе підпорядкування законові не тільки ок-ремих громадян, але й посадових осіб, у тому числі й найвищих урядовців.
Особливо важливо підкреслити те, що Конституція України проголосила лише конституційні основи (принципи) правової держави, основну споруду якої ще необхідно зводити.
Правова держава повинна створюватись за наявності та функціону­вання  національної правової системи. У ст.8, 9 і 19 Конституції закріп-
лено основні принципи побудови такої системи:
верховенство права;
Конституція має найвищу юридичну силу;
визнання положень Конституції нормами прямої дії;
неприпустимість невідповідності міжнародних договорів поло­женням Конституції;
визнання міжнародних договорів після їх ратифікації частиною законодавства України;
неможливість примусу робити те, що не передбачено законо­давством;
функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування лише на підставі, в межах повноважень наданих законо­давством.
Таким чином, Україна стала на шлях створення правової держави, розбудову якої розпочато з прийняттям нової Конституції України.
Ідея розподілу влади була розроблена у ХVІІ-ХVІІІ ст. Джоном Локком (1632-1704 рр.) і особливо Шарлем Монтеск’є (1689-1755 рр.) в роботі “Про дух законів” (1748 р.). Зміст ідеї поділу влади полягає у децентралізації державної влади та її поділу залежно від функціональ-ного призначення на законо­давчу, виконавчу та судову. На думку Монтеск’є, поєднання всієї повноти влади в одній особі або в одному органі державної влади завжди буде при­зводити до сваволі. Він зазначав, що всі три гілки влади мають бути від­носно незалежними, мати свою чітко визначену компетенцію.
Згідно зі ст.6 Конституції чітко визначається розподіл влади в Україні. Підкреслюється, що органи законодавчої, виконавчої та судо-вої влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конститу-цією межах і відповідно до законів України. Отже, законодавча влада в державі нале­жить парламентові, виконавча – Президенту та уряду, їх структурам, су­дова – Конституційному та іншим судам, починаючи з Верховного і за­кінчуючи районними та міськими судами.

2. Поняття та зміст громадянства України
Важливе місце в галузі конституційного права посідає проблема громадянства, що має свою історію. Громадянство, як основний вид стосунків між державою та її населен­ням, почало формуватися ще в часи античності. В стародавніх Афінах гро­мадянами ставали вільні люди, які мали право голосу на виборах правителів держави та в прийнятті важливих державних рішень. Громадянство є ознакою республіканських держав, а у монархіях існує інше поняття – підданство. Отже, громадянство – це постійний правовий зв’язок особи і держави, що передбачає взаємні права і обов’язки.
Громадянство в масовому порядку почало виявлятися, починаючи з XVII ст., тобто в період встановлення республіканського ладу в ряді держав світу. Наприкінці XX ст. громадянство стало визначальною ознакою біль­шості демократичних країн. Серед таких країн є і Українська держава. Відносно вирішення питання громадянства розрізняють його види:
єдине громадянство;
подвійне громадянство (біпатриди);
особи без громадянства (апатриди).
Питання громадянства в Україні регулюється Конституцією і Законом України “Про громадянство України”. Зокрема, у ст.4 Конституції в Україні визнається єдине громадянство, а в ст.25 закріплено, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити його. Крім того, він не може бути вигнаний за межі України, або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які пере­бувають за межами держави. Статус іноземних громадян, осіб без гро­мадянства закріплений в ст.26 Конституції України.
Документами, що засвідчують громадянство України, є паспорт, для військових – військова книжка, для дітей – свідоцтво про народження. За Законом “Про громадянство України” громадянство України набувається:
за народженням;
за походженням;
через прийняття громадянства України;
через поновлення громадянства України.
При прийнятті громадянства висуваються такі умови:
1) відмова від іноземного громадянства;
2) постійне проживання в Україні протягом останніх 5 років;
3) володіння українською мовою;
4) наявність законних джерел існування;
5) визнання та дотримання Конституції України.
Не можуть бути громадянами України особи, що скоїли злочин проти людства або проти національної державності України та засуджені до по­збавлення волі за тяжкі злочини.
Поруч з набуттям громадянства України існує і припинення його, яке здійснюється:
внаслідок виходу з громадянства;
внаслідок втрати громадянства.
У виході з громадянства може бути відмовлено, якщо особа має не виконані обов’язки перед державою або громадянами чи знаходиться під слідством. Якщо вихід з громадянства України – свідома добровільна дія, що здійснюється шляхом написання заяви та оформлення інших до­кументів, то втрата відбувається за певних умов:
внаслідок вступу особи на військову службу, до служби безпеки, поліції, органів юстиції або інших органів державної влади та управління в іноземній державі без згоди на те державних органів України;
якщо громадянство України набуто внаслідок подання завідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;
якщо особа, яка перебуває за межами України не стала на кон­сульський облік протягом семи років.
Усі питання, пов’язані з прийняттям та припиненням громадянства, розглядаються паспортними відділеннями органів внутрішніх справ, по­сольськими представництвами та консульствами за кордоном, а також комісією з питань громадянства при Президенті України і остаточно вирі­шуються Президентом України протягом одного року. Свої рішення з питань громадянства Президент видає у формі указів.

3. Державна мова в Україні, статус мов національних меншин
Питання про державну мову в Україні закріплено в ст.10, 11, 12 Конституції України і в Законі “Про мови в Україні” від 23.10.1989 р., доповненому 28.02.1995 р. Зокрема, в ст.10 Конституції говориться, що державною мовою в Україні є українська мова.
Державною мовою, в свою чергу, прийнято називати визнану Кон­ституцією або законом основну мову держави, обов’язкову для викорис­тання у законодавстві, офіційному діловодстві, судочинстві, навчанні тощо.
Українська мова довго не мала визначеного статусу. Починаючи з XIX ст. вона набула офіційного значення на території Галичини, Буковини, Закарпаття, що входили до складу Австро-Угорщини, хоча пріоритет тоді надавався відповідно польській, німецькій та угорській мовам.
У період українських державотворчих пошуків 1917-1920 рр. поєд­нувалося визнання державного (офіційного) статусу української мови з гарантуванням вільного розвитку всіх інших мов. Згідно з радянською політичною доктриною у державницькій практиці до поняття “держав-на мова” здебільшого ставилися негативно.
У чинній Конституції України міститься важливе положення про те, що роз­виток і функціонування української мови забезпечується не лише в усіх сферах суспільного життя, а й на всій території України. Уточнено, що держава гарантує вільний розвиток, використання і захист мов національ­них меншин України. Серед останніх спеціально виділено російську мову як таку, що нею користується значна частина населення України.
Новим положенням у Конституції є обов’язок держави сприяти вивченню мов міжнародного спілкування. У міжнародному праві є поняття “офіційні мови ООН”, якими визнаються англійська, арабська, іспанська, китайська, російська і французька.
Мовна політика в Україні будується на принципах доброзичливого ставлення до інших мов з одного боку та недопустимість привілеїв чи обме­жень з іншого.
Ряд статей Конституції містить вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою Президентом України (ст.103), професійними суддями (ст.127), суддями Конституційного Суду (ст.148), особами, що вступають у громадянство України (ст.17 Закону “Про громадянство”). Українська мова е обов’язковою в освітніх закладах (ст.7 Закону “Про освіту”).
Ставлення України як держави до вирішення національно-культурних і мовних проблем визначається і закріплюється в ст.11 Конституції. В ній вказується, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій та культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і на­ціональних меншин України. Ця стаття на рівні загальних засад вирішує два питання:
визначає характер та основний цільовий зміст політики держави щодо української нації, яка є за чисельністю основною складовою народу України;
визначає характер та мету державної політики щодо корінних народів і національних меншин.
Щодо “корінних народів”, то це поняття запроваджується в правове поле вперше і потребує прийняття спеціального законодавства.
Політика України щодо задоволення національно-культурних і мов­них потреб українців, які проживають за межами держави визначається в ст.12 Конституції. Ще у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. проголошувалось, що держава виявляє піклування про задоволення національно-культурних, духовних і мовних потреб україн­ців за етнічним походженням, що проживають за межами держави.
Українську діаспору, тобто українців, які живуть за межами України, умовно можна поділити на західну і східну. До східної, як правило, від­носять тих українців, які проживають на теренах СНД, до західної – усіх інших. За різного типу неофіційними даними західна діаспора нараховує при­близно 4 млн., східна – біля 7 млн. українців. Найбільша українська діас­пора на заході – у США та Канаді (відпо-відно 2 млн. і 1 млн. осіб), на сході – у Росії та Казахстані (4,3 млн. і 900 тис. осіб).
Дбаючи про задоволення національно-культурних і мовних потреб української діаспори, держава сприяє розвиткові національної ідеї, яка має об’єднати всіх українців, де б вони не жили. Правовою основою такої ро­боти є укладення переважно двосторонніх міждержавних угод щодо взаєм­ного збереження на паритетних засадах освітянських, наукових, культурних, інформаційних потреб етнічних українців в існуючих державах і таких самих потреб національних меншин в Україні, етнічною батьківщиною яких є відповідна договірна сторона.

4. Основи економічних відносин, національної безпеки та зовнішньополітичної діяльності
Основні засади економічних відносин за­кріплено в ст.13, 14, 16 Конституції. Саме ними визначено об’єкти, які є власністю україн-ського народу, від імені якого право власника щодо цих об’єктів здійснюють органи місцевого самоврядування. До таких об’єктів належить земля, її надра, атмосфера, водні та інші природні ресурси.
Водночас землю проголошено основним національним багат­ством, що перебуває під охороною держави. Однак, в передбачених законо­давством межах вона може передаватися у приватну чи колективну влас­ність.
Конституцією гарантовано забезпечення державою економічної без­пеки і підтримання економічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного мас­штабу, збереження генофонду українського народу (ст.16 Конституції). Ця стаття є однією з найбільш важливих, як така, що безпосередньо стосується самого існування українського народу, здоров’я кожної людини, що про­живає на території України, майбутніх поколінь.
Встановленню дійсної політичної, економічної та ідеологічної сво­боди, що забезпечується шляхом закріплення принципу багато-манітності, присвячена ст.15 Конституції. При цьому політична багатоманітність оз­начає реальну можливість створення і діяльність різних об’єднань громадян (партій, рухів, конгресів), які мають головну мету – участь у виробленні державної політики, формуванні і функціонуванні органів державної влади та місцевого самоврядування.
В свою чергу, економічна багатоманітність означає можливість рівно­правного існування різних форм власності і господарювання, однакову їх підтримку з боку держави. Ідеологічну багатоманітність слід розуміти як право різних суб’єктів безперешкодно формувати, досліджувати, пропа­гувати й втілювати в практику суспільних відносин різні ідеї, теорії, погляди, які стосуються ряду аспектів життя держави, суспільства, цивілізації в цілому. Найважливішою гарантією такої багатоманітності є заборона дер­жави визнавати будь-яку ідеологію обов’язковою для всіх. Хоча сама дер­жава при формуванні і функціонуванні своїх структур, визначенні най­ближчих і перспектив-них цілей свого розвитку дотримується певних ідео­логічних, політич-них та інших концепцій, але вони не можуть офіційно проголошува-тися державою пріоритетними і обов’язковими для вивчення, пропагу-вання під загрозою тих або інших санкцій.
Кожен громадянин чи об’єднання свідомо і добровільно обирають ті ідеологічні засади, які вони вважають правильними. Частина третя ст.15 забороняє цензуру, тобто обмежувальні заходи щодо здійснення свободи слова в засобах масової інформації. Багатоманітність діяль-ності повинна здійснюватись в межах Конституції і законодавства України.
В заключних статтях розділу І Конституції (ст.17,18) закріплено осно­ви національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Під національною безпекою мається на увазі стан захищеності жит­тєво важливих інтересів особи, держави і суспільства від існуючих та мож­ливих внутрішніх і зовнішніх загроз в усіх сферах суспільних відносин. З метою забезпечення належного рівня захищеності цих інтересів у ст.17 Конституції визначено вихідні положення захисту суверенітету і терито­ріальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України.
Заборонено створення і функціонування на території України будь-яких збройних формувань, непередбачених законом. Це означає не­допустимість створення під будь-якими приводами озброєних формувань приватними особами, громадськими об’єднаннями, у тому числі й по­літичними партіями.
Стаття 18 Конституції закріплює спрямування зовнішньополітичної діяльності України на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з іншими країнами за принципами і нормами міжнародного права.

6. Державні символи
Державні символи і столиця є невід’ємними атрибутами будь-якої суверенної держави. Державні символи – це сукупність конституційно закріплених зна­кових, образних чи музичних виразів, що юридично уособлюють державу. Вони створюються, опираючись на історичне минуле народу, його націо­нальні традиції. В якості таких державних символів виступають Державний Герб, Гімн, Прапор, а в деяких державах – Державне Гасло.
Після проголошення незалежності України конституційне затвер­дження державних символів затягнулось, набуло гострополітичного харак­теру. В таких умовах конституційне за своєю суттю питання затвердження державних символів України на перших порах вирішувалося Верховною Радою шляхом прийняття постанов. 28 січня 1992 р. було затверджено Державний Прапор України. 19 лютого 1992#р. затверджений Малий Державний Герб України – тризуб, відомий на території України з давніх часів, що був знаком Княжої Держави Володимира Великого. Державним Гімном України Указом Президії Верховної Ради від 15 січня 1992 р. було за­тверджено його музичну редакцію, автором якої є Михайло Вербицький (1815-1870).
Конституція, таким чином, підтвердила чинність попередніх рішень Верховної Ради України щодо державних символів. З урахуванням Малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького буде встановлений Великий Державний Герб України головним елементом якого є Малий Державний Герб.
Слова до Державного Гімну буде затверджено додатково законом. Усі ці закони приймаються не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради.
У деяких країн є і інші державні символи – державні кольори, державна печатка, державний девіз (гасло). Девіз держави – це короткий вислів, у якому дістають вияв її найвищі цінності. Наприклад, девіз ФРН – “Єдність, закон і свобода”, Великобританії – “Бог і право особи”. У більшості випадків девіз держави розміщується на її гербі, але може бути зафіксований і безпосередньо у Конституції. Наприклад, у ст.2 Конституції Франції закріплено “Девіз Республіки – Свобода. Рівність. Братерство”.
ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
1. Поняття прав, свобод людини і громадянина
Характер держави і суспільства завжди визначається правовим статусом (правовим становищем) особи. Тому розділи чи статті кожної конституції, що присвячені правовому статусу особи, правам та свободам людини і громадянина є обличчям цього Основного Закону.
Правовий статус особи – це відносини між особою, державою і сус-пільством, передбачені і гаран­товані конституцією і законами країни.
Оскільки найважливіші права, свободи та обов’язки передбачають-ся і закріплюються безпосередньо конституціями, то в зв’язку з цим і називаються консти­туційними.
Як права, так і свободи людини і громадянина мають багато спільного за своєю суттю, однак їм притаманні й деякі відмінності. Право, тобто суб’єктивне право особи – це передбачені і закріплені в юридичних нормах межі можливої поведінки особи щодо інших суб’єктів права (право на життя, працю, приватну власність та інші).
Свобода – це передбачені і закріплені у правових нормах способи (форми) можливої поведінки особи (свобода об’єднання у політичні партії та громадські організації, свобода думки, слова та інші).
Серед прав та свобод розрізняють природні права людини, тобто по­в’язані з самим її існуванням та розвитком (право на життя), і набуті, які в основному характеризують соціально-політичний статус людини і грома­дянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ та інше).
Прийнято розрізняти також поняття “права людини” і “права гро­мадянина”. У першому випадку мова йде про права, пов’язані з самою людиною, її існуванням та розвитком, яка виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України до цього виду прав належать: право на життя, на повагу гідності, на особисту недоторканість, на невтручання в особисте та сімейне життя та ін.
Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з державою та суспільством, при чому основу цього виду прав становить належність особи до громадянства конкретної держави. Права громадянина, на відміну від прав людини, поширюються на всі сфери життєдіяльності суспільства, в тому числі на політичну, соціально-економічну та інші. Прикладом прав громадянина є право на свободу об’єд­нання у політичні партії, право брати участь в управлінні державними спра­вами, право на соціальний захист та інші.
Говорячи про права людини і громадянина, слід враховувати, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі права можуть поширюватись на громадян іншої держави.
Конституційні права та свободи закріплені в одному з перших розділів нової Конституції, що цілком зрозуміло. Коло цих прав і свобод розшири­лось порівняно з попередньою Конституцією як для громадян України, так і для осіб без громадянства та іноземців.

2. Міжнародні угоди з питань прав людини
Міжнародне спів­товариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсив-ності після Другої світової війни, чому сприяли ряд факторів і, насам-перед, демократизація міжнародних відносин, створення ООН та ін.
Демократизації процесу, пов’язаного з проголошенням та захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття міжнародних доку-ментів щодо закріплення правової регламентації та розробки механіз-му міжнарод­ного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні угоди.
Серед найважливіших міжнародних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України знаходяться:
Загальна декларація прав людини (1948 р.).
Європейська конвенція про захист прав та фундаментальних сво­бод (1950 р.).
Європейський соціальний статут (1961 р.)
Міжнародні договори (пакти) про громадянські, політичні, еко­номічні, соціальні та культурні права (1966 р.).
Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Єв­ропі (1975 р.).
Підсумковий документ Віденської зустрічі представників дер-жав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.).
Документ Копенгагенської наради-конференції НБСЄ (1990 р.).
Варто зазначити, що у наш час у сфері міжнародної діяльності, що пов’язана із захистом прав людини, діють понад 60 різних міжнарод-них форумів, починаючи від Генеральної Асамблеї ООН і закінчуючи засі­даннями експертів з прав людини по окремих справах.
Україна, як суб’єкт міжнародного права, одна із засновниць ООН, проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки націо­нальних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини (ст.9 Консти­туції).
З огляду на подальшу демократизацію процесу захисту прав і свобод людини в Україні, у ст.55 Конституції закріплено, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових уста­нов чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учас­ником яких є Україна. Такими органами є Комітет з прав людини ООН, Європейський суд з прав людини, а також Європейська комісія з прав людини. Склад і порядок діяльності цих судів визначаються у розділах II-IV Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини.

3. Система прав та свобод людини і громадянина
Основні консти­туційні права та свободи розміщені в Конституції України в розділі II, що охоплює ст.21-68. Загалом його можна структурно поділити на такі групи:
основні права і свободи (ст.27-54);
гарантії основних прав і свобод (ст.21-26, 55-64);
конституційні обов’язки (ст.65-68).
Всі конституційні права і свободи утворюють свою систему. В межах цієї системи виділяються такі види прав і свобод:
а) громадянські (особисті, фізичні) права і свободи;
б) політичні права і свободи;
в) економічні, соціальні і культурні (духовні і гуманітарні) права.
а) Громадянські права і свободи. Пріоритетним видом прав і свобод людини і громадянина є громадянські (особисті, фізичні) права, що охоплюють ст.27-35 Конституції.
Ці права вважаються природними, тобто такими, що їх має або по­винна мати кожна людина незалежно від громадянства. За поперед-ньою Конституцією ці права в переважній більшості називались особистими правами, крім того, їх коло було значно вужчим від кола громадянських прав.
За новою Конституцією України до громадянських прав і свобод відносяться такі: право на життя (ст.27); право на повагу гідності (ст.28); право на свободу та особисту недоторканість (ст.29); недотор-каність житла (ст.30); таємниця листування, телефонних розмов, теле-графної та іншої кореспонденції (ст.31); невтручання в особисте і сімейне життя (ст.32); право на свободу вільного місця проживання (ст.33); право на свободу думки, слова, світогляду та віросповідання (ст.34-35).
Найважливішим з числа громадянських (природних) прав є право на життя. Кожна людина, зазначається в новій Конституції України, має невід’ємне право на життя (ст.27). Ніхто не може бути свавільно позбав­лений життя.
Гарантами цього права є насамперед держава і сама особа. “Обов‘язок держави, – зазначається в Конституції, – захищати життя людини”. Разом з тим, Конституція визнає право кожного захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.
Принципово новим правом людини і громадянина, яке проголошено і закріплено новою Конституцією в системі громадянських прав, є право на повагу гідності, тобто на певне ставлення оточуючих до особи. “Кожен має право, – зазначається в Конституції, – на повагу до його гідності”. Це означає, насамперед, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському та такому, що принижує його гідність, поводжен­ню чи покаранню. Жодна людина без вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам (ст.28).
Не менш багатогранним за своїм змістом є право на свободу та осо­бисту недоторканість (ст.29). Це право означає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рі­шенням суду, і тільки на підставах та в порядку, встановленому законом. Арешт чи тримання під вартою надалі, на відміну від ниніш­нього порядку, має здійснюватись не за санкцією прокурора, а у прийнятому у більшості країн порядку: за вмотивованим рішенням суду. Проте введення Конституції в дію в цій частині буде здійснено згодом, адже в “Перехідних положеннях” Конституції зазначається, що протягом п’яти років після на­буття чинності цією Конституцією зберігався існуючий порядок арешту, утримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи, про що буде йти мова нижче. Право на свободу та особисту недотор­каність людини всебічно гарантується.
У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого про­тягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72-х годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про утримання під вартою.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту або затримання, роз’яснені його права і надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та ко­ристуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має пра­во у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт чи затри­мання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.
У новій Конституції збагачено зміст таких традиційних громадян-ських (особистих) прав як недоторканість житла та таємниця листування.
Зокрема, в ст.30 зазначається, що кожному гарантується недотор­каність житла. Це означає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду. Таким чином, вперше на конституційному рівні дається розширене поняття житла, яке охоплює поряд із власне приміщенням для проживання всі інші володіння особи (будівлі, споруди тощо). Разом з тим, Конституція допускає обмеження цього права. У не­відкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у скоєнні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку (ст.30).
Конституцією гарантується кожному таємниця листування, теле­фонних розмов, телеграмної та іншої кореспонденції. Щодо обмеження цього права, в Конституції зазначається, що винятки можуть бути встанов­лені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо (ст.31).
Конституція оголошує неприпустимим втручання в особисте і сімейне життя людини. “Ніхто не може зазнавати, – говориться в Основному Законі, – втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України”. Це є принципово новим поло­женням щодо прав особи (ст.32).
Далі в Конституції зазначається, що не допускається збирання, збе­рігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах націо­нальної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Разом з тим, кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою, захищеною законом, таємницею.
В Конституції зазначається, що кожному гарантується судовий захист, право спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та право вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право відшко­дування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст.32).
Конституцією передбачаються і гарантуються також права особи що­до вибору місця проживання і пересування. Відповідно до ст.33 Конституції кожному, хто на законних підставах перебуває на терито-рії України, гара­нтується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встанов­люються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.
Відповідно до ст.25 Конституції громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Одним з найістотніших проявів демократії є наявність та дотримання права на свободу думки і слова (ст.34). Відомо, до яких методів утиску вдавалися і вдаються тоталітарні антидемократичні режими у різних краї­нах світу, щоб обмежити свободу думки і слова. Це право закріплене у значній кількості міжнародних документів, зокрема таких, як Загальна де­кларація прав людини. Міжнародний договір про громадянські та політичні права, Європейська конвенція про захист прав та фундаментальних свобод людини. Конституційні норми цієї статті передбачають свободу дотримання своїх поглядів, одержання і поширення інформації та ідей без втручання держави і незалежно від кордонів. Поруч з цим, ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіо-, теле- або кіностудій.
Право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35) гарантується державою всім особам, які перебувають в Україні, а не лише власним гро­мадянам. Зазначена свобода передбачає як право сповідувати будь-яку ре­лігію або не сповідувати ніякої, так і безперешкодно відправляти одноосо­бово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. До змісту цієї статті закладено і гарантію мати, приймати і змі­нювати релігію або переконання на власний вибір, право віруючих відкрито поширювати свої релігійні переконання та право тих, хто не сповідує ніякої релігії, на поширення атеїстичних переконань. Зрозуміло, що ст.35 спрямо­вана на об’єднання народу України, на усунення поділу на віруючих та атеїстів, на забезпечення взаєморозуміння, спокою та злагоди серед усього населення, що є одним з Основних чинників у процесі демократи­зації. Дія ст.35 Конституції регламентується Законом України “Про сво­боду совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р.
б) Політичні права і свободи людини і громадянина (ст.36-40). Одним із пріоритетних видів прав і свобод особи в Україні, які передбачені новою Конституцією, є політичні права і свободи (ст.36-40). Вони властиві, як правило, лише громадянам України або переважно їм. Ці права являють собою взаємовідносини особи і держави як політичної організації сус­пільства, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і народу, суспільства в цілому як носія і джерела влади, особи і по­літичних партій та інших інститутів держави і суспільства.
До цих прав і свобод відносяться наступні: право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної вла­ди та органів місцевого самоврядування (ст.38); право направляти інди­відуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самовряду-вання та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст.40); право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення, захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економіч­них, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст.36); право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи вико­навчої влади чи органи місцевого самоврядування (ст.39) тощо.
Пріоритетним політичним правом, яке належить громадянам України, є право брати участь в управлінні державними справами.
Найважливішим з цих прав є виборче право – право брати участь у всеукраїнському та місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Загальне виборче право поділяється на активне і пасивне виборче право.
Право брати участь у референдумах і обирати (активне виборче право) громадяни набувають, як правило, з 18 років, а право бути обраним (пасивне виборче право) – залежно від виду виборів. Зокрема, народним депу­татом України може бути обраний громадянин, якому на день виборів виповнився 21 рік, а Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.
Складовою частиною права брати участь в управлінні державними справами є право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Щодо цього права, в Конституції зазначається, що громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самовряду-вання (ст.38).
За новою Конституцією усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів, які зобов’язані розглядати звернення і давати обґрунтовану від­повідь у встановлений законом строк (ст.40).
Одним з найважливіших політичних прав громадян України є право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здій­снення, захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економіч­них, соціальних, культурних і інших інтересів за винятком обмежень, вста­новлених законом в інтересах національної безпеки і громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст.36).
Крім того, в Конституції вказується, що політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, які беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути за Конституцією лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюється виключно Конституцією і законами України. Як складова частина права громадян України на об’єднання, закріплюється їх право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст.36). Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належ­ність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.
Усі об’єднання громадян рівні перед законом. Разом з тим, Консти­туцією передбачаються певні обмеження щодо утворення і діяльності по­літичних партій та громадських організацій. Зокрема, відповідно до ст.37 Основного Закону забороняється утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програми і цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильниць­ким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, на пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворож­нечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення. Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої, судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також в державних підприєм­ствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях, що було поширеним явищем протягом тривалого часу.
Конституцією передбачено і гарантовано й ряд інших політичних прав і свобод. Зокрема, щодо форм участі у політичному житті. Так, відповідно до ст.39 громадяни мають право збиратися мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.
в) Економічні, соціальні і культурні права (ст.41-54). Централь­ним видом прав і свобод людини і громадянина, які проголошує і гарантує нова Конституція України, є економічні права особи, тобто суб’єктивні права у сфері економічних (майнових) відносин. До цих прав відносяться: право власності особи, тобто право приватної власності; право на підприємницьку діяльність; право громадян на користування об’єктами публічної (суспільної) власності: загальнона-родної, загальнодержав­ної та комунальної. Відповідно до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися як власністю майнового характеру, так і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Суб’єктами права приватної власності, як видно із змісту даної статті можуть бути не лише громадяни України, а й інші особи: іноземці, особи без громадянства тощо. Але будь-яка особа визнається суб’єктом права власності лише за умов, якщо вона набула права приватної власності в порядку, визначеному законом. Об’єктами права приватної власності можуть бути як майно (речі, гро­ші, цінності), так і результати інтелектуальної діяльності особи, тобто духовні цінності, зокрема, твори науки, літератури, мистецтва, інформація тощо.
Зі змісту ст.41 випливає також те, що об’єктом права приватної влас­ності практично може бути будь-яке майно, за винятками, передбаченими цією Конституцією і законами. Зокрема, відповідно до ст.13 земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в ме­жах території України, є об’єктами права власності українського народу. Громадянам гарантується право власності лише на землю, яке набувається відповідно до закону як похідне від права власності народу.
Право приватної власності за новою Конституцією (ст.41) розуміється і закріплюється всебічно у повному обсязі як право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результа-тами своєї інтелектуальної творчої діяльності і досить надійно (у правовому відношенні) гарантується. Зокрема, закріплено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток: з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановленому законом, та за умови попереднього і повного відшкодування вартості (ст.41); примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Разом з тим, використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати еко­логічну ситуацію і якість землі (ст.41).
Наступним за своїм значенням конституційним економічним правом є право на підприємницьку діяльність. У ст.42 Конституції зазначається: “Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена за­коном”. Це право досить багатогранне, зокрема воно включає як право на створення підприємств, так і право ведення цієї діяльності тощо. Дане право, як і право приватної власності, всебічно гарантується системою як загальних, так і спеціальних гарантій. Так, держава відповідно до названої статті забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяль­ності. Зокрема, не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна кон­куренція. Види і межі монополії визначаються законом. Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів, держава стоїть на сторожі інтересів не лише підприємця, виробника, але й того, хто завершує увесь цикл підприємницької діяльності – споживача.
В Конституції, наприклад, вказується, що підприємницька діяль-ність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом (ст.42).
Соціальні права та свободи людини і громадянина (ст.43-52) є одним з найбільш численних видів прав, проголошених і закріплених новою Кон­ституцією. Цей вид прав був пріоритетним в попередній Конституції України, але за даною Конституцією соціальні права певною мірою розширені і наповнені новим змістом. Новим Основним Законом, зокрема, передбачені такі соціальні права: право на працю (ст.43), право на страйк (ст.44), право на відпочинок (ст.45), право на соціальний захист (ст.46), право на житло (ст.47), право на достат­ній життєвий рівень (ст.48), право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування (ст.49) тощо.
Пріоритетним соціальним правом є право на працю. З огляду на важ­ливість цього права і з метою упередження неоднозначного тлумачення його, в Конституції дається загальне визначення і передбачається ряд гарантій його здійснення. Зокрема, в Конституції зазначається: кожний має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Гарантуючи це право, держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні мож­ливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідго-товки кадрів відповідно до суспільних потреб. Право на працю за відповідною статтею Конституції (ст.43) включає право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від не­законного звільнення. Нарешті, проголошується також, що право на своє­часне одержання винагороди за працю захищається законом.
Поряд з цим, у Конституції встановлюються певні обмеження. Так, забороняється використання примусової праці. При цьому не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і надзвичайний стан. Забороняється використання праці жінок і неповнолітніх на небезпеч­них для здоров’я роботах.
В Основному Законі передбачається таке якісно нове соціальне право, тісно пов’язане з попереднім, як право на страйк. Зокрема, в ст.44 записано, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економіч­них і соціальних інтересів. Порядок здійснення прав на страйк встанов­люється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей. Страйк – добровіль­на справа. Ніхто не може бути примушений до участі у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.
Поряд з названими правами проголошується і гарантується право на відпочинок тих, хто працює. Це право забезпечується наданням днів щотиж­невого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скоро­ченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість від­починку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Центральним і найбільш проблематичним соціальним конститу-ційним правом є право на соціальний захист. Це право за новою Кон-сти­туцією включає право на забезпечення громадянина у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від нього обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Поряд з цим, досить детальним визначенням права на соціальний захист, у Конституції закріплюється в ряді відносин якісно нова система його гарантій. В ст.46 зазначено, що це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Крім того, щодо органів і організацій, які вирішують питання пенсій­ного або іншого соціального забезпечення, то в Конституції вказано, що пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, які є основ­ним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
За новою Конституцією кожен має також право на житло. Підстави для реорганізації цього права і його гарантії містять ряд нових аспектів порівняно з попередньою Конституцією України. Зокрема, проголо­шуючи право на житло, держава створює умови, за яких кожний гро-мадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Для осіб, які потребують соціального захисту, на відміну від попереднього порядку, передбачається можливість надання житла державою або органами місцевого самовряду­вання безплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Право власності та інші права на житло надійно гарантується. Зо­крема, в Конституції закріплено, що ніхто не може бути примусово по­збавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду (ст.47). У новій Конституції визнається також право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст.48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне стра­хування (ст.49). При цьому підкреслюється, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безплатно, а існуюча система таких закладів не може бути скоро­чена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності та дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідеміологічне обслуговування (ст.49).
В Основному Законі закріплюється і гарантується ряд інших со­ціальних прав щодо шлюбу і сім’ї, довкілля тощо. Так, в Конституції зазна­чається, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, кожен з подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім’я, дитинство, материнство і батьків­ство охороняється державою (ст.51). Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народилися вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідується законом. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу, яка заохочує і підтримує благо­дійницьку діяльність щодо дітей (ст.52).
За новою Конституцією кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст.50). Разом з тим, кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація не може бути за­секречена. (Іноді права на безпечне для життя і здорове довкілля, на від­шкодування завданої порушенням цього права шкоди та на вільний доступ до інформації про стан довкілля, виділяються в самостійний вид права — екологічні права, що є в цілому позитивним явищем).
Культурні (духовні) права та свободи людини і громадянина (ст.53, 54) є заключним видом в системі прав і свобод, передбачених Конституцією України. Ці права з різних обставин найменш систематизовані, проте вони надзвичайно багатогранні за своєю суттю, змістом, формами і гарантіями. В найбільш загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою духовності, яку гарантує особі держава з урахуванням умов життя і діяль­ності громадян, суспільства і держави.
За своїм змістом культурні (духовні) права і свободи людини і грома­дянина – це суб’єктивні права особи в культурній (духовній, ідеологічній) сфері. Вони являють собою межі можливої, дозволеної для особи пове­дінки чи діяльності у цій сфері. За новою Конституцією України безпосе­редньо до культурних (духовних) прав і свобод відносяться: право на освіту (ст.53), свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.54). Крім того, до культурних прав і свобод можуть бути віднесені такі права і сво­боди, передбачені Конституцією, як право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34), право на інформацію (ст.34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35) тощо.
Право на освіту охоплює практично всі основні види освіти. Зокрема, в Конституції зазначається, що держава забезпечує доступ-ність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професій-но-тех­нічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних зак-ладах, розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професій­но-технічної, вищої і післядипломної освіти різних форм навчання. Га­рантіями права на освіту є, зокрема, обов’язковість загальної середньої освіти, надання державних стипендій та пільг учням і студентам, право громадян безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.
Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою у відповідних школах або класах, чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчаль­них закладах, або через національні культурні товариства (ст.53).
Серцевиною культурних прав і свобод людини і громадянина є перед­бачені Конституцією свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.54). Ці права і свободи гарантуються. Свобода творчості гарантується захистом інтелектуальної власності громадян, їх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Право на результати інтелектуальної, творчої діяльності гарантується забороною використовувати або поширювати без згоди авторів результати їх інтелектуальної, творчої діяльності, за винятками, встановленими законом. Крім того, держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охо­роняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами (ст.54).
Поряд з традиційним правом на свободу думки і слова, тобто на вільне вираження своїх поглядів і переконань, вперше всебічно, хоча і опосе­редковано, в новій Конституції закріплено право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформа­цію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір (ст.34).
Проте здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ст.34).
Разом з тим, не можна не звернути увагу на те, що названі права і свободи слова традиційно відносились у попередніх Конституціях до політичних прав і свобод, що було надмірною їх політизацією.
На наш погляд, є всі підстави віднести до культурних прав та свобод і передбачене новою Конституцією право на свободу віроспові-дання. Це право за своїм змістом визначається як свобода сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно відправ-ляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути за новою Конституцією обмежене законом лише в інтересах охорони гро­мадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
За новою Конституцією, як і раніше, церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова, хоча це не є запереченням права на існування національної релігії.
Не допускаються як обмеження прав з релігійних мотивів, так і звіль­нення від обов’язків за цими мотивами. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обо­в’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінено альтернативною (невійськовою) службою (ст.35).

4. Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина
Конституцією 1996 р. передбачено і закріплено значний комплекс гарантій прав та свобод людини і громадянина.
Умовно їх можна поділити на дві основні групи:
загальні гарантії, які стосуються всіх або більшості прав і свобод;
спеціальні гарантії щодо окремих прав і свобод та їх груп.
В свою чергу, серед загальних гарантій можна виділити політичні, економічні, соціальні, духовні (культурні), власне правові (юридичні) та організаційні гарантії.
Політичними, економічними, соціальними і духовними гарантіями є відповідні суспільні системи – політична, економічна, соціальна, культурна (духовна), – які склались і функціонують у нашому суспільстві. Наприклад, економічними гарантіями прав і свобод є існуюча система форм власності і ринкових відносин, духовними гарантіями – існуюча система освіти, нау­ки, культури тощо.
Юридичними гарантіями прав і свобод особи є насамперед певні принципи правового статусу особи, передбачені і закріплені Консти-туцією, процесуальні гарантії (норми), юридичні обов’язки, а також юридична від­повідальність за порушення прав і свобод інших осіб.
Зокрема, Конституцією передбачаються такі засади правового статусу особи (ст.21-26):
принцип вільності і рівності людей у своїй гідності та правах, який означає, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (ст.21);
принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини, який означає, що права і свободи людини є невідчужуваними і непоруш­ними (ст.21);
принцип невичерпності прав і свобод людини і громадянина, за­кріплених Конституцією, який свідчить, що права і свободи людини і гро­мадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними (ст.22);
принцип гарантованості і довічності прав і свобод, який перед­бачає, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (ст.22);
принцип права на вільний розвиток особистості, який означає, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших осіб, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст.23);
принцип рівності конституційних прав і свобод громадян та їх рівності перед законом, який означає, що не може бути привілеїв чи об­межень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних та інших переконань, статі, економічного та соціального походження, майново-го стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст.24);
принцип права громадянства і його зміни, який означає, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змі­нити громадянство (ст.25);
принцип національного режиму для іноземців і осіб без гро­мадянства, який означає, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, також несуть ті самі обов’язки, як і громадяни Украї­ни, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнарод­ними договорами України (ст.26).
Крім цих конституційно-правових принципів статусу людини і гро­мадянина, які закріплені в Конституції як пріоритетні, Основним Законом передбачається й ряд інших, які є переважно традиційними для Конституції і законів України. До них відносять (ст.55-64):
принцип права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяль-ності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, який означає, що кожному гарантується право на оскар­ження в суді рішень, дій чи бездіяльності цих органів (ст.55);
принцип відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місце­вого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст.56);
принцип права на інформацію щодо своїх прав і обов’язків, який означає, що кожному гарантується право знати свої права та обов’язки, що закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обо­в’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у встановленому законом порядку. Закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, вста­новленому законом, є недійсними (ст.57);
принцип недопустимості зворотної дії закону, який означає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, і що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визна­валися законом як правопорушення (ст.58);
принцип права на правову допомогу, який означає, зокрема, що кожний є вільним у виборі захисника своїх прав і що у випадках, передба­чених законом, ця допомога надається безплатно (ст.59);
принцип необов’язковості виконання явно злочинного розпо-ряд­ження чи наказу (ст.60);
принцип недопустимості подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду (кримінальної, адміністративної і іншої) за одне й те саме правопорушення (ст.61);
принцип (презумпція) невинуватості особи, який означає, зокре­ма, що особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, і що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинність у вчиненні злочину (ст.62);
принцип звільнення від відповідальності за відмову давати по­казання або пояснення, який означає, що особа не несе відповідаль-ності за відмову давати свідчення або пояснення про себе, членів своєї сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ст.63);
принцип недопустимості обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, крім випадків, передбачених Конститу-цією України (ст.64).
Поряд з нормативно-правовими гарантіями, які містять Конститу-ція і закони України, надзвичайно важливу роль відіграють також організації.
Основними організаціями, організаційно-політичними гарантами прав та свобод людини і громадянина за Конституцією України є:
парламент – Верховна Рада України, яка визначає виключно за­конами України права та свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадян (ст.92);
Президент України (ст.102);
Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Зокрема, Кабінет Міністрів України вживає заходи щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст.116);
місцеві державні адміністрації, які на відповідній території забез­печують одержання прав і свобод громадян (ст.119);
суди, які захищають права і свободи людини і громадянина (ст.55);
уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст.55);
прокуратура, яка здійснює представництво інтересів громадяни-на або держави в суді у випадках, визначених законом (ст.121).
адвокатура, яка діє для забезпечення права на захист від обвину­вачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ст.59);
політичні і громадські організації, які здійснюють і захищають права і свободи громадян, що об’єднуються у них (ст.36);
органи місцевого самоврядування (ст.143);
міжнародні судові установи та відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст.55).
Гарантом прав і свобод людини і громадянина є також держава в цілому, оскільки відповідно до ст.3 Конституції права і свободи людини та їх гарантії і визначають зміст і спрямованість діяльності держави, держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження прав і свобод людини є обов’язком держави.

5. Обов’язки людини і громадянина
Поряд з правами і свободами нова Конституція визначає й основні обов’язки громадянина України. Основні обов’язки – це виражені в юридичній формі головні вимоги до люди­ни і громадянина, що передбачаються державою для участі їх в забезпеченні як державних, так і особистих інтересів.
Коло цих обов’язків значно вужче, ніж у попередній Конституції, про­те воно охоплює всі основні сфери життя і діяльності особи, суспільства і держави: політичну, економічну, соціальну, культурну і зов­нішню (зовнішньополітичну).
Першочерговими обов’язками громадян України за новою Консти­туцією (ст.65) є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів. Пріоритетність цього обов’язку зумовлена об’єктивною необхідністю всебічного утвердження внутріш­нього і зовнішнього суверенітету і незалежності в політичній, економіч­ній, культурній та інших сферах, забезпечення обороноздатності країни, а також потребою формування поваги до всіх інститутів держави.
Виходячи з необхідності духовного відродження України, надійного збереження та розумного використання її духовних цінностей і природних ресурсів, Конституція України покладає на своїх громадян обов’язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст.66).
Тривалий час в Україні не визначався як основний обов’язок громадян сплата податків і зборів та подання декларацій про майновий стан та доходи. Зі зміною економічних і соціальних основ суспільства і держави і прого­лошення істотно збагаченим змісту ряду економічних прав особи (права власності, права підприємницької діяльності тощо) стало можливим і необ­хідним закріплення в Конституції якісно нового обов’язку, як основного, а саме: обов’язку сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, вста­новлених законом, щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом (ст.67).
Конституція України, визнаючи людину – її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку – найвищою соціальною цінністю, прого­лошуючи і гарантуючи систему її прав і свобод, покладає на неї обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права та свободи, честь і гідність інших людей (ст.68).
Держава повинна шанувати особу, надійно гарантувати її права і сво­боди, а особа повинна шанувати державу, всі її інститути, Конституцію та закони України.
Незнання законів не звільняє нікого від юридичної відповідаль-ності.
#
КОНСТИТУЦІЙНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИБОРІВ І РЕФЕРЕНДУМУ ЯК ФОРМИ БЕЗПОСЕРЕДНЬОЇ ДЕМОКРАТІЇ

1. Поняття демократії та форми її здійснення
Весь цивілізований світ сьогодні тісно пов’язаний з поняттям демократії. Термін “демократія” походить від старогрецьких слів “демос” – народ і “кратос” – сила, влада.
Демократія – це така організація політичної системи суспільства, яка побудована на визнанні народу, як джерела влади, та на існуванні в державі найвищих виборних органів. Вперше така форма організації сус­пільства виникла в Стародавній Греції. В подальший час вона була закріп­лена у перших писаних конституціях Америки та Європи в кінці XVIII ст.
Чітку формулу демократії визначив в середині XIX ст. американсь-кий президент Авраам Лінкольн. На його думку, демократія виходить із народу, здійснюється народом і для народу.
Демократичність держави і суспільства визначається на сучасному етапі, насамперед, рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, наскільки існуючі процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на уп­равління державними та суспільними справами. Найбільш ефектив-но такий вплив може здійснюватись у формі прямої демократії, під якою розуміється особиста (індивідуальна або в складі об’єднання громадян) участь громадян в управлінні справами суспільства і держави, безпосереднє здійснення ними управлінських функцій.
В історії розвитку людства саме ця форма демократії мала місце з самого початку. Так, за умов первісних відносин вона здійснювалась у ви­гляді загальних зборів членів родів, а у перших державних утворен-нях – народних зборів, де брали участь усі громадяни.
Класичним прикладом народних зборів як форми прямої демократії є організація державної влади в античних країнах. Із розвитком та усклад­ненням суспільних відносин, внаслідок значного зростання кіль-кості населення держав, стало просто неможливо здійснювати класич-ні зразки прямого народовладдя з суто технічного боку. Крім того, народні збори стали перешкодою на шляху реалізації інтересів панів-ної верхівки суспіль­ства. В результаті такого розвитку суспільства почали виникати нові форми прямої демократії, до яких на даний момент належать:
вибори в представницькі органи;
референдуми;
збори громадян за місцем проживання;
збори громадян за відкликання депутата та ін.
Ці положення закріплені в ст.69 Конституції України.
Розвиток і зміцнення держав, ускладнення їх політичних систем зробило неможливим вирішувати всі питання загальнодержавного зна-чення шляхом залучення до цього всього населення. За цих умов заро-дилась і набула поширення інша форма демократії – представницька.
На відміну від прямої, представницька демократія означає участь громадян України в управлінні державою і суспільством не безпосе-редньо, а через представників, обраних ними в органи держави. Так, народні депу­тати України є повноважними представниками народу у Верховній Раді.
Поряд із колективними (колегіальними) загальнодержавними ор­ганами можуть обиратись і одноособові, посадові особи, що уповноважені виступати від імені держави. В Україні, як і в багатьох інших країнах, це Президент.
Представницьку демократію здійснюють також органи місцевого самоврядування, тобто ради усіх рівнів.

2. Види виборчої системи та виборчого права
Органи представ­ницької демократії формуються шляхом виборів. В свою чергу, встанов­лений порядок виборів називають виборчою системою. Виборча система може бути кількох видів:
мажоритарна виборча система;
пропорційна виборча система;
змішана виборча система.
Мажоритарна виборча система (від лат. – “більшість”) передба-чає голосування за конкретну особу в одномандатних територіальних округах.
Пропорційна виборча система – це вибори, де голосування відбу­вається за партійними списками, тобто виборцями обирається певна партія. Пропорційною вона називається тому, що місця в парламенті розпо­діляються між партіями залежно від кількості голосів, отриманих на виборах. Для проходження партій в парламент встановлюється від-сотко­вий бар’єр (від 3 до 5%). В Україні цей показник становить 4%.
Змішана виборча система включає поєднання в рівній пропорції як мажори­тарної, так і пропорційної систем. Така форма запроваджена в Україні.
Виборча система нерозривно пов’язана з виборчим правом. Вибор-че право – це частина конституційного права, що регулює відносини, які ви­никають в ході виборів в представницькі органи. Розрізняють два види виборчого права:
активне виборче право;
пасивне виборче право.
Активне виборче право передбачає право обирати, а пасивне – право бути обраним. В активному і пасивному виборчому праві існують різні обмеження, що називаються цензами. В Україні, як і в більшості держав світу, в активному виборчому праві існує ряд цензів, що здебільшого носять віковий характер, тобто право голосу мають дієздатні громадяни, які досягли на день виборів 18 років. Однак, іноді додаються й інші, наприклад, ценз осілості. Так, у Франції, Бельгії він становить 6 місяців. Новій Зеландії та Японії – 3 місяці, в США – 7 років, у Великобританії, Німеччині, Австрії закон взагалі вимагає постійного місця проживання.
В деяких арабських та латиноамериканських державах застосову-ється ще й до сьогодні ценз статі. Так, в Бахрейні, Катарі, Кувейті жінки не мають права голосу. На Гаїті вони володіють цим правом лише на виборах до місцевих органів. У Гватемалі виборчі права жінки обумовлені ще й цензом письменності, тоді коли до чоловіків такий ценз не застосовується.
Щодо пасивного виборчого права, то тут цензи більш вимогливі. Наприклад, віковий ценз в США для депутата в нижню палату парламенту складає 25 років, а ценз осілості – 7 років, у верхню палату – відповідно 30 і 9 років. В Україні ці показники складають 21 рік і час проживання – останніх 5 років.
Виборча система і виборче право базується на певних засадах (ст.71):
вибори вільні;
вибори загальні;
вибори рівні;
вибори прямі;
таємне голосування.
Ці принципи мають своє тлумачення. Вільні вибори означають, що не допускається примушення до участі у виборах.
Принцип загальності виборчого права означає, що активне виборче право мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних у судовому порядку недієздатними.
Принцип рівності означає, що всі громадяни беруть участь у виборах на рівних умовах, коли кожен виборець має лише один голос.
Принцип прямого виборчого права означає, що особи, які балоту-ють­ся, обираються безпосередньо виборцями. Світова практика знає і непрямі вибори, коли виборці обирають спочатку своїх представників, які в подаль­шому голосують уже безпосередньо за відповідних кандидатів. Так, наприклад, проводяться вибори Президента США.
Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевияв­ленням виборців заборонений. Це пояснюється, зокрема, тим, що кожен виборець голосує особисто, оскільки голосування за інших осіб за законом не допускається. У випадку, коли виборець, який не має можливості запов­нити бюлетень особисто, може запросити в кабіну для таємного голосуван­ня іншу особу (крім членів виборчої комісії, кандидатів, які балотуються по даному виборчому округу, їх довірених осіб, а також представників партій, що спостерігають за виборами).
Останнім часом все більшого поширення набуває абсентеїзм, тобто неявка частини виборців на виборчі дільниці для голосування, іншими словами, їх відмова від реалізації свого активного виборчого права. Абсен­теїзм за попереднім законодавством робив неможливим в окремих округах проходження виборів. За новим законодавством це явище має менший вплив на результати виборів.
У деяких державах участь громадян у виборах, в зв’язку з цим, розгля­дається не як їх право, а як обов’язок. Такий підхід аргументується й тим, що у давнину участь у представницьких народних зборах була почесним обов’язком громадян, ігнорування якого каралось, якщо не за законом, то за звичаєм. За сучасних умов участь у виборах слід розглядати як громад­ську функцію, що здійснюється не стільки в інтересах громадян, скільки відповідно до потреб забезпечення формування найважливіших державних структур.
Законодавством ряду держав за неучасть у виборах передбачені певні санкції. Так, в Аргентині особа, яка не брала участі у виборах, втрачає право перебувати на державній службі протягом 3-х років, а у Греції, Туреч­чині таку особу засуджують до позбавлення волі. У Бельгії, залежно від кількості проігнорованих випадків, передбачені різні за розміром штрафи, а в Італії списки громадян, що не брали участі у виборах публікуються у пресі.

3. Характеристика інституту виборів в Україні
Конституційну основу інституту виборів в Україні становлять розділ ІІІ-й, ст.69-71 і Закон України “Про вибори народних депутатів України”, прийнятий Верховною Радою 18 жовтня 2001 р. Цей закон передбачає обрання 450 народних депутатів, з яких 225 депутатів обирається в одномандатних виборчих ок­ругах за мажоритарною системою і 225 – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загаль­нодержавно-му виборчому окрузі за пропорційною системою.
Пасивне виборче право в Україні має такі цензи:
віковий – 21 рік;
осілості – 5 років.
Активним виборчим правом володіють громадяни України, яким на день проведення виборів виповнилося 18 років.
За законом не можуть бути обраними депутатами громадяни, що мають судимість, якщо вона не погашена, не знята у встановленому закона­ми порядку, а також громадяни, що проходять строкову службу.
За умов подання довідки до окружної виборчої комісії про тимчасове припинення службових повноважень на період виборів, мають право ба­лотуватися військовослужбовці, працівники органів МВС, СБУ, прокурори, судді, державні службовці.
Всі обрані депутатами особи подають у відставку і звільняють-ся із займаних посад, оскільки Верховна Рада працює на постійній основі.
Загальне керівництво виборами, виборчим процесом здійснює Цен­тральна виборча комісія (ЦВК), яка обирається парламентом за поданням Президента терміном на 6 років. ЦВК оголошує про початок виборчого процесу за 90 днів до дня виборів і утворює виборчі дільниці для виборів за 60 днів до виборів з кількістю, в основному, від 20 до 3000 виборців. Перед виборами складається державний реєстр виборчого корпусу України – постійний список виборців.
Законом визначено і коло суб’єктів, що мають право висувати канди­датів у депутати. Ними є:
громадяни України, які мають право голосувати;
політичні партії;
виборчі блоки партій;
збори громадян;
трудові колективи.
Партії та їх виборчі блоки складають списки своїх кандидатів у депу­тати у відповідній наявній послідовності.
Висування списків кандидатів у депутати партіями та блоками за про­порційною системою розпочинається за 85 і закінчується за 65 днів до дня виборів. Списки кандидатів у депутати від партій та блоків повинні бути зареєстровані не пізніше, ніж за 55 днів до виборів. Одними із основних умов реєстрації є витяг з протоколу зборів за участю не менше 200 делегатів, на яких здійснювались висування кандидатів та грошова застава на рахунок Центральної виборчої комісії у розмірі 15 тис. неоподаткованих мінімумів доходів громадян.
Аналогічна процедура висування і реєстрації кандидатів у народні депутати в одномандатних округах за мажоритарною системою: висування таких кандидатів розпочинається за 85 і закінчується за 65#днів до дня виборів, а реєстрація завершується за 55 днів до виборів. Основними умова­ми реєстрації є:
заява про бажання балотуватися;
протокол зборів партій, виборчих блоків про висунення кандидата у депутати;
декларація про доходи за попередній рік;
автобіографія;
виборча програма;
особисте зобов’язання про несумісництво депутатської діяльності;
грошова застава 60 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.
Кандидатам в народні депутати надаються гарантії діяльності на пе­редвиборчий період:
вони звільняються від роботи із збереженням середньої зарплати;
кандидати не можуть бути призвані на військову службу;
користуються правом безкоштовного проїзду;
державні органи повинні сприяти в організації зустрічей кандидатів з виборцями.
Однак, за новим законодавством на кандидатів у народні депутати не поширюється депутатська недоторканість.
Кандидату в народні депутати можуть допомагати довірені особи в кількості 5 осіб і 20 уповноважених осіб політичних партій та блоків.
Кандидати у депутати, їх довірені особи, а також уповноважені особи політичних партій виборчих блоків проводять передвиборчу агітацію, що проявляється у різних формах і засобах.
Вони мають право вільно і всебічно обговорювати передвиборні про­грами кандидатів у депутати, їх політичні, ділові та особисті якості, а також передвиборчі програми політичних партій, виборчих блоків, крім того, проводити агітацію – “за” або “проти” кандидатів у депутати чи виборчих списків від політичних партій, виборчих блоків партій на зборах, мітингах, у бесідах, пресі, по радіо і телебаченню. Передвиборча агітація може здійс­нюватися у будь-яких формах і будь-якими засобами, які не суперечать законодавству.
В день виборів голосування проводиться з 8 до 20 години. Вибор-цям під час голосування видаються бюлетні, в яких робиться познач-ка “плюс” або інша, що засвідчує волевиявлення виборця у квадраті, який відповідає певній партії чи кандидату у народні депутати. Якщо виборець не підтримує жодного учасника, про це робиться відмітка в кінці списків. Недійсними вважаються виборчі бюлетені:
не встановленого зразка;
на яких відсутній підпис члена дільничної виборчої комісії;
в яких поставлено більше, ніж одну позначку навпроти прізвищ кандидатів у депутати чи назв політичних партій;
в яких не поставлено жодної позначки;
в яких неможливо однозначно визначити волевиявлення виборця.
Після проведення виборів виборчі комісії встановлюють їх резуль-тати. Партії і виборчі блоки, які отримали 4% і більше голосів вибор-ців, що взяли участь у голосуванні, мають право на розподіл місць у парламенті пропорційно до кількості отриманих ними голосів. З цією метою обчис­люється квота, тобто кількість голосів виборців, необхід-на для отримання одного мандата. Вона вираховується шляхом ділення кількості голосів ви­борців у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, які по­дані за списки кандидатів у депутати від полі-тичних партій, виборчих блоків партій на число мандатів у багатоман-датному виборчому окрузі. При цьому дробові залишки від ділення відкидаються. Далі, кількість голосів, поданих за список кандидатів у депутати від кожної політичної партії, виборчого блоку партій, ділить-ся на цю квоту. Отримане ціле число і є кількістю ман­датів цієї партії.
У мажоритарному окрузі обраним вважається кандидат у депутати, який одержав більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, відносно інших кандидатів, які балотувалися в даному окрузі. У випадку, коли до виборчого бюлетня було включено лише одного кандидата у депу­тати, він вважається обраним, якщо кількість голосів, поданих за нього, не перевищує кількості голосів “не підтримую жодного з кандидатів у депу­тати” по одномандатному виборчому округу.
Якщо найбільшу і водночас однакову кількість голосів набрали два або більше кандидатів у депутати, що може бути дуже рідко, проводиться повторне голосування по цих кандидатурах.
За окремих обставин вибори можуть бути визнані такими, що не від­булися, хоча, порівняно з попереднім законодавством, їх кількість значно зменшено. Вибори визнаються такими, що не відбулися у зв’язку з вибуттям усіх зареєстрованих у виборчому окрузі кандидатів та недійсними, якщо в ході виборів або під час підрахунку голосів мали місце порушення.
Підсумки виборів народних депутатів публікуються Центральною виборчою комісією в пресі, повідомляються по телебаченню і радіо не пізніше ніж на 20-й день після виборів.
Повторне голосування в окремих округах може проводитись не пізніше, як у двотижневий термін, а повторні вибори – не пізніше, як через два місяці.
Законодавством передбачений і механізм заміни депутатів, які в си-лу певних обставин вибули. У разі, коли депутат, якого обрано у бага-томандат­ному загальнодержавному окрузі, втратив депутатські повно-важення, де­путатський мандат отримує перший за черговістю канди-дат у списку від тієї ж політичної партії. Якщо в списку кандидатів у депутати від політичної партії, виборчого блоку партій не залишилося кандидатів для заміщення вакантного мандата, такий мандат залиша-ється вакантним до наступних виборів. За умов втрати депутатських повноважень особою, що була обрана в одномандатному виборчому окрузі, проводяться проміжні вибори замість депутата, який вибув.

4. Поняття референдуму та його види
Важливою формою безпо­середньої демократії є референдум (від лат. “референдум” – те, що повинно бути повідомлено). Референдум – це спосіб прийняття громадянами Ук­раїни шляхом всенародного голосування законів, інших рішень з важливих питань загальнодержав-ного і місцевого значення.
Порядок підготовки і проведення референдумів визначається Консти­туцією та Законом України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”.
Чинне законодавство виділяє види референдумів:
всеукраїнський референдум;
референдум Автономної Республіки Крим;
місцевий референдум.
Шляхом всеукраїнського референдуму можна вирішувати всі питання, передбачені Законом, а саме:
затвердження Конституції, її окремих положень, внесення змін та доповнень;
прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень;
прийняття рішень, які визначають зміст Конституції, законів України.
На всеукраїнський референдум не виносяться питання, які за законо­давством належать до компетенції органів суду і прокуратури, питання податків, бюджету, амністії.
В свою чергу місцеві референдуми можуть виносити питання, які віднесені законодавством до відання органів місцевого і регіонального самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а також питання дострокового припинення повноважень місцевої ради та найменування і перенайменування населених пунктів. На місцеві референ­думи не виносяться питання скасування рішень вищих органів та питання, пов’язані з обранням посадових осіб.
Референдуми мають свій порядок призначення. Всеукраїнський ре­ферендум призначається Верховною Радою або Президентом. Такий рефе­рендум може бути проголошений за народною ініціативою на вимогу не менше, як 3-х млн. громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у 2/3 областей і не менше, як по 100 тис. підписів у кожній області.
Верховна Рада може призначити всеукраїнський референдум, якщо цього вимагає 1/2 складу народних депутатів.
Місцевий референдум призначається місцевою радою на вимогу де­путатів, що складають не менше, як половину від загального складу Ради або на вимогу 1/10 частини громадян України, які постійно проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці і мають виборче право.
Право вимоги референдумів громадянами України реалізується шля­хом зібрання підписів. Право ініціативи в збиранні підписів під вимогою проведення всеукраїнського референдуму належить громадя-нам, які мають право на участь у референдумі, а під вимогою про призначення місцевого референдуму – громадянам України, які пос-тійно проживають на відпо­відній території і мають право на участь у референдумі. Зібрання підписів організовують і здійснюють ініціативні групи:
у складі 20 осіб для ініціювання всеукраїнського та місцевого (об­ласного і міських для Києва та Севастополя) референдумів, що обираються зборами, у яких беруть участь не менше, як 200 громадян України.
у складі не менше 10 осіб – для міського (міст районного підпо­рядкування), селищного і сільського референдуму – утворюються на збо­рах за участю не менш 50 громадян України, які мають право на участь у референдумі і постійно проживають на відповідній території.
Ініціативні групи повинні зареєструватись у місцевих органах влади, після чого перейти до збору підписів. З дня одержання свідоцтва про реєст­рацію ініціативна група має право організовувати та безперешкодно здій­снювати збирання підписів з питань всеукраїнського референдуму протя­гом 3-х місяців, а місцевого – 1 місяця.
Громадянин, який підтримує пропозицію про референдум при наяв­ності документа, що засвідчує особу, ставить у підписному листі свій під­пис, а також паспортні дані.
У разі виявлення порушень порядку збирання підписів та оформлення підписних листів голова ради вносить подання в Центральну Комісію з всеукраїнського референдуму, яка може визнати недійсними підписні листи, а у разі повторного порушення може бути прийняте рішення про припи­нення діяльності ініціативної групи. Після завершення збирання підписів у триденний термін складається підсумковий протокол, в якому зазна­чається кількість голосів.
Після призначення референдуму у вказаний день відбувається голо­сування. Рішення вважається ухваленим громадянами, якщо за нього про­голосувала більшість від тих громадян, які брали участь у голосуванні.
Від референдуму слід відрізняти дорадче опитування громадян Украї­ни, яке проводиться з метою виявлення волі громадян при вирішенні важли­вих питань всеукраїнського і місцевого життя. Результати дорадчого опиту­вання розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами.