.: Menu :.
Home
Реферати
Книги
Конспекти уроків
Виховні заходи
Зразки документів
Реферати партнерів
Завантаження
Завантажити
Електронні книги


????????...

 
��������...
Петро Гулак-Артемовський та його творчість 


Петро Гулак-Артемовський та його творчість

Відносно невелика за обсягом поетична спадщина П. Гулака-Артемовського заслужено посідає одне з почесних місць на «українському Парнасі». На протязі вже багатьох десятиліть читачі захоплюються його поетичним талантом, його майстерністю у використанні чудових скарбів народної української мови. І разом з тим – безнастанно дивуються з разючих контрастів у творчості поета, в його біографії – на всьому протязі довгого його життя й поетичної діяльності.
Справді, як поет Гулак-Артемовськнй починає виступати – одночасно російською та українською мовами – в різноманітних, здавалося б, майже взаємно виключаючих поетичних жанрах, немовби в різних стильових манерах. Надрукувавши великий цикл пишномовних переспівів «священної», біблійної поезії та наслідувань французьких класиків XVII–XVIII ст. ст., – творів, пройнятих релігійним пієтизмом і настроями жорстокої політичної реакції, що характеризувала політику царської Росії кінця 10-х років XIX ст.,– поет незабаром переходить до численних новаторських спроб – прагне в кількох напрямках художньо використати українське народне слово. Чимало його поезій мали виразну, різко підкреслену суспільно-прогресивну спрямованість.
Минає проте небагато років – і ця прогресивність змінюється відвертим переходом на консервативні, а то й реакційні позиції: поет вихваляє такі малопривабливі дії царського уряду, як придушення польського повстання 1830–1831 рр., всіляко запобігає перед своїми чиновними, впливовими покровителями («благодійниками»), пише велерічиві (хоча й талановиті) слізніші з приводу незначної затримки йому «генеральського» ордена й т. ін.
Таких контрастів у творчості й біографії Гулака-Артемовського чимало. Про них треба знати, щоб вірно зрозуміти творчість поета, ім'я якого знайоме кожному школяреві в нашій країні, – Петра Гулака-Артемовського.
Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 16 січня (ст. ст.) 1790 року в містечку Городищі на Черкащині. Батько його, священик городищенської церкви, походив з козаків. Один з предків поета, Іван Гулак, в 1669-1675рр. служив генеральним обозним при гетьману Петрові Дорошенку, тобто був одним із шести головних старшин війська Запорозького. Проте багатства й маєтків він не лишив, і його нащадок володів лише невеликим хутором Гулаківщина з 36 десятинами землі. В родині зберігався переказ про те, що батька поетового, який відзначався палким патріотизмом, під час Коліївщини жорстоко покарали різками польські пани. Як розповідав історик М. І. Костомаров, поет зберігав ці різки-і охоче показував їх гостям.
Одинадцяти років П. Гулака-Артемовського віддали до бурси, а згодом до Київської академії, яка в ті часи давала елементи нижчої і вищої освіти не лише духовної, але й світської: в академії викладалась і математика, і початки природничих наук, і елементи медицини, і навіть французька мова. В академії майбутній поет пробув до 1813 року.
Значно пізніше, вже будучи у великих, «генеральських» чинах, поет, згадуючи шкільні роки, іноді дуже мальовничо описував всілякі злигодні, що їх йому доводилося тоді зазнавати. Зараз важко сказати, наскільки ці розповіді відповідали дійсності: і батькова посада, і нехай невеликий, але все ж таки власний хутір, і, нарешті, його становище «своєкоштного» учня (тобто такого, що перебував на утриманні родичів), – все це мало в'яжеться із зворушливими анекдотами про те, як хлопчикові доводилося живитись недоїдками кавунів біля чумацьких возів на базарах чи просити Христа ради, щоб його підвезли додому на вакації.
Розповідали, що академію Гулак-Артемовський залишив через смерть коханої дівчини. Дехто говорить, що поет залишив академію, не скінчивши в ній курсу, проте цьому суперечить «указ» вищого духовного відомства, синоду, від 25 листопада 1814 р. – про «звільнення Київської академії студента, що закінчив курс богословського навчання, Петра Артемовського від духовного звання в світське, щоб він міг вибрати рід занятьь» і т. д. Подібні «звільнення» звичайно практикувалися по відношенню до молодших синів священиків, – щоб зменшити кількість, претендентів на попівські місця.
Хоч би там як, але, поховавши кохану дівчину й сказавши на її могилі «тепле слово», яке справило «глибоке враження на всіх присутніх», юнак залишив і академію, і Київ. Чотири роки живе він десь на Правобережжі, учителюючи в різних приватних учбових закладах, в дівочих пансіонах, в родинах багатих польських поміщиків. На жаль, майже ніяких більш-менш певних відомостей про цей період життя майбутнього поета не збереглося.
Неодноразові згадки поета про своє учителювання в родинах волинських магнатів дозволяють припустити, що саме там Гулак-Артемовський набув зовнішнього лоску й вишуканих манер, що там же він познайомився з багатою польською культурою, а заодно – і з численними суспільно-політичними й морально-етичними проблемами, які хвилювали польську громадськість. Це могли бути в однаковій мірі і питання морального самоудосконалення, морального перевиховання людства, які пропагувалися, наприклад, польським масонством, і волелюбні ідеї французьких просвітителів, що боролися як з політичною тиранією, так і з поневоленням релігійним за свободу вірувань і переконань.
Те, що якісь ідейні, недозволені з офіційно-урядової точки зору, захоплення майбутнього поета дійсно мали місце, засвідчив він сам. Очевидно, не без його участі і, безперечно, з його відома, один з перших творів Гулака-Артемовського, що з'явилися друком, поезія «Мудрость» (уривок з поеми), супроводився редакційною приміткою про те, що «поему цю писав поет, можна сказати, перш, ніж щось написав у своєму житті, тобто в перші майже дні квітучої юності своєї, коли, залишений напризволяще, без друга, без поради, а що найбільше, – коли він іще не утвердився в правилах непохитних поглядів, боровся з власним розумуванням палкого віку свого, боровся з поглядами людей, які оточували його, і, що найнебезпечніше, – з поглядами лжемудреців, що їх облудні творіння потрапляли йрму до рук».
1817 року Гулак-Артемовський приїхав у Харків і вступив на словесний факультет Харківського університету вільним слухачем. Уже через кілька місяців, в 1818 році, він майже одночасно почав викладати в Харківському інституті шляхетних дівчат французьку, а в університеті польську мову, яку ввели до програми викладання за його ж пропозицією.
Гулак-Артемовський задумував свої заняття польською мовою дуже широко, як своєрідну енциклопедію не лише власне польської мови, але й всієї польської (і навіть почасти слов'янської) культури. «Все нас спонукає, – говорив він у вступній лекції, незабаром після того опублікованій в «Украинском вестнике», – присвятити себе цій корисній частині знань: і близьке сусідство, і взаємні зв'язки, і політичні відносини, і обіймання державних, військових та громадських посад у краї, який користується своїми законами, перевагами, звичаями і своєю мовою». В числі аргументів на користь вивчення польської мови наводилось і те, що «мова польська квітне здавна-давен в ученому світі» і «є таким новим і таким багатим для російської словесності джерелом, якого виразність і схожість з нашою російською мовою ніякими іншими мовами замінена бути не може».
Навряд цей так широко задуманий курс міг бути здійснений повністю: для цього, насамперед, самому лекторові не вистачало необхідної філологічної підготовки: вся «ученість» його в даному випадку грунтувалася на широкому використанні матеріалу шеститомного лексикона С.Б. Лінде. Найбільше ж виявилося тут уміння «показати товар лицем», – ця якість завжди відзначала Гулака-Артемовського і незмінно сприяла його службовим успіхам.
Офіційні документи університетського архіву не так багатослівно й урочисто, але, очевидно, більш вірогідно свідчать, що Гулак-Артемовський «читав курс польської граматики й перекладав польських письменників», або в іншому місці: «викладав кращих письменників польських» двічі па тиждень.
Хоча службові й почасти наукові інтереси дуже скоро відвели Гулака-Артемовського далеко вбік від поглиблених занять польською мовою й літературою, він продовжував викладати її аж до початку 1831 р., коли, в зв'язку з польським повстанням, вивчення польської словесності в Харківському університеті було припинено.
Лекторська діяльність не заважала, а, можливо, навіть сприяла успіхам Гулака-Артемовського в освоєнні університетської програми. В червні 1819 р., тобто через два роки після вступу до університету, йому було дозволено скласти випускні екзамени, а відразу після цього і екзамен для одержання вченого звання магістра. У жовтні 1820 р. він подав «міркування» «Про церковне красномовство від Феофана до Платона і дістав звання кандидата, яке присвоювалося тим, хто закінчував університетський курс з відмінними успіхами. 1821 року Гулак-Артемовський склав екзамен на ступінь магістра й захистив дисертацію (лишилась невиданою) «Про користь історії взагалі й переважно вітчизняної та про спосіб викладання останньої». Усе це й визначило його подальшу наукову кар'єру.
Ще раніше, в травні 1820 р., словесний факультет Харківського університету намітив Гулака-Артемовського наступником професора російської історії Г. П. Успенського, який незадовго перед тим помер. У вересні того ж року молодий учений почав в університеті викладати історію, географію та статистику, незважаючи на те, що, як говорить перший біограф Гулака-Артемовського, «в той час він не одержав ще атестата про закінчення повного курсу університетського навчання – приклад чи не єдиний в літописах нашого університету, що свідчить про те, якої високої думки були про молодого адепта науки тодішні вчені кола».
Після одержання магістерського ступеня він 1823 доку був призначений ад'юнктом, 1825 року – екстраординарним, а 1828 р. – «за відмінну працьовитість, старанність у виконанні обов'язків і знання» – ординарним професором. Тричі (1829-1841рр.) Гулака-Артемовського вибирали деканом факультету, а в 1841-1849рр. він був ректором університету.
В літературі про Гулака-Артемовського неодноразово зустрічається характеристика його як «бездарного вченого й відсталого професора-невігласа». Характеристика ця вимагає істотних застережень і роз'яснень. Щодо його вчених праць, то говорити про них зараз просто неможливо – через відсутність самих праць. Наукові «заслуги» Гулака-Артемовського засвідчені в трьох його актових промовах і магістерській дисертації. Одразу після появи ці промови привернули до себе увагу доброзичливців; а одна з промов (виголошена чудовою латинською мовою), присвячена деяким «заплутаним питанням слов'янської давнини», викликала навіть цілу наукову полеміку в пресі. Значне місце в промові займали вказівки на те, що в першому томі «Історії держави Російської» Карамзін зневажливо підійшов до давньої історії Литви, виявивши при цьому незнання багатьох фактів. «Зухвала критика» визнаного авторитету дала привід до різких заперечень історика С. В. Руссова, на які Гулак-Артемовський не відповів '.
Слід, проте, мати па увазі, що на початку та протягом усієї першої половини XIX століття посада університетського професора не дуже відрізнялась від звичайної чиновницької. Основну увагу начальство звертало не стільки на вченість і педагогічні здібності професорів, скільки на «їхню відповідність меті служби». Таке становище відкривало широкі можливості робити «вчену кар'єру» не науковими працями, але «відмінною службою». Саме цим шляхом і пішов Гулак-Артемовський, – не через свою бездарність, а тому, що успіхи на чиновницькому полі діяльності приваблювали його більше, ніж успіхи наукові. Складні й заплутані адміністративні обов'язки цілком його захопили, хитромудрі переплетіння різноманітних службових інтриг додавали йому нової енергії, живили його ослаблі з часом сили. Навіть пішовши на відпочинок, у відставку, він мріяв повернутися в університет не викладачем, не професором, а ректором, тобто в першу чергу адміністратором.
Багато вчених-істориків першої чверті XIX століття, у високому рівні знань і суворості оцінок яких ніяк не можяа сумніватися, неодноразово з похвалою і цілковитою повагою висловлювались про наукові праці Гулака-Артемовського, про його велику обізнаність з історією України, з усною народною творчістю українського народу. Приблизно до кінця 20-х років він і сам серйозно готувався зайнятися наукою, поки не зрозумів, що швидше й простіше зможе досягнути «степенів високих» іншими шляхами, поки не переконався, що адміністративні справи приваблюють його значно більше, ніж учені пошуки й дослідження.
Приблизно те ж саме можна сказати й про професорську діяльність Гулака-Артемовського. Наскільки можна судити про його лекції зараз – по досить скупих і дуже суперечливих згадках колишніх слухачів,– він особливо турбувався про зовнішність своїх виступів перед студентами і про особливу, піднесено-патетичну манеру викладу. Молодих студентів, окремих сторонніх відвідувачів ця піднесеність, дійсно, вражала. Студенти старші й серйозніші за блискучою мішурою урочистих періодів лектора помічали і застарілість матеріалу, і слабкість історико-критичного аналізу. І те й друге знову ж таки було наслідком не бездарності, а того ж захоплення Гулака-Артемовського адміністративною діяльністю, яка не залишала часу ні для чого іншого й зовсім заглушала паростки наукових інтересів і захоплень, які існували в ньому замолоду.
Розповідь про адміністративні захоплення Гулака-Артемовського і його прагнення чинів була б не повною, коли б ми не згадали про його велику й напружену роботу в двох інститутах шляхетних дівчат – харківському й полтавському.
Вище згадувалось про те, що діяльність ця почалася ще в 1818 році, коли молодий вільний слухач університету розпочав викладання французької мови в харківському інституті. 1827 року його було призначено інспектором цього інституту, а 1831 року він став завідувати учбовою частиною одночасно двох інститутів – і харківського, і полтавського. Збереглося його велике листування з одним із вищих керівників дівочих інститутів у Росії, М. М. Лонгіновим. Листування це переконливо свідчить, як багато енергії, здібностей, наполегливості й виразного усвідомлення кінцевої мети своєї праці вкладав у виконання своїх адміністративних обов'язків Гулак-Артемовський. Ці листи свідчать про його постійну боротьбу з інститутськими начальницями, з насаджуваним там кумівством і самоуправністю, з деякими малокультурними педагогами і з їхціми вельможними покровителями, такими, як князь і княгиня Рєпніни.
Легко було б пояснювати (і це іноді робилося) діяльність Гулака-Артемовського в дівочих інститутах кар'єрно-матеріальними міркуваннями. Це «легке» пояснення виявляється, однак, після більш детального розгляду невірним. Бо коли намагатися розцінювати службу в інститутах лише з точки зору можливих вигод, то їх правду кажучи, було не так уже й багато, принаймні менше, ніж неприємностей і втрат різного роду. Перші тридцять, років він взагалі служив безплатно, а з 1831 р. одсржував 2000 крб. на рік, але суми цієї ледве вистачало на досить часті поїздки до Полтави й тривале перебування там, далеко від сім'ї. Навряд чи доводиться враховувати вартість дарованих йому діамантових перстенів і золотих табакерок, хоч вони одні тільки й могли тішити самолюбство Гулака.
Тут ми зустрічаємося ще з однією характерною рисою Гулака-Артемовського, яка багато що визначала в його житті, в тому, що тоді називалося кар'єрою, – з його безмежним марнославством. Небагатого поповича радувало й тішило те, що він, завдяки самому собі й своїм покровителям, не лише «вийшов у люди», але й став відомий багатьом високочиновним і вельможним особам, що його знають, виявляють до нього увагу, а іноді й ласку самі цар і цариця. В одному з листів до М. М. Лонгінова, висловлюючи скаргу на свою надзвичайну перевантаженість різними справами по Харківському університету, на всілякі хвороби й нелад в сім'ї, він разом з тим висловлює цілковиту готовність виїхати в Полтаву, якщо тільки буде сказано, що він їде «за височайшим повелінням», тобто за особистим наказом Миколи І. Ніяких матеріальних благ і переваг це «повеління» не давало, але самолюбство його тішило в найбільшій мірі.
Не будемо ідеалізувати службову й адміністративну діяльність Гулака-Артемовського. Звичайно, захоплення адміністративною діяльністю на шкоду своїм обов'язкам як викладача, разом з потягом до чинів, орденів, царських подарунків,– все це аж ніяк не кращі прикмети епохи. Але цілком замовчувати їх було б невірно, оскільки ці риси допомагають багато що пояснити (не виправдати, а саме пояснити!) і в поетичній творчості П. Гулака-Артемовського, яка, звичайно, цікавить нас перш за. все і більш за все.
Початок поетичної діяльності П.Гулака-Артемовського слід віднести, очнвидно, ще до часів його навчання в Київській академії. Зберігся аркуш паперу з двома віршованими рядками, написаними церковнослов’янськими літерами:
Навыкнуша сии, еше сосци им ссущим,
Вспять руки обращать к просителям дающим.
Із приписки видно, що це уривок з поеми «Налой», написаної Гулаком-Артемовським 1813 і спаленої ним 1826 року. Ніяких інших відомостей про цю ранню поему досі не виявлено. Однак і ті її сліди, що збереглися, дозволяють зробити кілька досить цікавих висновків.
Поема одного з найвизначніших представників французького класицизму, теоретика цієї літературної школи Нікола Буало «Налой» належала до жанру героїко комічних бурлескних творів, в яких високі міфологічні чи історичні сюжети «виверталися навиворіт», тобто розповідалося про них буденною мовою або, навпаки, патетичною, піднесеною мовою, – щоб досягти комічного ефекту, передавалися сюжети «низькі», взяті з повсякденного життя.
Збереглася згадка, яка дає підставу припускати, що Гулак-Артемовський не просто переклав, але й переробив поему французького поета, пристосувавши її до обставин і звичаїв тогочасного російського життя. Церковники перетворились у нього на «приказних», тобто канцелярських чиновників – переосмислення для тогочасної Росії дуже істотне. Згадаймо, що Бєлінський відзначав у російській літературі цілу плеяду письменників-сатириків, які поставили своїм завданням викриття хабарництва, «ябеди», «кривосуддя» грабіжників-піддячих (Сумароков, Капніст, Фонвізін, На-хімов).
Цікава також мова твору Гулака-Артемовського. Наскільки можна судити з вцілілих двох рядків переробки, – автор її, в цілковитій відповідності із задумом Буало, вжив «високий штиль», основним засобом вираження якого були церковнослов'янізми, з метою підкресленого протиставлення «високої» мови «низькому» сюжету, що, очевидно, розповідав про якісь сутички, витівки й пригоди чиновників, «приказних» – хабарників і сутяжників.
Через кілька років своє прекрасне знання церковнослов'янської мови Гулак-Артемовський широко використав уже, так би мовити, за прямим призначенням – в поетичних спробах серйозного й навіть піднесеного характеру.
Про інші ранні твори Гулака-Артемовського, крім «Налоя», ми нічого не знаємо, проте не доводиться сумніватися в тому, що вони існували, що їх привіз із собою до Харкова, маючи щодо них якісь свої розрахунки, честолюбний юнак, який поставив собі за мету – будь-що добитися визнання, слави, «зробити кар'єру» (в його уяві це не були синоніми). Серед привезених творів, очевидно, була й велика поема «Счастие на земле», уривок з якої (поезія «Мудрость») поет опублікував, щоправда, заднім числом, виправдовуючись у якихось помилках своєї молодості. Одразу ж після приїзду до Харкова Гулак-Артемовський стає одним із постійних учасників щомісячного журналу «Украинский Вестник», що виходив у 1816-1819 роках.
Журнал виник за ініціативою одного з професорів Харківського університету І. Є. Срезневського (батька відомого славіста), хоч безпосередніми керівниками його перший час були письменник Г. Ф. Квітка й викладачі університету Р. Т. Поморський та Є. М. Філомафітський. Квітка незабаром відійшов від керівництва журналом, Гонорський помер. Таким чином, в 1818-819 рр. фактичним редактором «Украинского Вестника» був Філомафітський, «магістр красних мистецтв і наук», який став близьким другом молодого Гулака-Артемовського.
Одначе, перш ніж звернутися до розгляду творів нашого поета, що були опубліковані в «Украинском вестнике» й склали два виразно окреслені за ідейним спрямуванням і стилістичним оформленням цикли, – російський та український, – слід зупинитися на розгляді деяких обставин, що супроводили перші його літературні виступи.
З першого погляду може здатися, що літературні дебюти Гулака-Артемовського природно і послідовно продовжують низку його успіхів після приїзду в Харків. Молодому поетові не довелося зазнати мук невизнаного таланту, він не зіткнувся з жорстоким осудом критики: з перших своїх кроків у літературі він був зустрінутий словами дружньої підтримки, захопленими привітаннями, добрими побажаннями. Разом з цим слід враховувати переплетення низки дуже складних обставин, з якими довелося зіткнутися поетові в Харкові. Приїхав він сюди на запрошення попечителя Харківського учбового округу Северина Потоцького. Цей останній, очевидно, влаштував незвичайний вступ Гулака-Артемовського до університету – слухачем і викладачем одночасно.
Проте в березні 1817 року Потоцького замінив З. Я. Карнєєв, віце-президент Біблійного товариства в Петербурзі, масон-містик, святенник і фарисей. Ставши харківським попечителем, Карнєєв почав ревно насаджувати в університеті православне благочестя. У себе вдома Карнєєв, як розповідав один із сучасників, «влаштовував зібрання містиків, на яких сам читав і пояснював містичні твори». Зібрання ці запопадливо відвідувало багато «молодих ад'юнктів і кандидатів університету»; серед них був і Гулак-Артемовський. «Ці містики, – пояснював той самий сучасник, – по суті не були містиками, принаймні більшість з них, а лише прикидалися заради користі... Наприклад, Артемовський-Гулак перекладє розділ із пророка Ісаії і прочитає його в зібранні гучно, виразно».
Можливо, не самими лише кар'єрними міркуваннями визначалася містично-релігійна настроєність Гулака-Артемовського, що виявилася в ряді віршів, надрукованих в «Украинском вестнике». Легко припустити, що відіграли тут якусь роль і прищеплена йому з дитинства релігійність (яка збереглася, до речі, до останніх літ його життя), і виховання в духовній школі, і літературні традиції. Проте зовсім не враховувати кар'єрних розрахунків честолюбного юнака теж не можна.
Зараз дослідника творчості Гулака-Артемовського найбільше, природно, цікавлять літературні традиції перших віршів поета. Він постає в них переконаним і послідовним класиком, прихильником французького й польського класицизму XVII-XVIII ст. ст. Зокрема чи не найбільшу частину опублікованих віршів складають «вільні» й «наслідувальні» переклади з Ж.-Б. Руссо, Расіна, Деліля, Кребійона-старшого; з французького перекладу (Вольтера) зроблено й переспів уривку «Втраченого раю» Джона Мільтона.
Якщо мати на увазі палкі літературні суперечки десятих років XIX ст. між архаїстами-класиками й «новаторами» – сентименталістами та романтиками, то ранні вірші Гулака-Артемовського російською мовою неможливо сприйняти інакше, як своєрідну поетичну декларацію войовничого класика. Молодий поет виявив у них і чітке відчуття поетики французького класицизму, і обізнаність з творами класиків, – його переклади в «Украинском вестнике», якщо брати їх в цілому, складають цілу невелику антологію вибраних зразків класичної поезії.
Войовничу непримиренність виявив Гулак-Артемовський у пропаганді «високого» поетичного стилю, щедро насиченого старослов'янськими словами, фразеологією церковного вжитку і православного богослужіння. Іноді поет так захоплювався прагненням до пишномовності, що змушений був супроводити окремі вірші спеціальними примітками, обстоюючи своє право вживати слова й вирази, далеко не всім і не завжди зрозумілі, але які, на його думку, з найбільшою точністю висловлюють саму природу високого стилю, «священних» осіб, незвичайних подій.
Ось, наприклад, що писав Гулак-Артемовський редакторові журналу «Украинский вестник», посилаючи йому уривок із трагедії Расіна «Аталія» («Гофолія»), «Пророцтво Іодая»: «Вы мне скажете, что в сей пиэсе есть много славянских выражений. Это правда, но мне казалось, что в подобных случаях они неизбежны; и, невзирая на нынешние усилия заменить их чистым русским языком, я осмеливаюсь предполагать, что или изгнание славянского языка из круга нашей словесности (разумеется, в духовных материях) не принадлежит нашему веку, или заставит век наш жалеть об изгнании оного. Одно только время может приучить народное ухо с таким же благоговением слышать пророков, говорящих по-русски, с каким оно внимает им, выражающим высокие, божественные и таинственные истины на славянском языке».
Тут слід звернути увагу на застереження в дужках: воно ніби обмежувало можливості застосування церковнослов'янської мови, але в той же час підкреслювало необхідність наполегливої, кропіткої роботи над літературною російською мовою, щоб пізніше підняти її до рівня високої поезії класиків. Сам Гулак-Артемовський не опублікував зразків власних шукань у цьому напрямку; невідомо навіть, чи існували вони взагалі. Принаймні нарочиту піднесеність стилю в опублікованих оригінальних творах і переспівах він цілком виправдовував самою тематикою, – майже всі ці твори розвивають одну основну думку – про необхідність повного єднання з богом для того, щоб спрямувати на шлях істини й добра людство, яке погрузло в гріхах.
Бог у віршах Гулака-Артемовського – не євангельський милосердний, всепрощаючий бог, але жорстоко караючий біблійний Ієгова, який не має пощади до інакомислячих і готовий зруйнувати й знищити цілий всесвіт, все людство, якщо воно перестане слухати слово божого одкровення, божественної істини. Звідси й основний настрій віршів: з одного боку – гнів господній, з другого – жах людства перед страшними наслідками цього гніву.
Але ж думки про зростаючу зіпсованість звичаїв, про загальний занепад благочестя внаслідок захоплення різними спокусливими вченнями, про страшні кари – земні й небесні – все це було покладено в основу діяльності Біблійного товариства. Тому при безсумнівному інтересі, який викликають російські вірші Гулака-Артемовського у дослідника-літературознавця, допомагаючи розкрити основи його поетики, вони ще цікавіші для нас в плані біографічному, як матеріал, що дає нові факти для характеристики поета в перші роки його літературної діяльності.
Досі мова йшла про вірші Гулака-Артемовського, писані російською мовою. Щодо його українських творів, то неможливо вказати точно, коли саме поет звернувся до творчості рідною мовою, як неможливо встановити й безпосередні причини цього звернення. Відомо лише, що найраніший, що дійшов до нас, український вірш Гулака-Артемовського «Справжня Добрість» датується 17 вересня 1817 роком. Це послання було адресоване Г. Ф. Квітці, пізніше видатному українському письменнику, основоположникові української художньої прози.
«Послання» Гулака-Артемовського одразу ж привертає увагу дивним, на перший погляд, змішанням жартівливості тону й глибокої серйозності зачеплених у ньому морально-філософських проблем.
Свого часу М. І. Петров, який указав на існування цього послання і процитував з нього кілька рядків, висловив припущення, «що воно було ніби схваленням Квітки, який залишив монастирське життя, і намагалось довести, що справжня добрість можлива і в мирському житті, при гармонійному поєднанні людських схильностей і пристрастей». Таке тлумачення послання, хоч пізніше неодноразово повторювалось також іншими істориками літератури, не витримує, проте, найелементарнішої критики: з якої речі Гулаку-Артемовському треба було ворушити події мало не п'ятнадцятирічної давності (перебування Квітки в Курязькому монастирі відноситься до 1804-1805 рр.), навіщо потрібно було в 1817 р. переконувати Квітку в перевагах світського життя, коли ця перевага навряд чи могла викликати в нього будь-які сумніви?
Справедливіше, здається, було б зв'язати «Справжню Добрість» з активною діяльністю Квітки в харківському «Товаристві благодійності»; діяльність ця забирала всі його сили й увагу в 1812-1817 рр., викликаючи в одних захоплене розчулення, у інших – люте обурення, як заняття, що ніби не личить дворянинові.
Серед заходів Товариства найзначнішим було заснування в Харкові інституту шляхетних дівчат (1812), який кількома роками пізніше перейшов у відання держави. Як відзначалося вище, Гулак-Артемовський почав викладати в інституті відразу ж після приїзду до Харкова; тоді він, звичайно, близько познайомився і з Квіткою, чи не єдиним діячем Товариства в цей час, який близько брав до серця всі його біди й напасті і разом з тим змушений був вислуховувати найлютішу «критику» па свою адресу, що особливо посилилась після обрання Квітки (в грудні 1816 р.) харківським повітовим предводителем дворянства. І дуже важке матеріальне становище Товариства, і безліч явних ворогів та прихованих недоброзичливців – все це, природно, мусило якнайдужче зачіпати хворобливо вразливого Квітку, збуджувати в ньому сумніви у власних силах, невір'я у можливість будь-якої громадської ініціативи, спрямованої на добро людям.
«Справжня Добрість» саме й намагалась ро.чніятп розчарування й сумніви Квітки, переконувала його в корисності його громадських починань, в неминучості тернів «справжньої добрості».
У посланні майже з логічною послідовністю, – властивість класичної естетики, – розгортається декілька ліній образів, що ілюструють основні положення «Послання». Перша з них має на меті показати високі моральні якості «добрості», властивий їй, так би мовити, імунітет проти будь-якої людської підлоти й підступності, які хотіли б згубити наслідки її праці:
Нехай гострить свою, мов бритва, доля косу;
А Добрість вигляда, як камінь з-під покосу:
Наскочить на його коса, задзеленчить...
Хрусь надвоє!., мов скло, а камінь все лежить!
Усі ворожі підступи, виявляється, неспроможні перешкодити Добрості, вони, навпаки, ще міцніше загартовують її природне прагнення до прекрасного, посилюють її благотворний вплив на людей, бо:
...Добрість не вважа на злії язики,
Не пристають людські до неї побрехеньки,
І як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски,
То, стрепенувшись, вп'ять виходять з їх сухенькі,
Так Добрість чепурно виходить із брехні...
Послання обривається на третій лінії прикладів-аргументів (історичних), які мали звеличити «справжню Добрість»: Сократ, що загинув заради торжества ідеї, «вірний Довгорук» (тобто князь Яків Долгорукий), який сміливо «писульку царську рве із єдноральських рук і на шматки її із серця роздирає» – для того, щоб показати, що й сам цар Петро «як всі ми, чоловіки, помилиться, згрішить, спіткнеться і впаде, і ворог той йому, його хто не зведе». Ці приклади далі, певно, мали бути продовжені, завершуючи загальну композицію послання.
Подібно до деяких згаданих вище «переспівів» молодого поета «Справжню Добрість» можна розглядати як своєрідний біографічний документ – до того ж, документ однаково характерний як для самого Гулака-Артемовського, так і для Квітки. Бо, розгортаючи перед Квіткою низку логічних, психологічних, історичних прикладів, молодий поет разом з тим ще раз переглядав настрої морального самовдосконалення, пильного інтересу до проблем моралі, які захопили його перед приїздом до Харкова, в перші часи харківського життя й виразно відбилися також у всьому розглянутому вище циклі його наслідувань і перекладів.
«Справжня Добрість» не була надрукована і багато років зберігалася в паперах поета, поки автор не подарував її одному з своїх друзів із зауваженням, що цей твір «ніколи не був ні продовжений, ні закінчений». Але слідом за цим посланням на сторінках «Украинского вестника» один по одному з'являються інші твори Гулака-Артемовського, які одразу ж принесли молодому поетові широку популярність серед українських читачів. Передумовами активної творчості Гулака-Артемовського рідною мовою були, по-перше, прекрасне знання мови з раннього дитинства і, по-друге, великий інтерес до українського народного побуту, народної творчості, що його виявляли різні громадські угруповання в Харкові у перші два – два з половиною десятиріччя XIX століття.
В цей час у Харкові дуже часто, – набагато частіше, ніж в подальшому, через двадцять п'ять – тридцять і більше років, – можна було чути на вулицях, в домашньому побуті українську мову, народну пісню, спостерігати старовинні українські звичаї.
Українська мова, українська пісня були в широкому вжитку в побуті харківської інтелігенції, багатьох професорів Харківського університету. Любов до України, до всього місцевого, українського захопила навіть великоросів, що жили в Харкові.
Взявши це до уваги (ми відтворюємо ту обстановку по окремих нечисленних згадках, які дають лише приблизне уявлення про те, що було насправді), неважко зрозуміти, що викликало звернення Гулака-Артемовського до творчості українською мовою. Перші ж твори Гулака-Артемовського, що з'явилися друком («Пан та Собака», «Солопій та Хівря», «Тюхтій і Чванько» й «Супліки» та післямови до цих творів), примусили заговорити про нього, як про визначного українського поета.
Перші поетичні виступи Гулака-Артемовського в друку українською мовою пов'язані з ім'ям великого польського поета-класика Ігнація Красіцького – це частково переклади, частково – поширені переробки байок останнього. Широко освічена, передова людина своєї епохи, дотепний і злий публіцист, драматург, белетрист, Красіцький був проголошений своїми сучасниками-поляками «польським Вольтером» і «князем усіх поетів XVIII століття».
Загалом Гулак-Артемовський переклав і переробив близько десяти байок Красіцького. М. Зеров вірно в свій час відзначна що, український поет використав байки Красіцького в трьох напрямках: у перших своїх переробках він розширював коротеньку чотири- чи восьмирядкому Панку в велику (до 160-180 рядків) сатиричну «казку» («Пан та Собака», «Солопій та Хівря»); пізніше він перейшов до байок «дещо поширеного типу, але без нахилу до сатири» («Дві пташки в клітці», «Пліточка»), і, нарешті, дав зразки точних, так само як і в оригіналі гранично стислих і скупих, перекладів «байок-приказок» («Цікавий та Мовчун», «Лікар та Здоров'я»). Найбільшої популярності набули саме «казки» Гулака-Артемовського. На них ми й зупинимось.
Взірцем для першої «казки», «Пан та Собака», стала коротенька «bajka» Красіцького «Pan i pies », яка в українському перекладі виглядає так:
Вірний пес стеріг господи, цілу ніч брехав,
А на ранок пса побили: спати не давав!
Другу ніч проспав, як мертвий; в дім забрався злодій;
А на ранок пса побили, щоб стеріг господи.
Ці чотири рядки в українській переробці розширилися до 1831. Розширення йшло кількома шляхами. Насамперед поет вводив до «казки», а іноді й заново писав цілі епізоди, у Красіцького лише намічені або навіть зовсім відсутні. Він подає, наприклад, багату на побутові деталі картину ночі на селі і в панському маєтку (рядки 1-21), так само детально описує він невсипущу турботу Рябка про панське добро (рядки 22-40), вводить сцену катування Рябка (рядки 41-85). Рядки 86-100, – розмова панського наймита Явтуха з вірним Рябком, – є, власне, переказом одного епізоду із сатири Красіцького «Пан не вартий слуги» – про шляхтича-вискочку, який здобув собі за гроші шляхетство, «герб предків і навіть панегіриста». Тепер він став паном Матвієм, ласкавим паном, і з своїм слугою Мартином поводиться нелюдськи жорстоко. Кінець «казки» знову складено з низки побутових деталей, що належать самому Гулаку-Артемовському – аж до заключних рядків 174-183, де висловлено мораль, якої також немає в байці Красіцького.
«Пан та Собака» заслужено вважається кращим твором Гулака-Артемовського; протягом багатьох десятиліть, з покоління в покоління, ця «казка» незмінно ставить перед тими, хто її читає і вивчає, кілька проблем, на яких, маючи на увазі їхнє історичне значення, доведеться спинитися й нам у цій статті.
Насамперед впадає в око протипанська, протикріпосницька за-гостреність «казки», яка мало відповідає ідейним поглядам автора, добросовісного чиновника, – поглядам, уявлення про які виникає у кожного, хто знайомиться з його біографією, – читає збірку його творів. Не бачити цих тенденцій «казки», не зважати на них було б абсолютно неможливо. Але їх треба було пояснити, тому ті, хто писав про «казку», були змушені говорити про певний «лібералізм» поета замолоду і про подальший «перелом» в його суспільно-політичних поглядах або, як це робили літературознавці в 20-і роки, – не надавати значення цьому «лібералізму».
Ближче знайомство з докуменрами й настроями епохи показує, що «ліберальні» тенденц «Пана та Собаки» були тоді досить розповсюджені. На Україні в 1817-1819 рр. прокотилися селянські повстання в зв'язку з переведенням багатьох селян у військові поселенці. Найзначнішим було Чугуївське повстання 1819 р. Доведені до повного зубожіння, поселенці, які зазнавали жорстоких покарань, терпіли тяжкі фізичні й моральні муки, заявили, що «ні вони, ні діти їхні військового поселення не бажають». Повстання було придушено з винятковою жорстокістю: два батальйони Орловського піхотного полку два дні заготовляли шпіцрутени для покарання учасників повстання, сама ж розправа тривала одинадцять днів, з 18 по 28 серпня 1819 р. «Повстання набуло широкого розголосу, – пише радянський дослідник, – і в колах передового російського дворянства викликало новий вибух обурення проти царя й Аракчеева».
Повстання вибухнуло після появи «Пана та Собаки» і само по собі не може бути безпосереднім історичним аргументом при визначенні громадських настроїв, що викликали до життя цей твір, проте самому повстанню передували й супроводили його цілком певні громадські настрої; вони зрештою породили й «казку» Гулака-Артемовського. В зв'язку з цим нам здається особливо істотним зауваження Предтеченського про те, що «1818 року в настрої Олександра намітився черговий поворот, один із тих, які не так уже й рідко наступали в його житті». 15 березня 1818 р. при відкритті поліського сейму він проголосив промову, з якої, як свідчив сучасник, «дійшли в Москву незабаром літучі копії і вмить, розлетілися в публіці».
Нас «зараз не цікавить весь зміст промови Олександра (зауважимо, однак, що в ній був ряд дуже «ліберальних», особливо в устах царя, висловлювань і натяків, між іншим, і з приводу кріпацтва); значно істотніше враження, яке справила ця промова на публіку. Хоч далі слів справа й не- пішла, але, можливо, у зв'язку з варшавською промовою почали поширюватися чутки про звільнення селян, яке громадська думка відносила до серпня 1818 р.; над проектом такого звільнення працював у той час, за дорученням Олександра, Аракчеєв.
Усе це, здається нам, з достатньою переконливістю пояснює суспільні тенденції, що зумовили появу «Папа та Собаки». Ніякого «перелому» (хоча б короткочасного) в суспільних поглядах поета «казка» не виражала: у ній, як і в інших своїх творах, вій намагався підхопити потреби моменту, до того ж, підхопити їх з позицій, які здавалися йому офіційними. Тому обурення проти «навісних панів» не переростало у нього в обурення проти «злого панства» й соціальної нерівності взагалі, тому серед повчальних висновків «казки» і з'явилось гірке зауваження бідолахи Рябка:
Той дурень, хто дурним іде панам служити,
А більший дурень, хто їм дума угодити!
Зауваження, що істотно обмежувало, – це неодноразово відзначалося, – протикріпосницьку тенденцію «Пана та Собаки».
Твір Гулака-Артемовського «Пан та Собака» ввійшов в українську літературу, як перший класичний зразок сатиричної байки. Це реалістичний твір, хоч в ньому й виявилися риси бурлеску.
Ми зупинилися так детально на «казці» «Пан та Собака», маючи на увазі і величезну популярність, що її вона завоювала мало не з самого моменту своєї появи друком, і значне коло піднятих у цьому творі питань, що мають особливе значення для всієї творчості Гулака-Артемовського. Порівняно з «Паном та Собакою», друга, написана слідом за нею, «казка» «Солопій та Хівря» – і в момент появи друком, і згодом являла вже значно менший суспільний інтерес; та й сам об'єкт сатири – відомий харківський громадський діяч В. Н. Каразін з його численними проектами, – господарчими, техніко-економічними, соціальними, – мав незрівнянно менше значення, ніж кріпацька безправність, викрита в «Пані та Собаці».
У художньому відношенні «Солопій та Хівря» зроблений в тій самій манері, що й «Паан та Собака»: те ж саме поширення короткої, скупої на слова й сюжетні епізоди, гранично стислої в думках байки Красіцького в широку, насичену побутовими деталями оповідь – за рахунок широкого викладу побіжних згадок, введення нових епізодів і т. ін. Не вносять майже нічого нового в техніку байки й інші переробки й переклади байок Красіцького; можна, проте, відзначити, що в них намітилась тенденція до переходу від поширення побутових картин, майже самостійних варіацій «на тему» Красіцького до більш-менш лаконічних, по можливості більш точних (навіть в нашому сьогоднішньому розумінні перекладацької точності) перекладів творів великого польського поета.
Дуже важко заразе уявити собі творчу еволюцію Гулака-Артемовського в більш-менш повному й послідовному вигляді: багато його творів, очевидно, до нас не дійшло, навіть і згадка про них не збереглася. Поки що в збірці творів поета виявляються прогалини іноді в кілька років підряд, хоч, за всіма даними, потяг до поетичної творчості в нього завжди був сильний. Одна з таких прогалин припадає, зокрема на 1821-1826 роки.
У ці роки, як відомо з біографії поета, він дуже енергійно влаштовував свою кар’єру. Всіма силами прагнув він міцно утвердитись – і в університеті, і в інституті шляхетних дівчат, не залишав думки про вчену діяльність, перекладав твори польських істориків, ретельно обробліяв власні наукові праці, які, на жаль, не збереглися. В кінці 1819 р., щоправда, перестав видаватися «Украинский вестник», на сторінках якого з'явилися перші поетичні твори Гулака-Артемовського українською та російською мовами, і саме існування якого, без сумніву, сприяло творчості поета й стимулювало її. Та коли через кілька років (1824-1825) у Харкові почав виходити новий «Украинский журнал», Гулак-Артемовський надрукував у ньому кілька поезій російською мовою, в дусі перших своїх поетичних спроб (можхливо, він навіть скористався з нагоди, щоб опублікувати те, що не вдалося надрукувати на сторінках «Украинского вестника»), але жодного з творів українських. І разом з тим неможливо собі у:явити, щоб за всі ці роки його зовсім не потягло до творчості рідною мовою!
Коли ж 1827 року знову з'явилися друком нові його твори, вони розкрили перед читачами нові можливості українського художнього слова, вказали молодій українській поезії нові шляхи дальшого плодотворного творчого розвитку. Не залишаючи переробок-перекладів байок Красіцького, Гулак-Артсмовський звертається до переробок творів Адама Міцкевича («Твардовський»), Гете («Рибалка»), Горація (оди). Він вперше в українській літературі розробляє жанр сатиричної байки, балади.
Переспів Гулаком-Артемовським балади Міцкевича «Пані Твардовська», слід гадати, став наслідком особистого знайомства обох поетів у Харкові в листопаді 1825 р. та їх суперечок по злободенних на той час естетичних питаннях, підказаних літературною полемікою на сторінках російських і особливо польських журналів. Не спиняючись тут докладно на гаданому змісті цих суперечок, зазначимо лише, що обидва поети зачепили хвилюючу їх в однаковій мірі проблему використання в поетичній творчості художніх засобів фольклору.
До розв'язання цієї проблеми польський і український поети підходили різними шляхами. У баладі Міцкевича фольклорний сюжет оформлявся майже виключно засобами літературної тогочасної мови, з дуже незначною домішкою простонародних слів і виразів. На це йому не міг не вказати Гулак-Артемовський, прекрасний знавець української народної поезії і одночасно польської мови та польської поетичної культури.
У здійсненій Гулаком-Артемовським переробці балади (можливо, це був один із епізодів суперечки) можна вбачати формулювання його власної точки зору на естетичну проблему, що хвилювала обох поетів. Самостійне і багато в чому оригінальне розв'язання цієї проблеми розкривається навіть при дуже побіжному співставленні польської балади з її українською переробкою.
Остання, перш за все, мало не вдвічі більша за оригінал: ста двадцяти чотирьом рядкам «Пані Твардовської» відповідає двісті вісім рядків української переробки, при досить точному збереженні всіх сюжетних деталей і при відсутності скільки-небудь значних епізодів, введених автором переробки. Збільшення обсягу балади викликане значним поширенням і конкретнішим, ніж у польському оригіналі, показом окремих побутових деталей.
Так, після першої ж строфи, яка відповідає першій строфі оригіналу, в українській переробці йдуть ще дві, що розвивають картину бучної народної гулянки:
Ріжуть скрипки і бандури,
Дівчата гопцюють;
Хлопці, піт аж ллється з шкури.
Коло їх гарцюють.
Бряжчать чарки, люльки шкварчать,
Шумує горілка;
Стук, гармидер, свистять, кричать,
Голосить сопілка.
Трохи далі, перед розповіддю про три витівки Твардовського у корчмі (обернув вояка на зайця, адвоката з трибуналу – на пса, з носа шевця наточив житнівки), Гулак-Артемовський вводить цілу строфу, яка дає, так би мовити, загальну характеристику поведінки веселого шляхтича:
В батька й матір отамана
І громаду лає;
Скрутив жида, як гамана,
Ще й усом моргає!
Значно поширились, обросли побутовими подробицями також інші епізоди балади. Не маючи можливості спинитися на них детально, неведемо лише один епізод балади Міцкевича в перекладі Максима Рильського, співставивши його з відповідним епізодом переробки Гулака-Артемовського.
Після того, як Мефістофель виконав першу вимогу Твардовського, шляхтич продовжує:
«Ну, друзяко, чесна праця!
Тож берися до нової:
В мисці треба іскупаться
Зі свяченою водою».
Мефістофеля аж трусить,
Піт його холодний криє; –
Та пан каже – слуга мусить!
Лізе в воду він по шию.
Звідти вискочив, мов п'яний.
Пирхнув: «пирх!» – тоді лукаво:
«Ну, тепер ти наш, мосьпане,
Я зробив найтяжчу справу».
В переробці Гулака-Артемовського ця сцена пожвавлена низкою побутових та фольклорно-легендарних подробиць:
«Виграв справу! Бач, псяюха,
Задихавсь, мов скажений.
Ну, тепер скупайсь по уха
В водиці свяченій».
«Змилуйсь, свате, я в сій зроду
Лазні не купався».
Скорчивсь, зморщивсь – шубовсть в воду
Та й назад порвався.
Захлинувся, чхнув і приснув,
Тричі закрутився,
Тричі тупнув, тричі свиснув,
Аж шинк затрусимся.
Хмара, як ніч, налетіла,
І сонце сховалось;
Галок, крюків, ворон сила
На стрісі зібралось!
Крюкають, кавчать, мекечуть
Всіма голосами:
То завиють, то шепечуть,
Бряжчать ланцюгами!
Тут Гулак-Артемовський не лише ввів у свою переробку побутові деталі, відсутні в баладі Міцкевича, – він включив також низку подробиць з народних переказів про пана Твардовського, поширених на Правобережжі. Саме таким чином з'явилась в українській переробці згадка про зграю птахів, що злетілись на дах корчми, в якій відбувався останній торг Твардовського з дияволом. Розповіді про це ще в дитинстві міг чути український поет.
Значно ширшим, порівняно з польським оригіналом, став у переробці Гулака-Артемовського кінець балади: п'яти заключним строфам Міцкевича відповідають чотирнадцять строф української переробки! З них останні чотири являють собою ніби виголошене самим Твардовським повчання в зв'язку з ганебною втечею чорта; не пов'язане безпосередньо з сюжетом балади, воно варіює широко розповсюджені в народі казки й анекдоти на тему «жінка сильніша на чорта» і т. д. Можливе, проте, й інше пояснення цієї кінцівки: Гулакові-Артемовському, класику за естетичними переконаннями й літературним вихованням, така кінцівка могла здатися конче потрібною для чіткішого жанрового визначення його переробки,– ця кінцівка зближувала цю останню з близьким їй жанром повчальної «байки», «казки».
У баладі Міцкевича, як говорилося вище, відносно мало використано народну мову, художні засоби народної поезії; народна легенда викладена в нього літературною мовою, часто зустрічаються книжні слова й звороти. Книжного походження імена диявола – Мефістофель, Вельзевул.
Подібні літературно-кпижні слова й звороти в переробці Гулака-Артемовського або зовсім знято, або замінено відповідними народними виразами.
Було б, однак, цілком невірно на основі подібних замін говорити, як це іноді робиться, про якесь «наближення» автора української переробки «Твардовського» до романтизму, а тим паче – про більшу її «реалістичність» порівняно з польським оригіналом. Використовуючи ширше, ніж це було зроблено польським поетом, народну мову й художні засоби народної української творчості, Гулак-Артемовський підкреслено надав своїй переробці не стільки народного, скільки простонародного характеру з елементами бурлеску, травестії.
Полемізуючи з романтиком Міцкевичем і підкреслюючи в баладі простонародні елементи, український поет ніби намагався показати, що народний колорит можна передати й не відмовляючись від принципів класичної поетики, що остання аж ніяк не суперечить (а можливо, навіть сприяє) використанню в поезії народно-побутових деталей, народної мови, засобів народно-поетичної образності, саме тих елементів романтичної поетики, на які її прибічники наполегливо заявляли свої виняткові, незаперечні, з їхньої точки зору, права.
Але саме звернення Гулака-Артемовського до переробки романтичної балади в очах сучасників було фактом знаменним; воно розкривало перед українським поетичним словом нові величезні можливості. На знаменність цього факту, на те, що він аж ніяк не був випадковим, вказував сам Гулак-Артемовський, виступивши трохи пізніше з перекладом балади Гете «Der Fischer» – «Рибалка».
Друкуючи український переспів гетевської балади у «Вестнике Европы», видавець журналу М. Т. Каченовський додав до нього велику передмову, в якій говорить про лист Гулака-Артемовського до нього, «про деякі особливі причини, що спонукали його передати своєю рідною мовою баладу Гете». У листі цьому поет пояснював, що «між іншим і заради цікавості хотів він спробувати: чи не можна малоросійською мовою передати почуття ніжні, благородні, піднесені, не змушуючи читача чи слухача сміятися, як від «Енеїди» Котляревського і від інших, з тією ж метою написаних віршів. Вказуючи далі на деякі народні пісні малоросійські, на пісні надзвичайно ніжні, дуже зворушливі він (Гулак-Артемовський), з благородною невпевненістю за успіх, видає свою баладу лише як просту спробу. Доля цього вірша буде вирішена знавцями й любителями малоросійського слова. Нам лишається тільки відзначити одну обставину: як у «Твардовському» автор витримує тон чоловічо-гайдамацький, так тут він сприймає жіночий малоросійський спосіб висловлення».
Лист цей цікавий в кількох відношеннях. Заслуговує насамперед пильної уваги намір українського поета рішуче відійти від бурлескного стилю, внесеного в українську літературу поемою Котляревського. Не менш показове й те, що можливості подібного відходу Гулак-Артемовський вбачав у зверненні до народної української лірики, до жіночих народних пісень.
Переробляючи баладу Гете, Гулак-Артемовський значно ближче, ніж у попередніх переробках з Красіцького чи Міцкевича, дотримувався оригіналу, і лише один-два рази дозволив собі відійти від нього. Так, два короткі рядки (наводимо їх у перекладі Івана Франка):
На поплавок глядить, сидить
Тривожно, тихо так...–
він розгорнув у цілу картину:
На поплавець глядить і примовля:
«Ловіться, рибочки, великі і маленькі!»
Що рибка смик, то серце тьох!..
Серденько щось Рибалочці віщує:
Чи то тугу, чи то переполох,
Чи то коханнячко?.. Не зна він, а сумує.
В українському переспіві тривожні почуття й настрій Рибалки ніби підготовляють появу спокусниці-русалки, яка змальовується цілком в дусі народних повір'їв і казок. Вона:
І косу зчісує, і брівками моргає.
Тим часом у Гете почуття Рибалки контрастують цій появі (він сидить «спокійний і холодний до глибини серця»). З фольклору запозичена примовка Рибалки: «Ловіться, рибочки, великі і маленькі», а також такі форми, як «смик», «тьох», «аж гульк» та ін.
Звертають на себе увагу характерні для української народної пісні (і особливо для пісень жіночих) зменшені форми: «рибалка . молоденький», «серденько», «рибоньки» – їх ми не знайдемо в німецькому оригіналі, вони були вжиті автором переспіву як один із можливих способів передачі «почуттів ніжних, благородних, піднесених».
В очах сучасних читачів переспів Гулака-Артемовського виправдував даний йому підзаголовок: «Малоросійська балада». Можна погодитися з П. Филиповичем, який так оцінював «Рибалку»: «Перша спроба пересадити романтику в українську поезію була тому вдала, що знайдений був свій грунт, на який можна було пересаджувати, і на цьому грунті і народної поезії, народної творчості виросла квітка, відмінна від німецької – простіша, живіша, ніжніша, навіть інше слово тут можна вжити – сентиментальніша, бо сентиментальність не єсть уже нудна наївна, манерність, як іноді говорять критики».
Вище було зауважено, що поява двох переспівів Гулака-Артемовського з Міцкевича и Гете – стала для української літератури дуже значним фактом. Переспіви ці відкрили й показали шлях дальшого плодотворного розвитку української поезії; вони стали прикладом і взірцем для поетичних спроб українських романтиків. Слідом за двома баладами Гулака-Артемовського з'являються, – частково на сторінках того ж «Вестника Европы», – аналогічні переспіви Л. Боровиковського, О. Шпигоцького, поширюються рукописи маловідомих або й зовсім невідомих наслідувачів, на зразок П. Науменка, М.Шрамченка й інших. На Гулака-Артемовського молоді українські поети дивляться як на свого вчителя, основоположника нового напрямку в українській літературі, як на суворого й справедливого суддю своїх поетичних спроб.
Проте сам Гулак-Артемовський не втримався на досягнутих рубежах і дуже швидко розчарувався в тих можливостях української поетичної мови, які недавно сам утверджував у листі до редактора «Вестника Европы». Про це розчарування не раз згадував Г. Ф. Квітка. Ще 2 червня 1834 р. у листі до М. П. Погодіна він повідомляв, що його «Малороссийские повести» написаны в разрешение спора, что на нашем наречии нельзя написать ничего серьезного, нежного, а только лишь грубое, ругательное, кощунное». Через кілька років, 15 березня 1839 р., майже тими ж словами він розповів про це й П. О. Плетньову: «По случаю был у меня спор с писателем на малороссийском наречии. Я его просил написать что-то серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язык неудобен и вовсе не способен. Знав его удобство, я написал «Марусю» и доказал,что от малороссийского языка можно растрогаться». І нарешті, ще пізніше, знову про те саме: «Чтобы доказать одному неверующему, что на малороссийском языке можно писать нежное, трогательное, я написал «Марусю».
Те, що в усіх цих випадках йшлося саме про Гулака-Артемовського, пояснила вдова Квітки, Ганна Григорівна, коли незабаром після смерті чоловіка, на питання І. І. Срезневського «Як він дійшов до того, що почав писати малоросійським наріччям?» – відповіла: «Артемовський казав, що малоросійська мова груба, а Григорій Федорович написав «Марусю».
В усіх відзначених випадках суперечка Квітки й Гулака-Артемовського не відноситься до якоїсь певної дати. Але, очевидно, її слід віднести до 1831 року і пов'язати з виходом гоголівських «Вечеров на хуторе близ Диканьки»; поява цієї збірки, величезний її успіх у читачів, загострення в зв'язку з нею інтересу до української тематики – все це, природно, підказувало питання про творчі можливості української літературної мови.
Для самого Гулака-Артемовського суперечка з Квіткою означала незадоволення своїми баладними спробами,– це незадоволення спонукало його незабаром звернутися до переробок од Горація.
Слідом за «Твардовським» і «Рибалкою», в тому-таки «Вестнике Европы» в 1827 р. були надруковані два вірші Гулака-Артемовського «До Пархома», – переробки двох од Горація; переробки ці були написані протягом двох днів, 4-5 листопада 1827 р. Через чотири з лишком роки (20-26 лютого 1832 р.) були написані ще три переробки. До нас не дійшли якісь інші твори поета за цей період, – ця обставина вже сама по собі вказує на аж ніяк не випадковий і скороминущий інтерес Гулака-Артемовського до творчості римського поета.
Хоч якими переконливими здаються нам ці порівняльні спостереження, вони побудовані на естетичних нормах нашого часу, позбавлені історичної перспективи й тому, по суті, невірні. На початку XIX століття переклади римських акторів (особливо Горація) російською мовою з одночасним «пристосуванням» їх до «російських звичаїв та обставин» були явищем дуже поширеним і породженим аж ніяк не бажанням обов'язково знизити оригінал, перевести його в план бурлеску або, як «перелицювати». «Пристосування» зумовлювалось міркуваннями, прагненням зробити даний текст доступнішим, ближчим, зрозумілішим російським читачам. У цьому зв'язку не можна не згадати ім'я В. В. Капніста, який працював над перекладами од Горація більш як двадцять років і написав ряд наслідувань римського поета.
Усе тільки що сказане цілком можна віднести й до наслідувань Гулака-Артемовського: вони зроблені цілком у тій самій манері, в якій працював над своїми переробками й перекладами Капніст. Різниця лише в тому, що «русифікація» римського поета підмінюється його «українізацією». Це можна проілюструвати аналізом наслідування IX оди Горація, кн. II порівняно з оригіналом (чи, кажучи точніше, з сучасним українським його перекладом).
Ода Горація «До Вальгія» композиційне являє собою двочленне речення, обидві половини якого формулюють, так би мовити, тезу й антитезу.
Антитезою є друга половина оди: в ній поет наводить приклади того, що всі нещастя минають, усі болі людські виліковуються, і вказує Вальгіеві, посту й ритору, на інші гідні його теми, як, наприклад, уславлення подвигів Августа.
Гулак-Артемовський у своїй переробці цілком зберіг композиційну схему оди Горація, проте послідовно «українізував» її, адресуючись одночасно до певного кола осіб, своїх знайомих, орієнтуючись на певні події свого часу. Цілком природно Вальгія замінюють Терешко й Одарка (очевидно, живі люди, а не вигадані імена), замість юнака Міста згадується їхній син Влаг. Нарешті, замість імператора Августа з'являється «білий цар» і замість гелонів кінних, потиснених в своїм краю», – «ляхи» (польське повстання 1831 р. було незадовго перед цим придушене панським військом). Те ж саме польське повстання дало поетові привід розгорнути два останні рядки оди Горація в цілий панегірик князеві Рєпніну, «Хведоровичу» (тобто Іванові Федоровичу Паскевичу, який керував придушенням повстання), усім «козакам» і «москалям», що дали «ляшкам тут школу». Випадкова заключна ланка в низці поетичних образів оди Горація була розгорнена тут у цілий значний епізод (знову-таки «відповідно до місцевих обставин»), який у смисловому відношенні повторює Горація, але складає відокремлену, самостійну частину всього вірша.
У сучасників Гулака-Артемовського подібні пристосування од Горація до українських обставин не обов'язково мусили викликати комічні асоціації. Тут, з одного боку, маємо свідчення Костомарова про те, що «для багатьох не стільки був смішний зміст творів Котляревського й Артемовського, скільки слова, вимова, звороти малоросійської мови». Інакше кажучи, будь-який твір українською мовою у «багатьох» викликав комічний ефект уже самою лексичною незвичністю порівняно із звичними нормами російської мови.
А з другого боку не можна не брати до уваги, що, скажімо, Шевченко, назвавши (у повісті «Близнецы») дві оди «До Пархома» «геніальною пародією», тут-таки навів слова одного з персонажів повісті, незвичайного ерудита Ннкифора Федоровича Сокири, який, звіривши наслідування Гулака-Артемовського з оригіналом, прийшов до висновку: «Превосходно! И в точности верно!». Так само не можна не зважати на примітку поета до тих самих двох од у «Вестнике Европы: «Кто с чувством беспристрастия вникнет в дух некоторых од Горация, равно как и в настоящую, тот сознается, что его философия немногим чем различествует с философией наших малороссийских Пархомов: фалернское и горилка – вот вся разница!» Не можна не побачити в цьому зауваженні ще одного підтвердження принципу, що його з такою наполегливістю відстоював Капніст при очевидному співчутті сучасників, і поетів, і читачів.
Якщо говорити про «вплив» на Гулака-Артемовського творчості Котляревського, то вплив цей слід вбачати не в запозиченні в останнього принципу «перелицювання» класичного латинського оригіналу, а швидше в неможливості відійти від бурлескних стилістичних взірців, які так чудово були знайдені автором «Енеїди» і відіграли значну роль у становленні української літератури, у створенні української літературної мови, хоч дуже швидко, вже в найближчих послідовників поета, перетворилися на штампи, яких молода українська поезія була неспроможна позбавитися на протязі багатьох років.
У переробках од Горація показове ще одне. Велика їх частина, як зазначалося, не лише пристосовувала латинський оригінал до українських обставин, але, очевидно, була звернена до певних живих осіб, мала на увазі певні події і відношення в їхньому житті. Не випадково з шести переробок, зроблених Гулаком-Артемовським, за його життя з'явилися друком лише дві перші («До Пархома»), – решта поширювалась у рукописах і побачила світ уже після смерті поета.
Тут ми зустрічаємося з характерною рисою творчого обличчя Гулака-Артемовського, яка стає дуже відчутною й виразною на межі двадцятих і тридцятих років і потім уже не зникає до кіпця поетового життя.
Якщо в перші десять-дванадцять років своєї літературної діяльності поет, як ми бачили, ставив перед собою й вирішував якісь літературно-єстетичні завдання, якщо в цей час він жваво цікавився долею своїх творів і, віддаючи їх до друку, очевидно, намагався зробити посильний вклад в українську літературу, то за більш як тридцять років подальшого свого життя віл не тільки зовсім перестав друкуватися, але й писав лише вряди-годи, відгукуючись часом на зовсім незначні події. Тому й написане ним майже не виходило за межі вузького кола сім'ї поета, його приятелів і «благодійників», близьких його знайомих і друзів. До них він писав жартівливі послання, – для їхньої і своєї розваги, – до них він звертався з жартівливими віршованими «супліками», проханнями, скаргами, незмін-но дотепними й високохудожніми; дотепність і художня довершеність цих віршованих дрібничок часто разюче контрастує з дріб'язковим змістом.
Він не відійшов зовсім від літератури: принагідне охоче відгукувався на звернені до нього прохання – прочитати вір'ші, витягнуті із старих «шпаргалів», дозволити їх переписати; іноді він і сам списував, скаржачись, однак, на неможливість чи трудність розшукати бажану річ. Не можна сказати також, що він уникав друку: він навіть був не від того, щоб видати свої твори окремою книжкою. Звичайно, не з вини Гулака-Артемовського не було здійснене видання, задумане 1850 року І. І. Срезневським, і, звичайно, не з його вини з надісланого в 1860-1861 рр. Кулішеві великого, власноручно переписаного зошита «малоросійських побрехеньок; побачило світ (в «Основі») далеко не все, і, до того, не в оригінальному своєму вигляді, а з редакторськими виправленнями Куліша. В обох випадках Гулак-Артемовський швидко відгукнувся на запрошення, незважаючи на те, що, як він писав, «найнеприємніший труд – зібрати й переписати», незважаючи на побоювання: «чи пройдуть вони (надіслані твори) благополучно горнило цензури».
Показово, однак, що в обох випадках поетом керувало не природне бажання літератора поділитися своєю творчістю з якомога ширшим колом читачів, а, насамперед, ввічливість добре вихованої людини, що змушувала його виконувати будь-яке прохання. Посилаючи Срезневському й Кулішеві свої «побрехеньки», Гулак-Артемовський робив, власне, те саме, що й багато разів перед тим, даруючи списки своїх віршів різним Лонгіновим, Вагнерам, Засядкам тощо.
Лише дуже рідко пробуджувалася в нашому поетові «іскра божа», і він звертався до тем, не пов'язаних безпосередньо з колом його знайомих. Тоді з-під його пера виходили твори ширшого літератерного інтересу, вірші в дусі поетичних спроб перших років його літературної діяльності: «До Любки» (пізніша – 1856 р. – спроба переробки оди Горація), «Упадок века» (переспів лермонтовської «Думи»), переспіви псалмів і т. д. Але й у цих творах уже не було вогню поетичних шукань, колишнього експериментаторства, того прагнення до нового, яке відзначало ранні віршові спроби Гулака-Артемовського. Та й дуже небагато було таких віршів, що виходили за межі інтересів відносно вузького кола найближчого оточення поета.
Чи означає це, що вся друга, більша половина творчості Гулака-Артемовського зовсім позбавлена будь-якої художньої вартості і не заслуговує на увагу широкого читача? Кілька поколінь критиків та істориків літератури, починаючи з Куліша і кінчаючи вульгарними соціологами, саме в цьому напрямі орієнтували читачів, весь час повторюючи, що своїми пізнішими творами поет нібито дискредитував себе в очах читачів. «Власне українська кар'єра Гулака-Артемовського, – писав 1908 року В.Доманицький, – скінчилася ще на студентській лаві, коли він випадково (за що потім, певно, гірко каявся) согрішив «Паном та Собакою»... Пізніш, ставши професором і страшенним кар'єристом, Гулак-Артемовський зужив свій хист на компонування по-українськи істинно-патріотичних од, панегіриків панам, од яких залежало ще якийсь орден дістати, та на плачі, чому ж не летить та «біла галка»... Не од таких людей брати приклад та запалюватися до праці на українській ниві!» – таким патетичним вигуком кінчає Доманицький свою характеристику поета.
Звичайно, громадянськими доблестями Гулак-Артемовський похвалитися не міг, як, між іншим, не могли ними похвалитися й багато інших українських письменників того часу, за винятком самого лише Шевченка. Але, по-перше, коло поетичних інтересів Гулака-Артемовського зовсім не вичерпувалось підкресленими Доманицьким «одами» й «панегіриками»: поряд з ними, поряд з тими творами пізнішого періоду, що їх названо вище, можна пригадати низку його ліричних медитацій, в яких чітко висловлено захоплення рідною Україною (наприклад, послання «К. Г. Іванчиній-Писарєвій», основна тема якого висловлена в рядках: «Чи є ж де жить, так гарненько, як в тій Україні», чи інше послання «До Нирки», або чудову «Пісню» («Ой, не вода клубком крутить»), – одне з найкращих наслідувань народній українській пісні. Одними з останніх відомих нам віршів Гулака-Артемовського є його послання до І. Сливицього й II. Куліша («Козацька мати»), написані в зв'язку з виходом «Основи», які свідчать, що ця громадська подія також не залишила байдужим старого поета.
По-друге, багаторазово опорочені «доброчесними» критиками й літературознавцями «оди» й «панегірики» Гулака-Артемовського, виявляється, охоче читалися, переписувалися й старанно поширювалися навіть поза вузьким колом тих читачів, для яких вони власне й писались. Слід гадати, що читачів привертав не ідейний бік цих творів (він дійсно був не на висоті!), а їхня безперечна художня вартість, висока поетична майстерність, яка робила випадкові і, здавалося б, незначні поетичні дрібнички досить цікавими творами.
Ці якості поезії Гулака-Артемовського висунули його в ряд перших, кращих представників української літератури одразу ж після перших його поетичних спроб; вони ж міцно закріпили за ним у свідомості наступних поколінь українських читачів неминуще значення одного з класиків рідної літератури. Це значення не могли підірвати ніякі огудники й вульгаризатори, ніякі «викривачі» й «пояснювачі» консервативності поета.
Консервативність Гулака-Артемовського, людини й поета, безсумнівна й очевидна: вона не вимагає ні благонаміреного лакування, ні контрастно-очорнительної ретуші. Бо ніщо не може закрити основне в творчій постаті поета: його визначної поетичної майстерності, яку ніхто й ніколи не заперечував, та й не міг заперечити, і яка зумовлює законне й природне прагнення нашого сучасного читача раз у раз звертатися до неї.

Список використаної літератури
1.    І.Айзеншток. Петро Гулак-Артемовський. Критико-біографічний нарис.

2.    Петро Петрович Гулак-Артемовський. Твори. – Київ, вид. “Дніпро”, 1964. – 274 с.

Search:
????????...

Гуморески про козаків

Хімічні опіки. Допомога

баба оришка

коло змінного струму

виховне заняття для 1 класу

будова слова 5 клас- конспект уроку

чим визначається специфічність дії ферментів

різноманітні ігри для дітей

твір чіпка правдошукач чи злочинець

Класифікація індоєвропейських мов



?????????? ????????? ????
   
Created by Yura Pagor, 2007-2010