Уявлення про особистість
Під особистістю розуміється конкретний людський індивід з притаманними тільки йому розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями. Поняття особистості конкретноісторичне. Особистість розвинулася внаслідок суспільноісторичного розвитку людства. Психологічну та соціальну сутність її визначають належність до певного суспільства, входження в певну систему суспільних відносин, власна активна діяльність та спілкування з іншими людьми. Особистість — це завжди соціальна істота, суб'єкт міжособових і соціальних відносин та свідомої діяльності.
Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, суспільна спрямованість її діяльності, виконувані нею соціальні ролі.
Однією із суттєвих характеристик особистості є її індивідуальність, тобто своєрідне, неповторне поєднання психологічних особливостей (їїхарактер, темперамент, перебіг психічних процесів, мотиваційна сфера, спрямованість тощо).
Особистість, таким чином, можна розглядати як системну соціальну якість індивіда, яка формується у спільній діяльності та спілкуванні й відображає уявлення в ньому суспільних відносин [10, с. 192].
Структуря особистості
Існує багато підходів до визначення структури особистості. Скористаємося простою, змістовною та спеціально адаптованою до потреб педагогічної практики концепцією особистості, яку розробив відомий вітчизняний психолог К. Платонов.
Відповідно до цієї концепції у структурі особистості розрізняють чотири ієрархічно організовані підструктури.
Перша підструктура — спрямованості й ставлень (містить такі взаємозумовлені та ієрархічно організовані елементи, як інтереси, схильності, ідеали, переконання, моральні якості, цінності, установки тощо) — визначається суспільним буттям людини. Розвиток цієї підструктури є результатом соціалізаціїособистості; у свою чергу, саме ця підструктура зумовлює особливості ставлень людини до дійсності, її суб'єктивну схильність вибирати ті чи інші форми поведінки.
Друга підструктура — досвіду (знання, вміння, навички, звички). Набувається досвід внаслідок научування, насамперед у процесі навчання і виховання.
Третя підструктура — форм відображення — охоплює індивідуальні особливості пізнавальних (відчуттів, сприймань, уваги, пам'яті, мислення, уяви) та емоційновольових (емоцій, почуттів, волі) психічних процесів.
Четверта підструктура — біопсихічні властивості, тобто біологічно зумовлений аспект психічних функцій особистості. До цієї підструктури належать типологічні властивості особистості, а також її статеві та вікові особливості. Біопсихічні властивості у сконцентрованому вигляді виражаються в типі нервової системи, типі вищої нервової діяльності та темпераменті.
Дещо осторонь від названих підструктур перебувають такі особистісні компоненти, як характер та здібності, оскільки в них проявляються і біопсихічні властивості, і досягнутий рівень розвитку психічних процесів, і засвоєний соціальний досвід, і спрямованість та ставлення особистості (під характером розуміють комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в ії поведінці, діяльності та ставленнях, а під здібностями — властивості людини, що є передумовою успішного виконання певних видів діяльності).
Хярактеристики особистості
Особистість характеризується спрямованістю [16, с. 193194], тобто стійко домінуючою системою мотивів (інтересів, переконань, ідеалів, смаків тощо), у яких виявляються потреби людини; глибинними смисловими структурами ("динамічними смисловими системами", за (Л. Виготським), що зумовлюють її свідомість і поведінку, що є стійкими до вербальних впливів, але перетворюються у спільній діяльності у групі (принцип діяльнісного опосередкування); рівнем усвідомленості своїх ставлень до дійсності: ставлення (за В. М'ясищевим), установки (за Д. Узнадзе), диспозиції (за В. Ядовим).
Розвиненій особистості притаманна розвинута самосвідомість. На суб'єктивному рівні для індивіда особистість є його "Я" ("образ Я", "Яконцепція"), тобто система уявлень про себе, яка конструюється індивідом у процесах спільної діяльності та спілкування з іншими індивідами.
Отже, зазначимо:
•   ядро особистості, її смислова сфера є відносно стійким утворенням, яке реально визначає свідомість і поведінку людини;
•   основний канал впливу на смислову сферу, тобто власне виховання, — це насамперед участь особистості у спільній діяльності групи, тоді як словесні форми впливу, як правило, неефективні;
•   однією з властивостей розвиненої особистості є осмислення нею власної смислової сфери, принаймні в її найважливіших рисах. Нерозвинена особистість або не знає власного "Я", або не замислюється над цією проблемою.
Розвиток особистості
Поняття "розвиток" використовують насамперед для характеристики процесу руху від нижчого (простого) до вищого (складного). Під розвшпком розуміють кількісні та якісні зміни людської істоти, зміни необхідні, послідовні, пов'язані з певними етапами її життєвого шляху, та прогресивні, що характеризують її структурне і функціональне вдосконалення.
Разом з розвитком часто використовують поняття "дозрівання" та "становлення". Під дозріваниям розуміють зміни індивіда чи його окремих функцій і процесів внаслідок дії внутрішніх природжених факторів. Так, можна говорити про дозрівання органічних функцій людини чи її організму.
Спгановлепня вказує на набуття нових ознак та форм у процесі розвитку. Можна говорити, наприклад, про становлення характеру людини, її мислення тощо, тобто це поняття доцільно застосовувати тоді, коли йдеться про розвиток якоїсь риси чи якості особистості як процес наближення до певного стану.
Соціалізація особистості
Соціальний розвиток, тобто розвиток людської істоти під впливом зовнішніх соціальних факторів, називають ще соціалізацією (формуванням) особистості. Під соціалізацією розуміють процес і результат засвоєння та подальшого активного відтворення індивідом соціального досвіду, у перебігу якого він стає особистістю, здобуває необхідних для життя серед людей знань, умінь та навичок, тобто здатності спілкуватися та взаємодіяти з ними під час розв'язання тих чи інших завдань.
Наголосимо, що таке засвоєння не відбувається механічно, воно завжди суб'єктивне. Однакові ситуації порізному сприймаються і порізному переживаються різними людьми. Різні особистості з однакових ситуацій отримують різний соціальний досвід.
У процесі соціалізації виокремлюють дві фази — соціальну адапгпацію та інтеріоризацію. Першу в науковій літературі визначають як пристосування дитини до рольових функцій (члена сім'ї, шкільного колективу тощо) та норм, що існують в оточуючому середовищі. Друга фаза — це процес включення соціальних норм і цінностей у внутрішній світ дитини.
Г. Андрєєва вважає, що соціалізація є двобічним процесом. 3 одного боку, індивід засвоює соціальний досвід шляхом входження у соціальне середовище, систему соціальних зв'язків, з іншого — активно відтворює систему соціальних зв'язків завдяки його власній активній діяльності, активному включенню в соціальне середовище.
Іщщвідуалізяція особистості
Соціальний досвід, який покладено в основу соціалізації особистості, не лише суб'єктивно засвоюється, а й активно трансформується, стаючи основою індивідуалізації особистості, тобто процесу набуття людиною власної індивідуальності, неповторності психіки та особистості, своєрідного поєднання фізичних та психічних особливостей.
Інститути соціялізації
Процес соціалізації нерозривно пов'язаний із спілкуванням та спільною діяльністю людей. Здійснюється він як у спеціальних соціальних інститутах, так і через вплив на людину різних некерованих, випадкових факторів, наприклад неформальних компаній, реклами, моди, музики тощо.
До соціальних інститутів, однією з основних функцій яких є саме соціалізація особистості, належать школа, професійні навчальні заклади (профтехучилища, технікуми, коледжі, вузи тощо), дитячі та молодіжні організації та об'єднання. Надзвичайно важливим інститутом соціалізації особистості є сім'я.
Механізми соціалізяції
Одним з основних механізмів соціалізації особистості є ідентифіксщія (ототожнення), тобто процес і результат уподібнєння дитиною поведінки та своїх психічних характеристик психології та поведінці інших людей. Як наслідок дитина переймає риси характеру та форми поведінки людей, з якими себе ототожнює.
Основним джерелом ідентифікації особистості у ранньому дитинстві є батьки. Потім до них додаються інші дорослі, однолітки, діти старшого віку. Саме завдяки ідентифікації дитина опановує різні види соціальної та статеворольової поведінки. Ідєнтифікація починається у ранньому дитинстві й триває все життя людини.
Важливим механізмом ідентифікації, завдяки якому дитина опановує психологію та поведінку, що характерні для людей певної статі, є стсітеворольова типізація. Основну роль при цьому відіграють батьки. Саме вони є реальними моделями для опанування дітьми тих чи інших форм статеворольової поведінки у сім'ї.
На опанування дітьми нормативних статеворольових установок та форм поведінки дорослі впливають через підбір іграшок, відмінності в одязі, через розподіл обов'язків між дітьми різної статі тощо. Усе це сприяє культивуванню у хлопчиків чоловічих рис та форм поведінки, а у дівчаток — жіночих. На розв'язання цього завдання спрямовані також заохочення та покарання (осудження) дорослими, насамперед батьками, певних форм поведінки. Аналогічні вимоги підтримують і самі діти один щодо одного. На формування їхньої поведінки суттєво впливають також книги, засоби масової інформації, телебачення.
Експериментально доведено, що діти схильні ідентифікувати себе насамперед з тими дорослими, які добре ставляться до них.
У сім'ї, де домінує мати, дівчатка найчастіше ідентифікують себе з нею; водночас у хлопчиків можуть виникати проблеми, пов'язані з виробленням суто чоловічих рис характеру та форм поведінки. Для сімей, де домінує батько, такі проблеми не характерні. У таких сім'ях дівчатка також схильні уподібнювати себе батьку, водночас у них виробляється багато рис характеру, властивих матері.
До інших механізмів соціалізації належать наслідування, навіювання, соціальна фасілітація, конформність та дотримання норм.
Під наслідуванням розуміють свідоме або неусвідомлене відтворення людиною досвіду інших людей, зокрема їх манер, рухів, вчинків та дій. В основі наслідування лежать вроджені механізми. Найбільш яскраво наслідування виявляється у процесі соціалізації дітей дошкільного віку. Пізніше воно відіграє допоміжну роль поряд з іншими механізмами.
Наслідування тісно пов'язане з навіюванням, тобто процесом, внаслідок якого людина несвідомо відтворює внутрішній досвід, думки, почуття, психоемоційний стан людей, з якими спілкується. Навіювання допомагає краще зрозуміти інших людей, осягти їхній психоемоційний стан та переживання.
Соціальна фасшітація (полегшення) — це стимулюючий вплив поведінки одних людей на діяльність інших, у результаті чого ця діяльність стає активнішою, вільнішою і розкутішою. Наслідування та навіювання, як правило, супроводжують фасилітацію. Остання проявляється насамперед серед рідних і близьких людей.
Водночас треба передбачувати можливість протилежного явища — соціальної інгібіції (гальмування). Так, у колі незнайомих діти часто стають тривожними і невпевненими, що призводить до гальмування їхньої поведінки. Соціальна інгібіція заважає процесу соціалізації, є пєрешкодою на шляху освоєння дитиною нового соціального досвіду.
Важливе місце серед механізмів соціалізації належить конформності, тобто такій поведінці, коли людина всупереч власній думці погоджується з оточуючими, пристосовується до них з метою уникнення труднощів у спілкуванні та взаємодії з ними.
Специфічна ознака конформності — наявність внутрішнього конфлікту між тим, що людина думає насправді, та її реальною поведінкою в соціумі.
У процесі соціалізації конформність може відігравати як позитивну, так і негативну роль. У першому випадку йдеться про корекцією помилкових суджень та поведінки під впливом інших людей, у другому — про труднощі, з якими стикається індивід, виробляючи власні, незалежні судження та поведінку.
Процес соціалізації може бути як цілеспрямований і керований, так і стихійний, нерегульований. Однак, осмислюючи співвідношення елементів стихійності та керованості у процесі соціалізації особистості, треба уникати спрощеності. Не завжди в офіційних соціальних інститутах, зокрема у школі, соціалізація має цілеспрямований і керований характер, як і не обов'язково, що у неформальних об'єднаннях вона стихійна.
Виховання як цілеспрямований і керований процес соціалізації
Розглянемо співвідношення процесів соціалізації та виховання особистості. Виховання часто трактують як цілеспрямований і керований процес соціалізації (Я. Коломінський, О. Реан), як керування з боку педагогів цим процесом. Як бачимо, обсяг поняття "соціалізація" ширший, ніж "виховання".
Конкретизуючи розширене розуміння виховання, можна виокремити власне виховання та швчаіиія, які реалізуються спільно, одночасно. Неможливо відокремити виховання від навчання, як і навчання від виховання. Однак з аналітичною метою ці процеси розглядаються окремо, оскільки вони різняться цілями, змістом, методами та формами активності особистості.
Так, виховання здійснюється насамперед через міжособове спілкування людей, його основна мета — розвивати світогляд, мораль, мотивацію, характер особистості, формувати в неї риси та навички соціально прийнятної поведінки. Навчання реалізується через різні види предметної теоретичної та практичної діяльності; воно націлене на розвиток інтелектуальної, когнітивної сфери особистості. Навчання, таким чином, має справу з пізнавальними процесами особистості, а виховання — з ії почуттями та міжособовими взаєминами.
Зазначене зумовлює також специфіку методів виховання та навчання. Перші мають забезпечувати передавання соціальних цінностей та установок, формування почуттів, норм і правил поведінки, другі — передавання знань, формування вмінь та навичок. Методи виховання грунтуються на сприйманні та розумінні людиною людини, людської моралі та духовної культури, методи навчання — на сприйманні та розумінні людиною предметного світу, матеріальної культури.
Усе викладене дає підстави трактувати виховання (у такому конкретизованому розумінні) як процес організованого і цілеспрямованого впливу на особистість і поведінку дитини з метою формування в неї певних властивостей і якостей (I. Огородников, М. Пєтухов), як специфічний процес формування соціальних і духовних цінностей (I. Харламов, М. Касьяненко), системи ціннісних орієнтацій і відповідної поведінки (Г. Балл, А. Багаєва), як систему спрямованих впливів, за допомогою яких у індивіда формують бажані риси та якості (I. Кон).
Цілі виховяння
Процес виховання визначається цілями, які не встановлені раз і назавжди, а суспільно та конкретноісторично детерміновані. Зміна системи соціальноекономічного устрою та суспільних відносин завжди призводить і до зміни цілей виховання. Кожного разу цілі виховання задаються у вигляді вимог, які висуваються до особистості новими тенденціями розвитку суспільства.
У відносно стабільні періоди соціальноісторичного розвитку цілі виховання досить стійкі та однозначні. У період значних соціальноісторичних перетворень (а саме його Україна переживає нині) вони стають досить невизначеними.
Водночас наголосимо, що основна мета виховання полягає у формуванні й розвитку індивіда як особистості та індивідуальності, яка наділена якостями, необхідними для успішної життєдіяльності в суспільстві.
Кожне суспільство, якщо воно досягло певного рівня культурного розвитку і хоче його зберегти та піднести, має зберігати і продовжувати кращі набутки історичного минулого. Тому цілі виховання завжди мають бути спрямовані на опанування дітьми тих моральних цінностей, що, по суті, не мають ні державних, ні історичних кордонів. До таких цінностей належать свобода, відповідальність особи за те, що відбувається з нею і навколо неї, порядність, людяність, доброта та ін. Таким чином, загальна мета виховання полягає в тому, щоб виростити дітей високоморальними, духовно багатими, внутрішньо вільними і відповідальними особистостями.
Треба зважати на те, що традиційні інститути та методи виховання ефективні лише тоді, коли йдеться про передавання та наслідування успадкованих цінностей і норм. Зумовлено це тісним зв'язком останніх з відносно незмінними способом ведення господарства, екологічними умовами та соціальною структурою, які успадковуватимуться дітьми в міру їхнього дорослішання. Ефективність виховання при цьому проявляється в тому, наскільки успішно діти засвоїли сформовані попередніми поколіннями знання, уміння, навички та цінності.
Нині ситуація дещо інша. Соціальні зміни (науковотехнічні, технологічні, інформаційні, культурні та побутові) відбуваються так швидко, що немає сумніву: умови життя та праці дітей істотно відрізнятимуться від умов життя і праці їхніх батьків та вихователів.
Усе зазначене змушує поновому розглядати проблему цілей та завдань виховання. На думку I. Кона, життя і успішна адаптація до надзвичайно мобільного і динамічного суспільства майбутнього потребують від людини водночас двох якостей протилежної спрямованості:
поперше, людині мають бути притаманні стійкі якості особистості, світогляд, спрямованість, соціальні та моральні переконання;
подруге, людина повинна мати високий рівень психологічної лабільності, бути гнучкішою, здатною переробляти нову інформацію та засвоювати з неї щось нове не лише в юності, а й у зрілому віці, коли людина, як правило, звикла обходитися засвоєними раніше знаннями.
Окрім загальної мети існують спеціальні цілі виховання, детерміновані мінливими вимогами конкретного етапу соціальноекономічного розвитку конкретного суспільства. Перехід до нового етапу соціальноекономічного розвитку зумовлює зміну цих специфічних цілей. До них належить формування у дітей ініціативності, самостійності, прагнення до успіху, підприємливості тощо.
Методи виховяння
Під методами виховання розуміють способи взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців певних психологічних якостей та форм поведінки.
Розрізнюютьтакі основні групи методів виховання [12]:
•   формування свідомості особистості (понять, поглядів, переконань, ідеалів);
•   організація діяльності та спілкування, нагромадження досвіду поведінки;
•   стимулювання і мотивація діяльності та поведінки;
•   контроль, самоконтроль і самооцінка діяльності та поведінки.
Наведена класифікація методів виховання грунтується на виявленні цілісноїструктури діяльності, до якої входять осмислення процеСУ ДІяльності, її організації, стимулювання діяльності, контроль та аналіз результатів.
До методів першої групи належать пояснення, бесіди, лекції, Диспути, приклад тощо. Мета їх — перетворити когнітивну сферу особистості. Ідеться про те, що особистий досвід вихованця, набутий ним у повсякденному житті, у діяльності та спілкуванні з людьми, завжди потребує уточнення, часто — корекціїта подальшого узагальнення у вигляді понять, ідей, принципів і переконань. Проте особистий досвід незрівнянний з різноманіттям та багатством морального потенціалу суспільства.
Таким чином, осмислення власного досвіду має доповнюватися засвоєнням особистістю сформованих людством узагальнених і систематизованих знань про закономірності, принципи і норми різних сфер людського життя: праці, науки, моралі, естетики тощо. Єдність цих двох аспектів забезпечує опанування вихованцями соціальних цінностей, формування у них адекватної системи понять, переконань, цінностей та ідеалів.
Друга група методів виховання спрямована на організацію діяльності вихованців, їхнє спілкування з людьми та нагромадження на цій основі власного позитивного досвіду соціальної поведінки. До цієї групи належать такі методи, як педагогічна вимога, громадська думка, вправляння, доручення, створєння виховальних ситуацій та ін. Тут ідеться про те, що вихованця поставлено перед необхідністю здійснити певний вчинок, а вже потім усвідомити його корисність та значущість.
До третьої групи належать методи, які виконують функції регулювання, коригування та стимулювання поведінки і діяльності вихованців (змагання, заохочення, покарання тощо). їх значущість випливає з того, що здійснювані вихованцями вчинки та дії мають обов'язково отримувати певну педагогічну оцінку. Остання або зміцнює, закріплює, або, навпаки, стримує розвиток у певному напрямку, руйнує сформовані форми і мотиви поведінки та дій.
Методи контролю та аналізу ефективності виховного процесу мають забезпечувати виявлення досягнутого рівня виховання, визначити якість виховних зусиль.
У реальному педагогічному процесі всі методи виховання використовуються у складній і суперечливій єдності. Успіх залежить не від "знаходження" універсальних "ключів" від усіх проблем (що неможливо), а від створення гармонічної системи методів, які б забезпечували розв'язання тих чи інших виховних завдань.
Останнім часом у педагогічній практиці широко використовують методи психотерапевтичного та психокорекційного впливу на особистість. Цим методам важко знайти місце у загальноприйнятих класифікаціях методів виховання, однак це не зменшує можливості їх застосування з метою поліпшення адаптації практично здорових людей до реальних соціальних умов. До таких методів належить, зокрема, соціальнопсихологічний тренінг.