ЗМІСТ
ВСТУП    3
РОЗДІЛ 1. ПСИХОАНАЛІТИЧНА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ ПО ФРЕЙДОВІ.    5
1.1. Структура особистості.    5
1.2. Захисні механізми особистості.    9
РОЗДІЛ 2. АНАЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ К.Г.ЮНГА    11
2.1. Архетип колективного несвідомих.    11
2.2. Психологічні типи особистості.    12
РОЗДІЛ 3. ТРАНСАКЦІЙНИЙ АНАЛІЗ Е.БЕРНА.    17
3.1. Структурний аналіз.    17
3.2. Психологічна характеристика ігор, у які грають люди.    24
ВИСНОВОК    27
СПИСОК ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ    29

ВСТУП


Психологічне пізнання настільки ж давнє, як сама людина . Він не міг би існувати, не орієнтуючись у мотивах поводження і властивостях характеру своїх ближніх.
Останнім часом росте інтерес до питань людського поводження і пошукам сенсу людського існування. Керівники вивчають як працювати з підлеглими, батьки відвідують курси по вихованню дітей, чоловіки учаться спілкуватися один з одним і “грамотно сваритися“, викладачі вивчають як допомогти справитися з емоційним хвилюванням і почуттям розгубленості своїм студентам і учням інших навчальних закладів.
Поряд з інтересом до матеріального добробуту і до бізнесу багато людей прагнуть допомогти собі і зрозуміти, що значить бути людиною. Прагнуть розібратися у своєму поводженні, розвити віру в себе, свої сили. Усвідомити неусвідомлені сторони особистості, зосередитися насамперед на тім, що відбувається з ними в даний час.
Коли психологи звертаються до вивчення особистості, що, мабуть, перше, з чим вони зіштовхуються, це різноманіття властивостей і їхніх проявів у її поводженні. Інтереси і мотиви, схильності і здібності, характер і темперамент, ідеали, ціннісні орієнтації, вольові, емоційні й інтелектуальні особливості, співвідношення свідомого і несвідомого (підсвідомого) і багато чого іншого – от далеко неповний перелік характеристик, з якими приходиться мати справу, якщо ми намагаємося намалювати психологічний портрет особистості.
Володіючи різноманіттям властивостей, особистість разом з тим являє собою єдине ціле. Звідси випливають дві взаємозалежні задачі: по–перше, зрозуміти всю безліч властивостей особистості як систему, виділивши в ній те, що прийнято називати системоутворюючим фактором (чи властивістю), і, по–друге, розкрити об'єктивні підстави цієї системи.
У даній роботі розглядається своєрідність трьох підходів до вивчення теорії особистості і міжособистісних взаємин. Це – теорія З.Фрейда, К.Юнга і теорія Э.Берна.
Розроблену З.Фрейдом психоаналітичну теорію особистості, дуже популярну в країнах Заходу, можна віднести до типу психодинамічних, не експериментальних, що охоплюють усе життя людини і використовують для опису його як особистості, внутрішні психологічні властивості індивіда, у першу чергу його потреби і мотиви. Він вважав, що лише незначна частина того, що насправді відбувається в душі людини і характеризує його як особистість, актуально їм усвідомлюється.
Аналітична психологія Юнга допомагає нам краще зрозуміти поводження особистості у взаємозв’язку з навколишніми, тобто соціальну сторону його поводження. Це викликає наш особливий інтерес, як соціологів і безсумнівно приносить користь у практичній діяльності вчителя – вихователя учнівського  колективу.
Інший підхід, що допомагає краще зрозуміти людей – це трансакціоний аналіз, розвитий Э.Берном. У цій роботі розглядається розуміння і застосування трансакціоного аналізу в повсякденному житті звичайної людини.
РОЗДІЛ 1. ПСИХОАНАЛІТИЧНА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ ПО ФРЕЙДОВІ.

1.1. Структура особистості.

Жодний напрямок не придбав настільки популярності за межами психології, як фрейдизм. Це формувався впливом його ідей у країнах Заходу вплинув на мистецтво, літературу, медицину, антропологію й інші області науки, зв'язані з людиною.
Фрейд виступав проти традиційної психології з її інтроспективним аналізом свідомості. Основною проблемою психоаналізу була проблема мотивації. Подібно тому як образ і дія суть реалії, що виконують життєві функції в системі відносин індивіда і світу, а не усередині замкнутої в самому собі рефлексуючої свідомості, однієї з головних психологічних реалій є мотив.
Спочатку Фрейд представив психічне життя, що складається з трьох рівнів: несвідомого, підсвідомого і свідомого. Джерелом інстинктивного заряду, що додає мотиваційну силу людському поводженню (як у його моторних, так і в розумових формах) є несвідоме. “Воно“ насичено сексуальною енергією (Фрейд позначив її терміном “лібідо“). Ця сфера закрита від свідомості в силу заборон, що накладаються суспільством.[6]
У 20–х роках у психологічних поглядах Фрейда відбулися деякі зміни на структуру людської особистості. Надалі в роботах “По ту сторону задоволення“ (1920 р.) і “Я и Воно“ (1923 р.) він пропонує іншу модель, яка оказала істотний вплив на психологічні навчання про особистість.
Поняття несвідомого ми, таким чином, вивчаємо з навчання про витиснення. Витиснуте ми розглядаємо як типовий приклад несвідомого. Ми бачимо, однак, що є два види: латентне, але здатне стати свідомим. Наше знайомство з психічною динамікою не може вплинути на номенклатуру й опис. Латентне несвідоме, тільки в остаточному, але не в динамічному змісті, називається нами підсвідомим: термін “несвідоме“, “підсвідоме“, “свідоме“ зміст якого вже тільки чисто описовий. Підсвідоме передбачається майже коштує набагато ближче до свідомого, чим несвідомому, а тому що несвідоме ми назвали психічним, ми тим більше назвемо, тому що латентне підсвідоме.
Таким чином, ми з великим задоволенням можемо обходитися нашими трьома термінами (свідоме, несвідоме, підсвідоме), якщо тільки не станемо випускати з уваги, що в описовому змісті існують два види, несвідомого, у динамічному ж тільки один. У деяких випадках, коли виклад переслідує особливі цілі, цим розходженням можна зневажити, в інших же випадках воно, звичайно, зовсім необхідно. Раніше я вже говорив, що дійсне розходження між несвідомим і підсвідомим полягає в тім, що перше за допомогою матеріалу залишається невідомим (непізнаним) у той час, як друге зв'язується з представленнями слів. Тут уперше зроблена спроба дати для системи такі ознаки, що істотно відмінні від ознаки відносини їхній до свідомості. Відчуття і почуття також стають однозначними лише завдяки зіткненню із системою, якщо ж шлях до неї перепинений, вона не здійснюється у виді відносин. Скорочено, але не зовсім правильно ми говоримо тоді про несвідомі відчуття, дотримуючи біля несвідомими представленнями, хоча ця аналогія і не досить виправдана. Різниця між свідомим і підсвідомим для відчуттів не має змісту, тому що підсвідоме тут виключається, відчуття або свідомі, або несвідомі. Навіть у тому випадку, коли відчуття зв'язуються з представленнями слів, їхнє усвідомлення не обумовлене останніми: вони стають свідомими безпосередньо. Роз'яснити взаємини зовнішніх і внутрішніх сприйнять і поверхневої системи, ми можемо приступити до побудови нашого представлення про “Я“. Ми бачимо його вихідним із системи сприйняття несвідомого, чи зі свого центра – ядра, і в першу чергу що охоплює підсвідоме, що стикається зі слідами спогадів. І як ми вже бачили “Я“ теж буває несвідомим. Є припущення, що ціль було б дуже доцільно досліджувати за пропозицією даного автора, що з особистих розумінь дарма намагається побачити, що нічого загального з високою наукою не має.[1] Я говорю про Г. Гродуне, що невпинно повторює, що те, що ми називаємо своїм “Я“, у житті виявляється переважно пасивно, що нас, по його вираженню “зживають“ невідомі і непідвласні нам сили. Усі ми випробували такі враження, хоча б вони не опановували нами настільки, щоб виключити все інше, і Фрейд заявляє, що поглядам Гроддена варто відвести належне місце в науці.[1] Фрейд припустив, що системи несвідомого знаходячогося в початку підсвідомого іменованого своїм “Я“, а інші області психічного в який ця сутність проникає і які є несвідомими, позначити за прикладом Гроддена, словом “Воно“. Ми незабаром побачимо, чи можна витягти з такого розуміння яку – або користь для опису і з'ясування. Відповідно до запропонованої теорії індивідуум представляється нам як неоднозначне “Воно“, на поверхні якого спочиває “Я“ , що виникає із системи несвідомого як ядра. При бажанні дати графічне зображення можна додати, що “Я“ не цілком охоплює “Воно“, а накриває його лише остільки, оскільки система несвідомого утворить його поверхню, тобто розташоване стосовно нього, приблизно так, як зародковий диск розташований у яйці. “Я“ і “Воно“ не розділено рівною границею, і з останнім “Я“ зливаються внизу. Однак витиснуте також зливається з “Воно“ . Витиснуте завдяки опорам витиснення різко відособлено тільки від “Я“, за допомогою “Воно“ йому відкривається можливість з'єднатися з “Я“. Отже, що майже всі розмежування, що ми намагалися описати на підставі даних патології, відносяться тільки до єдино відомого нам поверхневим шарам щиросердечного апарата. Для зображення цих відносин накидаємо малюнок, контури якого служать лише для наочності і не претендують на яке або тлумачення.(мал. 1.1)

Мал. 1.1. Індивідуум як несвідоме “Воно“ на поверхні якого спочиває “Я“.
Випливає, мабуть додати, що “Я“ має “Слуховой канал” тільки на одній стороні. Він одягнений на нього як би набік.
Неважко переконатися в тім, що “Я“ є тільки мінливість під прямим впливом зовнішнього часу і світу і за допомогою несвідомого і свідомого частини шаруючи. “Я“ намагається також сприяти впливу зовнішнього світу на “Воно“ і здійсненню тенденцій цього світу, воно прагне замінити принципи задоволення, що безроздільно панують у “Воно“, принципам реальності. Сприйняття має для “Я“ таке ж значення як потяг для “Воно“. “Я“ уособлює те, що можна назвати розумом і розважливістю. На противагу до “Воно“, що містить пристрасті. Усе це відповідає суспільним і популярним розмежуванням, однак може вважатися вірним для деякого середнього – чи у випадки правильного випадку. Велике функціональне значення “Я“ виражається в тім, що в нормальних умовах йому надається влада над спонуканням до руху. Стосовно “Воно“ “Я“ подібно вершнику, що повинний приборкати переважаючу силу коня, з тією тільки різницею, що вершник намагається зробити це власними силами, “Я“ же силами позиченими. Це порівняння може бути продовжено. До вершника, якщо він не хоче розстатися з конем, часто залишається вести її туди, куди їй хочеться, так і “Я“ перетворює звичайну волю “Воно“ у дію, начебто б це було його власною волею.
Якби “Я“ було тільки частиною “Воно“, обумовленої впливом системи сприйняття, тільки представленням реального зовнішнього світу в щиросердечній області усі було б просто. Однак сюди ж приєднується ж щось.
В інших місцях уже були роз'яснені мотиви, що спонукали нас припустити існування деяких інстанцій у “Я“, диференціацію усередині “Я“, яку можна назвати “Я“ – ідеальне чи “Поверх–Я”. Ці мотиви цілком правомірні. Те, що ця частина “Я“ не так міцно зв'язане зі свідомістю, є несподіванкою, що вимагає роз'яснення. Нам доведеться трохи здалеку почати. Удалося висвітити повчальне страждання меланхолії завдяки припущенню, що в “Я“ відновлений загублений об'єкт, тобто відбулася заміна прихильності до об'єкта ідентифікації. У той же час, однак, ми ще не усвідомили собі всього значення цього процесу і не знали наскільки він міцний і часто повторюється. З тих пір ми говоримо: така заміна відіграє велику роль в утворенні “Я“, а також має істотне значення у виробленні того, що ми називаємо своїм характером.[1] Споконвічно в примітивної оральній фазі індивіда важко відрізнити володіння об'єктом від ідентифікації. Пізніше можна припустити, що бажання мати об'єкт виходить з “Воно“, що слухає еротичне прагнення як потреба. На початку живе “Я“ одержує від прихильності до об'єкта знання, задовольняється їм чи намагається усунути його шляхом усунення. Якщо ми маємо потребу в сексуальному чи об'єкті нам приходиться відмовитися від нього, настає бажання змінити “Я“, що, як і у випадку з меланхоліком варто описати як впровадження об'єкта в “Я“; найближчі потреби цього заміщення нам ще не відомі. Може бути за допомогою такої інтерпретації (висловлення) яка є як би регресією до механізму оральної фази, то чи полегшує уможливлює відмовлення від об'єкта. Може бути, це ототожнення є взагалі умова при який “Воно“ відмовляється від своїх об'єктів. У всякому разі процес цей особливо в ранніх стадіях розвитку, спостерігається дуже часто, але він дає нам можливість припустити, що характер “Я” є осадом відкинутих прихильностей до об'єкта, що він містить історію цих виборів об'єкта. Оскільки характер особистості чи відкидає ці впливи, з історії еротичних виборів об'єкта, природно наперед допустимо цілу систему упорності. Ми думаємо, що в рисах характеру жінок, що мали великий любовний досвід можна знайти відзвук їхніх прихильностей до об'єкта. Необхідно також прийняти в розуміння випадки одночасної прихильності до об'єкта й ідентифікації, тобто зміни характеру перш ніж відбулося відмовлення від об'єкта. При цьому умова зміни характеру може виявитися більш тривалим, чим відношення до об'єкта і навіть у відомому змісті консервувати це відношення. Інший підхід до явища показує, що таке перетворення вибору об'єкта в зміні “Я“ є також шляхом, яким “Я“ одержує можливість володіти “Воно“ і поглибити свої відносини до нього, щоправда, ціною значної поступливості і його переживання. Приймаючи риси об'єкта, “Я“ як би називає “Воно“ самого себе як любовний об'єкт, намагається відшкодувати його втрату, звертаючи до нього з такими словами: “Дивися, ти адже можеш любити і мене – я схожа на об'єкт”.[1]
Перетворення, що відбувається в цьому випадку, об'єкт – лібідо в нарцистичнім лібідо, мабуть, спричиняє відмовлення від сексуальних цілей, а стало бути, свого роду сублімацію. Більш того, отут виникає питання, що заслуговує уважного розгляду, а саме, чи не є це звичайний шлях до сублімації, чи не відбувається будь-яка сублімація за допомогою втручання. “Я“ , що спершу перетворює сексуальний об'єкт – лібідо в нарцистичнім лібідо, для того, щоб надалі поставити, може бути, йому зовсім нову, іншу мету?
Представлена вище структура особистості надає нам прекрасну можливість більш детального вивчення поводження цієї особистості. Працюючи з будь–яким колективом, у тому числі і з учнівським, ми неодмінно зіштовхуємося з окремими його членами, кожний з який окрема, несхожа на іншу особистість.
Таким, виділеним Фрейдом поняття, як свідоме і несвідоме допомагають нам впливати на поводження особистості. При умілому використанні знань про несвідомий можна виявити, а згодом і впливати на особистість з девіантним поводженням. Це є однієї з найважливіших задач у діяльності вчителя–вихователя учнівського колективу.

1.2. Захисні механізми особистості.

Прагнучи позбутися від неприємних емоційних станів людин за допомогою “Я“ виробляє в себе так називані захисні механізми.
1)Заперечення. Коли реальна дійсність для людини дуже неприємна, він “закриває на неї ока”, прибігає до заперечення її існування, чи намагається знизити серйозність виникаючої для його “Поверх–Я” погрози. Одна з найбільш розповсюджених форм такого поводження неприйняття, заперечення, критики у свою адресу з боку інших людей, твердження, що те, що критикується, насправді не існує. У деяких випадках таке заперечення грає визначену психологічну роль, наприклад, коли людина дійсно серйозно хвора, але не приймає, заперечує цей факт: Тим самим, вона знаходить у собі сили продовжувати бороти за життя. Однак найчастіше заперечення заважає людям жити і працювати, оскільки не визнаючи критики у свою адресу, вони не прагнуть позбутися від наявних недоліків, що піддаються справедливій критиці.
2)Придушення. На відміну від заперечення. яке здебільшого відноситься до інформації, що надходить ззовні, придушення відноситься до блокування з боку “Я” внутрішніх імпульсів і погроз, що йдуть від “Поверх–Я”. У цьому випадку неприємні визнання самому собі і відповідні переживання як би витісняються зі сфери свідомості, не впливають на реальне поводження. Найчастіше придушуються ті думки і бажання, що суперечать прийнятим самим собі людиною моральним цінностям і нормам. Відомі випадки зовні непоясненого забування, що не супроводжуються вираженими психічними розладами, є прикладами активної роботи несвідомого механізму придушення.
3)Раціоналізація. Цей спосіб розумного виправдання будь–яких вчинків і дій, що суперечать моральним нормам і викликають занепокоєнню. Звертання до раціоналізації характерно тим, що виправдання вчинку знаходиться звичайно вже після того, як він зроблений. Найбільш типові прийоми раціоналізації наступні:
а)виправдання своєї нездатності що–небудь зробити;
б)виправдання досконале небажаної дії, об'єктивно сформованими обставинами.
4) Формування реакції. Іноді люди можуть ховати від самих себе мотив власного поводження за рахунок його придушення через особливо виражений і свідомо підтримуваний мотив протилежного типу. Приміром, несвідома ворожість до військовослужбовця може виражатися в навмисній увазі до нього. Така тенденція й одержала назву “формування реакції”.
5)Проекція. Усі люди мають небажані властивості і риси особистості, що вони неохоче визнають, а частіше зовсім не визнають. Механізм проекції виявляє своя дія в тім, що власні негативні якості людин несвідомо приписує іншому обличчю, причому, як правило, у перебільшеному виді.
6) Інтелектуалізація. Це своєрідна спроба піти з емоційно загрозливої ситуації шляхом не як би відстороненого обговорення в абстрактних, інтелектуалізованих термінах.
7) Заміщення. Воно виражається в частковому, непрямому задоволенні неприйнятного мотиву яким–небудь морально припустимим способом.
Якщо ці й інші захисні механізми не скидають, то незадоволені імпульси, що виходять з “Воно”, дають про себе знати в закодованій, символічній формі, наприклад, у сновидінні, описках, обмовках, жартах, дивинах поводження людини, аж до появи патологічних відхилень.
Теорія особистості З.Фрейда і концепція неофрейдистів неодноразово зазнали критики й у нашої й у закордонній літературі. Ця критика стосувалася крайньої біологізації людини, ототожнення мотивів його соціального поводження з біологічними потребами тварин і приниження ролі свідомості в керуванні його діями.
Але безсумнівно викладена вище інформація про захисні механізми особистості становить величезний інтерес для нас. Наприклад узяти такий момент, як адаптація особистості до учнівського середовища і питання  про формування учнівського колективу, що випливає з цього. Адже неодмінно на цих етапах визначена частина колективу буде “ставити” свої захисні механізми. В одних вони будуть слабко виражатися, але будуть і яскраво виражені випадки заперечення, чи придушення наприклад раціоналізації. Саме в цей момент особливо важливу роль для вчителя–вихователя грає уміння простежити за тим, щоб ці захисні механізми не звернулися негативною спрямованістю, як стосовно самої особистості, так і стосовно навколишнього.
РОЗДІЛ 2. АНАЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ К.Г.ЮНГА

2.1. Архетип колективного несвідомих.

Як відомо, глибинна психологія є загальну назву для позначення психологічних явищ, що висувають серед іншого ідею про незалежність психіки від свідомості і прагнення обґрунтувати фактичне існування цієї незалежної від свідомості психіки і виявити її зміст. Умовно глибинну психологію розділяють на класичну і сучасну.
Класична глибинна психологія представлена уже вище описаною концепцією Зиґмунда Фрейда, а так само концепціями Альфреда і Карла Юнга – відповідно психоаналізом, індивідуальною психологією й аналітичною психологією.
Аналітична психологія – одна зі шкіл глибинної психології, що базується на поняттях і відкриттях людської психіки, зроблених швейцарським психологом Карлом Густавом Юнгом.
Дослідницька кар'єра Юнга почалася в клініці для душевнохворих у Буфгхельцле, неподалік від Цюріха, у той час Юнг знаходився під сильним впливом Пьера Жані і Зиґмунда Фрейда. Вивчення в той період шизофренії саме привело Юнга до створення іншого, чим у Фрейда, більш широкого погляду на природу психічної енергії. Фрейд думав, що шизофренія на ряді з іншими психічними розладами розвивалася через придушення сексуальності і переміщення еротичного інтересу з об'єктів зовнішнього світу у внутрішній світ хворого.
Юнг же вважав, що контакт із зовнішнім світом підтримувана й іншими способами, крім сексуального, а втрату контакту з реальністю, характерну для шизофренії, не можна зв'язувати лише із сексуальним переміщенням. Так що принциповою лінією розмежування З.Фрейда і К.Юнга є тлумачення “лібідо”, чи психічної енергії.
Теорія лібідо Юнга тісно зв’язана з такими поняттями, як прогресія і регресія, а так само законом протилежностей (Прогресія – рух уперед, регресія – повернення в колишній стан, до більш ранньої стадії розвитку).
Юнг визначає прогресію як щоденний успіх процесу психологічної адаптації. Відповідно адаптація здійснюється в два етапи:
1)Одержання установки;
2)Завершення адаптації засобами установки.
У процесі регресії несумісні і відкинуті пережитки повсякденного життя, усякого роду негожі тваринні прояви виходять на поверхню. Регресія – зовсім не обов'язковий ретроградний крок у житті суб'єкта, а скоріше необхідна фаза його подальшого розвитку.
Юнг запропонував досить велику і вражаючу систему поглядів на природу людської психіки. Його праці включають глибоко розроблену теорію структури і динаміки психическо–сознательного і несвідомого, докладну теорію психічних типів і, що ще важливіше, детальне опис універсальних і психічних образів, що беруть свій початок у глибинних шарах несвідомої психіки. Юнг називав ці споконвічні образи архетипами колективного несвідомих.
Поняття архетипів колективного несвідомих додає аналітичної психології додатковий вимір у порівнянні з іншими школами психології і психотерапії, зв'язуючи її навчання з всією історією еволюції людської психіки у всіх її культурних проявах. Аналітичну психологію варто відрізняти від фізіологічної експериментальної психології, що прагнуть звести цілісні психічні явища до їх складених елементів, так само як і від поведінкової психології, інтерес якої зосереджений на поводженні суб'єкта як сукупності реакцій організму на стимули зовнішнього Середовища. Задача аналітичної психології – розкрити психічний світ людини як природне ціле явище, не обмежується лише терапією чи неврозів вивченням його чи інтелекту патологічних особливостей. Разом з тим, як неодноразово підкреслював сам Юнг, аналітична психологія є практична дисципліна в тім змісті, що поряд з пізнанням цілісної природи психіки вона виявляється і технікою психічного розвитку, застосовної до звичайних людей, є допоміжним засобом в області медичної і педагогічної, релігійної і культурної діяльності.
Юнг розробив свою психотерапевтичну теорію, метод і техніку. Центральним поняттям його психотерапії є “індивідуалізація”. Воно використовується Юнгом у трохи іншім значенні, ніж у середньовічній теології. Мова йде про рух від фрагментарності до цілісності душі, про перехід від “Я“, центра свідомості, до “Самості” як центра всієї психічної системи. Такий рух починається, як правило, у другій половині життя.

2.2. Психологічні типи особистості.

Юнг вважав дослідження психіки наукою майбутнього. Для нього актуальна проблема людства полягала не стільки в погрозі чи перенаселення атомній катастрофі, скільки в небезпеці психічної епідемії. Таким чином, у долі людства вирішальним фактором виявляється сама людина, його психіка. Для Юнга цей “вирішальний фактор” сфальцьований у несвідомій психіці, що є реальною погрозою; “світ висить на тонкій нитці і цій нитці – психіка людини”.
Ідея психічної енергії, саморегуляції, компенсації тісно зв'язана в аналітичній психології з класифікацією “психологічних типів”. Розрізняються кілька таких типів. Вони відносяться до уродженої різниці в темпераменті, інтегральному сполученні стійких психодинамічних властивостей, що виявляються в діяльності, що змушують індивідів сприймати і реагувати специфічним образом. Насамперед варто розрізняти два стійких типи: екстраверт і інтроверт.
Екстраверт характеризується уродженою тенденцією направляти свою психічну енергію, чи лібідо, зовні, зв'язуючи носія енергії з зовнішнім світом. Даний тип природно і спонтанно виявляє інтерес і приділяє увагу об'єкту – іншим людям, предметам, зовнішнім манерам і благоустрою. Екстраверт відчуває себе щонайкраще – що називається “у своїй тарілці”, – коли має справа з зовнішнім середовищем, взаємодіє з іншими людьми. І робиться неспокійним і навіть хворим, виявляючись на самоті, монотонному одноманітному середовищу. Підтримуючи слабкий зв'язок із суб'єктивним внутрішнім світом, екстраверт буде остерігатися зустрічі з ним, буде прагнути недооцінити, применшити і навіть опорочити будь–які суб'єктивні запити як егоїстичні.
Інтроверт же характеризується тенденцією свого лібідо спрямовуватися усередину, неодмінно зв'язуючи психічну енергію зі своїм внутрішнім світом думки, чи фантазії почуття. Такий тип приділяє значний інтерес і увага суб'єкту, а саме його внутрішнім реакціям і образам. Найбільше успішно інтроверт взаємодіє сам із собою й у той час, коли він звільнений від обов'язку пристосовуватися до зовнішніх обставин. Інтроверт свою власну компанію, свій “тісний мірок” і негайно замикається у великих групах.
Як екстраверт, так і інтроверт виявляють ті чи інші свої недоліки в залежності від виразності типу, але кожен мимоволі прагне недооцінити іншого. Екстраверту інтроверт здається самоцентричним, так сказати, “зацикленим на собі”. Інтроверту екстраверт здається дрібним порожнім чи пристосованцем лицеміром.
Любою реальна людина несе в собі обидві тенденції, але звичайно одна розвита трохи більше, ніж інша. Як протилежна пара вони діють за законом протилежностей. Тобто надмірний прояв однієї установки неминуче веде до виникнення іншої, їй протилежної. Але протилежна в силу її недиферинційованості, більш слабкого прояву, буде здійснюватися в неадаптованої – грубої, не зрілій, негативній формі. Так наприклад, виражений екстраверт може стати жертвою підлеглої зосередженості на самому собі, що виявляється в негативній формі, у виді депресій. Крайній інтроверт іноді переживає епізоди змушеної екстравертності, тобто зосередженості на інші. Але ця зосередженість буде виглядати грубої, неефективної і непристосований до зовнішньої реальності.
Екстраверсія і інтроверсія усього лише дві з багатьох особливостей людського поводження. На додаток до них Юнг виділяв чотири функціональних типи, чотири основні психологічні функції: мислення, почуття, відчуття, інтуїція.
Мислення є раціональна здатність структурувати і синтезувати дискретні дані шляхом концептуального узагальнення. У своїй найпростішій формі мислення говорить суб'єкту, що є присутня річ. Воно дає ім'я речі і вводить поняття.
Почуття – функція, що визначає цінність речей, що вимірює і визначає людські взаємини. Мислення і почуття – функції раціональні, оскільки мислення оцінює речі під кутом зору “істина – неправда”, а почуття – “прийнятне – неприйнятно”. Ці функції утворять пари протилежностей, і якщо людина більш досконала в мисленні, то йому явно не дістає чуттєвості. Кожен член пари прагне замаскувати іншого і загальмувати. Скажемо, ви бажаєте міркувати безпристрасним образом – чи науково філософськи – що ж, необхідно відкинути всі почуття. Об'єкт, розглянутий з почуттєвої позиції, буде відрізнятися в цілісному відношенні від розгляду під кутом зору розумової установки. Вічна тема боротьби між почуттям і розумом в історії людської культури – очевидне тому підтвердження.
Відчуття – функція, що говорить людині, що щось є, вона не говорить, що це, але лише свідчить, що це щось присутнє. У відчутті предмети сприймаються так, як вони існують самі по собі в дійсності.
Інтуїція визначається як сприйняття через несвідоме, тобто зниження картин і сюжетів дійсності, походження, яких неясно, смутно, погано з’ясовано. Функції відчуття й інтуїції є ірраціональними – зовнішнім і внутрішнім сприйняттям, незалежним від яких або оцінок.
У свою чергу, раціональні й ірраціональні функції діють взаємовиключним образом. Усі чотири функції представлені двома парами протилежностей: мислення – почуття, відчуття – інтуїція.
Хоча кожен індивід потенційно має у своєму розпорядженні всіма чотирма функції, на перевірку одна з них звичайно виявляється найбільш розвинутої, ніж інші. Її називають ведучої. Функція ж, що розвита менше інших, як правило, перебуває в несвідомому стані і виявляється підлеглою.
Найчастіше ще одна функція може бути досить розвита, наближаючи по ступені активності до ведучого функції. Очевидно, що вона представлена іншою парою протилежностей. Ця функція допоміжна. Відповідно до ведучого функцією ми будемо мати чотири функціональних типи: розумовий, почуттєвий, сенсорний, інтуїтивний.
Розумовий тип у більшому ступені відповідає чоловікам. Ментальне життя даного типу зводиться до створення інтелектуальних формул і наступному припасуванню наявного життєвого досвіду під ці формули. У тім ступені, у який цей тип ідентифікує себе з розумовими процесами і не усвідомлює в собі наявності інших функцій, а попросту придушує їх, його мислення носить автократичний характер, інтелектуальні ж формули виявляються свого роду прокрустовим ложем, що постійно сковує цілісний прояв життя. У даному випадку почуття виявляється функцією підлеглої, отже, почуттєві оцінки суб'єкта неминуче перебувають у зневажливому запустінні. Людські взаємини зберігаються і підтримуються лише доти, поки вони служать і випливають керуючим інтелектуальним формулам, у всіх інших випадках вони легко приносяться в жертву.
Почуттєвий тип відповідно більше розповсюджений у жінок. Твердження і розвиток міжособистісних взаємодій і відносин партнерства є тут головною метою. Чутливість і чуйність до нестатків інших є показовою рисою, основною якістю даного типу. Найбільше задоволення тут зустрічає переживання емоційного контакту з іншими людьми. У своєму крайньому прояві цей функціональний тип може викликати ворожість своїм надмірним інтересом, нездоровою цікавістю з приводу особистих справ інших. Про таких людей часто говорять: “Вічно він сунеться не у свої справи.”
Оскільки в даному випадку мислення виявляється функцією підлеглої, то і здатність до абстрактного безособового судження в таких людей піддається відомому сумніву. Мислення як таке приймається лише в тім ступені (чи до тієї пори), у якій (чи поки) воно обслуговує інтереси почуттєвих взаємин. Взаємини, як правило, дуже хитливі, суперечливі, оцінки постійно коливаються, займають крайні позиції. Мислення ж служить стабілізуючим фактором.
Сенсорний (чутливий) – тип характеризується пристосованістю до звичайної реальності, до “тут і зараз”. Він охоче задовольняється життям у її найпростіших немудрих проявах, нехитрих формах, без яких-небудь тонкостей, складного чи міркування мрячної уяви. Тип, що шукається, виглядає стійким і земним, реальним і сьогоденням у змісті готовності “жити” у дану хвилину, але одночасно він виглядає досить дурним. Глибинний зір і уява, здатні приглушати цей заземлений стан, – продукти інтуїції, що виступає в нашому випадку як функція підлегла. Тип, що шукається, фактично придушує всі інтуїтивні прояви як нереалістичні фантазії й у такий спосіб рятується від обтяженості внутрішньої незграбності, інертності.
Інтуїтивний тип мотивується головним чином постійним потоком нових передчуттів, що виникають від його внутрішнього активного сприйняття. Усе нове і можливе, незрозуміле й інше, відмінне є принадою для даного типу. Інтуїція є деяке свідчення про минуле і майбутнє речей. дана функція дозволяє бачити круглі кути: живучи в чотирьох стінах і виконуючи рутинну роботу, до інтуїції прибігають рідко, але вона дуже потрібна, скажемо, при полюванні в тайзі на ведмедя. Інтуїтивний тип частіше вхоплює слабкі зв'язки між речами, що для інших здаються незв'язаними і далекими. Його розум працює стрибкоподібно і швидко, важко простежити його дію. Якщо попросити його діяти більш повільно, він може дратуватися і порахувати своїх співрозмовників тугодумами і тупицями. Відчуття як психічна властивість у нього підлегле і подавлене. У реальному житті найчастіше така людина залишається незрозуміла навколишніми, і її прозріння, якщо в результаті вони виявляються конструктивними, повинні терпляче розроблятися іншими людьми.
Звичайний розвиток допоміжної функції зм'якшує і модифікує гостроту прояву описаних вище характеристик. Але і це ще не всі, оскільки відповідно до встановленого типу кожна з функцій може бути орієнтована або інтровертно, або екстравертно.
В ідеалі індивід повинний повноцінно володіти всіма чотирма функціями (у розширеному виді вісьма) для того, щоб давати відповідну адекватну відповідь на будь–які життєві запити. На жаль у дійсності що недосяжно, хоча і залишається бажаною метою, ідеалом, визначаючи в такий спосіб одну з головних задач аналітичної психотерапії: привести до свідомості дане положення речей і допомогти в розвитку підлеглих, гноблених, нерозвинених функцій для того щоб досягти психічної цілісності.
Стосовно учнівського середовища знання про психологічні типи особистості виразно має своє місце і право на існування. І на мою думку, я не даремно звернула вашу увагу на дану класифікацію типів. К.Г.Юнг із найбільш можливою чіткістю вказав нам який з типів більше обтяжує до того чи іншого роду діяльності.
РОЗДІЛ 3. ТРАНСАКЦІЙНИЙ АНАЛІЗ Е.БЕРНА.

3.1. Структурний аналіз.

Спостереження за спонтанною соціальною діяльністю, виявляють, що час від часу різні аспекти поводження людей (пози, голос, точки зору, розмовний словник і т.п.) помітно міняються. Поведінкові зміни звичайно супроводжуються емоціями. У кожної людини деякий набір поведінкових схем співвідношення з визначеним станом його свідомості. А з іншим психічним станом, часто несумісним з першим буває зв'язаний вже інший набір схем. Ці розходження і зміни приводять нас до думки про існування станів “Я”.
Мовою психології стану “Я” можна описати як систему почуттів, визначаючи її як набір погоджених поведінкових схем. Очевидно, кожна людина розташовує визначеним, найчастіше обмеженим репертуаром свого “Я”, якого суть не ролі, а психологічна реальність. Репертуар цих станів розбитий на наступні категорії:
1) стану “Я”, подібні з образами батьків;
2) стану “Я”, автономно спрямовані на об'єктивну оцінку реальності;
3) стану “Я”, що усе ще діють з моменту їхньої фіксації в раннім дитинстві й архаїстичні пережитки, що представляють собою.
При використанні трансакційного аналізу люди досягають як емоційного, так і інтелектуального інсайту, але цей метод скоріше зосереджений на останньому. Цей процес розуміння, оптимістичний, при якому людина звичайно укладає: ”Так, саме так це і відбувається!” Відповідно до доктора Берна, його теорія виникла, коли він спостерігав зміни в поводженні, центром його уваги стали стимули, такі, як: слова, жест, звук. Ці зміни включали вираження обличчя, інтонація голосу, структура мови, рухів тіла, міміка, поза і манеру тримати себе. Це відбувалося так, немов усередині особистості було кілька різних людей. Часом та чи інша з цих внутрішніх особистостей, повидимому, керувала всією особистістю пацієнта. Він помітив, що ці різні внутрішні “Я“ по–різному взаємодіють з іншими людьми і що ці взаємодії (трансакції) можуть бути проаналізовані. Доктор Берн зрозумів, що деякі трансакції мають сховані мотиви, і особистість використовує їхній як спосіб маніпулювання іншими в психологічних іграх і при вимаганнях.
Він також знайшов, що люди поводяться визначеним образом, надходячи так, начебто вони читають театральний сценарій. Ці спостереження привели Берна до розвитку його чудової теорії, названої трансакційним аналізом, скорочено ТА.
Трансакція – одиниця спілкування. Люди, знаходячись в одній групі, неминуче заговорять один з одним чи іншим шляхом покажуть свою поінформованість про присутність один одного. Це називається трансакційним стимулом. Людина, до якої звернений трансакційний стимул, у відповідь щось чи скаже зробить. Це називається трансакцвйною реакцією.
Як правило, трансакції випливають друг за другом у визначеній послідовності. Ця послідовність не є випадкової, а планується суспільством, реальною чи ситуацією особистісними особливостями.
Найпростішими формами суспільної діяльності є процедури і ритуали. Процедура – це серія простих додаткових дорослих трансакцій, спрямованих на взаємодію з діяльністю. У рамках цього аналізу, ритуалом називається стереотипна серія простих додаткових трансакцій, заданими зовнішніми соціальними факторами. Неформальний ритуал (наприклад, прощання) у різних місцевостях може відрізнятися поруч деталей, однак в основі своєї він не змінений. Формальні ритуали (наприклад, католицька літургія) характеризується набагато меншою волею.
У деяких випадках дуже важко провести границю між процедурою і ритуалом.
Істотною особливістю і процедур, і ритуалів вважається, що вони стереотипні.
Процедура і ритуал розрізняються в залежності від того, що визначає їхній хід: процедури плануються Дорослими, а ритуали випливають схемам заданим Батьком.
Спочатку ТА розвивався як психотерапевтичний метод. ТА переважно застосовують у групах (як гештальттерапію). Група служить оточенням, у якому люди можуть краще усвідомити себе, структуру своєї особистості, то, як вони взаємодіють з іншими, гри в який вони грають і сценарії, яким вони випливають. Таке усвідомлення дозволяє більш ясно зрозуміти себе, для того щоб людина могла чи змінити підсилити в собі те, що вона хоче.
ТА ефективно застосовується не тільки в психотерапії він також представляє метод, що викликає міркування про можливості людського поводження, що більшість людей може зрозуміти і використовувати. Цей метод віддає перевагу використанню прямих, простих і навіть розмовних слів використанню психологічних наукових чи термінів професійному жаргону.
ТА – це раціональний метод розуміння поводження, заснований на висновку, що кожна людина може навчитися довіряти собі, думати за себе, приймати за себе рішення і відкрито виражати свої почуття. Його принципи можуть застосовуватися на роботі, будинку, із сусідами – скрізь, де люди мають справу з людьми. Берн говорить, що важливою метою трансакційного аналізу є встановлення “можливо більш відкритих і поділених взаємодій між емоційними й інтелектуальними компонентами особистості. Коли це відбувається, особистість здатна використовувати як свої емоції, так і свій інтелект, а не тільки одне за рахунок іншого.”
Трансакційний аналіз містить чотири види аналізу:
Структурний аналіз: – аналіз окремої особистості.
Аналіз трансакцій: – аналіз того, як надходять люди і що говорять один одному.
Аналіз ігор: – аналіз відкритих трансакцій, що ведуть до розплати.
Аналіз сценарію: – аналіз індивідуального життєвого сценарію, якому люди мимоволі відповідають.
Структурний аналіз є єдиним методом відповіді на питання: “Хто Я?”, “Чому Я надходжу саме так?”, “Як Я придбав ці якості?”. Цей метод аналізу думок, почуттів і поводження людини, заснований на вивченні стану його власного “Я”.
Уявіть собі матір, що голосно лає свою дитину. Її обличчя нахмурене, голос різань, а рука високо занесена над головою. Раптом дзвонить телефон і вона чує голос подруги. Поза матері, тон її голосу і вираження обличчя починають мінятися. Недавно напружена рука спокійно опускається.
Берн визначає стан “Я” як “стійкий тип сприйняття й ушкоджень, зв'язаних з відповідним стійким типом поводження”.
Берн пише:”...У цьому відношенні мозок працює подібно магнітофону, зберігаючи повноту переживань у послідовній формі, сприйманої як стану “Я”. Це означає, що стан “Я” включає у собі природний спосіб переживання і запису переживань у всій їхній повноті. Поряд з цим, переживання записуються у виді окремих фрагментів...”[5].
Переживання особистості записуються в мозку й у нервових клітках. Вони включають усі переживання дитинства, усе перейняте в батьків, виховання, сприйняття подій і почуттів зв'язаних з подіями, що пройшли, і перекручування, перенесені в спогади. Ці записи зберігаються подібно записам на магнітній стрічці. Їх можна відтворити, а події навіть переживати заново.
Кожна особистість має три стани “Я”, що є окремими й особливими джерелами поводження: стан Я–Батька, Я–Дитини і Яо–Дорослого. Батько, Дорослий і Дитина представляють реальних людей, що існують зараз чи існували, що мають законні імена і цивільну дійсність. Нижче схематично зображена структура особистості.




















Мал. 3.1. Структурна діаграма стану “Я”.


Стан “Я” скорочено називають Батько, Дорослий, Дитину на цій схемі та й у наступних теж вони позначають стан “Я”, а не реальних батьків , дорослих і дітей. Ці три стани “Я”, визначаються в такий спосіб:
•    стан Я–Батька містить установки і поводження, перейняті ззовні, у першу чергу від батьків. Зовні вони часто виражаються в попередженнях, критичному і турботливому поводженні стосовно інших. Внутрішньо вони переживаються як старі батьківські повчання, що продовжують впливати на нашу внутрішню дитину;
•    стан Я–Дорослого не залежить від віку особистості. Воно орієнтовано на сприйняття поточної реальності і на одержання об'єктивної інформації. Воно є організованим, добре пристосованим, спритним і діє вивчаючи реальність, оцінюючи свої можливості і спокійно розраховуючи;
•    стан Я–Дитини містить усі спонукання, що виникають у дитини природним образом. Воно також містить запис ранніх дитячих переживань, реакцій і позицій у відношенні себе й інших. Воно виражається як “старе” поводження дитинства.
Коли ви дієте, почуваєте, думаєте подібно тому, як це робили ваші батьки, Ви знаходитеся в стані Я–Батька.
Коли ви маєте справу з поточною реальністю нагадування фактів, їхньою власною оцінкою. Ви знаходитеся в стані Я–Дорослого.
Коли ви поводитеся подібно тому як Ви робили це в дитинстві, ви знаходитеся в стані Я–Дитини.
Люди, знаходячись у кожнім стані “Я”, можуть по–різному почувати, сприймати дотиком, говорити, слухати, дивитися і поводитися. Кожен стан “Я” має свою власну програму. Деякі люди з одного стану “Я” відрізняються частіше, ніж з інших. Наприклад, ті які відрізняються частіше зі стану Батька, бачать світ очима своїх батьків. У цьому випадку здатність сприймати цей світ знижена чи перекручена.
Після народження дитини її сприйняття зосереджене на особистих потребах і комфорті. Дитина прагне уникати хворобливих відчуттів і реагує на рівні почуттів. Майже відразу ж з'являється унікальний стан Я–Дитини. У наступному розвивається стан Я–Батька. Часто воно вперше спостерігається, коли маленька дитина грає в батьків, наслідуючи їх поводженню. Одні батьки бувають засмучені, побачивши себе з боку в грі дитини. Інших же навпаки радує. Стан Я–Дорослого розвивається в міру того, як дитина намагається осмислити навколишній світ і починає розуміти, що людьми можна маніпулювати. Дитина може запитати: ”Чому я мушу їсти, коли мені не хочеться і я не голодний?”, чи може симулювати біль у животі, коли йому не хочеться їсти.
Коли одна людина зустрічає іншу посмішкою, кивком голови, хмурим поглядом, усним вітанням і т.д. мовою ТА – це називається контактом. Два чи більш контакти складають трансакцію. Усі трансакції можна розділити на додаткові, пересічні і потайливі.
Додаткова трансакція відбувається в тих випадках, коли на повідомлення, поставлене з визначеного стану “Я”, особистість не одержує очікуваний відгук з визначеного стану “Я” іншої особистості. Берн визначає додаткову трансакцію як “відповідну й очікувану, що відповідає здоровим людським відносинам”.[4] Наприклад, якщо чуйний чоловік утішає свою дружину, що глибоко уболіває про загиблих родичів, то її співчуття є відповідним її потребі в заступництві. Додаткові трансакції можуть бути і відбуватися між будь–якими двома станами “Я”. Наприклад, два чоловіки можуть взаємодіяти як Батько – Батько, коли шкодують про своїх дітей покинувших рідний будинок; як Дорослий – Дорослий при рішенні яких–небудь проблем: як Дитина – Дитина чи Дитина – Батько, коли веселяться разом. Особистість може взаємодіяти з будь–яким станом “Я” іншої особистості, знаходячись сам у стані чи Батька Дорослого чи Дитини. Якщо відгук відповідає очікуваному то трансакція є додаткової. Лінії комунікацій відкриті, і люди можуть продовжувати взаємодіяти один з одним. Жести, вираження обличчя, поза, тон голосу і т.п. усе вносить свій внесок у зміст кожної трансакції. Щоб цілком зрозуміти сказане, необхідно, враховувати невербальні аспекти трансакції так само добре, як і вимова слова. Для кращого розуміння наступних прикладів передбачається, що взаємодія є безпосереднім, а словесні і невербальні повідомлення збігаються.














а. Першого типу б. Другого типу

Мал. 3.2. Додаткові трансакції


Пересічні трансакції – це коли два чоловіки стоять, люто дивлячись один на одного, повертаються спиною друг до друга, не хочуть продовжувати  розмову чи приведені в замішання тим, що тільки що випробували пересічну трансакцію. Пересічна трансакція виникає в тих випадках, коли на стимул дається несподівана реакція. Активізується невідповідний стан “Я”, і комунікації перетинаються. З цього моменту люди прагнуть віддалитися, відвернутися друг від чи друга змінити напрямок розмови. Якщо чоловік не чітко відповідає своїй дружині: ”Ну як ти думаєш, я себе почуваю?”, то він імовірно, тим самим відштовхує її від себе. Пересічні трансакції – часті джерела неприємностей виникаючих між людьми: між батьками і дітьми, між чоловіком і дружиною, між керівниками і підлеглими, між викладачами і студентами. Людина, початківець трансакцію і відповідь, що очікує, не одержує її. Вона  почуває, що їй суперечать, і часто випробують почуття зневаги і нерозуміння. Трансакції можуть бути, прямими і непрямими, відвертими і розведеними, інтенсивними чи млявими. Непрямі трансакції є тристоронніми. Одна людина говорить з іншою сподіваючись уплинути на третього, котрий їх чує. Наприклад, чоловік може бути занадто боязким щоб, сказати прямо своєму начальнику те, що він хоче і говорить це співробітнику, сподіваючись що одержить повідомлення.












а. Першого типу б. Другого типу

Мал. 3.3. Пересічні трансакції.

Розведені трансакції часто носять напівворожий, відтінок. Повідомлення ховають у формі жартів. Наприклад, одна людина може сказати іншій: ”Ей, геній, коли ти збираєшся закінчити цю книгу?” Я теж хочу прочитати її.” Той може кинути йому книгу зі словами: ”От вона, роззява лови її якщо можеш”.
Мляві трансакції є поверхневими, недбалими і відрізняються відсутністю глибоких почуттів. Так відбувається, наприклад, коли дружина говорить чоловіку: ”Хотіла я б знати, ми виберемося повечеряти сьогодні ввечері разом?”, – а він відповідає: ”Мені всі рівно, дорога. Як ти скажеш, дорога.”
При здорових відносинах між людьми трансакції є прямими і відвертими й у разі потреби інтенсивними. Ці трансакції є додатковими і вільними від схованих мотивів.
Сховані трансакції є найбільш складними. Вони відрізняються від додаткових і пересічних тем, більш двох станів “Я”, тому що сховане повідомлення маскується в них під соціально–прийнятною трансакцією. Реакція посмішки на вид людського нещастя є трансакцією шибениці. Наприклад, у випадку коли вчитель насміхається над “тупістю” учня; мати глузує з своєї дитини; батько із сяючою посмішкою стежить, як небезпечно ризикує його син. Трансакції шибениці, подібно іншим трансакціям зі схованими мотивами, широко поширені серед що програли, котрі користаються ними для того щоб грати в психологічні ігри.














а. Кутова трансакція б. Подвійна трансакція

Мал.3.4. Сховані трансакції.

Сховані трансакції вимагають одночасної участі більш ніж двох станів Я“. Саме ця категорія є основою для ігор.
У подвійній схованій трансакції беруть участь чотири стани “Я“. Вона часто присутня при флірті. Чоловік: “ чи не хочете подивитися стайні?” Дівчина: “Ах, я з дитинства обожнюю стайні.” На Рис. 3.4.(б) видно, що на соціальному рівні відбувається розмова про стайні між Дорослими, у той час як на психологічному рівні це розмова Дитини з Дитиною (загравання). На поверхні ініціатива належить Дорослому, але результат більшості подібних ігор насправді визначає Дитина, так що учасників гри може чекати сюрприз.
Таким чином, ми підрозділяємо трансакції на додаткові і пересічні, на прості і відкриті, а останні – на кутові і подвійні.

3.2. Психологічна характеристика ігор, у які грають люди.

Люди грають у психологічні ігри як бридж, шашки, “монополія”. Для того щоб грати, гравці повинні знати правила гри. При цьому, якщо вступающий у гру збирається грати в бридж, у той час як інші збираються грати в покер, йому навряд чи удасться добре зіграти з ними. Всі ігри мають початок, даний ряд правил і внесену плату. Психологічні ігри, крім цього, мають ще і сховану мету, і в них грають не для задоволення. Хоча треба сказати, деякі гравці в покер теж не для задоволення грають. Берн визначає психологічну гру як часто повторювану послідовність трансакцій зі схованим мотивом, що має зовнішнє розумне обґрунтування, чи більш коротко, як серію трансакцій з вивертом. Щоб послідовність трансакцій утворила пари, необхідна наявність трьох аспектів:
1)Безупинна послідовність додаткових трансакцій, пригожих на соціальному рівні;
2)Схована трансакція, що є повідомленням, джерелом в основі гри;
3)Очікувана розплата, що завершує гру і є її дійсною метою.
Ігри перешкоджають чесним, відвертим і відкритим відносинам між гравцями. Незважаючи на це люди грають у психологічні ігри, тому що вони заповнюють їхній час, привертають увагу, підтримують колишню думку про себе й інших і, нарешті, перетворюються в їхню долю.
Ігри мають дві основні характеристики:
•    приховані мотиви;
•    наявність виграшу.
Процедури бувають успішними, ритуал – ефективним, а час проведення – вигідним. Але усі вони по своїй суті щиросерді (не містять “задньої думки”). Вони можуть містити елемент змагання, але не конфлікту, а їхній результат може бути несподіваним, але ніколи – драматичним. Ігри, навпаки, можуть бути нечесними і нерідко характеризуються драматичним, а не що просто захоплює результатом.
Необхідно розмежувати ігри з раніше що не обговорювався типом соціальної дії, а саме з операцією.
Операцією називають просту трансакцію, чи набір трансакцій, початих з деякою заздалегідь сформульованою метою. Наприклад, коли людина чесно просить, щоб його утішили, і одержує розраду, те це операція. Якщо хто–небудь просить, щоб його утішили, і, одержавши розраду, якимсь образом звертає його проти утішника, то це гра. Отже, зовні гра виглядає як набір операцій. Якщо ж у результаті гри один з учасників одержує “винагорода”, то стає ясно, що в ряді випадків операції варто вважати маневрами, а прохання – нещирими, тому що вони були лише ходами в грі.
Не слід помилятися щодо значення слова “гра”. Гра зовсім не обов'язково припускає чи задоволення веселощі. Також як сьогодні спортсмени всерйоз грають у футбол, так і більшість гравців не можна обвинуватити у відсутності серйозного відношення до ігор.
Найбільш лиховісною грою є, звичайно, війна.
Ігри мають тягу до повторення. Люди виявляють, що говорять ті ж слова з тими ж інтонаціями, міняються тільки місце і час. Повторення гри може сприйматися як відчуття, що це відбувалося раніш. Люди грають в ігри різного ступеня напруженості, від соціально прийнятного, зм'якшеного рівня до убивчого (самогубного) рівня. Берн розрізняє:
а)ігри першого ступеня, що прийнятні в суспільстві;
б)ігри другого ступеня, що не завжди завдають непоправної шкоди, але деякі гравці будуть, швидше за все, ховати це від сторонніх;
в)ігри третього ступеня, у які грають раз і назавжди і які закінчуються в кабінеті лікаря, у залі чи суду в морзі.
Ігри індивідуально програмуються. Їх використовують зі стану Я–Батька, коли повторюють гри батьків. Їх виконують зі стану Малого–Дорослого, коли вони свідомо розраховані. Їх виконують зі стану Я–Дитина, коли засновані на ранніх життєвих переживаннях, що дитина прийняла про себе самому й інших у дитинстві. Прийнявши психологічну позицію, особистість намагається зміцнити її, щоб зберегти своє сприйняття навколишнього світу. Вона ставати її життєвою позицією, з яким грають в ігри і здійснюють життєвий сценарій. Ніж різкіше виражена патологія, тим сильніше потреба в підкріпленні своєї психологічної позиції. Цей процес можна зобразити в такий спосіб:

Переживання  Рішення  Психологічні позиції  Сценарії підкріплювальні поводження

Аналіз сценарію можна коротко визначити як життєвий план дивно нагадує драматичний спектакль, що особистість змушена грати.
Сценарій залежить від ранніх рішень і позицій прийнятих у дитинстві. Він знаходиться в стані Я–Дитини і “записується” через трансакції, що відбуваються між батьками і дитиною.
Кожна особистість має психологічний сценарій і живе в культурі, що також має свої сценарії.
Психологічний сценарій містить програму виконання індивідуальної життєвої драми. Він бере свої корені з розпоряджень, прийнятих дитиною від батьків, що можуть бути конструктивними, деструктивними чи непродуктивними, і з психологічних позицій, що дитина, у кінцевому рахунку, приймає щодо себе й інших.
Позиції приймаються щодо людей у цілому чи щодо кожної підлоги окремо. У залежності від того, наскільки сценарні повідомлення не відповідають реальним можливостям дитини і заперечують його бажання бути, вони можуть приводити до розвитку патології.
Патологія має різні ступені, що різко заважають особистості використовувати свої здібності, до сильної, коли людина стає безглуздою, карикатурою на своє сьогодення “Я“.

ВИСНОВОК
На підставі викладеного матеріалу можна зробити наступні висновки:
Структура особистості, по Фрейду, має три складові: “Воно“, “Я“ , “Поверх–Я“. “Воно“ – це власне несвідоме, що включає глибинні потяги, мотиви і потреби. “Я“ – свідомість, а “Поверх–Я“ представленно як на свідомому, так і на підсвідомому рівнях. “Воно“ діє відповідно до так названого принципу задоволення. “Я“ орієнтується на принцип реальності, а “Поверх–Я“ керується ідеальними представленнями – прийнятими в суспільстві нормами моралі і цінностями.
“Воно“ є продуктом успадкованого людиною від тварин біологічного досвіду. “Я“ – це, як правило, самосвідомість людини, сприйняття й оцінка ним самим власної особистості і поведінки. “Поверх–Я“ – це підсумок впливу суспільства на свідомість і підсвідомість людини, прийняття нею норм і цінностей суспільної моралі. Основні джерела формування “Поверх–Я“ особистості – це батьки, учителі, вихователі, інші люди з якими дана людина вступила в тривале спілкування й особисті контакти протягом життя.
В основі всіх побудов аналітичної психології лежить твердження, що цілісна психіка не може бути показана за допомогою одного лише елемента, оскільки в психіці, крім раціонального свідомого початку присутній ще й ірраціональний несвідомий аспект. Підтвердженням тому є численні процеси і переживання в психологічному досвіді інших людей, не відповідному нашому інтелектуальному чеканню. Як правило, наша раціональна свідомість негайно ж спростовує ці процеси і переживання.
Відповідно кінцевою метою психологічної концепції Юнга виявляється збагнення життя в її зовнішньому і внутрішньому проявах в психіці людини як особливої цілісної реальності.
Лейтмотивом аналітико–психологічного підходу можна вважати постулат про те, що психічний розлад характеризується роз'єднаністю особистості, тоді як психологічне здоров'я є проявом особистісної єдності.
Головна мета, що переслідував Э.Берн, полягає в тім, щоб вивчити людину, аналізувати характер свого спілкування, навчити використовувати слова, думки, інтонації, вираження стосовно до цілей комунікації, допомогти людині в його умінні аналізувати свої слова і вчинки, постійно осмислюючи їхню щиру суть і їхнє сприйняття співрозмовником.
Э.Берн думав, що кожна людина має свій життєвий сценарій, модель якого намічається в ранні дитячі роки. У відповідності зі своїм життєвим сценарієм люди грають у різні ігри, якими заповнена в основному все життя людства.
Перевага концепції Э.Берна полягає також і в тому, що вона ставить своєю метою формування щирої, чесної, доброзичливої особистості.
По Берну, структура особистості також трьохкомпонентна як і у Фрейда. Терміном “Я“ він позначає особистість. Кожне “Я“ може виявлятися в кожен момент часу в одному з трьох станів, що Э.Берн назвав: “Дитина”, “Дорослий”, “Батько”. “Дитина” – це джерело спонтанних, архаїчних, неконтрольованих імпульсів. “Батько” – педант, “голова”, що знає, як треба поводитися і схильний до повчань. “Дорослий” – свого роду рахункова машина, що зважує баланс “хочу” і “треба”. У кожній людині ці “троє” живуть одночасно, хоча і виявляються в кожен момент поодинці.
Зв'язок із фрейдовскою тріадою (“Я”, “Воно” і “Поверх–Я”) незаперечна. Головне розходження полягає в тому, що “Дитина” у людській душі не зводився в Берна до несвідомих потягів. Це не споконвічна, біологічна по своїй природі сила (як “Воно“ у Фрейда). Дитина є результат безлічі взаємодій, починаючи з раннього віку, тому він сам вже у визначеному змісті є соціальним продуктом.
Змінювалося в Э.Берна і трактування інших компонентів структури “Я“. Однак наступність зберігалася, тому ідеї Э.Берна можна безпомилково віднести до психоаналітичного, фрейдовскої традиції в психології.
Мені, як майбутньому вчителю, хотілося б бачити учнів, які повноцінно володіють всіма чотирма основними психологічними функціями для того, щоб у будь-якій ситуації дати відповідну адекватну відповідь. Але, на жаль, поки це залишається нездійсненним і нам потрібно допомагати учням розвивати ті функції, що залишаються нерозвиненими.
Потрібно бути не лише вчителем-предметником, а й психологом, щоб уміло використовувати знання про таке поняття, як свідоме і не свідоме, яке допоможе нам впливати на поводження учнів, кожен з яких окрема, несхожа на іншу особистість.
СПИСОК ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1.    З.Фрейд “Психологія несвідомого”. М., 1990р.
2.    З.Фрейд “Психоаналіз і російська думка”. М., 1994р.
3.    Ф.Виттельс “Фрейд (його особистість, навчання і школа)”. М., 1991р.
4.    Э.Берн “Гри в який грають люди. Люди, що грають в ігри”. гри”. Л., 1992р.
5.    М.Джеймс, Д.Джонгвард “Породжені вигравати”. М., 1991р.
6.    М.Г.Ярошевский “Історія психології”. М., 1976р.
7.    Психологія особистості в соціалістичному суспільстві. М., 1989р.
8.    Р.С.Немов “Психологія” 2 томи М., 1994р.
9.    К.Г.Юнг “Аналітична психологія. Минуле і сьогодення”. М., 1995р. 1995р.