Соцїальні групи тя їх типологія
Однією з важливих проблем психології виховання є проблема взаємин особистості та соціальних груп, членом яких є ця особистість. Під групою' розуміють соціальну спільність людей, об'єднаних на основі ознак, які належать до спільно виконуваної діяльності, у тому числі й спілкування.
Входячи до різних груп, людина завжди змушена рахуватися з існуючими в них нормами і ціннісними орієнтаціями, співвідносити свою поведінку з груповими еталонами. Серед груп, до яких входить індивід, є й такі, норми, установки і орієнтації в яких не лише беруть
Групи класифікують за різними ознаками. Наприклад, формольні групи характеризуються організованою структурою. Соціальні відносини тут мають безособовий характер і здійснюються через попередньо визначені ролі, яким притаманна тенденція до формалізації. У пеформольішх групах стосунки між людьми грунтуються на особистих симпатіях і мають яскраво виражений емоційнопсихологічний характер.
Виокремлюють первипні та вторипні групи. Стосунки, що складаються в первинній групі, пов'язують між собою всіх, хто входить до такої групи, тому вони завжди нечисленні за складом (від 2 до 57 осіб). Вторинні групи більші за розміром, і відносини в них формалізовані. Є й інші класифікації соціальних груп.
ся до уваги, а й стають мотивами його поведінки. Такі групи називають референтними. Референтні групи можуть бути як реальними, так і уявними, але особистість завжди орієнтується на їх цінності та стандарти як на еталонні зразки своєї поведінки, завжди прагне до визнання з їх боку.
Якщо індивід реально входить до складу референтної групи, то це створює психологічно сприятливі умови для успішного розвитку особистості в певному напрямку (який не обов'язково має збігатись із загальною стратегією виховання, особливо коли референтній групі притаманна асоціальна спрямованість).
Однак може бути й поіншому. Референтною для особистості є не реальна, а якась уявна група. Така ситуація може істотно ускладнити внутрішньогрупові стосунки в реальних групах, до яких входить людина. Людина може входити і в кілька референтних груп одночасно, що призводить до розвитку у них конфліктних станів.
Об'єднання людей у реальні групи може грунтуватися на спільності їхньоїдіяльності, зумовленоїєдністю потреб, інтересів, прагненням досягти якихось значущих результатів. У цьому контексті розрізняють дифузну групу, асоціацію, кооперацію і колектив. Колектив є вищою формою організації групи.
Колектив — це група людей, включених у спільну діяльність і об'єднаних одними цілями, підпорядкованими цілям суспільства. Суспільна значущість цілей і завдань, на реалізацію яких спрямовані зусилля людей, є істотною ознакою колективу.
Специфічна психологічна відмінність колективу від інших груп полягає в тому, що особистісні взаємини у ньому опосередковані суспільно цінним і особистісно значущим змістом спільної діяльності (А. Петровський).
Фази взаємодії особистості з групою
Згідно з відомою концепцією А. Петровського [14; 16], взаємодія особистості з групою відбувається у три фази: адаптація, індивідуалізація та інтеграція.
Перша фаза — адаптація — це період активного засвоєння особистістю чинних у групі норм і опанування відповідних форм та засобів дшльності. Індивід не може задовольнити свою потребу, проявитись як особистість у групі раніше, ніж засвоїть групові норми і способи діяльності, якими володіють інші члени групи. У нього з'являється, об'єктивна необхідність "бути таким, як усі", максимально пристосуватися до групи.
Розв'язується це завдання за рахунок суб'єктивного переживання певної відмови від своїх індивідуальних особливостей (ідеться саме про суб'єктивні переживання, оскільки фактично їх індивідуальність може існувати для інших члєнів групи). Цей період сприятливий для розвитку таких новоутворень особистості, які у неї раніше були відсутні, однак були наявні (або лише почали розвиватися) в інших членів групи, і які відповідають рівню групового розвитку.
Нерозв'язаність завдань адаптаційної фази (особливо якщо йдеться про значущу для індивіда соціальну групу) може призвести до розвитку конформізму, залежності від інших, невпевненості в собі та своїх можливостях, що, у свою чергу, є причиною серйозних особистісних деформацій.
Друга фаза — індивідуалізація — зумовлена розвитком суперечності між досягнутим результатом адаптації (індивід став "таким, як усі" у групі) і незадоволеною потребою в максимальній персоналізації.
Подолавши труднощі початкового етапу входження у групу, людина починає турбуватись про інше. Вона поступово усвідомлює, інколи в дуже гострій формі, що попередня тактика призводить до втрати власної індивідуальності, оскільки ця індивідуальність не існує в житті та свідомості інших членів групи. Відбувається інтенсивний пошук методів і засобів для виявлення своєї індивідуальності, її дієвої трансляції. Для цього використовується все: і спортивні успіхи, і ерудиція, і демонстративна "дорослість", і особливі манери тощо. Якщо група не приймає жодних із запропонованих особистістю індивідуальних особливостей, це сприяє розвитку негативізму, агресивності, підозрілості, неадекватно високої самооцінки особистості.
Третя фаза — інтеграція — визначається суперечностями, що виникають між прагненням (успадкованим з попереднього етапу) індивіда бути ідеально прийнятим іншими членами групи зі своїми особливостями і значущими відмінностями, з одного боку, і готовністю групи прийняти, підтримати і культивувати лише ті індивідуальні особливості, які їй імпонують, відповідають груповим цінностям, стандартам, способам спільної діяльності тощо — з іншого.
Інтеграція особистості у групу відбувається тоді, коли певні індивідуальні особливості особистості приймаються і підтримуються групою. Можливий також інший варіант інтеграції, коли не стільки індивід приводить свою потребу в персоналізації у відповідність з потребами групи, скільки група трансформує свої потреби відповідно до потреб індивіда, який отримує у цьому разі статус лідера. Проте в будьякому разі йдеться про взаємну трансформацію особистості та групи.
На етапі інтеграції у індивіда можуть виникати новоутворення, яких раніше не було не лише у нього, а й, можливо, в інших членів групи, але які відповідають потребам групового розвитку та власній потребі індивіда зробити істотний внесок у життєдіяльність групи.
Якщо ж суперечність між групою та індивідом не знято, спостерігається дезінтеграція, яка проявляється або у витісненні індивіда з цієї групи, або в його фактичній ізоляції в ній. Як наслідок закріплюються характеристики егоцентричної індивідуалізації особистості або особистість повертається на фазу адаптації до групи.
Через те що людина впродовж свого життя входить у багато відносно стабільних і референтних для себе груп, ситуація адаптації чи дезадаптації, індивідуалізації чи дезіндивідуалізації, інтеграції чи дезінтеграції повторюється для неї безліч разів. Усе це сприяє закріпленню відповідних особистісних новоутворень і формуванню відносно стійкої індивідуальності особистості.
Особистість і соціальна група  пошук "золотої середини"
Зупинимося ще на одному аспекті проблеми. Характерною особливістю системи виховання у нашій країні в недалекому минулому була п' колективістська спрямованість. В її основу (принаймні на рівні педагопчної теорії) було покладено ідею, що повноцінний розвиток особистості, а отже, і правильне виховання можливі лише в колективі й через колектив. Колектив був і основним інструментом виховання, і його метою. А. Макаренко вважав, що колектив мав бути найголовнішою метою виховання. Спочатку треба створити виховний колектив, а вже через нього виховувати особистість.
Аж ніяк не применшуючи значення педагогічного досвіду А. Макаренка з використання можливостей розвинутого дитячого колективу у вихованні та перевихованні особистості, хотілося б порушити проблему в іншій площині: а чи завжди соціальні групи позитивно впливають на особистість та її розвиток? Так, свого часу В. Бехтерєв та М. Ланге експериментально довели, що реальні групи часто пригнічують творчу, обдаровану особистість, гальмують її розвиток, агресивно ставляться до неї через нерозуміння або заздрощі.
Крім того, згідно з положеннями соціальної та педагогічної психології лише 68 % реальних колективів можуть належати до високорозвинутих (ці дані стосуються періоду так званого застою). Як наслідок учні, які випереджають однолітків за рівнем розвитку, потрапляють у ситуацію безпринципного, а то й аморального тиску з боку колективу.
Таким чином, теоретично правильне положення про позитивний вплив розвинутого колективу на формування особистості не спрацьовує щодо абсолютної більшості реально існуючих середньо та слабкорозвинутих колективів.
Треба зважати й на те, що однаковість вимог, які висуваються до людей без урахування їхніх індивідуальних рис, створює передумови для соціальнопсихологічного явища, яке дістало назву деіндивідуалізації. У виховному впливі колективу закладено принципову можливість уніфікації особистості. Те, що на практиці члени колективу виростають різними особистостями, відбувається не завдяки, а всупереч груповому впливу, внаслідок дії на особистість безлічі інших соціальних факторів та інститутів.