План.
1.    Виховання і навчання в країнах Стародавнього Сходу.
2.    Система виховання в Спарті та Афінах.
3.    Проблема виховання у творах стародавніх грецьких філософів (Сократа, Платона, Аристотеля, Демокрита).
4.    Виховання і школа в Стародавньому Римі. Питання навчання і виховання в працях Квінтіліана.


Література
Твори  т.20, с. 369.
1.    Плутарх, “Сравнительное жизнеописание” (з хрестоматії, с.12)
2.    Демокрит, “Фрагменты о воспитании” (з хрестоматії, с.10)
3.    Платон, “Протагор” (з хрестоматії, с.20)
4.    Аристотель, “Політика” (з хрестоматії, с.34)
5.    Квінтіліан, “О воспитании оратора” (з хрестоматії, с.40)
6.    Журавский Г.Е. Очерки о истории античной педагогики. М. Изд. АПН РСРСР, 1963.

Наочність
Схема.  Афінська система виховання.
Спартанська система виховання.

Форма контролю: після вивчення теми студентами та опрацювання ними літературних джерел, виклик на консультацію.

В результаті дальшого історичного розвитку первіснообщинний лад змінився новою суспільно-економічною формацією – рабовласницьким ладом.

ШКОЛА В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ.

Як вже зазначалось, спеціальні установи (школи) для підготовки дітей пануючих груп населення виникли вже в період розкладу первісного суспільства та формування рабовласницького ладу.
На Сході за багато тисячоліть до нашого літочислення виросли великі держави і великі міста. У Стародавньому Китаї школи існували за ряд тисячоліть до нашої ери. У цих школах діти пануючих груп населення вчились читати і писати складним ієрогліфічним способом.
В старовину вже існували школи підвищеного типу, де вивчали філософію і мораль (релігійного характеру), твори видатних письменників і поетів. Там давались деякі відомості з астрономії. Висока культура Стародавнього Китаю мала вплив на сусідні народи (в першу чергу китайський спосіб ієрогліфічного письма).
В давні часи зародилась і зміцніла школа і в Індії. тисячоліттями там зберігала своє існування так звана “общинна школа”, яку створювали общини простих людей. Поряд з нею велике значення мали школи в містах при великих храмах і т. д.

В ЄГИПТІ:
Розвивались школи і в Малій Азії та Африці (Єгипті). У ряді держав, що на цей час склалися, існувало землеробство, зв’язане з штучним зрошенням, з використанням таких природних явищ, як періодичні розливи рік. Люди вели спостереження за природними явищами, вчилися передбачати поводі, нагромаджували досвід у споруджуванні гребель і різного роду будівель.
Виникли початки наук: астрономії, геометрії, арифметики, медицини. Почали створюватися для будівництва найпростіші машини (коловороти, “підкати” та ін.). Усі ці відомості зосереджувалися в руках пануючих груп населення, часто придираючись в містичні та таємничі форми. Це давало велику можливість для широкої експлуатації мас. Крім замкнутих жрецьких або придворних шкіл, виникли також школи писарів, школи службовців та ін. Поступово змінювався в деяких країнах і спосіб письма. Так, наприклад, в Єгипті в жрецьких школах навчали складного ієрогліфічного письма, де знак – малюнок відповідав поняттю, а в школах для писарів було використане спрощене (ієратичне) письмо, яке поступово витіснило з ужитку ієрогліфи.
Навчання письма, лічби було дуже важкою справою. Проте, поступово виникають деякі прийоми, що полегшують навчання, наприклад, лічба на різнокольорових камінцях, спрощені спроби розрахунку.
В окремих найдавніших рукописах (Китаю, Індії, Єгипту) ми знаходимо деякі думки про цілі виховання, про вимоги до вчителя, про моральне обличчя вихованця.
Дисципліна, особливо в школах писарів, була суровою, широко застосовувались тілесні покарання. “Вухо хлопчика на спині його”, - зазначається в одному з давніх Єгипетських рукописів.
Більшість же дітей простих людей і рабів не навчались у школах. Основні знання і навички, зв’язані з працею та норми поведінки, давали їм батьки і ті, хто оточував їх.

ВИХОВАННЯ, ШКОЛА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ.

Стародавня Греція – країна, що складалась з ряду не великих рабовласницьких держав (полісів). Найбільш впливовими з них були Лаконія з головним містом Спартою та Аттіка з головним містом Афінами.
В кожній з цих держав склались окремі системи виховання: спартанська і афінська.
Різниця в цих двох системах зумовлена різним характером економічного і політичного розвитку.
Хоч обидві ці держави були рабовласницькими і вся система виховання обслужувала дітей рабовласників. А раби в усій Греції розглядались як “говоряще знаряддя”. Вони були позбавлені усіх людських прав.
Виховання в цих країнах поступово перетворювалось на знаряддя гноблення трудящих експлуататорськими класами і набувало класового характеру.
Спартанське виховання – система виховання в Спарті (Старод. Греції) в VIII – Ivст. До н. е. Спартанська держава розташувалась в Лаконії, в наслідок підкорення дорійцями  місцевого населення. Це і визначало їх соціальну структуру: малочислений привілейований – 9 тис. сімей рабовласників (спартанців) тримали в покорі 250 тис. рабів, жили за рахунок експлуатації більшості безправного землеробського населення (періеків та ілотів). У Спарті були сприятливі умови для ведення землеробства.
Важка експлуатація приводила до частих повстань ілотів, безперервні чвари Спарти і Афін примусили Спарту до утворення особливої системи виховання. І так, порівнюючи невелика частина рабовласників Спарти тримала в покорі велику кількість рабів, експлуатувала й інші верстви населення. Щоб тримати в покорі велику кількість рабів і примушувати працювати й інші верстви населення потрібне було сильне військо.
Тому головною метою спартанського виховання було виховання рабовласника, підготувати воїна, який би повністю підтримував спартанську державу.
Освіта в Спарті була привілеєм спартіатів – рабовласників. Вільні періеки одержували лише трудові навички необхідні для заняття ремеслом, торгівлею. Ілоти – пригноблювали землеробне населення, яке вважалось власністю держави і були безправні – не одержували ніякого навчання.
Контроль держави над вихованням спартіатів-рабовласників розпочинався з перших днів в житті дитини. Народжене немовля оглядали члени державної комісії, яка називалася герусією.
Якщо дитина виявлялась кволою, її однімали від матері і знищували, кидаючи немовля у провалля з гори Тайгет.
До 7 років хлопчики виховувались в сім’ї. З семи років їх віддавали на виховання в державні школи інтернатного типу (агели). Від 7 до 18 років діти жили в агелах і харчувались разом, привчались гратися і проводити час один з одним. Проте виховання було суворим. Все виховання переслідувало одну мету: виробити у дітей безвідмовну покору, витривалість, уміння перемагати, тобто, виростити вмілого воїна.
Хлопчики одного віку об’єднувались у загони – агели або іли з військовим розпорядком життя.
Керувати усією справою виховання призначали відому владі людину – педонома (пайс – дитя, номос – управляю). Він призначався старійшинами з числа знатних аристократів. Педоном вів спостереження за моральною поведінкою і військово-фізичними вправами вихованців, карав їх за порушення правил поведінки тощо.
З кожним роком суворість режиму зростала. В юнаків виховували безвідмовну покору старшим. Спали вихованці на твердому ліжкові, одягали легкий одяг. Особливу увагу звертали на фізичне виховання підлітків: їх загартовували силами природи, привчали зносити холод, голод і спрагу, витримувати біль. Багато уваги приділялось військово-гімнастичним вправам. Юних спартатів учили бігати, стрибати, метати диск і спис, боротись, користуватись прийомами рукопашного бою, співати войовничих пісень. Організовувались і спеціальні ігри, що мали войовничий характер. Фізичне виховання підсилювалось музикою, співами танцями та релігійними обрядами.
Музика і співи підбадьорювали, тому дітей вчили гімнів і військових пісень. Для розвитку спритності хлопчикам дозволялась крадіжка з приватних городів або в час громадських трапез. Проте ті, хто попадався з краденим жорстоко карався.
“Що ж до читання та письма, - писав грецький історик Плутарх, - то діти вчились тільки найбільш потрібного, а щодо іншого їх виховання, то мета його була одна: беззастережний послух, витривалість і наука перемагати”.
Особливим завданням було виховання в молоді презирства, жорстокості до рабів. Для цього організовувались нічні облави, набіги на поселення рабів – криптії, під час яких вбивали рабів.
Моральне виховання і політичне виховання давалось під час спеціальних бесід державних керівників з молоддю, в якій вони розповідали про стійкість і мужність предків у боротьбі з ворогами, про героїв. Дітей привчали до чіткості і лаконічності відповідей.
Юнаків у 18-20 років переводили в особливу групу – ефебів, які відбували військову службу. Молоді юнаки 20-30 років одержували право заводитись сім’ями, одружуватись, проте громадянське повноліття здійснювалось в 30 років.
Велику увагу приділяли також у Спарті вихованню дівчаток. Дівчатка повинні були для зміцнення тіла бігати, боротися, метати спис, диск, щоб їх майбутні діти народжувалися міцні тілом. Діючі статути забороняли дівчатам сидіти дома і вести розпещений спосіб життя. Пояснюється це ще й тим, що під час походів і воєн чоловіків, жінки повинні вміти придушити непокірних рабів. В цих умовах охорона лягала на плечі жінок-спартіаток.
Афінське виховання – це система виховання, яка утворилась в Афінах у 7-5ст. до н.е. Поряд із спартанським вихованням вона була однією з найбільш відомих виховних систем Стародавньої Греції.
Афінське виховання мало інший характер виховання.
Економічне життя в Афінах не було таким замкнутим, як у Спарті. В Афінах були більш сприятливі умови для розвитку мореплавства, торгівлі, а також землеробства. На базі розвинутого ремесла, торгівлі, мореплавства в Афінах утвердивсь найбільш прогресивний для того часу державний лад – античної рабовласницької аристократії. Це обумовило розквіт Афінської культури і відповідальний характер афінського виховання.
Мета Афінського виховання – виховати гармонійно розвинену людину, рабовласника.
Воно було різностороннім, включало розумове і естетичне (так зване мусічне – духовне виховання). Мусічне виховання здійснювалось в процесі навчання читання, письму, рахунку, співах, музики, при вивченні ораторського мистецтва, політики, філософії.
Фізичне виховання було направлене на підтримання здоров’я і розвитку сили,  сприятливості і краси людського тіла. Це досягалось шляхом вправ, бігу, боротьби, стрибків, метання диску і списа (п’ятибор’я). Моральне виховання ставило завдання і мету – формування дисциплінованості, мужності, почуття власної гідності, скромності, гарних манер.
В Афінах було висунуто ідеал виховання людини в дусі калакагатії (тобто прекрасного у фізичному і моральному розумінні). Для реалізації калакагатії вимагалось поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного виховання. Але цей ідеал стосувався тільки соціальної верхівки рабовласників.
Фізична праця вважалася обов’язком рабів.
Афінське виховання на відміну від спартанського не було повністю державним, тут були школи і приватного типу і державні…
І так до 7 років дітей виховували  в сім’ї. Вчили дітей гарним нормам поведінки розповідали казки і міфи про героїв. Велику увагу приділяли іграм.
Дівчатка одержували лише сімейне виховання, що відповідало становищу жінки в рабовласницькому суспільстві. Їх вчили домоводству, шиттю, рукоділлю, грати на музичних інструментах, гарних манер, читати і писати. Взагалі життя жінки було замкнене в частині будинку, так званій генікеї.
Спершу хлопчики 7 – до 13-14 років навчались в школах граматиста і кіфариста (або одночасно, або послідовно – спочатку у школі граматиста, а потім кіфариста). Ці школи були приватними і платними і тому значна частина дітей вільнонароджених, але бідних громадян (так званого демосу) не могла здобути освіту. Заняття в школах вели вчителі – дидаскали (“дидаско” – я вчу, пізніше – дидактика – теорія навчання). До школи хлопчика водив один з рабів, який називався пайдагог (від слів “пайс” дитина, і “агогейн” – вести, раб – дітоводій). В школі граматиста навчали читати, письму, рахунку. Для навчання письму використовували навощені таблички, на яких паличкою (стилем) писали букви. Лічити вчили за допомогою пальців, камінців і лічильної дошки (нагадує рахіфвницю). У школі кіфариста хлопчикові давали елементарне виховання: він вчився музики, співів, декламації (читали уривки з “Ілліади” і “Одісеї”). Будь-яких елементарних вимог до програми навчання не було. Кожен учитель вів свої заняття до уставлених традицій.
З 13-14 – до 16 років хлопчики навчались у палестрі, де під керівництвом педотриба (гр. пейс – дитина, трибус – вправлятися), керівник з фізвиховання в гімнастичних щколах, протягом двох-трьох років діти займалися гімнастикою, системою фізичних вправ (п’ятибор’я), що включала в себе: біг стрибки, боротьбу, метання списа та диска, учились плаванню. Одночасно з молоддю вели бесіди на політичні теми та моральні теми. Фізичним вихованням та бесідами в палестрі керували, не одержуючи за це платні, найвідоміші громадяни. Навчання в палестрі було безплатним і на цьому для значної частини молоді закінчувалось.
Найбільш заможна частина молоді з 16 до 18 років вступала до гімнасії, де вивчала філософію, політику, літературу, для того, щоб підготуватись для участі в управлінні державою і продовжувати займатись гімнастикою.
З 18-20 років юнаки переходили до ефебії, де навчались до 20 років і готувались до військової служби і продовжували свою політичну підготовку. Вони вчились будувати укріплення, орудувати військовими машинами, відбували службу в міських гарнізонах, вивчали морську справу, брали участь в міських святах та театральних виставах.
Афінське виховання носило рабовласницький характер, було класовим. Розшарування в  середині рабовласницького суспільства в афінській державі позначилось в галузі виховання в тому, що послідовна підготовка стала доступна лише дітям рабовласників. Діти основної маси населення (демосу) не могли вчитися в школах. Батьки навчали своїх дітей ремесла, деякі навчались грамоти у батьків. Це було закріплене законом, за яким малоімущі батьки зобов’язані були навчати дітей того чи іншого ремесла, інакше діти звільнялись в майбутньому від матеріальних турбот про старих батьків. На вільнонароджених, що займалися фізичною працею, рабовласницька знать дивилась з презирством.

ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ СТАРОДАВНІХ ГРЕЦЬКИХ ФІЛОСОФІВ.

У Стародавній Греції зародились перші педагогічні теорії, які тоді ще не виділялись з філософії в окрему науку. Найвидатніші філософи того часу були одночасно і виразниками педагогічних теорій античного світу. Серед них Сократ, Платон, Аристотель, Демокрит.
Сократ (469-390рр. До н.е.) – філософ-ідеаліст незважаючи на своє демократичне походження (син ремісника), виступав у ролі ідеолога земельної аристократії. Він заперечував пізнання світу і природи через їх ніби недоступність людського розуму, намагався доводити, що люди можуть пізнати лише самих себе. Оскільки людина може і повинна пізнавати тільки саму себе, зазначав Сократ, вона є мірило всіх речей, а найвищою її доброчесністю є знання і мудрість.
Сократ негативно ставився до вивчення природи (“дерева ще нікого не навчили, як треба жити”) виходячи із своєї ідеї самопізнання, він розробив еврістичний метод навчання: вчитель повинен доводити хибність уявлень, що їх мають учні, а потім підводити до правильного розуміння істини. Цей метод навчання (еврістична бесіда, сократичний метод навчання), на його думку розвиває мислення, сприяє розумовому розвиткові учня. Таким методом Сократ навчав своїх учнів – дітей і молодь, яких збирав у храмах, на майданах і в парках.
Пізніше його метод навчання – еврістична бесіда широко використовувалась в різних школах.
Платон (427-347рр. до н.е.) – учень Сократа був одним з засновників філософського напрямку об’єктивного ідеалізму.
Світ, на його думку, поділяється на потойбічний, вічний світ ідей, царство добра і світла, і на перехідний світ уявлень, де немає нічого постійного і зрівноваженого. Виходячи з позицій релятивізму (відносний, заперечує можливість пізнання світу). Платон заперечувач пізнання світу, вважав що знання людини суб’єктивні і відносні. Пізнання, на його думку є пригадування людиною ідей їх світу, в якому колись перебувала її душа, про які вона забула. Будучи вироазником ідеології афінської аристократії, Платон своїм вченням про суспільство і державу намагався обґрунтувати необхідність створення такої аристократичної держави, в якій існували б філософи (правителі держави), воїни (охоронці держави), ремісники, хлібороби і раби, які мусять тільки працювати.
У творах “Держава” і “Закон” Платон, використавши досвід спартанської та афінськоїх системи виховання, накреслив проект нової системи виховання дітей і молоді в рабовласницькій державі.
Він намагався поєднати спартанську і афінську системи виховання, накреслив проект нової системи виховання. Діти 3-6-річного віку повинні, на його думку, здобувати виховання на майданчиках при храмах, де жінки виховательки, призначені державою, розвивають їх через ігри, казки, бесіди тощо.
Діти 7-12-річного віку (хлопчики і дівчатка) повинні відвідувати державні школи, в яких їх навчатимуть читання, письма, лічби, музики і співів. Для підлітків 12-16 років необхідно відкрити школи-палестри, а для юнаків 16-18 років гімназії. Молодь 18-20 років повинна проходити військову службу в школі ефебів. А най здібніша молодь від 20 до 30 років може здобувати вищу освіту.
Вивчаючи філософію, астрономію, арифметику, музику, геометрію вони будуть готуватися до виконання важливих доручень у державі. Люди віку від 30 до 35 років, най здібніші і най освіченіші, можуть продовжувати удосконалювати свою освіту щоб стати потім керівником держави. Після 50 років вони звільняються від керівництва державою і можуть далі самовдосконалюватись. Велику увагу Платон приділяв фізичному вихованню дітей та молоді, серед них і жіночої статі засобами різних систем гімнастичних вправ.
Теоретично обґрунтовуючи систему виховання в рабовласницькому суспільстві, Платон з презирством ставився до фізичної праці, вважаючи, що для дітей рабовласників трудове виховання непотрібно.
Педагогічна система Платона мала яскраво виражений класовий характер: будучи побудована в інтересах рабовласників, вона була ворожа демократичному ладові, в ній ігнорувались інтереси народу, особливо рабів. Проте Платон висловив ряд цінних думок про виховання: виховання дітей дошкільного віку, фізичне виховання, розширення програми навчання, створення державної системи навчання, освіти дорослих та ін.
Педагогічні ідеї Платона були широко відомі у Західній Європі і в Стародавні Русі. В наш час педагогічні ідеї Платона під назвою “неоплатонізм” намагаються використати в своїх інтересах західноєвропейської та американської буржуазної філософії і педагогіки.
Аристотель (384-322рр. до н.е.) – учень Платона, видатний філософ і вчений Стародавньої Греції, автор багатьох творів з філософії, політики, етики, естетики, природознавства.
Класики м.-л. високо цінили діалектичні елементи філософії Аристотеля. Енгельс зазначав, що “старогрецькі були всі природженими, стихійними діалектиками”, а Аристотель найвидатніший серед них, “дослідив уже най істотніші форми діалектичного мислення” (Маркс К., Ф.Енгельс, Твори, т.20, с.20.)
В.І.Ленін вказував, що Аристотель на кожному кроці ставив питання саме про діалектику, але середньовічна схоластика і попівщина знищили в його вченні все живе і увінчали мертве, т.38. с358.
Хоч філософська система Аристотеля в цілому ідеалістична, проте вона насичена елементами діалектики і включає деякі елементи діалектики і матеріалізму. Він вважав світ ідей і світ речей єдиним, твердив, що ідеї не можна відокремити від речей, що кожна річ має суть і форму, життя є процесом розвитку, що в основі пізнання людини лежить її чуттєвий досвід. Аристотель доводив, що природа дала людині лише задаток здібностей, який має можливість удосконалюватись у процесі навчання і виховання. На думку Аристотеля, людина має тіло і душу, але вони існують неподільно, як матерія і форма. Душа людини має три частини: рослинну, що виявляється в харчуванні та розмноженні, тваринну, або вольову, що виявляється в відчуттях і бажаннях, розумова, що виявляється у мисленні і пізнанні.
Відповідно до трьох частин душі має бути і три частини виховання: фізична, моральна і розумова. мета виховання людини повинна полягати в тому, щоб розвивати вищі сторони душі – розумову і вольову. Відстоюючи принцип (однакового) тотожного виховання в державі, заявляючи, що ніякої користі не дадуть найкращі закони, якщо громадяни не будуть їх привчені до державного порядку, якщо вони не будуть виховані в його дусі, Аристотель все ж заперечував необхідність виховання дітей рабів. Він вважав необхідно створювати державні школи, в яких би всі діти, але тільки рабовласників, здобували однакове виховання.
Аристотелю належить перша спроба встановити вікову періодизацію: І період – від народження до 7 років; ІІ період – від семи до 14 років (початку статевої зрілості); ІІІ період – від 14 років до 21 року.
До 7 років дітей слід виховувати дома, в сім’ї, де батьки повинні загартовувати організм дитини, створювати режим, виховувати засобами гри, казки, пісні, музики, бесід. Аристотель був проти спілкування дітей аристократів з рабами, бо під їх впливом у них начеб то можуть виробитись рабські звички.
Діти і підлітки віком від 7 до 14 років повинні відвідувати державні школи, в яких будуть займатись фізичними вправами, вчитися читати, писати, рахувати, вчитися музиці. Підлітки і юнаки віком від 14 до 21 року повинні здобувати в школах середню освіту, яка включає знання літератури, історії, філософії, математики, астрономії, музики. Такий зміст і обсяг освіти і виховання Аристотель радив переважно для дітей і молоді чоловічої статі, а для жінок програму навчання обмежував. Він негативно ставився до спартанської системи виховання, яка на його думку, ігнорувала гармонійний розвиток людини. Великого значення Аристотель надавав сімейному вихованню, негативно ставивсь до переобтяження дітей в сім’ї різними видами занять. Неабияку увагу приділяв він моральному вихованню дітей (розумна поведінка, розвиток природних нахилів, переймання благопристойності поведінки тощо). Виховання, на його думку, повинно враховувати вікові і психологічні особливості дітей, розвивати їх діяльність.
Аристотель мав великий вплив не тільки на розвиток античної педагогіки, а й на формування педагогічних ідей, представників гуманізму епохи Відродження.
Демокрит (460-370рр. до н.е.) – видатний представник античного матеріалізму, який створив атомістичну теорію, визнавав можливість пізнання світу. Він вважав, що людина в своєму житті повинна виходити з того, що є в навколишній природі.
Уявлення про богів, на думку Демокрита, це продукт неуцтва і страху перед грізними явищами природи. В пізнанні світу потрібно спиратись на пізнання законів природи, які знищують всякі забобони, марновірство.
Демокрит відстоював принцип природовідповідності виховання, гармонійний розвиток людини, великого значення надавав трудовому вихованню дітей, моральним вправам в їх поведінці. Він вважав, що мета виховання – підготувати молодь до реального життя на землі.
Філософські ідеї Демокрита вплинули на розвиток педагогічної думки в античному світі, зокрема в галузі морального виховання. Нажаль багато творів Демокрита до нашого часу не збереглось.

ВИХОВАННЯ В СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ.
Система виховання в Стародавньому Римі склалася у VI-Іст. до н.е. Це був період швидкого розвитку рабовласництва і класового розшарування населення (рабовласники, вільне привілейоване населення – патриції і вершники, бідне населення – плебеї). Соціальне класове розшарування населення Стародавнього Риму наклало свій відбиток і на систему виховання: для дітей бідного населення тут існувало: І. елементарні школи, які були платні (читання, письмо, лічба). Для дітей привілейованого населення ІІ. граматичні школи в яких учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику, елементи історії і літератури.
У школах обох типів навчалися тільки хлопчики. В останні століття республіканського Риму існували ІІІ. школи риторів, в яких діти знатних готувалися до державної діяльності. Вони вивчали риторику, філософію, природознавство, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платне, але аристократія не шкодувала коштів для того, що підготувати своїх дітей – майбутніх державних чиновників.
У середині I століття до н.е. приватні граматичні і риторські школи були перетворені в державні, вони стояли на варті інтересів рабовласників і зміцнювали імператорську владу.
Проголошення в римській імперії християнства (IVст. н.е.) державною релігією мало своїм наслідком різку зміну змісту навчання і виховання дітей у школах. Християнство надало школі яскраво забарвленого церковного характеру, що знижувало рівень розумового виховання підростаючого покоління. В наслідок розкладу рабовласницького суспільства і посилення влади християнської церкви у IV-Vст.н.е. освіта і школа почали занепадати, поступаючись перед рівнем їх розвитку в античному світі.
Квінтіліан (35-92рр. н.е.) – видатний римський педагог, був учителем у школі риторів, автор твору “Про виховання оратора”, добре знав грецьку і римську системи освіти і виховання. Квінтіліан вважав, що всі діти мають здібності до навчання, яке потрібно починати з раннього віку, причому краще навчати дітей у школі, ніж дома. Навчання, на його думку, повинно чергуватись з їх відпочинком та грою. Надаючи великого значення розвитку мови дітей, він вимагав, що усі, хто їх виховують (годувальниці, няні, педагоги і батьки), добре знали мову. Значне місце у вихованні дітей він надавав музиці в естетичному вихованні.
Квінтіліан зробив деяку спробу визначити дидактичні принципи навчання, він радив одночасно вивчати декілька предметів (мову, письмо, музику, геометрію та ін.), але у вивченні має бути система. Щоб знання учнів були міцні, зазначав він потрібна певна система вправ і повторень. Великі вимоги він ставив до вчителів, які в усьому повинні бути прикладом для учнів, вміло користуватися своїм голосом, рухами, бути гуманним і знати міру як у покаранні, так і в заохочуванні учнів.
Квінтіліан прагнув підсумувати і теоретично обґрунтувати досвід роботи шкіл і вчителів античного світу. Його педагогічні і твори мали вплив на  розвиток педагогічної думки в епоху Відродження.
І так, розклад рабовласницького ладу, що почався з ІІІст н.е., привів до занепаду педагогічної думки в останні століття існування Стародавнього Риму, занепаду її також сприяло поширення влади церкви, яка особливо зміцнила своє становище у феодальному ладі.